Продовження. Попередні розділи В попередній позиції
«Стоїмо в попередній позиції» пишуть до вахтового журналу помічники капітана, якщо жодних змін за їх вахту не сталося. Це був вже шостий аналогічний запис за цей тиждень. Ми остаточно застрягли в Поті, хоча були вже завантажені мандаринами під саму зав’язку, прийняли навіть палубний вантаж, і тепер могли ходити в носову частину судна лише по сходнях, покладених на ящики з мандаринами.
Я вже десь писав, що взимку порт Поті схожий на мишоловку, бо за щонайменшого шторму від Західних румбів, так званого Варненського вітерця, на виході з порту починає працювати тягун: відбита від хвилеломів та берегів хвиля накладається на хвилю вітрову, на воротах гавані утворюється сутолока, що кидає пароплави на бетонні надовби хвилеломів, зриває їх з якорів і викида на берег тощо. Я колись бачив на власні очі, як саме в такий вітерець викинуло на берег іранського танкера. Саме собою, портовий нагляд не дає добро на вихід у море за таких обставин.
Але, навіть герметично закупорений штормом, порт продовжував жити своїм життям. Снували його трьома басейнами - рибним, торгівельним та військовим - буксирчики, бункерувальники та лоцманські катери. Працювали портальні крани й маневрові тепловози підганяли на причали вантажні вагони для завантаження. І щодня до нас приходили якісь гості з кораблів, що також застрягли в Поті на штормовий відстій.
Спочатку до нас прийшли хлопці з пловучого елеватора – спеціального судна для перевантаження зерна під причалом. Питали, чи не на Одесу ми йдемо. Хлопці хотіли передати з якимось судном гостиниців додому. Їм посміхалося зустрічати новий рік у Грузії. Елеватор був одеський та й зерно було наше.
Потім до нас щовечора стала приходити після зміни кранівниця Валя. Просто поспілкуватися з земляками. Валя була з Чорнобаївки, але жила в Поті вже років з двадцять. Від неї ми довідалися, що в особливо тяжкі зими, потійці топили свої буржуйки в квартирах попиляними на дрова реліктовими евкаліптами з навколишніх рощ. І лише на початку цієї зими усіх обійшов дільничний міліціонер, і попередив, що тепер за евкаліпти вже знову саджатимуть до в’язниці. Ці евкаліпти, мабуть, ще пам’ятали, як припливали до Колхіди аргонавти. І саме в одній з цих рощ чарівний дракон сторожив Золоте руно.
Тіма Северина на його копії грецької галери пам’ятали вже ми, зокрема Сашко-Другий, який тоді саме проходив військове стажування у Потійській військово-морській базі. Історичну галеру тоді пришвартували саме біля причалу, де зараз стояв «Вадічка». Плавання Северина наочно показали, яким великим був світ за часів давньогрецьких мореплавців. Тобто, якщо дивитися на нього з низької палуби історичного суденця, а не в ілюмінатор реактивного літака. Відстань від Батумі до Поті галера долала шість діб, хоча зараз між ними всього дві години шляху на авто. Шлях від Греції тривав кілька місяців.
Мабуть треба сказати пару слів і про військову гавань, в якій ми стояли. Її теж почали потихеньку відбудовувати. Екіпажі відремонтували, плацом марширували грузинські моряки у чорних шинелях та шапках. Гіркий комізм ситуації полягав у тому, що моряки в Грузії вже були, а військового флоту – ще не було. Йдучи з Поті, росіяни потрощили і вивели з ладу усе, що не можна було вивезти з собою. Навіть шибки в екіпажах повибивали. Навіть, звиняйте, насрали скрізь, де спромоглися, у кімнатах, на постах та в пакгаузах. Чим тих матросиків тільки годували задля цієї патріотичної місії? Це був метод випаленої землі. Нічого дивного, саме таким чином вони «передавали» об’єкти і нашим воякам у Криму. І особливим знущанням після цього виглядали заяви, що як тільки прийшли українці, об’єкти вийшли з ладу і занепали.
