Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2688
Творів: 51143
Рецензій: 95828

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 2985, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.229.117.191')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Путівні нотатки

Мандариновий шлях 9

© Антон Санченко Статус: *Експерт*, 19-12-2006
Продовження. Попередні розділи

Знову зима
Знову зима,
Знову кружляла,
Мов п'яна, рум'яна.
Розгублений я, я.

Знаю, що в гаю
Усяке буває,
Ховаюсь у яру,
Оу, я, я, я!

Став і стою,
Чую, із лісу
Навмисно голосно
Хтось каже: "Оу, є, є!"

Знову під гору
Біжу, сніг сріблястий.
Це ясно, погаслий
Був, я, я, я!

Знову зима,
Знову різдвяна.
Від рана до рана
Розгублений я, я.

Сходу під льода
Стрибаю у воду.
Прийми, о, Природа!
Це - я, я, я! Я, я, я!


Вперше обмерзати ми почали десь напівдорозі між Кавказом і Кримом. Спочатку палуба вкрилася тонкою шкоринкою льоду, потім почав падати дрібненький сніг. Якщо можна так сказати про віхолу, що несеться паралельно горизонтові. Сніг чіплявся за будь-який виступ, будь-яку деталь над палубою, те що на флоті називають «дєльниє вєщі» - усі ті роульси й кіпові планки, що виступають над бортом, чорні кнехти, утки та в’юшки зі швартовими, брашпиль з якірним ланцюгом – усе покривалося білою блискучою шкаралупою. І невдовзі весь пароплав виглядав як глазурований півник на паличці, вкритий скляною поливою.

Але ми вже бачили маяки Криму. Вітер зайшов на Північний-Схід, хвиля трохи прибилася: між нами і діркою в небесах, з якої свистіла завірюха, постали кримські гори. Розрахунки Арташезовича на Кримський півострів підтвердилися. Ми могли рухатися далі, прикриті його узбережжям.

Сутеніло, але на Заході вже виразно проступала над горизонтом Ведмідь-гора під Гурзуфом. Сніг лежав лише на найвищих вершинах та перевалах. Долини зеленіли. Ми знову були в субтропіках. Льодяник-пароплав почав потроху танути.

- Судно, що прямує курсом на Захід на віддаленні від берега 10 миль відповідайте «Лебедю»! – донеслося з УКХ-станції.
Це пильні українські прикордонники вирішили занести нас до якогось свого журналу й «вести» вздовж берегів Криму аж до Севастополя, «передаючи» з одного посту спостереження на інший.
- «Лебідь», я «Вадічка»! Прямуємо з Поті на Херсон.
- Прийнято, «Вадічка»! Щасливого плавання.
- Арташезовичу, можна? – спитав я дозволу.
- «Лебідь», ви не можете глянути журнал за попередні декілька діб? ПТС «Вікінг» на Херсон проходив?
- Каса довідок не дає, - відповів «Лебідь».
- В кого ти питаєш? Знаєш, як вони зараз вахту несуть? Хоч країну під носом і них вивозь, не почешуться, - сказав Арташезович.

Наче на підтвердження його слів на 16 каналі рознеслася музика Віктора Цоя.

Біла гидота лежить під вікном.
Я ношу шапку й шкарпетки з вовни.
Мені всюди недобре і пиво в облом.
Як мені позбутись цієї журби
За вами сонячні дні ?


- неслося на визивному каналі.

- Лебідь чотирнадцятий, сімнадцятому. А про пачку цигарок в тебе є? Постав.
Хлопчики розважалися. Гралися в ді-джеїв на аварійному каналі. Якщо їх це могло б розчарувати, я мусив би сповістити, що вони все рівно ніяка не ФМ станція, бо модуляція в морських каналах не ФМ, а АМ – амплітудна.

