Полонина Гей! Лине бiля рiчки
Пiсня чоловiча.
А дiвчина - молодиця
Миється у рiчцi.
Полонина, полонина,
Полонина, а-а!
Гей! Хлопець притомився,
їхав довгим шляхом
де конем, а де бродом
Та пiсню спiває.
Полонина, полонина,
Полонина, а-а!
Грузинські села не схожі на українські. Принаймні, на ті села, які бачили ми з Шевченком. Щоб Дніпро широкополий, і лани, і кручі. І садок вишневий. Або щоб степ безкраїй і висока могила зі скіфськими бабами. І страуси по тому степу ганяють. У Грузії все не так.
Якщо наші села тиснуться до якої ні якої річечки, хай навіть навесні вона може розлитися й наробити шкоди, грузинські села вперто пруться вгору, від води подалі. На пагорби, схили та скелі. Наче грають в царя гори. І до річки з обійстя спускатися хвилин двадцять. Але то нічого: грузинські жінки куди слухняніші за наших і наносять води глечиками. Але ж всяк на своїй вершині вони таки дійсно – царі. Атож.
Якщо наші хати й подвір’я кучкуються довкола сільради, і завжди прослідковується якась система вулиць, кутків, майданів, городів і інших одиниць, які можна нанести на план і дати їм адресу, в грузинському селі вулиць в нашому розумінні нема взагалі, як нема сусідів. Кожен газда газдує собі на окремому пагорбі, і плантації чаю на схилах, виноградники чи мандаринові садки спускаються додолу просто від хати, і вулицею ті стежки та дороги між окремими садибами може назвати лише той, хто дивиться на них з космосу. До сільради поселянам добиратися так довго, що вони можуть потім сидіти під нею увесь день, щоб поспілкуватись з односельцями, і чекати на попутню машину. Отаке.
Є ще одна характерна деталь, поглянувши на яку одразу розумієш, що ні, ми не на Україні. По вуличках тіл сіл вільно розгулюють свині. Худі та м’язисті, як тхори. На самовипасі. Лише деяким з них господарі майструють спеціального ошийника з паличок, щоб не рилися. Наш Бурячок, коли побачив таку недбалість у поводженні з хрюшками та поросятами, просто отетерів.
- Мішка, дайте ж лантуха хто небудь! Та зупиніть же машину! Ух ти моє малесеньке!
І видав цілу повчальну новелу про те, як спритники в наших селах виманюють льох та підсвинків з хазяйського подвір’я, щоб накинути їм на голову мішка й потягнути світ за очі, як у казці про Котика й Півника. Все дуже просто, зі свині спочатку роблять алкоголіка, згодовуючи їй брагу, а потім, на похмелюгу, свиня сама підриє який хочеш паркан і втече з двору, варто їй зачути запах спиртного. Все як у людей. А тут свині просто по вулиці і без охорони гасають! Ну дають!
Ми ж гасали по цьому селу вже добрих півдня. Втрьох, не рахуючи винайнятого водія старого побитого “Жигуля” на ім’я Отар, що підрядився возити нас по селах всього за двадцять доларів. Бурячок, Сашко-Другий і я. Стукали у хвіртки, здоровалися, заходили в обійстя, пояснювали хто ми і звідки, домовлялися, пробували мандарини, кривилися, торгувалися, залишали завдаток, потискали руки і обіцяли приїхати завтра й забрати ящики з мандаринами камазом. Ми закупали мандарини безпосередньо з колючих дерев. Отожбо.
Як ми дійшли до такого життя – окрема історія. Але завдяки їй я вперше бачив грузинське село і розгадав деякі загадки, що мучили мене чи не останні п’ять років. А саме, що то блищить у горах, як прожектор, коли підходиш до Грузії з моря ясного дня. Ті сонячні зайці палахкотять, як юпітери в кіностудії, пробиваючи димку, якою оповито гори. Десь над тією пеленою мряки бовваніють снігові вершини Малого Кавказу. Нижче неї блищать блакитні хвилі моря. А таємничі прожектори прошивають променями хмари між морем та вершинами й підмигують тобі приязно за десятки миль від берега, хоча їх на карті і не позначено як навігаційні знаки. Я давно здогадувався, що банальні оцинковані дахи не можуть так палахкотіти на сонці, і цього разу таки в цьому переконався. Але – по порядку.