Розподіл же Чорноморського флоту, на частку якого Грузія мала законне право, Грузія за своїми війнами прогавила, і тепер переобладнувала на сторожові катери рибальські сейнери й моторні яхти. Тож обстріли сейнерів з біженцями під Сухумі пояснювалися ще і цим. З гелікоптера не видно, біженці в тебе на палубі, чи військовий десант.
Вцілому відчувалося, що порт почина оживати після вимерлої занедбаності військових часів. І остаточно я в цьому переконався, коли побачив що рибний басейн переповнено сейнерами, які знову зібралися на хамсову путину з усіх куточків Чорного моря, чи не вперше за останні роки. Були серед них і наші земляки з Ізмаїла, Херсона та Одеси. Тож все потихеньку поверталось на довоєнні часи. Серед одеситів я зустрів багатьох знайомих по Іллічівську.
Але було і зовсім нове. Таке, що я одразу зрозумів, що наше мандаринове судноплавство відходить у минуле. В торгівельному басейні стояли кормою до рампи два пароми. Наш та болгарський. Наш – «Герої Шипки», і болгарський – «Героита на Одеса». Це були монстри, до яких через відчинену апарель заїжджали цілі вантажні потяги та колони автотрейлерів. Їх колись було збудовано всього чотири, і працювали вони між Одесою та Варною. При чому, наші називались на честь болгарських героїв Шипки та Плевни, а болгарські – на честь наших Одеси та Севастополя. Чотирма такими паромами можна було б вивезти до України чи Болгарії половину населення Грузії. Конкурувати з ними надалі наші маленькі пароплавчики аж ніяк не могли. Це був кінець будь-якій блокаді. І мандариновим рейсам. Я ще не міг вирішити весело мені з того, чи сумно, але для Грузії то був справжній порятунок, як від появи регулярної кавалерії в кінці голівудського вестерна.
Але наш рейс, хай і останній, ще не завершився. Ми чатували на щонайменше «вікно» у штормових прогнозах, щоб вискочити з цієї мишоловки і прямувати на Херсон. Час нас уже піджимав. До Нового року залишалося не так вже й багато.
Мейдей
Я саме приймав у радіорубці прогноз з Одеси, коли через прочинені двері на місток пролунав цей бридкий звук на два тони, що чергувалися, як в сирені швидкої допомоги. Радіотелефонна станція проміжних хвиль «Чайка» прийняла чийсь сигнал тривоги на аварійній частоті.
Я облишив усі точки та тире і кулею вилетів до стернової рубки. Але там вже були старпом та Адрійко-штангіст.
- Мейдей, мейдей, - неслося з динаміків.
- Усі, хто мене чує, відповідайте «Вікінгу».
- Мейдей, Мейдей. Усі, хто мене чує, відповідайте «Вікінгу»
- «Вікінг» - «Вадічці». Чуємо вас на трійку, - відповів Петренко-молодший.
- Де ви знаходитесь? Прийом.
Але «Вікінг» нас не чув. Так буває.
- Врубай головний передавач, - наказав мені старпом і викликав на місток Арташезовича.
Поки я прогрів головного передавача, «Вікінгові» хтось відповів, бо Миколка почав пояснювати, що відбувається. Але ми того знову таки не чули, чули лише Миколку й тріск радіоперешкод. Арташезович усівся у крісло перед приймачем. Усі інші скупчилися в моїй каюті за нашими спинами.
- Затоплено форпік, - доповідав комусь Миколка. – Відпомповувати не встигаємо... хвилею зірвало люк... вітер 9 балів... Північно-Західний... висота хвилі три з половиною-чотири метри... маю значний диферент на ніс... судно інтенсивно обмерзає... потребую термінової допомоги... термінової допомоги... як зрозуміли... прийом
- Десь північніше, - сказав Арташезович. – Десь під Новоросійськом, мабуть.
- Знаходжуся в координа...
Передача увірвалася. Я почав гарячково перемикати антени й шукати Миколку на сусідніх каналах. Знову повернувся на 2182.
- «Вікінг», відповідайте «Вадічці».
- «Вікінг», відповідайте «Вадічці».
- «Вікінг» - «Вадічці». Прийом.
- Що це значить? – спитав Андрійко.