- А ти казав, що в нас «банана-радіо» нема, підковирнув Арташезович старпома. Звикай. Ми теж тепер ще та Африка.
- Блін. Куди все котиться. Тони, палай, волай на аварійному каналі – кому ти потрібен. Воно музику слухає на вахті.
- Ну хоч музика не найгірша, - посміхнувся я. Мені дещо спало на думку.

Я згадав, як чинив зі мною колись севаcтопольський радіоконтроль у таких випадках, і виніс з радіорубки магнітофон.

- Чотирнадцятий, а «Восьмикласниця» є? – не вгавав найактивніший слухач цієї музичної передачі. А я вже писав її на плівку, як якийсь фанат Севи Новгородцева з міста Лондона, Бі-Бі-Сі.
- Лебідь сімнадцятий, так є «Восьмикласниця»?
- Зараз перемотаю.

Я із задоволенням записав ще й «Восьмикласницю», а потім і собі перемотав плівку і запустив її в ефір. І слухач, і ді-джей примовкли.

- Друзі, ви прослухали передачу «На хвилях радіоконтролю». Надсилайте свої цікаві записи до нашого севастопольського радіоцентру, а вже звідти їх обов’язково перешлють до командування вашої прикордонної застави.

Музична програма увірвалася на найцікавішому місці. Чотирнадцятий Лебідь все зрозумів вірно. Через деякий час захисник вітчизни кахикнув і покликав:

- Хто там про ПТС «Вікінг» питав?
- Я переглянув журнал за останні троє діб. Не було. Точно.
- Дякую, Чотирнадцятий.
- Це теж іще нічого не значить, - сказав Арташезович.

За бортом вже відкрилася Ялта. Перемигувалися два її маяки – на мисові та на кінці молу. Колись працював я з одним боцманом, якого в Ялті... Але грець з ним, розповім вам про це якось на іншій вахті. Зараз пора була змінятися й спати.

Сни Нимидори
Койка в радіорубці була закоротка, та ще й доісторичний передавач «Корабль» висів у ногах і клацав своїми релюхами у найцікавіших місцях сну. Морські сни несхожі на те, що сниться людині на суходолі. Не знаю, що тут грає роль, чи те, що койка твоя продовжує мандрувати навіть уночі, хитається, то підлітає, то падає, за ілюмінатором чутно плюскіт хвилі,  а під палубою вібрує головний двигун, чи просто те, що ти намерзся й натрудився за вахту, і маєш право на дещицю солодкого сну. Тож сни в морі сняться виключно кольорові. Але тематика!

Пам’ятаю, поки був практикантом на навчально-виробничому судні «Курсограф», мені чи не кожної ночі снилася помаранчева стрічка конвейера в рибцеху, по якій повзе срібний ручай риби. Сардини. Голова до хвоста. Голова до хвоста. А ти ту рибку – хвать! Та ножичком шкерочним – вжик! І кинув до бункера. Хвать! Вжик! І кинув. Хвать-вжик- і кинув.

І так цілий сон, усі вісім годин. Кольоровий такий сон, об’ємний, зі звуками і навіть із запахами. Хвать-вжик-і кинув. Прокидаєшся, а тебе вже знову до рибцеху викликають. А ти наче тільки що звідтіля. Де справедливість? Хоч би раз гола дівка якась приснилася, чи що.

Ось і тієї ночі таке мені наснилося, що мама не горюй. Мені снилося, що мене знову забрали на війсковий флот. І знову до Севастополя. Все на той же есмінець «Сознатєльний», що простояв біля Вугільної стінки вже стільки років, що пора було замовляти мармуровий трап. Та ще й військові писарчуки щось наплутали, і нас, радистів, чомусь приписали до механічної бойової частини – БЧ5.

Історія з тим капітаном третього рангу, командиром БЧ5, насправді була цікава. Загнати нас до машини він не мав права, бо ми були радисти. Посадити нас на гауптвахту він не мав права, бо ми ще не складали присяги. Але жити нас підселили до кубрика його машиністів. І стали ми йому розкладати дисципліну усіма можливими способами, бо були ми вже курсантами випускного курсу, і знали як ту дисципліну зруйнувати якнайшвидше.