Як ми дійшли до такого життя
А дуже просто дійшли. Ногами. По твані. Чвяк-чвяк. Ми встали рано, можна сказати, що ми не лягали, бо в результаті складних маніпуляцій із годинними поясами і зимовим часом, на який Грузія не переходила, а ми перейшли, різниця між судновим та місцевим часом складала аж чотири години.
На «Вадічку» і справді вже чекали у Поті. Фрахтівний боксер недарма летів поперед нас літаком. Нас швидко завели в порт. Швидко поставили до причалу. Чомусь у військову гавань. І на цьому швидкість скінчилася. Почалися якісь нестиковки та заморочки з митниками, фітокарантинним контролем та іншими портовими інстанціями, про які наші фрахтівники якось забули чи й не мали уяви, сподіваючись на своїх грузинських компаньйонів. Кажу ж – кожен набиває власні гулі на цьому мандариновому шляху. Як добре, що все це була вже не моя печаль і не мої гулі.
Але печалі, як виявилося, вистачило і на нашу долю. Ми попили на доріжку чайку, завареного запопадливим Юрчиком, і пішли на базар пораніше, до його відкриття.
За бортом ще було темно, хоч в око стрель, і гавкали на зорі та на чужинців собаки у дворах. За судновим часом була друга година ночі.
- А може ми не в ту сторону годинники перевели? – сумнівався Бурячок.
- Все правильно, - відмахувався від нього Другий штурман Сашко, який відповідав у тому числі й за судновий час. Тобто заводив усі палубні годинники і звіряв хронометра на місткові за сигналами точного часу, які я транслював йому з радіорубки.
- Вони і за радянських часів не за Москвою жили.
- Але ж не чотири години різниці в нас було! – обурювався Бурячок.
З військового порту на базар в Поті ми ніколи вдень не ходили і раз по раз збивалися на манівці, не знаходячи моста через річку. Ріоні – дуже швидка та бурхлива річка. Колись, допоки її не сховали в бетонне русло, вона щороку розливалася і перетворювала Поті на Венецію. Залишки цього були помітні в архітектурі аборигенів. Усі приватні будиночки були двоповерхові, з галереєю на стовпах навколо другого поверху. Колись до тих стовпів прив’язували човни, якими пересувалися містом під час повеней, і виходили з човнів одразу на другий поверх. Про те, якою була Колхіда до того, як осушили її мангрові плавні й болота, можна почитати в Паустовського, який колись втік до Поті з голодної повоєнної Одеси.
Крапав за комір дощик. Ми кружляли нічними вуличками в пошуках мосту, весь час впираючись у берег річки не там. Спитати б в кого. Але поодинокого перехожого ми бачили лише одного разу. Та й той втік. Мабуть, на сторонній погляд, ми були ще ті троє. Тлустий, як Пантагрюель, довгий, як Паганель, та моторний, як Спаніель. Носатий, вусатий та бородатий. Бушлат, ватянка та шкірянка. Штиблети, гріндерси та рибальські чоботи. Кашкет, картуз та шапочка півником у динамівських кольорах. Зверніть увагу, що фаном «Динамо» був якраз не я.
- Ти б ще спартаківського шарфика напер, - лаявся Сашко.
- Спокійно, може це – «Динамо» Тбілісі, - відповідав Бурячок.
- Ви не скажете, як пройти на стадіон? У дві години ночі! – передражнював персонажів «Операції Ы» Сашко.
- За Грінвічем, - незворушно нагадував Бурячок.
І тут ми побачили Царя. Мідного Вершника. Величезна кінна статуя заволоділа небом поперед нас. Темна, неосвітлена, озброєна мечем. Хотілося стишити голос до шепоту й пройти повз цього батоно кавалериста навшпиньки. Солідний був мужчина, та й кінь нічогенький. Без скульптора Церетелі тут явно не обійшлося. Ніхто з нас не пам’ятав цього парубка по попередніх відвідинах Поті, значить його поставили сторожити переправу через Ріоні вже за незалежних часів. Під час воєн та смути. Міст виявився поруч.
