Автор та інтрига
Синоптики кажуть, що такої теплої зими вони не пам’ятають за останніх 400 років. До Нового року залишився якийсь тиждень, а снігу все ще нема, лише одного разу просипалась з неба якась пороша і розтанула в той же день. Не треба сміятися, саме стільки сторіч тому французькі винороби взяли за правило оголошувати дату закладки першої діжки вина з нового урожаю, і за цими записами тепер можна відтворити кліматичні зміни в Європі. Тож парниковий ефект, мабуть, має місце.
В метро гарно поставлені голоси дикторів оголошують дати проведення дитячих ялинок. Усі українські актори на місяць забули свої мрії про Голівуд. Настрій в пасажирів уже передноворічний, усі тягнуть додому якісь пакуночки в яскравих обгортках, щоб заховати їх під ліжком чи ще деінде до часу Ч.
Хрещатик вже прикрашено новорічною ялинкою та святковою ілюмінацією. Проходжу під різнобарвними візерунками з лампочок, що відтворюють українські вишиванки.
Змерзлі вуличні музиканти ховаються від морозця, опадів, пронизливого вітру та злого мера Чорновецького по підземних переходах і співають про вічне. Цоя, Шевчука, Воплі Відоплясова та Плач Єремії. Вуличні музики краще всіх відчувають, що саме вічне, а що так - попса. Від цього напрямки залежить їх заробіток. Кого я ніколи не можу залишити без законної гривні, так це отого віртуоза фламенко, що зараз перемістився з переходу на площі Толстого на Театральну. Мабуть, на Театральній значно більше людей знову хоче до Іспанії.
Це перша поява музик-підпільників після того, як новий мер розігнав їх з Хреста, облаштувавши натомість платні автостоянки на тротуарах. Аби не це, я був би абсолютно задоволений життям. В останні роки я любив Хрещатик саме за його музик, до болівійців включно. За його вірність далеким ідеалам вісімдесятих і справжній плюралізм.
Так незле було йти від одного гурту до іношого, від рок-н-роллу до реггею, від фолку до джазу, від духових оркестриків (один дядько щотижня виходив з усіма своїми синками, ще й самий менший із бубном) до філармонічних струнних квартетів (під консерваторією традиційно підробляли студенти-скрипалі), іти й думати:
«Кляті ви комуняки. Нам так мало було потрібно від життя. Слухати музику, яку ми любимо, носити штані, які нам подобаються, і зачіски не за рознарядкою райкому комсомолу, читати вірші без купюр і писати оповідання без цензур. І ось із-за цієї юринди ви профукали свою наддержаву, свою імперію зла».
Я почувався абсолютно щасливою людиною на омельченківському Хрещатику, хай би вже крав собі потихеньку, лиш би не чіпали музик, а на черновецькому Хрещатикові мені хочеться взяти до рук цвяха й надряпати “З Новим роком!” на кожному полірованому капотові, що відняв життєвий простір вільних музик.
Мандаринів у магазинах і на Бесарабці вже – завалися. Такі великі, що аж трохи пустотілі, плод бовкається в шкоринці, як пестик в дзвоні, помаранчеві, солодкі до карієсу. Але по сім гривень. Великі, але по сім. Це ще не грузинські. Якась Анталья чи Мерсін, мабуть. Аналітики ринку прогнозують, що коли з’являться грузинські, ціни впадуть до чотирьох гривень.
Але звідки ж їм взятися на ринку, якщо мій «Вадічка» застряг на сторінці дев’яносто, на Станіславо-Аджигольських створах? Читачі моєї оповідки вже критикували мене за відсутність інтриги у моїх путівних нотатках. Безстороннім критикам таке помітніше. Бо для автора-всезнайка ніяких загадок та інтриги попереду вже давно не існує. Він вже напланував, чи встигне Вадічка до Херсона до Нового року, що скаже йому його власна дружина з цього приводу, що він скаже локаторові «Донець», коли... Він напланував навіть певну неочікувану несподіванку.