Ми шлангували зарядку, відсиджуючися в умивальнику. Ми відмовлялися брати участь у зоряному запливі на День флоту, бо щоранку бачили, як за борт звитяжного корабля напряму ллється лайно й мило із вбиралень, в той час як на цивільних суднах все те добро збирається у фекальному танкові, який ще й пломбують, щоб відкатати його можна було лише на спеціальне судно, і в жодному разі не у море. Ми швиденько перемножували кількість лайна на кількість кораблів у Північній бухті, а потім заявляли, що не вміємо плавати в фекаліях. Матросики БЧ5 те чули, і теж відмовлялися масово плисти в білих беретах через Північну бухту з нагоди параду.

Ми намагались розібратися, чому в хваленому флотському борщеві проблематично виловити чумичкою не лише картоплину, але й капусту, і що то за кружальця комбіжиру плавають в бачкові, і що то за пакуночки щовечора несуть офіцери з кают-компанії. І чому хлопці те терплять? Он, на «Потьомкіні»...

Врешті решт той кап-три просто заборонив нам знаходитися в кубрику його бойової частини від підйому і до відбою. Койку прибрав і марш на палубу. При цьому він не врахував, що діватися нам було просто нікуди, бо командир радіочастини був на якихось курсах. А з палуби матросів теж ганяли.

Тож варто було капітанові вигнати нас з кубрика в три шиї і вийти на палубу через кормовий трап, ми тут же обходили корабель по іншому борту і поверталися до кубрика через люк суміжного відсіку, який саме віддраювали для провітрювання. Мене взагалі вражала ця манера військового флоту за командою віддраювати геть усі люки й горловини на кораблі, недовго й у якусь горловину провалитися спросоння.

Командир прибігав через годину і знову бачив нас у кубрику. Знімав днювального матроса й давав йому три наряди поза чергою. Але він не розумів, що нам дійсно не було куди діватися, і ми обходили есмінець цього разу через лівий борт і поверталися до кубрика через люк аварійного стерна. Це мене теж досить напружувало. Здавалось би – кубрик. Місце для сну, прийому їжі і взагалі - життя. Так ні, під ногами – арсенал. Посеред приміщення – якісь прилади й велетенський штурвал, а просто між койками проходить ракетна шахта. Брр.

Через півгодини кап-три знову застукував нас у кубрику, знімав наступного днювального, й давав йому вже чотири наряди поза чергою. Ми знову обходили есмінець по правому борту і спускалися до кубрика вже майже відкрито, трапом.

Якщо постраждалі через нас матроси нам ще й досі не надраїли пики, то лише через повагу до наших мореплавських звитяг. Справді, на есмінцеві тому служило щось із півтори сотні матросів, але жоден з них не пам’ятав, коли корабель останній раз виходив у море. Це неабияк підняло нас в очах служивих, бо в кожного з нас за плечима вже був принаймні один пройдений океан.

- Оце, три роки просидів на цьому залізному гробу, і навіть значка «За дальній паход» додому не повезу, - сумував годок Марат, вузькоокий казахський парубок. На Чорному морі такого значка їм давали за пройдені три протоки: Босфор, Дарданелли й Гібралтар. На всьому кораблеві такого значка мав лише старшина-моторист, якого за якусь провину списали на есмінці з крейсера. Вони на есмінці за провину списували. А нас же ж за що?

І все ж, коли командир БЧ наскочив на нас у кубрикові втретє, і вкотив наступному днювальному вже п’ять нарядів, ми зрозуміли, що передали куті меду. Не тому, що командир БЧ дав найбільшу кількість нарядів, на яку мав право за Статутом. Нас годок Марат щодо цього заспокоїв ще першого разу:

- Це чмо все одно нікого на берег не відпускає. Як не запишешся, вічно до чогось прискіпається і залишить на кораблі, ще й нарядів надає, марно тільки кльоші прасував. Три роки вже в Севастополі, а й строєм до Музею флоту ні разу не потрапив, а не те щоб...