- Антенну вітром обірвало, - не задумуючись відповів я.
- Або... – почав було старпом Петренко.
- Антену зірвало, - з притиском перебив його Арташезович.
- Зробиш запис до суднового журналу і сповістиш портову адміністрацію, - наказав він старпомові.
- Пильнуйте на аварійній, хлопці, може ще проріжеться, - і залишив радіорубку.
Миколка на зв’язок більше не вийшов. Не чутно було й жодних перемовин рятувальників, які обов’язково були б, якщо...
- Отже ж, - через дві години сказав старпом. – Половину Арктики на дірявому судні людина пройшла і нічого, а тут...
- Який там на завтра прогноз? – спитав нарешті Арташезович про те, про що усі забули.
- Сприятливий, - відповів я. – Східний, шість-одинадцять метрів на секунду.
- Ну, Адрійко, прощайся сьогодні зі своєю місцевою кралею, якщо встиг завести. Завтра, сподіваюся, вийдемо в море...
Here am I floating round my tin can, far above the moon
Planet Earth is blue and there's nothing I can do,
- лунало мені в навушниках посеред радіоперешкод, наче колишня Юркова пісня обігнула Земну кулю, як радіохвиля, і нагнала мене, відбившись від Місяця.
- Ідіть вечеряти, - сказав Арташезович. – В Юрка сьогодні макарони по флотськи.
Життя продовжувалося. Тепер вже без Миколки.
Від Кавказу до Криму
Ми вискочили з Поті за першої ліпшої нагоди і встигли за гарної погоди проскочити Сухумі, що було важливо. Далі вже можна було в разі чого тулитися до берега без ризику бути обстріляним через непорозуміння чи просто високе почуття обов’язку в місцевих артилеристів. Цікаво, що наші ж знайомі і друзі працювали і на Сухумі. Зайти до порту мирно, так щоб по судну хоча одного разу не дали пристрілочного пострілу з гармати, в них ні разу не виходило. Добре ще, що в портового нагляду був прямий зв’язок з батареєю. І після волання на визивному каналі він телефонував до вояків і казав щось на кшталт «Не чіпай їх, вони мої».
Отже, Сухумі проскочили ми дуже вчасно, бо Східний вітер підсиливсяі. Гайнути через море напрямки на мис Фіолент у Криму тепер не випадало. Арташезович пішов далі на Північ вздовж кавказького берега.
Хвилі майже не було, їй просто не вистачало простору, щоб розігнатися. Проте вітер підсилювався і підсилювався, барометр падав, і не потрібно було бути синоптиком, щоб передбачити, що чекає на судно, варто йому трохи відірватися від кавказьких берегів. Досить було вийти на крило містка і почути, як свистить той вітер, які звуки видобуває він з антен та снастей, які хтось колись поетично назвав Еоловою арфою. З крила містка людину той арфіст просто здував. І дарма що нас поки прикривали найвищі кавказькі гори.
Хмари поважчали й потемніли. Вони неслися на Захід, до Варни й Бургаса, ледь не нанизуючись на громовідводи на щоглах. Антени я на всяк випадок заземлював перед своєю ходовою вахтою. В наших широтах грому взимку не буває, але біс його розбере, до яких широт відноситься Кавказ – субтропіки все ж таки. Колись на одному рятувальному судні з Севастополя я бачив наслідки переконаності тамошнього начальника радіостанції в тому, що взимку не гримить. Блискавка прошила приймачі наскрізь, сплавивши усі радіодеталі з металом та навіть керамікою в один злиток, і за словами очевидця, трохи політала радіорубкою акуратною палаючою кулькою, перш ніж прошила металевий корпус судна.
Добре бути радистом і думати про своє, радистське, поки руки крутять штурвала, втримуючи «Вадічку» на курсі. Особливо добре тому, що геть ніхто не петрає у твоїх радіосправах і не коментує кожен твій крок, кожне твоє рішення і кожен чих.
З судноводіями не так. За спиною в будь-якого капітана принаймні двоє судноводіїв, які мають чомусь різко протилежні капітановим думки про судноводіння. Я стояв вахту із Сашком-Другим, і усі чотири години слухав його бухтіння, що Арташезович усе робить не так. А потім сидів на койці у своїй каюті, що виходила на місток, і слухав вже старпома про те ж саме.