Авторові тепер лише знай-пробивайся через затори розділових знаків та сторінок, що, як крижини в гирлі Дніпра, у Рвачі, лізуть одна на одну, стають руба, перевертаються, а їм у спину могутня течія Дніпра несе все нові й нові, збиваючи те у міцну перемичку, у корок у горлі пляшки, через який не так то легко пробитися навіть криголамові, особливо якщо мусиш раз-по раз повертатися за котримсь із турків, і за той час Дніпро втигає геть забити пробитий канал свіжими затичками-крижинами.
І головна інтрига цього непоступливого твору для самого автора – чи встигне він його дописати до Нового року. Це було б симовлічно. Через десять років, день у день. І Україна, нарешті б, отримала так довго очікувані грузинські мандарини, аналітики ринку заплескали б у долоні, «ми ж передбачали!», і автор зітхнув би з полегшенням, бо він, хоч і не криголам, таки має довести «Вадічку» до Херсона і пришвартувати його до причалу на набережній, бо також взяв його у цю збірочку оповідань «під свою відповідальність», і ніяк не гадав, що писатиме вже не оповідання, а великий твір. Втім, це як і той «Вадічкін» рейс, що тривав уже більше місяця замість запланованих десяти діб.
Зворотній відлік
Отож, коли в класичному ще з радянських часів Петропавлявську-Камчатському вже відкорковували пляшки з шампанським, «Вадічка» був ще на Станіславо-Аджигольських створах.
Коли ви в своїх офісах та кабінетах вже почали проводжати старий рік в дружніх перевірених колективах, це якщо ви не почали святкувати ще зранку, караван з чотирьох суден вже пробився до Великих Касперівських створів.
Коли ви поверталися додому у вагоні метро серед таких самих вже веселеньких співгромадян, а Ваша дружина вже ховала до холодильника наструганий олів’є, салат з крабових паличок, домашній наполеон, який годі навіть порівнювати з тими казенними тортами, хай навіть фабрики Карла Маркса, бо рецепт той передається в її родині вже третє покоління, «Вадічка» пробився до Малих Капсерівських створів.
Був саме той затор у гирлі, тиснява, корок з нанесених Дніпром крижин, найнапруженіший момент усього рейсу, і я молився на локатор «Донець», аби він витримав хоча б до виходу з Рвача. Бо ніяких буїв чи сигар у цьому місиві снігу і льоду, вже не було, і навіть маяки та світлові знаки створів вже не виднілися за хуртовиною. Підсупні кам’яні висипки, перемілі, банки, обмілини і навіть оті згадувані Миколкою (ех, Миколко!) затонулі судна були просто обабіч фарватеру, крок праворуч, крок ліворуч – кораблетроща, і єдиним засобом визначитися серед усіх цих небезпек був вірний «Донець».
Я вже знову був на стерні, ще раз переконуючись щодо капітанових уподобань стернових у скрутних навігаційних обставинах, але штурвала вже крутили лише мої м’язи, на яскраву картушку компаса мружилися лише мої очі, команди капітана сприймали лише мої вуха – і думками й серцем я був на три метри вище, де крутилася в нічній завірюсі антена мого радара.
- Ріднесенький, ще трохи профурич... Бо без тебе – повний гаплик. Крутися, залізяко. Летіть електрони, долітайте до самих берегів та повертайтеся до антени. А ти, індикаторе, малюй свої веселі картинки. Таких вдячних глядачів ти не пригадаєш за все своє життя, хоч ти вже й ветеран, яких годі шукати.
- Скільки ж тих електронів на катодах ще залишилось? Якщо відкоркувати пляшку з горілкою, спирт випаровується по триста молекулярних шари за секунду. А скілька електронів з магнітрона, хто зна?
Коли ви вже розставляли на святковому столі натюрморт з холодців, голубців та ніжинських огірочків і мацали долонею заповітну пляшку горілки у морозилці, наш криголам лише запитував у Кизомис радіо-18 «добро» на прохід Рвачем.
- Це у Вас гумор такий? – хмикнув Кизомис-радіо.
- Спробуйте, а я подивлюся, як у Вас вийде.