Справа була в іншому, нас хотіли зіштовхнули лобами з матросами. Командир БЧ зіграв великий збір своїй бойовій частині, вишикував її на кормі навіть попри те, що на есмінець саме приймали харчі, й валка матросів бігала до провізіонки з ящиками консервів, мішками цукру і таким іншим.

Нас, чотирьох курсантів, як найбільш галасливих потьомкінців, одразу поставили перед строєм. Капосний капітан третього рангу вирішив підбурити проти нас матросів силою ораторського мистецтва.

- Матрос Мамаладзе, вийти зі строю, - викликав він того днювального, якого зняв з посту останнім.
- Скільки нарядів поза чергою ви отримали?
- П’ять, - доповів той Мамаладзе.
- Хто це такі? – спитав кап-три, картинно тицьнувши перстом в наш бік.
Матрос Мамаладзе мовчав. Він не знав слова курсант російською.

- Ось бачите. Ви навіть не знаєте, хто це такі! Понаїхали якісь! У мічманках! З прапорцями на кокардах! Чому ви повинні через них страждати? Ви що з ними, з одної миски борщ їли на бойовій? Вони жруть хліб міністерства оборони!..

І в цей час увесь наш курсантський стрій почав спочатку давитися сміхом, а потім, не стримавшись, вже відверто реготати. Кап-три занервував і забігав, розглядаючись, що такого смішного за спиною в нього ми побачили. Вже і матроси почали зажовувати губи, щоб і собі не розреготатися, бо ніщо так не заразне, як щирий, від пуза, сміх.

Кап-три нічого не розумів, а все було просто: на його словах про хліб міністерства оборони, один з нас смикнув інших за рукави і вказав за спину ораторові. Мало того, що там саме почали вантажити рибу в картонних паках, так ще й на кожному ящикові виднівся великий чорнильний штамп, як те заведено на рибалках задля можливих скарг на якість риби та рекламацій. На кожному пакові мороженої скумбрії б/г (без голови), яку саме тієї миті приймав на борт звитяжний есмінець «Сознатєльний», чорним по білому було наштемпельовано «УПС Курсограф»!

Саме ця риба справді пройшла через наші руки якихось три місяці тому, і це було не фігурою мови, ми всі четверо щойно відбули практику на «Курсографі». У світлі цього, фраза пропагандиста в погонах про те, хто чий хліб жере, була собливо доречною.

І ось уві сні я знову стояв перед строєм матросів у білій голандці з відкритими грудями, парких суконних кльошах, у мічманці «з прапорцем», і реготав над надутим чорним полковником з БЧ-5. І якщо уважний читач все ж таки спитає, до чого тут Нимидора, я відповім, що просто так, для інтертекстуальних зв’язків в українській літературі.

Знову на карті 32102
Розбудив мене гуркіт якірного ланцюга в клюзі. «Вадічка» ставав на якір в Караджинській бухті за мисом Тарханкут. Ми знову були на карті 32102.

Караджинська бухта була переповнена суднами вщерть. Усі хто вийшов з Поті та Батумі за добу до нас, за дві доби до нас, і навіть за тиждень перед нами, зустрілися в цій затишній бухті, наче тут відбувався парад мандаринової армади. Рибальські приймально-транспортні судна, середні чорноморські сейнери, РСи, судна технічного флоту з Одеси, що в звичайний час поглиблюють фарватери, гідрографічні судна з Миколаєва, що мали б встановлювати буї в морі, навіть бурові судна геологічної розвідки з червоно-білими буровими вишками замість щогли – усі поставали на якорі в цій бухті, щоб перечекати шторм, що не вгавав вже шосту добу. «Вікінга» серед них не було.