- Чим гірше справи в країні, тим більші пам’ятники треба встановлювати, - резюмував Сашко.
- А ти пам’ятника Петру Першому в Москві бачив? – тут же спитав Бурячок.
- Той Петро, якби захотів, спокійно переступив би Москву-ріку.
А я згадав нашого людяного Паніковського на розі Хрещатика та Прорізної і за зворотнім принципом вирішив, що справи в Україні, мабуть, все ж непогані.
Такі справи
Любимо ми себе жаліти. Скільки не випивав в ті часи з членами Спілки Письменників (було й таке), стільки й чув оте:
- Ой, вмирає Україна! Загибає Ненька! Ой! Останній час настав!
Говорилося це під чарку української горілки з перцем, бутерброд із салом та ніжинський огірочок. А мені хотілося нагадати їм перший рядок нашого гімну. Мені було з чим порівнювати.
- Україна – прекрасна країна з великим майбутнім. Перехворіє якось і видужає. Найстрашнішого, на щастя, не сталося.
- Як же не сталося? Усе занепадає, культура гине, книжок ніхто не купує, нас ніхто не друкує, - вели свою арію письменники.
- Ти знаєш, які у мене були тиражі? А зараз? Ой, помираємо!
- Це – ваш внесок в нашу плату за незалежність, - намагався я їх урезонити.
- Усім кепсько, а письменники мають шикувати?
- Безробіття, купони, бандитизм... ЗАВОДИ СТОЯТЬ! Повний гаплик, – наче я випивав з токарями якимось, а не з майстрами пера.
- Ех, не бачили ви, шановні, того гаплика, - вже подумки відповідав я їм, щоб не розпатякувати марно. Їх усіх слід було вивезти на екскурсію до Грузії.
Наші в Грузії
Я не марно згадав Паустовського, що тікав до Поті у 1921 році. Він був кореспондентом газети «Моряк» на першому повоєнному круговому рейсі пароплава з Одеси на Батумі. І грузинський митний інспектор дозволив йому зійти на берег лише в тому, в чому стоїть перед ним, щоб навіть до каюти не заходив. Боявся, що кореспондент не повернеться на пароплав, а залишиться в Грузії.
Правильно боявся. Паустовський махнув рукою на свою валізу і навіть на рукописи, і на судно вже не повернувся. Бо сита й спокійна Грузія з її демократичним урядом була острівцем стабільності посеред буревіїв революції та громадянської війни, що котилися через Україну нескінченними валами: червоні, білі, зелені, німці, поляки, інтервенти, Центральна Рада, гетьман, Директорія, знову червоні, знову білі – Київ переходив з рук до рук 19 разів. Голод, тиф, розруха, війна, терор, зима, ВЧК... А в Грузії світило сонце, дозрівали мандарини, працювали театри музкомедії, виходили газети і продавали булки довоєнного зразка. Паустовський майже не здивувався, коли зустрів у Батумі Бабеля, що також втік з Одеси до цього мирного щастя.
У 90-ті роки двадцятого століття, за других конвульсій імперії, Грузія й Україна неначе помінялися ролями.
Що таке справжній гаплик
В Грузії спочатку точилася громадянська війна. В нас був один рейс, коли за час переходу з Херсона до Поті влада в країні змінювалася двічі. Поті на земляцьких засадах завжди підтримував Звіада Гамсахурдія (він родом із Зугдіді), і за кожної його спроби повернутися миттєво зчиняв революцію, стрільбу з автоматів на площах, мінування мостів через Ріоні і перегони на бронетранспортерах по вулицях.
- Ти чув, що Звіад зробив! Він знову захопив телебачення! Молодець! – ледь не гопки скакав наш черговий фрахтівник, як ви вже здогадалися – з Поті родом. Та поки ми діставалися до Грузії, влада в Тбілісі знову змінювалася.
- Ну нічого, на цей раз не вийшло, - не хнюпився фрахтівник-оптиміст. І ми незворушливо вивантажували цукор в мішках під акомпанемент автоматних черг ар’єргардного бою на мостах перед портом.