- Ну чому ми під берегом сунемо? Це ж 19666 район зараз скінчиться, під Геленджиком закінчаться гори, а які східні вітри в Новоросійську в цю пору року не мені тобі казати, - буркотів Сашко.
- Зате є можливість відстоятися на якорі в якійсь бухті, - нагадував я.
- І так вже запізнюємось. Якщо станемо відстоюватись по штормовому, то плакав Новий рік. Плакали мандарини. Після Нового року ціни впадуть і «тяги» ніякої не буде, - в Сашкові говорив бізнесмен, а не судноводій.
Старпом же Петренко, навпаки, був дуже поміркованим мореплавцем. Його поведінка Арташезовича не влаштовувала зовсім навпаки:
- Куди ми премося? Прогноз нікудишній, в Геленджику можна було відстоятися, в Новоросійській бухті. Ні, вперед. Самі жабину цицьку шукаємо. Що з тими мандаринами станеться?
За етикетом, казати подібних дурниць капітанові ніхто з них не смів, бо вирішувати на загальносуднових зборах, яким курсом іти, на флоті не заведено. Тож усі ці напрочуд доречні зауваження мав вислуховувати я. Арташезович же, схоже, вирішив не нариватися, але йти вперед, поки існує щонайменша можливість рухатися. На якір ми стали тільки під Лисою горою, вже десь під Анапою. Арташезович волів зачекати хоч незначного послаблення Східного вітру, щоб, як тарган між двома шпарками, проскочити до берегів Криму. Чим потішив старопома і подратував Сашка-Другого. А коли десь через добу він знявся з якоря і скерував «Вадічку» суворо на Захід, попри продовження шторму, він не вгодив вже старпомові. Як в тому анекдоті.
- Що робити, якщо в купе поїзда зібралися дама, яка замерзає від протягів, і джентельмен, який задихається без свіжого повітря?
- Спершу відкрити вікно і заморозити даму, потім закрити і задушити джентельмена.
Отож краще вже бути радистом. Ніхто не буркоче за спиною. Зате ніхто і не підкаже тобі, що при швидкому переході з субтропіків одразу у зиму, в редукторі радіолокатора конденсується і тут же замерзає на лід волога. І електромотори радарів горять за мить, особливо якщо нема часу змінити змазку на зимню. Це треба самому хоча б раз того движка спалити, щоб затямити на все життя. Це називається досвід. Підігріву антени у радарі «Донець» ще не було.
- Знаєш, Сашко, - не витримав я одного разу.
- У мене з Арташезовичем угода. Він не каже мені, коли міняти мастило в редукторі радара. А я не кажу йому, куди і з якою швидкістю йому іти.
В результаті ми поцапались через те, що Сашко задовго ганя мого ветеранського «Донця» на високій напрузі.
Форс-мажор
Ледь ми відірвалися від берега, почалася кілева хитавиця. Це коли судно підкидає й перекочує через хвилі вздовж кілю, а не з борту на борт. Хвиля була попутня для нас, тобто швидкість судна і швидкість хвилі не накладалися, а віднімалися. Вона накочувалася з корми, «Вадічка» підскакував, як брикливий коник, опускаючи носа додолу і деякий час ковзав по підвітреному схилові хвилі, як завзятий серфингіст, потім пінний гребінь все ж наздоганяв судно, шльопав його по попі й рухомим фонтаном піняви перекочувався усією палубою вздовж бортів до носу.
Тут «Вадічка» перевалював нарешті хвилю, ніс задирався до низького сірого неба, й ув’язнена фальшбортами вода струменіла ватервейсами з носу на корму, дорогою виливаючись через штормові порти – спеціальні квадратні отвори в огородженні бортів, що пропускають воду лише в одну сторону – за борт. Все було б непогано, і не викликало б ніякої тривоги Арташезовича, якби не палубний вантаж. Чи «Вадічка» тих штормів не бачив на своєму віку? Але ящики з мандаринами місцями перекривали воді шлях до відступу, попередня хвиля ще не встигала прибратися з палуби, а вже налітала наступна. Разом вони становили тонни додаткового навантаження на судно. Це мало надихало. Добре, що такі капосні хвилі були швидше винятком.