- Нам до Нового року треба бути в Херсоні. По любому. Ми ж мандарини проводимо, а не просто так. Без нас Новий рік не настане,
- і це вже була підколка криголама саме в нашу адресу. Бо коли вже й Ви, шановний читачу, дістали з холодної схованки оту заповітну «на бруньках», чи «перцівку з медом», чи що ви там любите, то й тверезого митника о таку пору в усьому Херсоні вже не знайдеш. Шанси наших мандарин потрапити на берег ще у цьому році вже дорівнювали нулю.
Але битися й грати потрібно до кінця. Хай це нічого вже не вирішувало, але ми пробивалися до Херсона. По любому. Такі були правила цієї гри. Команда криголама, до речі, ще цілком могла встигнути додому на святковий концерт по ящику, щоб знову подивитися на Примадонну та її Пилипа по всіх каналах. Але для цього вони спершу мали пробити канал для нас через крижаний затор у Рвачі.
Плач по “Донцю”
Марно Кизомис-радіо з нас насміхався. Може ми просто зібралися й розсердилися як слід, може вже весь караван, навіть башибузуки з Туреччини, приладналися до плавання за криголамом, але забитий кригою Рвач ми пронизали, як голка сало. З першої ж спроби. І, як корок з пляшки шампанського, вискочили на Широкий Плес на якому... не було ще жодної крижини! Я навіть оте коркове «шпок» почув, присягаюся.
Втім виявилося, що то шпокнув мій «Донець». Антена продовжувала крутитися, але картинка в ідикаторі тухла й згорталася, поки від неї не залишилася одна яскрава зелена точка у самому центрі екрану. Точка блимнула наостанок і згасла.
«Донець» зробив усе що міг, і хто може, хай зробить більше. Зніміть капелюхи.
Арташезович зітхнув з полегшенням. Я вже не раз спостерігав цю властивість капітанів легко сприймати відмову апаратури, якщо вона сталася, коли найнебезпечніше місце вже залишилось за кормою. Такий собі капітан Непийпиво колись навіть кпинив наді мною одразу за Дарданелами: «Хто там казав, що японські радари не ламаються? Іди тепер, колупай свого японця!» - а в очах така радість від того, що це не сталося десятьма хвилинами раніше, коли він маневрував посеред тридцяти попутніх і двох десятків зустрічних суден у вузькій протоці.
- Скільки це він в тебе крутився без передиху? – спитав Арташезович.
- Більше п’яти діб.
- Ну, не підкачав стариган, спасибі йому. Тут ми вже якось упораємось.
- Присягаюся, я особисто пограбую той музей радіонавігації в морехідному училищі і знайду потрібні лампи, - сказав я собі вже подумки. Бо стосунки між радистом і радаром настільки інтимні, що в них зайвий навіть капітан.
Зраділі турки, побачивши чисту воду річки, вже скакали гопки на своїх капітанських містках, прощалися з криголамом і переводили машинні телеграфи на повний вперед, попри те, що буї на морському каналі вже зняли на зиму, й на темній річці не було жодного вогника.
- Треба буде, звертайтеся ще, - добродушно відповідав криголам, даючи їм дорогу.
- Щасливого Нового року, ефенді, - неслося на робочому каналі УКХ.
- Бей ефенді, - поправляв криголам.
Арташезович в цей час послав боцмана на пеленгаторного містка, щоб той навів правого прожектора на правий берег, а лівого – на лівий. Арташезович не дарма вважався дідусем рибного флоту: він ще пам’ятав, як працювали у часи, коли радіолокаторів на суднах ще просто не було.
- «Вадічка» що це ви робите? – поцікавився криголам.
- Та радар в нас преставився. Нічого, якось дочалапаємо, не затримуйтеся. Якщо можна, увімкніть вогні на кормі, щоб наш стерновий за вами правив.
Але коли моряки кажуть, що беруть когось “під свою відповідальність”, то не просто слова.
- Ось що, «Вадічко», готуйте буксира, - шляхетно запропонував криголам.
- Так воно надійніше буде. І ще, у вас справді продуктів вже чортма, чи просто бідкалися? Присилайте до нас на борт свого кухарчука, поділимось чим Бог послав.