В той рейс Поті вразив мене трубами буржуйок, що стирчали з вікон панельних будинків, і платнею, за яку грузинські докери ладні були вивантажувати судно. Ні наш докер, ні тим паче член екіпажу за ті копійки і не почухався б. Мабуть тому, що погано жив і загибав. А колись же нас, українських морячків, винаймали підробити вантажниками на місцевому рибокомбінаті за скажені на наш погляд 20 карбованців за ніч.
- Мої обійдуться мені вдвічі дорожче, - пояснював нам тоді начальник цеху.
Взагалі, вражав саме контраст з довоєнною Грузією, де найменшою розмінною монетою був одразу карбованець, ніхто не думав давати решту копійками, але й ніхто, крім нас, того дріб’язку з продавців і не вимагав. Якщо Грузія і була колонією, то дуже специфічною, яка якось навчилася жити значно краще за метрополію. І відчувалося це в усьому. Навіть в тому, що на базарі можна було вільно продавати вино та чачу.
І раптом такий контраст. З того рейсу ми намагалися перебрати на екіпаж лише вантажні роботи в українських портах. Хай грузини в себе вдома заробляють, їм потрібніше. А в рейсі на «Вадічці» ми залишилися і без цього заробітку. Зараз дорозповім вам про гаплик і наїду на Бурячка.
Про меркантильних типів
Потім сталися етнічні конфлікти в Південній Осетії та Абхазії, суходольний шлях до Грузії остаточно було відрізано, і наші кораблики залишилися для грузинів єдиною ниткою сполучення із зовнішнім світом. Мадариновим шляхом. Це миттєво підняло ставки фрахту до таких висот, що в мирний час за ці ж гроші підприємливий грузин міг би доставити свою тонну чаю чи лаврового листа до Індії. Але кому в Індії той чай був потрібен? Грузинів цікавили базари Росії та України. І – поїсти. Назад вони везли цукор, борошно, сир, картоплю, крупи, макарони, цукерки. Навіть коньячний спирт у діжках. Дожилися. В Грузію зі своїм коньяком і своїм сулугуні.
В базарних торговців був свій образ мислення. Воюють дурні. Розумні роблять гроші. Бо під час війни все дорожчає принаймні втричі. Але оці ось меркантильні торгаші фактично врятували свою країну від голодної смерті. Бо уряду в країні довгий час просто не було, або було їх одразу декілька, і годі було розібратися, який саме повинен нагодувати голодний народ.
Це якось співпало з повним крахом нашого рибного господарства, ціни на рибу ще не встановилися в прийнятних для галузі межах, риба все ще коштувала копійки, а пальне – вже мільйони, і більша частина нашого «тюлькиного» флоту врешті решт втягнулася у ці мандаринові перевезення. Не з альтруїзму і не з любові до пригод на свій зад, не з патріотизму і не з бажання порятувати Грузію. Нами теж рухали корисливі, низькі мотиви: наші сім’ї теж хотіли їсти, а за ці рейси ми мали, як нам тоді здавалося, гарні гроші. Але якщо мене хтось спитає, чи є мені чим пишатися у цьому житті, я може й промовчу, але обов’язково подумки згадаю, що п’ять років ходив у рейси на Грузію в найтяжчий для неї час.
Ще зі школи мене бентежила історія іспанської облоги Нідерландів. Зруйновані дамби, затоплені міста і кораблі, що пливуть прямо вулицями. Кораблі ті належали морським гезам, колишнім морським розбійникам, які одні тільки виявилися здатними прорвати іспанську блокаду й нагодувати обложені міста. Була в підручнику історії така картинка. Було в Кінопанорамі таке кіно про Тіля Уленшпігеля. І лише у зрілому віці в мене нарешті з’явилося запитання не для підручника:
- Стривайте? А з яким наваром гези це робили? Хоч трійний підйом в них виходив? – ми вже, мабуть, стали колегами.
Все на круг
Власне, в ті роки на Грузію ходили не тільки ми. І росіяни, і турки, і, саме собою, грузини, які забули як пахне хамса і шпрот. Рибу ніхто більше не ловив. Усі були зайняті перевезенням харчів та біженців – невідворотньої ознаки кожної війни. Якщо хто і виграв від цих воєн, то це чорноморська хамса.
