Присвячується 100-річчному ювілею з дня народження Леоніда Ілліча Брежнєва.
Зненацька прокидаюся. Розгублено й перелякано роззираюся довкола. Ядучо відгонить чужим духом. Угорі стовбичить людина у військовій формі. Припиняє сіпати моє плече. Смердить ваксою, «Шипром» і «Прімою». Нарешті бачу годинник. Тьху, чорт забирай! Укотре вже за останній місяць мене ось так підіймають серед ночі. Вояк невпинно й поспіхом жебонить щось важливе. Але я не чую. На темно-синіх погонах помічаю жовті літери «ГБ». Змушую себе прислухатися до белькотіння. Виринають окремі слова, словосполучення. Починають докупи складатися в речення... за годину очікується приліт високих гостей з Кремля... Тьху, знову!
Усі мої родичі й знайомі впевнені, що зараз я перебуваю у довгостроковому закордонному відрядженні в дружній і сонячній Лівії. У такій віддаленій і екзотичній, але водночас і такій близькій нам Соціалістичній Народній Лівійській Арабскій Джамахірії! Либонь допомагаю нашим лівійським товаришам, очолюваним лідером лівійської революції полковником Муамаром Кадафі, налагоджувати наукові дослідження у справі розведення свійських тварин.
Але ані моя дорога дружина, ані жодна душа вдома не підозрювала, що весь цей час я не залишав території нашої радянської Батьківщини. Натомість, уже кілька років живу і працюю за високими зеленими парканами режимного спецдержоб’єкту в братній Білоруській РСР. Офіційно моя посада – керівник спеціалізованого науково-дослідного відділу окремої експериментально-тваринницької держлабораторії у Біловезькій Пущі.
Швидкома нарядився у форменний кітель. Аякже, мав навіть і відповідний однострій на своїй посаді! Темно-смарагдовий, мовби під колір лісу. З петлицями на комірі та смугастими гаптунками на рукавах, що вказують на мій буцім офіційний ранґ безмаль головного ліснічого!
Між иншим, говорячи про офіційне, протягом уже довшого часу мене продовжує дивувати і навіть дещо засмучувати той факт, що нікому з домашніх так і не спало на думку засумніватися в офіційній версії мого теперішнього нібито закордонного перебування. Але з иншого боку, це дуже добре для нашого душевного спокою та добробуту.
Тільки-но вдумайтеся! Це я, колишній аспірант Полтавського науково-дослідного інституту свинарства і – без зайвої скромности та за оцінками колег і начальства, – один з провідних фахівців Української РСР у питаннях розведення, штучного осеменіння й годівлі свиней буцімто поширював наш передовий досвід у галузі свинарства в мусульманській країні І оком не моргнути!
Гаразд, особисто я до цього не причетний. За інформаційно-дезинформаційне забезпечення відповідали товариші з иншого відділу за нашим високим зеленим парканом.
Утім, нарікати мені нема на що. Справді. Дружина регулярно отримувала досить жирні, з усіма можливими накрутками й надбавками, перерахування з моєї «закордонної» зарплатні. Тепер нашій сім’ї вистачало не тільки на коринку чорного хліба у 18 копійок за буханець, як було раніше, але й на сдобний білий батон за 22 копійки, щедро намащений маслом «Вологодським» і фінською «Віолою», з чорною паюсовою ікоркою «Камчатка» і горнятком справжньої розчинної кави найліпшого імпортного ґатунку «Нескафе». Авжеж, віднедавна моя Галя регулярно затоварювалася імпортом і дефіцитом у «Берьозці».
Завдяки нинішній праці я отримав московську прописку і чудову трьохкімнатну квартиру на Кутузівському проспекті. Туди перед своїм «закордонним відрядженням» я перевіз Галю з дітьми з нашої паскудної комуналки на розі Довнар-Запольского і Ванди Василевської на Шулявці.
Власне, єдиним позитивним моментом тієї київської комуналки було те, що ми жили поблизу праці. Тоді я обіймав посаду заступника директора Київського зоопарку з науково-дослідницьої роботи. Галя влаштувалася на працю бухгалтером у кінотеатрі імені Довженка, що поруч зі станцією метро «Політехнічна» і неподалік від мого Зоопарку. А діти пішли в школу № 102. Це була українська школа з поглибленим вивченням англійської мови.
До речі, в наше нове московське помешкання ми в’їхали на щойно отриманому позачергово автомобілі – моєму новенькому червоному універсалі «Москвич».
Крім того, наша Оксаночка щойно цього року розпочала навчання на першому курсі у Першому Московському медінституті Сечєнова. Це було моєю рожевою мрією!
А ще наш Богданчик зараз сумлінно займався з репетиторами. Підтягував свою і так некепську англійську. І писав твори російською про миролюбну політику Країни Рад, керівну та напрямну роль Партії й особисто Генерального Секретаря Центрального Комітету КПРС і Голови Президії Верховної Ради СРСР дорого товариша Брежнєва Леоніда Ілліча.
Мій синочок збирався поступати через рік до Патріса Лумумби. Тобто, в цей, як його, в Університет дружби народів. Галя зараз саме цим серйозно зайнялася. Вона вже розпочала активно промацувати ґрунт на предмет знайомств серед ректорату, парткому, профкому, приймальної комісії, деканатів і кафедр. Не хочу зупиняти її. Адже додаткові зусилля в цій складній справі не завадять, навіть якщо вони дублюються з мого боку. Адже я також маю свої цілком надійні канали, по иншій лінії. Певен, що в Богданчика з Патрісом Лумумбою все буде в ажурі. Як уже склалося в Оксаночки з медінститутом.