Криголам таки взяв «Вадічку» на короткий буксир і перевів свою потужну машину на повні оберти. Висвітлені нашими прожекторами, які якось забули вимкнути, плавні, комиш, осока, очерети й поодинокі дерева неслися за бортами, як на гірській річці. Нарешті з’явилися у їх світлі перші дачні бунгало – ми підходили вже до Потьомкінських островів. За гущавиною дерев Гідропарку вже підмигували нам вогні рідного міста. І все те місто вже починало проводжати старий рік, казало тости, подумки підводило риску під минулорічними втратами і здобутками, казало «будьмо» і розставалося з усім тим без жалю, і шапка в того міста корабелів та мореходів уже була набакир. До бою курантів на Майдані в Києві залишалось не більше години.
З криголама нам передали дюжину, по кількості осіб на борту, морожених курячих стегенець, слоїк гречаної крупи і навіть пляшку технічного спирту з капітанського загашника. Юрчик заходився терміново готувати на святковий стіл, стармех розводив спирт у правильній менделєєвській пропорції.
- Андрійку, треба б того. - натякнув Арташезович.
- Віддячити якось хлопцям.
- Та звичайно, скільки хочете. Хоч кожному по ящику, - дав добро Андрійко, як власник вантажу.
- Криголаме, скільки вас на вахті? Вишліть одного до борта прийняти мандарини.
Наш якірний ланцюг прогуркотів на нижньому рейді за чверть до опівночі. І цей гуркіт рознісся над снулою рікою і повернувся до нас луною, відбившися від херсонських доків. Криголам побажав нам щасливого нового року і попрямував до причалу, де на його екіпаж ще чекала розвозка.
Ми таки зробили це. Ми встигли. І мандарини навіть потрапили на українську землю ще до настання нового року. Хай і контрабандою, з криголамом.
Під подзвін курантів
Коли ми нарешті зібрались у кают-компанії, по телевізору вже виступав президент. Юрасик зі швидкістю Чарлі Чапліна у прискореному фільмі розставляв тарілки на столах. Стармех зі вправністю аптекаря розливав по емальованих кружках розведений спирт “по бульках”.
Перебивати президента не годилося навіть Арташезовичу, тому ми у пів-вуха вислуховували, що саме приніс рік, що закінчувався, ввіреному тому можновладцю народові. Про свої власні набутки президент сором’язливо помовкував. Лунали якісь незрозумілі нам цифри про ВВП. Давалися якісь передноворчні обіцянки пенсіонерам, вчителям та лікарям. Якби президент, або хтось з нас, був провидцем, він міг би доповнити, що закінчився найтяжчий рік в новітній історії України, і далі вже все йтиме тільки на краще, цей найбідніший не тільки на “Вадічці” новорічний стіл вже не повториться, і буремні дев’яності вже відходять в історію зі своїми мільйонними купюрами, малиновими піджаками, турецькими светриками з надписом “Boy”, привидами голоду та холоду і анекдотами про запорожці й шестисоті мерси.
Ми прорвалися. Хай там як, ми вижили у тому вирі часу і навіть обійшлися без війни. І мені хочеться вірити, що свою лепту в це вніс і наш “Вадічка”. І ми, люди пропущеного покоління дев’яностих, серед яких ви не знайдете видатних науковців чи поетів, спортсменів чи акторів, зате багато успішних бізнесменів, а ще більше погорілих комерсантів. Дійсно, усі, кого ми зараз знаємо і поважаємо у цих якостях, реалізували себе або ще раніше, за совка, або вже значно пізніше, коли життя почало налагоджуватися. Усіх, здатних тримати в руках калькулятора, як Арташезовича під час Карибської кризи, мобілізували на ринки й базари світу просто з лав їхніх вузів, бо перш за все потрібно було вижити самому і нагодувати й одягти велику країну. Мені здається, ми з цим впоралися, і ми, а не молоді обкурені підари визначили обличчя дев’яностих.
- Бем, бем! – почали бити куранти.
- Ну, за тих хто в морі! – виголосив Арташезович.
- На вахті і гауптвахті! – доповнив я. Мені хотілося, щоб цей тост був і за старопома Сергійка. Адже можна прирівняти італійську буцегарню до гауптвахти, нє?
Що сказала мені дружина
Хай залишиться таємницею, що саме сказала мені дружина. Зустріти Новий рік самій з дітьми у готелі моряка в номері, в який усю ніч стукали якісь нетверезі грузини, було її давнішньою мрією.
