Насправді ми давно вже мертві, просто ще ніхто не здогадався нас поховати.
Насправді ми лише примари, нахабні настільки, щоб влізти у чуже життя. І вважати це втручання життям своїм.
Насправді найтяжчий гріх – недоречність. І це те, чим ми завинили перед усіма.
Ми хотіли б позбутися здатності бачити, але не змогли. Ми не вміємо заплющувати очі. І ми не спимо. Бо все це і так відбувається уві сні.
І ми не байдужі. Просто в нас немає волі, а тим більше – її сили.
Нас намагаються не помітити, але чомусь помічають. Ми зливаємося зі стінами. Й із асфальтом. З вечірнім небом. Ми танемо в тумані. Але нас чомусь помічають.
І це найгірше – коли тебе помічають попри те, що намагаються не помітити. Реєструють боковим зором. І не дивляться в той бік.
Може, в нас і було своє місце. Може, його просто хтось зайняв.
Може, в нас і було своє призначення. Може, воно зараз просто не до часу.
Просто наш гріх – недоречність.
Просто ми трішечки зайві.
А може, нас просто не врахували. Коли створювали формулу світу.
Якщо ти дихаєш – це ще нічого не гарантує. Якщо в тебе б’ється серце – це ще не ознака життя. І навіть якщо ти ще щось відчуваєш... це може бути просто посмертний рефлекс.
Ви ніколи не будете певні, тут ми чи ні. Ви помітите щось краєм ока, але не наважитися повернути голови. Ви відчуєте, як всередині, в районі діафрагми, наче ворухнулося щось холодне. Це він і є. Дотик недоречності.
Ви швидко пройдете повз тіні, вам захочеться гарячої кави. Ви радітимете, що ви з плоті і крові. І у ваших руках є реальність. І пара йде з рота, коли ви говорите на морозі.
Ви зрадієте, що зараз живете. А коли помрете, то не блукатимете міськими вулицями. Бо це і є визначеність. Бо це і є однозначність.
І реальність проста й зрозуміла. Якщо не бачити тіні, напівживі й напівмертві. Якщо не чути їхніх кроків. І вчасно закривати вуха й заплющувати очі. Щоб бути впевненим, що у кожного є місце у цім світі.
І не буває життя після смерті. І не буває смерті ще за життя. Бо це просто безглуздо. І просто не в тему.
Бо це недоладність. І це недоречність. Страшна недоречність як антипод буття.