Старшим на рейді був той самий паром «Герої Шипки». І одразу було зрозуміло, що якщо навіть такі гіганти воліють перечекати на якорі, то усій малечі рухатися далі через Каркінітську затоку просто зась. Попри те, що було вже 26 грудня, і усі поспішали повернутися до рідних портів до Нового року.

Море на Заході було сивим. Гребені піняви неслися від берега до самого горизонту, над яким подекуди стирчали стаціонарні бурові платформи. Теж сумнівне задоволення – бути на такій платформі посеред моря в такий шторм, коли хвиля тараном б’є в опори й перехлестує через бурову вишку.

Сніг летів вже лапатий, вологий, він обліплював щогли й дроти натягнутих антен, надував кучугури за горловинами трюмів та надбудовами, і швидко змерзався у брили льоду. На «Героях Шипки» під вагою снігу щойно обірвалася головна антена над палубою, і тамошній начальник рації вже просив когось відпрацювати замість нього з Одесою.

Я поліз до антени радіолокатора й намагався звільнити його рухому частину від льоду. Та це була марна справа. Радар облипав снігом і замерзав швидше, ніж я його звільняв. Єдиним виходом було – не зупиняти антену, бо поки вона обертається, вона не примерзне й не заклинить.

Я спустився до рубки й попросив Сашка-Другого передавати по вахті, щоб радара не вимикали.

- Вас Іванових не розбереш. То не ганяй марно на високій, то не вимикай взагалі.

В бухті Караджинській ми простояли троє діб, і усі троє діб антена «Донця» крутилася посеред завірюхи.

- Рідненький, тримайся, треба, - подумки спілкувався я з цим сивочолим ветераном.


І він тримався з останніх електронів.

Вже ніхто, навіть Сашко, не бухтів, що ми марно стоїмо в бухті. Лише механік Петренко вперше за рейс піднявся на місток, щоб доповісти, що палива в нас залишилося дві тонни, прісної води – лише тонна. І кожен день перестою запаси ці зменшує. Про те, що інші запаси катастрофічно зменшилися ми бачили щодня і без Юркових скарг: на обід та вечерю були вже самі макарони. Але голодна смерть суднові, яке везе вісімдесят тонн мандаринів, не загрожує.

На четвертий день я прийняв сприятливий прогноз з Одеси. Вітер мав стихнути. Арташезович був першим, хто знявся з якоря і попрямував на Очаків, не дожидаючись поки море остаточно вгамується. Нам потрібно було лише проскочити до Тендри, яка вже прикрила б нас від знавіснілого вітру.

Крига в лимані
В Очакові на нас чекала нова напасть: лиман замерз. Ні, ще не завершилось: лиман саме замерзав, вкриваючись кригою, і прихоплені льодоставом судна на різних колінах каналу галасували в ефірі, викликаючи криголам з Херсона. Це був найгірший розклад для нас.

Аби лиман став на добу пізніше, ми б вже проскочили до Херсона. Якби він схопився кригою на дві доби раніше, криголами вже пробили б у ній канал і щодня від Очакова формувався б караван для проводки. А так ми потрапили в самий бедлам. Незрозуміло було, до кого тому криголамові насамперед бігти, кого рятувати, і як швидко він з тим упорається. Штаб проводки тільки створювався.

Посеред лиману пароплави оточувало так званим млинчастим льодом, коли море вкрите наче маленькими млинцями криги й шугою, або «салом». Млинці на очах змерзалися в окремі крижини. Крижини гуртувалися в поля, які захоплювали пароплави в лещата і несли за фарватер. Штаб проводки перш за все намагався визволити з льодових пасток судна у лимані, серед яких було декілька турків і греків, які взагалі бачили таке диво природи вперше, і волали на визивних каналах, наче настав останній день Помпей.