Що сказав штангіст Андрійко
- Хлопці, тут зараз усілякі розборки почнуться. Попадалово канкрєтне. Щоб мандаринів екіпажу через три години вже не було на борту.
Що я заробив за рейс
У світлі розборок, що почалися з приводу перестою в Поті та втрати частини палубного вантажу між Кавказом і Кримом, платні екіпажеві жодне стерво не заплатило. Як я і підозрював ще на початку цього рейсу. Та хіба від цього легше?
Мандарини вдалося реалізувати тільки через місяць і мій навар склав 100 доларів, або 25% від того, що я вклав в оборудку. Можливо, якийсь гендляр з Європи вважав би це гарним зиском, але для нас у 90-ті це вважалося прогаром. Головний парадокс мандаринового бізнесу цілком підтвердився.
Що сказав Арташезович
Хлопці, якщо вам не заплатить судновласник та фрахтівники, це зроблю я зі своїх грошей за попередній рейс.
Що сказали ми
Тю на вас, Арташезовиче.
Хто зустрічав нас на причалі
Це, власне, і була ота приємна несподіванка. Кінці на набережній в нас приймав… мій кореш Серьога власною персоною.
- Серього, невже пройшло чотири роки, Серього? – спитав я, обіймаючи його.
- Чотири роки і два місяці, - відповів Серьога. Він завжди шанував точність.
- Саме стільки знадобилося мені, щоб пристойно вивчити італійську мову.
- А Миколка… ми чули його Мейдей…
- Ти вже третій, хто мені про це каже. Давай вмажемо. На спомин душі. Все ж таки не гіршим з моряків був наш Миколка. Аж ніяк.
І ми вмазали. І пом’янули Миколку у кают-компанії “Вадічки”. І Арташезович вже нічого не заперечував, бо портовий нагляд підтвердив, що “Вікінг” дійсно зник. І кожен з нас пригадав якусь історію про Миколку Морячка, але щоб переповісти їх усі потрібно писати нову книгу.
Епілог
Коли в нас випадає перший сніг і до Нового року залишається якийсь місяць, в мене починається дивна сверблячка. Мені кортить послати до лисого дідька щасливе сімейне життя, захоплюючі статистичні звіти і сумлінне конспектування лекцій про дискурс постмодернізму, невиховано, як на майбутнього філолога, сплюнути під ноги, матюкнутися й сісти на корабель, що вирушає у рейс.
Я нервуюся і споглядаю на телефон. Та цього року вже марно. Усі капітани й просто друзі мабуть вже викреслили мене зі списків діючих моряків.
Сезон відтепер не для мене.
Але ось…
- Тату, тебе якийсь дядько з Херсона питав. Казав, що предзвонить.
І я сиджу біля апарату, вирішую, який саме капітан про мене ще не забув, Арташезович, чи може Борщевський. Я вже нікуди не збираюся, я вже цілком адаптувався до свого нового життя на незрозумілому морякам суходолі, я…
А телефон все не дзвонить і не дзвонить… А може таки плюнути на все і справді податися до Поті чи Батумі? Це ж якихось два тижні. Мабуть. Якщо погода буде гарна. А хто ту гарну погоду взимку на Чорному морі бачив?
Нарешті дзвінок.
- На прийомі, - за радистською звичкою кажу я у слухавку.
- Маг’коні, пг’ивіт, - гаркавить слухавка, і я не можу не пізнати цього забутого кумедного гаркавлення, без якого, виявляється, моє життя було неповним усі ці роки.
- Тут така справа, потрібен стерновий на рейс до Батумі. Підеш?
- Що “Вікінг”? Мейдей? То це ти його прийняв? Не дождетесь!
- Там така петрушка вийшла, танкер з Туапсе вийшов, прикрив нас корпусом від хвилі, ми змогли відкатати форпік і заскочили до Туапсе. І нас заарештували, бо не було чим за рятувальну операцію розплатитися, поки судновласник з Херсона не прилетів. Цілий місяць протримали. Мандарини усі згнили в трюмі, збитки страшенні, а ще й…
- Миколко, які це все вже дрібниці, Миколко, - перебив я Морячка.