Але біженці були кавказькі. Всяк тікав від війни на своєму авто. Я до цього ніколи не знав, що на сейнер можна запихнути аж 11 легкових авто. Дві останніх машини вже колесами за борт звисали. Біженці усю дорогу сиділи в кабіні своїх машин чи на палубі. Старі, жінки, діти - усі зелені від морської хвороби. В очікуванні на лютий іміграційний контроль в Новоросійську чи Геленджику. На непевність і невідомість на чужині. Це вам не третя еміграція до Нью Йорка.
Мабуть так колись тікали наші перші емігранти з останніми пароплавами на Стамбул. З таким перевантаженням пароплавів ще ніхто ніколи не працював. Зимою, особливо якщо судно починало обмерзати, в нього вже зазвичай не було жодного запасу плавучості. Грузинські сейнери, що зазвичай відрізнялися особливою недбалістю до таблиць остійливості судна, зимою часто переверталися й тонули через перегруз.
Ще на нас чатували артилерія та гелікоптери під Сухумі. Перевантажені грузинські сейнери підсвідомо тулилися до берега, і вночі їх часто обстрілювали, сплутавши з військовими кораблями чи катерами котроїсь із воюючих сторін. Ми ж зазвичай намагалися обходити Сухумі далеко в морі, не ближче 50 миль від берега, але теж про всяк випадок гасили ходові вогні і будь яке світло на судні, а назустріч нам сунули такі самі темні привиди. Зустрічні пароплави сахалися одне одного, як опівнічні перехожі в бандитському передмісті. А горизонт нам підсвічували залпи «шилок» та «градів» довкола обложеного Сухумі. І відвоювавші грузини пояснювали нам, з якого саме гвардійського міномета зараз луплять по наступаючих абхазах та чеченцях. Справа була ще до російського десанту і конфіскації важких озброєнь.
Все повернулось на круг. Емігранти, бої на околицях, бандити, що грабували наші судна у грузинських портах, як Бабелівський Беня Крик. І ніякої блатної романтики в тому не було. В кожного грузинського мужчини в ті часи з’явився власний автомат. І коли сини-двієчники крали в батьків калаші і ходили до школи розбиратися з учителем, який поставив двійку, оце і був вже повний гаплик, панове письменники.
Господи, святий кріпкий, святий безсмертний, дякую тобі, що цього разу ти таки помилував Україну.
Але годі з цим. Де той Бурячок? Буду лаятися з ним за його гендлі, як обіцяв.
Хитрий гендель
Гендель був такий. Братки-фрахтівники в Херсоні домовилися, що камази з борошном вантажитеме екіпаж, але Бурячок тут же передомовився з якимись роботягами за меншу ціну, а різницю поклав би у кишеню, якби Арташезович вчасно не кахикнув. Бурячкові довелося поділити той «заробіток» на усіх членів екіпажу. Вийшло аж по десять доларів. Це було чесно, але безглуздо.
- Моя справа – гіпс. Права голосу я в цій справі не маю, але ви хоч розумієте, що через ці гендлі відмовилися підняти з землі щиру сотню доларів на кожного? За ніч! – капав я на мозки Бурячкові та Другому, поки ми переходили моста через Ріоні і визначалися зі шляхом на базар.
Вони більше всіх в Херсоні галасували, що не моряцька то справа - лантухи на горбу таскати.
- Вантажні роботи – єдиний момент мандаринового судноплавства, коли гроші екіпажу виплачують негайно і авансом. Нема грошей, нема вантажу. Закон стільців в дії. На один рейс припадає два завантаження і два вивантаження. Отож, грубо, ви, хлопці відмовилися від чотирьохсот доларів кожен. Бо наші фрахтівники вже з екіпажем не домовлятимуться і шукатимуть докерів одразу на стороні. І не тільки в Поті, а й коли повернемося до Херсона. І скільки ти на цьому генделі заробив, Бурячку? Десять доларів?
Мої супутники лише кректали й ухилялися від дискусії, але я був ще той зануда, я продовжував.