Арташезович декілька раз викликав диспетчерів у Очакові, доповідаючи їм про наші сумні обставини з паливом та водою. Якщо нас не поставили б до першого ж каравану, ми потрапляли б в новорічні свята на рейді Очакова, коли будь-який рух каналом припинився б взагалі, і палива нам вже точно не вистачало б до Херсона. Бо стоянка чи ні, а дизель-генератор мав молотити й жерти пальне хай там як. Очаківські диспетчери здебільшого відмахувалися від надокучливого «Вадічки», але певний зиск від цих скарг був: про наше існування принаймні не забували.

Тож коли криголам нарешті пробився до Очакова, диспетчери перш за все поставили до каравану два турецьких судна, за проводку яких платили валютою.

- Очакове, а як же «Вадічка»? Залишилось півтори тони пального. На стоянку вже навіть не вистачить. Питна вода на підході, їжі теж нема, - знову почав проситися Арташезович на визивному каналі.
- Криголамові б цих двох турченят провести. Застрягнете у кризі, він муситиме по вас вертатися. Ні, не дозволяю.

Але криголам був херсонський і мав щодо нас іншу думку.

- «Вадічку» я знаю. «Вадічка» не застрягне. Беру під свою відповідальність.

Караван вийшов з Очакова опівдні. Шанси встигнути в Херсон до Нового року ще залишалися. Мені це зовсім би не завадило. Вранці я виходив на зв’язок з Донею. Моя дружина й діти були вже в Херсоні і зупинилися в готелі моряка на Одеській площі. Доня запросив би їх в гості, щоб не нудьгували, але сам стояв вахту 31 грудня.

- Марконі, на стерно, - скомандував мені Арташезович, хоча вахта була Бурячкова.

Хотілося бурчати і задаватися одночасно: у найскладніших навігаційних умовах Арташезович чомусь взяв за правило ставити на стерно саме мене. Всі груди в мене вже були обвішані дерев’яними медалями «За прохід Босфору», «За прохід Дарданел», «За прохід Боспору Кімерійського», а в кишені все рівно гуляв вітер. Хоча брешу, за Босфор стерновому справді приплачували.

На Кизомис!
Під островом Первомайським, якому поки що не загрожують демонстрації борців із суржиком з транспарантами перед КПП, бо він саме острів і саме Первомайський, а не Першотравневий, караван увійшов у суцільну кригу і стишив хід. І почалося.

Старпом та Арташезович стояли на різних крилах містка, кожен пильнував за своєю бровкою каналу і крижинами, що виринали з-під гвинтів попереднього турка, і кожен командував своє, аби «Вадічка» уник видимої саме йому небезпеки. Часто-густо команди в різні вуха неслися взаємовиключні, і стерновий та механік вирішували, кого їм слухати, як Бог на душу покладе. Я чесно старався чергувати, виконуючи то старпомові, то капітанові забаганки, щоб ображалися й кричали на мене обоє рівномірно й симетрично. А стармех Петренко, який стояв на машинному телеграфові, був, мабуть, тугий саме на ліве вухо, в яке командував син-Петренко.

Петренко-молодший нервувався і за звичкою грюкав дверима, зачиняючись на крилі містка. Виглядало це так, наче він в розпалі сімейної сварки зачиняється на балконі, переплутавши двері.

А тепер про сумне. Обоє дверей на місток були наопашки, по стерновій рубці свистіли протяги, як потяги, а кожух на «Вадічці» був лише один. І Арташезович віддав кожушину стармехові, щоб той беріг свого радикуліта. Той байбарак вахтові біля трапу зазвичай одягають поверх ватянки. Є в мене десь фотографія. Якісь скоцюрблені страйкарі-араби кутаються в свої бурнуси під снігом і наш червонопикий незграбний, але стійкий як солдатик, вахтовий у кожусі й валянках. Страйк був особливий, передріздвяний, і відбувався в Копенгагені. Араби витримали хвилин тридцять страйкування і вшилися, бо були без кожухів. Ви знаєте, що в арабській традиції пекло чимось нагадує Сибір. А сибіряки - не ті, хто не мерзне, а ті, хто тепло вдягається.