Але головна небезпека за попутнього шторму полягала в тому, що стерновому важко було утримувати судно кормою врозріз хвилі, бо самого гребеня він в себе за спиною не бачив, і мусив орієнтуватися за попередніми, що вже пройшли судно. Іноді якась підступна хвиля з усієї дурі навалювалася на стерно, аж штурвал в руках сіпався, і намагалася розвернути логгер бортом до наступних валів. Оцього допускати вже було не можна. Це була б амба. Кріплення палубного вантажу не витримало б. А зміщення вантажу на якийсь борт і невідворотній крен перекидало і більш потужні пароплави, ніж «Вадічка». Були такі випадки в історії чорноморського судноплавства.
Потрібно було неабияк пильнувати на стерні, і викинути з голови усі сторонні думки про радіообладнання, ціни на мандарини, дружину, дітей, Херсон, Новий рік. Віддатися цій нескінченній грі з дев’ятими валами повністю, пильнуючи картушку компаса й підступи хвилі, випереджувати і вгадувати її наскоки, швидко реагувати на її імпровізації і КРУТИТИ штурвальне колесо по-справжньому, боротися з хвилями власними м’язами, а не електрикою чи гідравлікою. Це виснажувало. Особливо розміреність і нескінченність цих вправ. Це як гатити тенісним м’ячем у стіну й не мати змоги перерватися чотири години. Не дарма в старовинні часи ходову вахту стояло одразу два матроси. По дві години на стерні. Або й удвох одразу. Але де ж в сучасні часи скорочених екіпажів наберешся стільки матросів? Матрос в нас, власне, був вже всього один – Бурячок. Бо на стерні стояли також боцман Антонович та ваш покірний слуга. Ось на вахті Бурячка все і сталося.
Власне, те, що сталося, я можу лише відтворити. Мене серед сну катапультував з койки крик Арташезовича: «Марконі на стерно!». Це була не команда, не вигук, а саме крик. Сталося щось непередбачуване. Ледь вискочивши я побачив усю палубу геть покриту шумовинням хвилі. З палубним вантажем, з тими клятими мандаринами, з кришками трюмів, з брашпілем і тамбучиною носового кубрика – з головою. І носова щогла з блискучим судновим дзвоном стирчала просто з води. Щогла нахилилася під кутом до горизонту і дзвін скажено калатав на сполох сам собою під натиском вітру. Очевидно, Бурячок не втримав стерно, і «Вадічку» розвернуло бортом до хвилі.
Декілька моторошних нескінченних хвилин «Вадічка» та Чорне море вирішували, чия буде зверху, я встиг перехопити стерно від Бурячка, а «Вадічка» з натугою, поскрипуючи, крекчучи, підкульгуючи, хекаючи випростався палубою з-під піни. Я закрутив стерно, вирівнюючи курс.
- Бурячку, свищи всіх наверх! Палубний вантаж за борт! – вже спокійно й чітко наказав Арташезович. І теж зітхнув. Не підкачав «Вадічка».
Ніхто не вивантажує пароплави так швидко, як моряки, яким жаба дає цицьки. Ніхто не приймає вантаж так легко, як Чорне море. За щонайближчі чверть години воно прийняло без жодних застережень і зауважень на полях коносаментів десять тонн мандаринів з палубного вантажу. І першим серед супер-швидкісних докерів був власник вантажу Андрійко. Він швиргав у холодні хвилі по два ящики мандаринів за раз, з обох рук.
Мандаринові ящики вервечкою пливли назад до Кавказу.
Те, що сталося того вечора на «Вадічці», морською мовою називається форс-мажор. Його обов’язково обумовлюють в усіх морських угодах та контрактах, а капітани дуже довго чухають потилицю циркулем, перш ніж вирішують, що саме записати їм до суднового журналу з цього приводу. Бо журнали прошнуровано й опечатано, з них вже не вирвеш жодної сторінки, і вони правлять за докази на суді.