- Про таких як ви існує анекдот, який в Україні євреї колись розказували про нас, а в Південній Африці бури розказували про негрів банту. Приїздить, значить, єврейський комерсант до селища банту... чи бур до нашого селища? А, неважливо. Важливо те, що і українські селяни, і негри банту – геть усі неписьменні, записувати не вміють, та й ні на чому. Отож хитрий бурський єврей і каже. «Куплятиму у вас борошно мішками по карбованцю за лантух. А раз ви таки неписьменні, даватиму вам спочатку за кожного мішка гривенника. Потім, коли все завантажимо, розрахуємося. За кожного гривенника віддам вам по карбованцю.» А гривенники усі нові, блискучі. І коли настає час розрахунку, щирий банту-українець «обманює» бурського єврея і ховає частину гривенників у кишені, щоб не віддавати їх комівояжерові.
- На десяти дармових доларах ви покарали себе на 390 доларів заробітку, - продовжував я нудіти. Але, схоже, що сам анекдот зацікавив моїх супутників значно більше, ніж його мораль.
- Стій, - ледь не одночасно допетрали і Бурячок, і Сашко.
- А якщо в мене були гривенники до того, їх теж на карбованця можна обміняти?
Це був старий анекдот. Не про сучасних українців. Сподіваюся.
- Єрунда, - сказав Сашко. – Зараз все компенсуємо на мандаринах, - і почав загинати пальці.
- За митницю не платимо – раз. За перевезення не платимо – два. Новий рік на носі – три. Вкладуєш триста витягуєш дев’ятсот. Трійний підйом гарантовано...
- В Батумі все ж краще. Там вантажівки з мандаринами просто під борт підганяють. Плати і вантаж, - зітхнув Бурячок.
- А тут шукай цей базар поночі.
- Не скигли вже прийшли, - вказав Сашко на ворота базару.
Хінкальня
А потім ми тупо зайшли до найближчої хінкальні, замовили по склянці червоного вина, випили і лише потім спитали одне одного:
- Що робити? – Чернишевські та й годі.
Мандаринів на базарі в Поті НЕ БУЛО. Жодного.
Грузинські хінкальні, взагалі-то, завжди були колоритними генделиками. По перше, шинкарями в них завжди були самі лише чоловіки. Як і продавцями в магазинах, і торговцями на базарах. Такі вже місцеві традиції. По-друге, самі хінкалі – це мега-вареники чи гіпер-пельмені з такою кількістю спецій, що не запивати їх пивом чи вином просто шкідливо для здоров’я. Тому навіть у люті часи боротьби з пияцтвом в них завжди наливали, хіба що до другої години – в коспіративні чайні кружки, а після другої – в нормальні кухлі. По-третє, в них завжди можна було палити. З палінням в Грузії настільки не боролися, що чоловіки палили навіть на задніх площадках автобусів. Уявити таке в нашій пельменній було неможливо.
- Якого чорта ці брати-бандюки приперлися в Поті? – журився Бурячок.
- Батумі, рідне Батумі зараз завалене тими мандаринами, як Ельбрус снігом.
- От же ж, - сказав я, щоб підтримати розмову.
- Отож, - сказав Сашко.
І сказали саме це ми лише тому, що якийсь автор колись нерозважливо дав слово не вживати в своїх оповіданнячках матюків.
І ми замовили ще по склянці червоного.
- Генацвале, куди поділися усі мандарини? – спитав у шинкаря Сашко.
- А скільки вам треба? - спитав хінкальник і дістав з під-прилавку штук п’ять.
Ми подивилися на Бурячка. Гроші всього екіпажу і список були у нього. Він розгорнув папірця і сказав.
- Та тонн п’ять- шість. Не більше.
- Ну, це вам в гори треба їхати домовлятися. В Шрому. Наші з аджарцями поцапалися, блок-постів на кордоні наставили, ось ніхто до нас їх і не везе тепер.
Отже все було ще гірше, ніж нам здавалося. І ми замовили ще по склянці червоного. І тут Сашка нарешті пробило на слушну думку:
- Слухайте, шановний. Як вас звати? А ви не могли б нас у ту Шрому відвезти? Ми заплатимо.
- Резо, - представився хінкальник.
- Відвезти не можу, хінкальню нема на кого кинути. Зачекайте, синові зателефоную. Він зможе.
Взагалі-то, найкраще уявлення про будь-яку країну дають ось такі от найдешевші заклади громадського харчування. Судячи з хінкалень, Грузія – найгостинніша з країн світу.