Та мені той кожух і не зарадив би, в ньому крутити штурвал було б взагалі неможливо. Але жаба все рівно душила. Спасибі дружині, добрій душі, що колись вив’язала мені гачком волохатого светрика, та іншій добрій людині з останнього сухогруза, завдяки якій на лівій руці в мене був гіпс, і рукавиця була непотрібна.

-Тпру! Приїхали!

Ближній турок розклинюється впоперек каналу, «Вадічка» гальмує «повним назад» і собі втикається в поле поруч з кормою турка.

- Чекайте! – командує криголам.
- Зараз по вас повернуся, тільки ось цього піонера до кінця коліна доведу.

Можна перекурити.

А на палубі дуріє підвахта, яку Арташезович вигнав розгрібати кучуруги снігу. Бо, в кращих радянських традиціях, лопата все одно була тільки одна, і за неї, як Стаханов, вчепився боцман Антонович. А Сашко-Другий, Юрасик, Бурячок та механік Вітьок затіяли грати в сніжки. Оскільки з машинної команди був самий лише Вітьок, його швидко загнали сніжками в глухий кут між брашпілем і тамбучиною. І стармех Петренко не витерпів, на хвилинку відбіг від машинного телеграфу і стряхнув з обвісу містка цілу шапку снігу за шивороти палубній команді.

- Назад, старий лобуряко! Кожуха відберу! – лаявся Арташезович. Але коли стармех повернувся на місце, сам тихенько зліпив сніжку і запустив... просто в турецького капітана, що отетеріло спостерігав за цими забавами диких слов’ян з корми свого судна.

Після ще трьох чи чотирьох «тпру!», криголам поставив «Вадічку» першим в строю і справа пішла краще. Криголам бив канал, а ми розпихали недобиті крижини, вилазячи на них міцним носом, залишаючи гостям наших територіальних вод чепурненьку стежечку чистої паруючої води. Проте, вони все ж таки іноді застрягали. І операція «порятунок башибузуків», як називав це Арташезович, починалася спочатку. Криголам кидав нас і повертався за турками.

Сутеніло рано. О четвертій вже було темно і увімкнули усі прожектори. А радар я не вмикав, бо він в мене крутився без жодного відпочинку ще від бухти Караджинської. Це був неабиякий іспит для ветерана-«Донця». Але іншого виходу не було, обмерзання тривало.

- Ріднесенький, ну вже півкроку залишилось. Потерпи ще трохи, тримайся, - наче змиленого коня, погладжував я сірий холодний корпус рукою.

Апаратуру треба любити, як живу істоту, і тоді вона тебе не зрадить. Спитайте-но в будь-кого з радистів. Злий штурман підійде – радар закомизиться. Штурман викличе на місток радиста – радар сам собою запрацює, бо відчує своїх. Бувають такі непояснювані випадки на морі, для яких вигадали термін «блукаюча несправність». Втім, я вже й на березі знавав одного принтера, який слухався лише Вікторію Павлівну з відділу періодики.

Була вже 16 година, а ми ледь пройшли розвилку на Миколаїв. Якщо ми бажали зустрічати Новий рік в Херсоні, потрібно було поквапитися.

- Ну добре, іди хоч чаю гарячого попий, - змилувався наді мною Арташезович і викликав на стерно боцмана.
- Що значить чаю? А з обіду порції не залишили?
- Ти, мабуть, естонець, - засміявся Арташезович.
- Не було сьогодні обіду. Харчі геть закінчилися. Хлопці обідали самими мандаринами.

Далі   

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Чорна кішка на палубі

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Теятна Мельник, 21-12-2006
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 2.0313348770142 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …