Фелюги
- Зліва по курсу фелюги! – доповідає другий помічник Арташезовичу, який щойно піднявся на місток.
- Може, рибки купимо в них? – піклується про меню Сашко.
І в результаті ми стишуємо хід, порівнявшися з чорними човнами, що навіть взмику виходять в лиман, ставлять сітки у відомих тільки їм рибних місцях, днюють і ночують простонеба у своїх помаранчевих клейончатих шторм-робах, зігріваючись гарячим чифіром, що кип’ятять тут же, на човні, та ще дечим більш міцним. Фелюги ці залишилися у лимані наче спеціально для того, щоб нагадувати сучасним рибалкам, яким тяжким був хліб їхніх пращурів, зокрема козаків. Пункт про безперешкодну ловлю риби в лимані вони включали у тексти усіх своїх угод з турками і татарами. Човни ці не зазнали жодних змін ще з давніх давен, рухаються під вітрилом або на веслах, хіба що підвісні двигуни на них з’явилися. Але двигун не можна використовувати, коли вибираєш чи виметуєш сітку, доводиться гребти скоцюрбленими від холоду руками, перебирати мокру мережу на морозі, виплутувати рибу й кидати її на дно човна.
- Хлопці, риба є? – питає в мегафон Арташезович.
Гребці наче не чують і продовжують гребти. Це запитання не до них. Є риба, чи її нема може вирішувати лише керманич. Червонопикий бригадир задумується на хвильку і схвально киває головою, для “Вадічки” риба є.
- Судак, - кричить він, взявши одну рибину за зябра й піднявши над головою.
- Беремо? – питає в Арташезовича другий помічник. І “Вадічка” стопорить машину, а фелюга підгрібає до борту.
- Поторгуйся там, - наказує Арташезович Другому, відпускаючи його з рубки на палубу.
- Ні, тільки не судак, - виривається в мене, а Арташезович сміється.
- Чому це? – перепитує штангіст Андрійко.
І мені доводиться йому пояснювати, що колись на Азові ми отак домовилися про рибу з одним сейнером. Ми могли розплатитися двома тоннами зекономленого палива, а рибалки пообіцяли віддати нам усе, що принесе щойно поставлений трал. І той клятий трал приніс аж чотири тонни судака. Ми усією командою цілу добу шкерили того судака, відтинаючи голови, ми забили ним усі морозильні камери, яких на сухогрузі не так вже й багато, і в результаті усі наступні місяці їли тільки судака, бо м’ясо просто нікуди було брати. От ви вдванадцятьох за скільки б з’їли чотири тонни риби?
- Не переживай, ми кілогам 50 всього візьмемо. Андрійкові на один зуб. Треба ж його до Грузії чимось годувати, - кпинить Арташезович.
Знов за рибу гроші
Фелюга вже підійшла під борт. Другий помічник Сашко запекло торгується з бригадиром рибалок. Його хлібом не корми, дай поторгуватися. Він пройшов школу східних галалакаючих базарів з їхніми “дручба-дручба два динари”. Але і бригадир знає свою справу, все життя збувавши рибу наліво у Станіславі чи Кизомисі, куди втаємничені в рибальський бізнес херсонці наїжджають на своїх авто, щоб придбати свіжу рибу щойно з лиману. Нарешті спільну мову знайдено, неабияк прислужилася цьому рідка валюта з представницьких запасів капітана. Бо що ті гроші у лимані? Папірці. Вони не варті пари сухих вовняних шкарпеток. А ось горілка, після якої вже не важливо, чи сухі в тебе шкарпетки – зовсім інша справа.
Пам’ятаю один оригінальний психологічний тест, в якому пропонувалося розмістити в порядку важливості різні речі на рятувальному плоту. Були там такі дивні на моряцький погляд штукенції, як от балон з гасом, шкарпетка та стодоларова купюра. Я впевнено розмістив гроші на останньому місці, бо море швидко привчає до справжніх цінностей, і на плоту бляшанка консервованої води встократ важливіша, навіть якщо купюра буде тисячедоларовою. Але підступні психологи мали наувазі те, що від купюри слід підпалити гас у балоні, заткнувши його шкарпеткою, коли над місцем катастрофи пролітатиме рятувальний літак. Вони не знали, що для цього на кожному рятувальному плоту є сигнальні ракети, радіолокаційний відбивач, геліограф та маячки, що живляться від сухих електролітичних батарей, які варто вмочити у солону воду, щоб вони десять годин давали струм. Хай їм грець тим психологам. Той тест я провалив, начебто марно усе життя складав правила користування рятувальними плотами щопівроку.
Але в лиманських рибалок була спільна з нами система цінностей, бо ні ощадкас, ні горілчаних магазинів посеред Лукомор’я немає. Поки ми проводили цю бартерну операцію “Вікінг” добряче відірвався від нас, і далі ми пішли вже знову в одиночному плаванні, й стерновому стало не до балачок.
Русали
Добре що ви нагадали про них. Зараз змінюся з вахти, передам Бурячкові стерно та курс, і таки розповім. Бачите отой острівець? До революції він називався островом Морської Батареї і на ньому сталося принаймні дві події, що потрапили до підручників історії.
Острів цей запирає вхід у Бузько-Дніпровський лиман, якраз навпроти Очакова, і в Кримську війну тут відбулася перша артилерійська дуель між нашою фортецею і англійською броненосною батареєю, яка поклала край епосі вітрильних флотів та дерев’яних кораблів.
По-друге, саме в його казематах сидів у 1905 в очікуванні вироку лейтенант Шмідт. Судили його навіщось у місті Очакові, ім’я якого носив його бунтівний крейсер, а стратили на сусідньому острові Березань.
Зараз острів Морської Батареї називають Первомайським, батареї на ньому вже нема, але саме на ньому вирощують отих русалів. На ньому знаходиться уславлена попри засекреченість школа бойових плавців.
Уславленість секретних об’єктів завжди складала для мене певну загадку. В сусідньому Очакові при згадці про сучасних людей-амфібій хрестяться й плюють через ліве плече. Справа в тому, що диверсантам треба на комусь відпрацьовувати свої диверсії, і під час навчань вони то захоплюють в полон увесь районний відділок міліції, то викрадають якісь транспортні засоби з державних гаражів під охороною, і ніякі берданки й сіль у набоях їх не зупиняють. “Вадічка” одного разу теж потрапляв під їхню руку. Боцман Антонович про це любить розказувати, як безпосередній учасник подій.
Без паніки
“Вадічка” саме стояв на якорі під Кінбурнською косою з морського, а не лиманського її боку. Був літній вечір, погода так і шепотіла, команда, повечерявши, вийшла на палубу з гарячими кружками чаю, виставивши їх рядком на планширі, щоб охолоджувалися, а боцман саме приладнався з кимось на кришці трюму грати в нарди. Нарди та шеш-беш – найулюбленіші ігри на флоті. Тому що залежать не тільки від вправності гравця, як шахи чи шашки, але й від везіння. А везіння на флоті цінують, іноді воно морякам вкрай необхідне.
Але варто було боцманові кинути кості, як кружки з чаєм з брязкотом покотилися по палубі, і з-поза борту вискочило якесь страховисько. Вирячені, як у пуголовка, очі, блискуча еластична шкіра, вивернуті назовні зябра, незграбні хвостові плавці, балони й автомат калашникова на спині. Страховисько виплюнуло загубник й заговорило людською мовою:
- Без паніки. Судно заміновано.
Більш вдалої фрази для зчинення тієї самої паніки годі було придумати. Усі, хто був на палубі, тієї ж миті кудись побігли з вигуками “полундра”, але позаяк на судні не розбіжишся, то панікери лише оббігли судно по правому борту й повернулися до чудовиська-мінувальника по лівому. На цей гармидер вискочив з рубки капітан.
Нальотчик вже зняв ласти й маску і з почуттям виконаної важкої справи всівся біля покинутого гравцями шеш-бешу.
- Та не хвилюйтеся. Це учбове мінування, - пояснив він капітану.
- Іспити в нас. Дайте, будь ласка, дві зелених ракети. Я вас сам і розміную після підтвердження.
- А що як не підтвердять? - подумав Арташезович, але дві зелених ракети у небо пустив.
І через чверть години до борту підійшов адміралтейський катер з екзаменаційною комісією. Комісія переконалась, що “Вадічку” заміновано за всіми правилами підривної науки, спитала, чи нема рибки, маючи “Вадічку” за рибалку, дозволила розмінувати судно, забрала курсанта-відмінника на борт і попрямувала вже до іншого судна на рейді, яке мінував двієчник, бо двох зелених ракет з судна не вистрілили. Якби це були не навчання, а справжні мінування, судновласники усього світу в той день недорахувалися б цілого флоту, як англійці у Александрії в 1941 році, коли італійські колеги наших русалів провели свою найуславленішу за всю війну операцію.
Князь Боргезе
Насправді операція 1941 року була вже третьою спробою італійців, але англійські міноносці двічі топили підводні човни, що доправляли людей-жаб, на підступах до Александрії. А ось в грудні сорок першого човнові “Шире” вдалося непоміченим підійти на 20 миль до порту і спустити керовані торпеди диверсантів на воду. Три торпеди й по два іхтіандри на кожній за планом мали вночі атакувати два лінкори та авіаносець англійців на рейді Александрії. В разі успіху човен мав підібрати їх в обумовленому місці в дельті Нілу біля Розетти через 48 годин після атаки.
Торпеди під командою графа дела Пенне успішно дісталися хвилелому під покровом ночі, рухаючись в напівзануреному положенні. І на щастя італійців, бонове загородження й протичовнові сітки англійці якраз відкрили, щоб пропустити в гавань сторожовий корабель. Керовані торпеди увійшли до акваторії порту слідом за сторожевиком.
Однак, лінкор “Велієнт” в ту ніч виставив ще власні протичовнові сітки загородження навколо бортів. І екіпажеві де ла Пенне довелося випірнути з-під води й долати загородження по поверхні. І торпеда намотала на гвинт троса. Механік, який заходився ремонтувати пошкодження, був змитий хвилею в море. І де ла Пенне не залишилось нічого іншого як відокремити боєголовку і вручну відбуксирувати її під корабель. Італієць штовхав заряд від огородження до борту 40 хвилин. Боєголовка важила 300 кілограм, і коли її було встановлено під корпусом, у плавця вже залишились сили лише на те, щоб випірнути прямо під бортом і зірвати кисневу маску з лиця. І його тут же помітив вартовий з лінкора. Помітили англійці також і механіка, який тримався біля буя, втративши свідомість. Обидва італійці потрапили до полону. Але пусковий механізм на міні вже було запущено і виставлено на 6 годин ранку.
На допиті італійці мовчали. Командир англійського лінкора наказав замкнути їх в найглибшому трюмі, задраїти усі водонепроникні переборки й зібрав усю команду на палубі.
Два інших італійських екіпажі таким же чином атакували лінкор “Квін Елізабет” та танкер, бо авіаносця не знайшли серед інших суден. Вони теж потрапили до полону, але вже після вибухів. 6 чоловік вивели з ладу до кінця війни два лінійних корабля, для пошкодження яких в морському бою потрібна була б ціла ескадра. Якої в італійців, до речі, просто не було. Їх єдиний лінкор “Джуліо Цезаре” було побудовано ще в 1913 році і він не витримав би бою з модерними англійськими лінійними кораблями. Шеф італійських людей-жаб, князь Боргезе, міг би пишатися своїми вихованцями.
Цілком таємно
Найуславленіші операції випускників острова Первомайського поки що перебувають під грифом таємності, і навіть західні історики лише обережно припускають, що це були саме вони. Наприклад, так і невідомо досі, хто поцупив цілу дизельну субмарину з американської військової бази у Пірл-Харборі за часів холодної війни.
Ми ж, рибалки, бачили їх роботу в Анголі, де на зовнішньому рейді Луанди усі наші судна мали щопівгодини кидати за борт гранати, неначе під час війни в Александрії, щоб відлякувати намібійських диверсантів. А наші іхтіандри, навпаки, кожен день оглядали днища пароплавів, шукаючи і знешкоджуючи міни.
Колись з цього таки знімуть усі грифи таємності, і хтось та має розповісти і про це. З самого острова Первомайського секретність вже зняли і показували його по телебаченню.
Море
Про те, що судно вже в морі, одразу дізнається кожен член екіпажу чи пасажир, де б він не був: у каюті, на камбузі, в машинному відділенні чи в кают-компанії. Все дуже просто – судно починає хитати.
В кают-компанії починають ковзати по столу бачки, вихлюпуватися з мисок борщі, хлопати незачинені дверцята буфета, і шкварчати в динаміках телевізора радіоперешкоди від роботи радарів та УКХ станцій.
Треба лише підняти на столі спеціальні буртики, занурити у борщ ложку, закрити на ключ усі дверцята й вимкнути телевізора. Моряки – чи не єдині, хто вміє жити і розважатися без цього ящика. Але про це іншим разом.Щодо інших рухливих речей у каютах існіє дві школи, до яких належить кожен моряк.
Перша школа – акурастисти в усьому. Вони розкріплюють усі свої речі, принайтовлюють до палуби стільці, прив’язують геть усе, що може покотитися чи впасти, мотузочками і потім пересуваються власною каютою, як гравці в таємних кімнатах Форту Буаярд, серед власноруч поставлених пасток і тенет, невтомно підтягують вузли, що чомусь весь час слабнуть під час хитавиці. І все рівно в них іноді вискакують з гнізд на переборці графини та склянки, скачуть на волю зірвані з прив’язі стільці і корзини зі сміттям вивертаються їм на голову під час сну. Бо закріпити геть усе геть назавжди неможливо.
Інша школа – розгільдяї або філософи. Вони живуть під лозунгом «усяка річ сама знайде своє місце». Треба лише не зважати на тимчасовий гармидер в каюті, коли усі ті речі з гуркотом перекочуються з місця на місце, перш ніж намертво розклинится в якомусь закуткові між рундуком та столом. І вже жодна хвиля, жоден критичний крен їх з того місця не виштовхне, бо річ своє місце знайшла природнім шляхом.
Майже весь екіпаж “Вадічки” з прихованою цікавістю спостерігав, яке місце знайде собі штангіст Андрійко. Бо бути пасажиром – найгірша позиція на вантажному судні. Тут немає пасажирських помічників, які скачуть на одній ніжці, розповідають бородаті анекдоти, співають фальцетом і проводять конкурси “Міс круїз”, як на білих пароплавах. Бачив колись документальний фільм одного штатного мандрівника з каналу “Дискавері” про його перехід через Тихий океан на вантажному балкері.
Мандрівник на балкері
Мандрівникові було нудно, він не знав, що зняти на свою приховану камеру і прозівав геть усе. Моряки балкера входили в його положення і вигадували якісь неіснуючі традиції, як от свято Нептуна не на екваторі, а на лінії переміни дат, але нічим не могли зарадити нудоті того фільму, який в цьому аспекті перевершив самого Сартра.
Мандрівник чесно знімав, що бачили очі, але уся напруженість і насиченість суднового життя чомусь залишалася за кадром. Він так і не довідався, хто цього разу виграв у шеш-беш в нескінченному турнірі між боцманом-філіппінцем та другим механіком-греком і який загальний рахунок по партіях. З його фільму жодного разу не було зрозумілим, що ж сьогодні було на обід. Його не цікавило, коли ж боцман та матроси закінчать оббивати іржу на надбудові і приймуться суричити та фарбувати фальшборт. Він не зафіксував, хто саме не вклався у час при навчальній тривозі, і що два штурмани з трьох не вміли крутити педалі аварійного передавача, коли капітан дав ввідну “начальник рації загинув”. А рятувальну шлюпку взагалі розклинило на шлюбалках і її вивалювали за борт неможливо довго, три пароплави затоне в реальних обставинах, і хто отримав за це наганяя.
Більш того, його камера жодного разу не зафіксувала повністю розходження з іншими пароплавами від їх виникнення на горизонті, швидкого збільшення у розмірах, маневрах з розходження лівими бортами і зникненні на кормових курсових вуглах. Лише хмари над океаном і сонце в того мандрівника вийшли гарно, але жоден знавець не підказав йому, що їх потрібно знімати щоранку чи щовечора, і що розглядання хмар – дійство, сповнене внутрішньої напруги для моряка, а не просте милування дорожнім пейзажем.
Сонце й прикмети
Сонце цього вечора було хороше. Червоне. Бо сказано:
Звечора сонце червоне сідає,
Полохатись жоден моряк не має
Зранку сонце червоне встає,
Вдень моряка до нутра дістає
і таке інше. Цікаво, що усі ці прикмети, які більшість моряків вважає народними, було заримовано для кращого запам’ятовування капітаном далекого плавання Дмитром Лухмановим, що довгий час командував навчальним вітрильником “Імператриця” на Чорному морі а потім був начальником Ленінградського морехідного училища і капітаном барка “Товариш”. Того самого, який потопили у війну. Історики флоту його називають “Товариш-1”. (Чи ж буде в нас колись “Товариш-3”?) Але його скоромовки та приказки вже – безперечно морський фольклор, бо знає їх усякий моряк, а про авторські права жоден з них не здогадується. Якби за приказки платили потиражні, як за виконання пісень по радіо, Лухманов, мабуть, міг би відлити золоті якорі для свого “Товариша”.
Корисні навички
Сонце було хороше, на вечерю на “Вадічці” був смажений судак з гречкою, але штангіст Андрійко від добавки відмовився. Він, власне, і першу порцію не зміг подужати. Таки доконав його судак. Або, як кажуть у східних казках: “Ось тут і засміялася смажена риба”.
- Не туди, на підвітрений борт, - вже в спину гукнув йому боцман, бо все, навіть ригання за борт, на флоті вимагає певних навичок.
Чи пробували ви коли-небудь просто зачерпнути забортної води відром на ходу судна? І як, грали після цього тривогу “людина за боротом” чи обійшлося? Отож наголошую для нетутешніх. Якщо вже вас море таки дістало до нутра, як у приказці, стругати треба з підвітреного борту. Тоді боцманові не доведеться зачерпувати відром забортної води, а вам – прати свої лахи. Добре ще, що це був вже не малиновий піджак, а турецький спортивний костюм.
Перуть моряки теж досить оригінально, пропускають мотузка через рукави та штанини й кидають за борт на певний час. Потім залишається лише виполоскати в прісній воді. Тьоті Асі та Досі відпочивають. Треба лише вчасно витягнути лахи з цієї пральної машини, бо випере не тільки від бруду, але й від барвників.
Отож, штангіст Андрійко таки знайшов певне заняття на борту на певний час, а не заліг пластом у койці за першої ж своєї зустрічі з морем. Це було гарною ознакою. Мабуть, наша людина.
Судно в морі
Життя на борту “Вадічки” увійшло в звичне русло. Екіпаж, поділений на три ходових вахти, хто стояв вахту, хто спав, а хто бавився нардами, а “Вадічка” хвацько біг собі знайомим шляхом вздовж Тендрівської коси, перескакуючи з хвилі на хвилю. Радар “Донець” крутив антеною, випромінюючи з катодів ламп непораховані електрони, які в результаті усіх мандрів в електросхемах малювали на зеленому екрані береги аж до Одеської затоки й зустрічні судна, що йшли на Очаків зі Стамбула чи з Варни. Арташезович перевіряв нанесену Другим помічником на карті прокладку на Поті. Старпом Петренко-молодший визначався за локатором по пеленгах на маяки. Повернення від африканських маяків до Тендри й Санжейки – це як повернення до першого кохання.
- І що характерно, на 16 каналі – тиша, - ледь не із захопленням констатував Петренко.
- В Африці всю ніч на визивному каналі то скавучать, то гавкають, то «філіпіна манкіз» усю ніч викликають. Одним словом, суцільне «банана-радіо». І не вимкнеш же - визивний канал. Раптом хтось «мейдей» волатиме.
«Мейдей» - це аварійний сигнал в радіотелефонії, такий собі SOS для неграмотних судновдіїв, яких не навчали морзянці.
- Переходь на карту 32102, - каже старпомові Арташезович.
Це моя улюблена карта. Коли старпом перейде на неї і поставить в потрібному місці хрестик у кружечку (перехід з іншої карти), напише поряд з ним час та назву судна, я проведу вас по цій карті, як провінційний екскурсовод повз миргородську калюжу. Але це трохи згодом.
Морські мапи
Кожне судно возить з собою у штурманському столі весь Світовий Океан. Океан старанно перенумеровано, відкориговано дбайливими руками коректорів, прийнято за описом і складено за номерами в чотирьох просторих шухлядах. Шухляд штурманського столу саме чотири за кількістю океанів. В цій ось складено усю Атлантику, в іншій – Індійський океан. А там – Тихий та Льодовитий. Ну, може й не весь, від района плавання залежить. На «Вадічці» були лише Чорне й Середземне моря. Далі його вже не випускали. Старість не радість.
Що в першу чергу кидається в очі, коли роздивляєшся морські карти – вони абсолютно байдужі до суходолу. Їх не цікавить нічого поза вузькою береговою смугою. Якщо, приміром, ваша дача не далі 100 метрів від пляжу, вона морського картографа ще може зацікавити, як примітний з моря об’єкт. Якщо вона буде на 101 метрі, його погляд пройде повз неї, навіть якщо це пам’ятка архітектури, яку охороняє держава. Його значно більше цікавитеме, який той пляж (галька, пісок), плаский чи урвистий у вас берег, і як далеко від берегової лінії проходить десятиметрова ізобата. Берег на морських картах – суцільна жовта пляма з невідомими формами життя, рельєфом, історією, корисними копалинами та державністю. Морського картографа цікавило, цікавить і цікавитеме саме лише море.
Ось тут він старанно намалює усі буї, бакени та віхи, напише поряд їх колір та характеристики світлових сигналів вночі. Позначить усі місця, де дном прокладено високовольтні кабелі, ще й напругу на кабелі вкаже, щоб жоден старпом Петренко не надумав стати там на якір. Накреслить усі ставні неводи рибалок вздовж берега. Усі затонулі судна з глибинами над їх найвищими точками. Старанно зафарбує голубим усі мілководдя між берегом і десятиметровою ізобатою. Вказуватиме глибини морського дна регулярно та старанно, через кожні дві милі з точністю до десятків сантиметрів. А скільки ж це поколінь моряків ті глибини на ту карту наносили?
Старанно виходили на точки і кидали лоти – важкі грузики на півстаметрових линях з кольоровими прапорцями та іншими марками. Грузики було змащено салом, щоб до них приставали проби грунту. Це теж позначено на карті: мул, пісок, галька, скеля. Бо від цього залежить, чи триматиме якір. Позначено навіть райони скупчення водоростей.
Іноді на картах, особливо віддалених морів, трапляються веселі приписки: «За даними фрегата «Бігль», 1834 рік». Або “експедиція Дюмон-Дюрвіля, 1840”. І судноводій знає, кого саме винуватити в тому, що його судно вже третю годину йде там, де на карті позначено жовтий берег. Точність визначень за зорями у 19 столітті не порівняєш з сучасним визначенням за навігаційними супутниками. І далекі острови нанесено на карти з похибкою. Але Чорного моря взагалі і карти 32102 зокрема це не стосується.
Карта 32102
Цю карту сходжено й переходжено усіми, хто прямує з Одеси до Криму, на Кавказ, чи в Азовське море.
Лівий верхній кут карти займає Тендрівська коса, схожа гігантський сперматозоїд, який так поспішає вскочити туди, куди сперматозоїдам хочеться, – в БДЛК, що вискочив аж на поля карти. І чорно-біла лінійка розмітки у мінутах та градусах східної широти чемно цього пуголовка обминає.
На Тендрі, що плавно вигинається з Півночі майже на Схід, понатикано аж 5 маяків: Тедрівський Північний, Тедрівський, Тендрівський Південний, Білі Кучугури, Тедрівський Залізний. Вночі ця низька піщана коса досить підступна, про що свідчать позначки затонулих під нею суден.
Правий нижній кут карти займає Крим з півостровом Тарханкут та затишною Караджинською Бухтою, яка рясніє підводними та надводними каменями під берегом. Вхід до бухти позначено двома маяками: мис Тарханкут та мис Прибійний.
Між Кримом і Тендрою кутом врізається в суходіл широка Каркінітська затока з найбільшим чорноморським осторовом Джарилгач, курортом Скадовськ, Залізним портом та Хорлами.
Фіолетовим пунктиром позначено на карті територіальні води. Червоними та зеленими переривчастими лініями – рекомендовані шляхи пароплавів. Червоними квадратами – заборонені для плавання райони. Синіми звивистими лініями – ізобати, або лінії рівних глибин.
Така ось простенька провінційна карта без великих портів і відомих з підручника географічних назв. Хіба можна навчати школярів, що десь є коса Свиняча, Бабин острів та портовий пункт Більшовик? Але і вона не може поскаржитися на неувагу усіляких митців.
В її межах відбувається перша частина кращого фільму усіх часів і народів. Бо потьомкінців хотіли нагодувати червивим м’ясом саме під Тендрою, де броненосець “Потьомкін” був на артилерійських навчаннях.
На цій карті розгортається дія двох оповідань Бориса Житкова (“Погибель” та “Джарилгач”) і повісті Миколи Трублаїні “Шхуна “Колумб”.
Її згадано у “Думі про Самійла Кішку”, бо запорожці часто саме за Тендрою притоплювали свої човни до кращих часів і поверталися на Січ пішки, щоб не битися під Очаковом з турецькими галерами.
Саме на ній Олександр Марінеско, будучи старпомом сухогруза, нерозважливо порятував командування Чорноморського флоту на заглохлому торпедному катері, і його через тиждень призвали на військовий флот. І написав про те Олександр Крон у повісті "Капітан далекого плавання", яким Марінеско так ніколи й не став. Перепаскудили людині життя, одним словом.
Але для мене ця карта близька ще й тим, що саме на ній, у точці з координатами 46 градусів 5 мінут Північної широти, 32 градуси 32 мінути Східної довготи, я зустрів тебе, бейбо. І усе моє життя, усе життя, пішло псові під хвіст. Але про це теж якось іншим разом. Будь ласка, цього разу придбай квитки на Херсон завчасно. Сама знаєш – свята.
Вервечка обсервованих точок на карті тягнеться навскіс від Тендри до Тарханкуту. Ось вже мигають нам обидва його маяки. Скоро старпом знову поставить хрестик в кружечку на карті в правому нижньому її кутку і переходитеме на інший номер.
