Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2564
Творів: 46605
Рецензій: 90915

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 26455, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '3.226.251.81')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Переклад

[уривок]

© Yephrem Patsyukevitch, 18-11-2010
Джон Барт
Остання подорож Баніти-Морехода

Знайома незнайомиця

Машина дещо підіржавіла, зізнаюсь я напівчеканій гості, але коліщата не остаточно ще прогнили та зчепилися. "Яку б історію я вам розказав про смертний час Шехерезади..."
"Чували ми ці байки."
"Мало чого люди брешуть. От моя повість - правдива, як сльоза."
Відвідувачка моя, сувора й самовпевнена, обнейлонені схрещує ніжки і розгладжує пліски на спідниці. Я радше чекав був на літнього чоловіка, добросердого, але фому-невіруючого, когось наче покійний дядечко Джош, чи, скажімо, знавущий штурман Сіндбада-Морехода, друг мій Мустафа му-Аллім. Юна жіночка відхиляється на спинку стільця - ну там, влаштовується зручніше - єдиного в палаті. " Я їх усі напам'ять знаю."
"Властиві, між іншим, слова царя Шахріяра, - об'являю я їй. - Точніше казати, останні його слова. Віку йому було вісімдесят років і п'ять, як казка кажеться. Здоровий кінь ще кілька місяців тому, а тоді трах-бах: скрізні виразки шлунку з ускладненням. Цариця Шехерезада ходила за ним, як за дитиною, а їй самій на той час було шістдесят і вісім - бабуся ветха, онуків - дитсадок. Три дні царя била пропасниця: уремічне отруєння, ті ж таки ускладнення. Державцю ввижалося, що йому знову тридцять п'ять літ, як у вікопомні часи тисяча та одної ночі. "Клянусь Аллахом, - бурмотів хворий кожному, хто заходив до покою, - я не страчу її, поки не дослухаю розповіді до кінця," - а клопотливі нянечки й медсестри відповідали: "Так і треба, молодець, хороший хлопчик".
Очі моєї позивачки ще зеленіші за її шпитальну туніку: я читаю в них докір нудним балакунам. Вона відводить погляд, але ненадовго.
"Нарешті Шехерезада змусила лікарів поставити йому катетер і змінити медикацію. Тєї ж ночі в голові у державця проясніло, але врятувати його було вже запізно. Він упізнав дружину в сутінках покою, слабко стиснув її руку і прошепотів: "Що б там не було, а я вислухав прорву казок. Я їх усі напам'ять знаю." Вона поцілувала його в тюрбан і послала хутко за двома, тепер уже дорослими, синами. Цар мирно перейшов у кращий світ якраз коли муедзіни викликували з мінаретів палацу, що молитва ліпша за сон. Праведна смерть, дійшли згоди всі при дворі - але у словах тих останніх правди не було."
Із глибини шпитальних лабіринтів знову долинає виття нещасної жертви медицини. Моя відвідувачка крутить у пальчиках стетоскоп, мов який амулет. "Я таке вже десь начебто читала".
"Теж мені велика біда. Мало що на чого схоже: от, наприклад, лице ваше звідкись  мені знайоме."
Погляд знову звертається на мене, миттєво пронизує рентгеном. Вона стріпує каштановою гривою. "Бачили, мабуть, мене вже на чергуванні."
"До того ж, Шехерезадиної кончини ми ще не дісталися, вірно кажу?"
Вона споглядає руки, сплетені в замок, одначе дзвінка на виклик медсестри не лунає. "Вам краще знать, ви оповідач."
Поглядаючи на неї, я кручу на пальці каблучку, зачарований, приворожений: "Давно-давно було це, в сиву давнину..."
Вона скидує оком на годинник, знаєте, один із тих електронних із силою всіляких функцій. Я теж колись робив так, треба і не треба, навіть коли не поспішав нікуди; тільки мій - старомодний, зі стрілками, циферблатом та віконцем календаря, в якому треба число підкручувати вперед, коли в місяці не тридцять один день, і хронометром, аби засікати, скільки часу минуло. У кращі дні для чого тільки я не користався цим годинником: прокладав курс човна, смажив баранячі котлетки, і прочая і прочая... Про дзиґарі ці осібна мова...
Ви маєте уявлення, де перебуваєте? питає вона мене. Який сьогодні день? Яке ваше ім'я - по-батькові?
Що таке дні, міг би я відказати їй, - приходять і минають: тільки-но провели вівторок, а вже п'ятниця на поріг, а там і вік американської влади мине. Годинник мій ґанджує, та який сенс бідкатись? До нашої історії, вперед! Якщо хочете упевнитися, що я сповна розуму, міг би їй пораяти я, перевірте мене на пору доби. Вечірня зміна готується здавати справи, чи не так? Нічні "гробарі" вже готові заступати на пости, але в коридорах ще не з'явилися. Століття при кінці, може навіть уже відійшло. Везунчики сопуть по ліжках.
Та послухайте сюди, лікарю, хочеться мені сказати їй: ваша присутність мені більш ніж бажана. В моєму віці сон біжить очей. У мене дочка ваших літ, хочу я їй сказати: біолог, одружена, живе десь на Узбережжі. Я гадаю ви - не вона, і ми не в тих місцях перебуваємо? Шпиталь стоїть на березі річки, що скажете? Велика повноводна ріка, води її поважно течуть у ту саму хвилину, як ми оце балакаємо, а через неї перекинуто міст довжиною милі на дві. Корисна споруда, якщо кому знадобиться відріжнити соб од цобе аби визначитися, де знаходишся, бо ж по берегу стоїть сила-силенна шпиталів - не кидайте мене лише. А давно-давно, у сиву давнину (у суботу, чи вівторок) була в мене любка її віку, красуня як і ви; навіть вражаючої краси, як то кажуть, гострушка-веселушка, як молода Шехерезада.
Ось вам іще одна історія - такі розповідав був Саймон Вільям Беглер на прізвисько "Бейлор", колись-то майже знаменитий журналіст "Нової Хвилі", про якого ви, може... ну та це не важливо.
Я підсвідомо уявляв вас чимсь на подобу до античного хору чи суду присяжних, можливо квінтесенцією жінок, що значили в моєму житті найбільше: тітонька Рашель, Дурулька Дейзі Мур та її зеленоока сестра Джулія; мабуть, моя перша дружина Джейн, і ймовірно Джульєтта - наша природна дочка, так би мовити. І Ясмін, Ясмін, Ясмін. І ще одна особа: той чоловік, що міг би нам із вами, жіночко, повідати моє правдиве імення, хто може навіть указав "Біллу Бейлору", до того як він випав зі штатівської епохи просто в Сіндбадову, вказав йому, хто він є.
Си, радше, був?
Але на нас чекає інша історія. Бейлор кличе її (зупиніть його, якщо вже таку чували) -

Губителька насолод
чи
Остання казка Шехерезади,
донесена оповідачем попереднього

Вона проказала свої тисяча та одну, баришня Шехерезада, а тоді ще додала до купи - переповідала їх раз за разом писарям по тому як цар узяв її за чесну жінку, а вона його за людину честі, та нових накуховарила своїм діткам надобраніч і частувала вже ними кожного онука й онуку по черзі, а на додачу програвала улюблені номери своїх прихильних слухачів на офіційних прийомах та дипломатичних обідах: Аладін, Алі-Баба, сім мандрівок Сіндбада. І не раз, не два чули вони, коли у середньому віці життя з царем Шахріяром удавали ніби життя її знову висить на волосинці, як у першу тисячу ночей їхньої подружньої казки - чули спалах тодішнього вогню, звіданий жах бувшого давно-давно і в сиву давнину.
Але на той час, коли Шахріяра було, як то кажуть, піднесено до милосердя всевладного Аллаха, вдовиця його сказала останні слова і жалю про те не мала. Вона все ще була звабна жіночка досить міцного здоров'я, хоча й багата на дрібні болячки. Вона жила собі була в палаці поки краса її поблякла, а здоров'я підупало, а по тому була й жила поки не стала крекотливою бабусею, для якої з ліжка вранці піднятися - подвиг, а штиркає, болить і підболює їй у всіх місцях одразу й по черзі. Так вона й жила, і багато літ по тому. Губителька Насолод і Руйнителька Зібрань, як у народі зовуть її, навістила десятками років раніше її меншенького, найслабшого із трьох синів, а тоді прибрала її батька, великого візира на пенсії, по тому чоловіка її, як оповідано вище, після чого вкоротила віку меншій сестрі, Дуньязаді, вже не дівчинці на той час, за тим зволочила на той світ сестриного  чоловіка, а ще одного з двох старших царенків ба й навіть одного з онуків, не кажучи про обслугу дому та довільне число пересічних громадян. Шехерезаді почало здаватися, що похмурий бадьо заходив до її оселі та знову виходив із дверей чи не частіше за малярів і сантехніків. Не раз у похилі роки, коли болячки та безглузде животіння проймали її більш звичайного, назирала стара конечного вісника, коли той проходив коридорами, і гукала до нього, наче хворий желіпає медсестру, кола мала принести вам пілюлі, то чомусь і не з'явилась. Але його побачення незмінно було призначено комусь іншому.
"Змилостивися, не губи невинне дитя, - заблагала вона одного вечора багато років тому назад, коли янгол прийшов за її першою онукою, -  забери мене натомість!" Косар людей приділив їй посмішку - швидше сумну, ніж зловтішну - і похитав головою. Зараз інші слова волала вона смерті навздогін. "Змилуйся, не залишай мене тут!"
Не в гендель.
Чи довго, чи коротко, але настала нарешті ніч у галасливому її нещасті, коли цариці сяйнуло: стан речей точнісінько такий, що і в молодості, тільки вивернутий на рубець. Від такого відкриття в голосі, мабуть, забриніли незвичні нотки - і янгол-губитель призупинив ходу, густо просильветивши світло коридорних смолоскипів. Він навіть притулився плечем до одвірка. Враз довкола запала мертва тиша. Шехерезадине тіло стрепенулося, нібито скинуло зайвих років тридцять, вина відчула себе здоровою тітонькою, якій навіть шістдесят не даси. Беззубе ґаджалаґання як водою змило - вона могла говорити й мислити ясніше ясного, вперше за бозна-який час. Так, наприклад, спостерегла вона, що вид у нього втомлений, хоча й відомий він своєю непокладущістю: похилого віку пан, борода посивіла, обличчя серйозне, що й не дивно (такого добродія очікував "Бейлор", хай буде відомо тобі, прихильний читачу). Вбраний чисто, але одяг дещо зім'ятий, як у мандрівників, що нарешті вертаючись із далеку-далеку вже добачають домівку, чи то в шпиталевих гарувальників, коли зміна їх наближається до кінця.
Можна передихнути хвильку. Все'дно від нього не втечуть.
Коли вона виклала свою супліку, суворий ангел знизав плечима: "Якої ще ти "смерти" просиш?" Голос його був... як би це краще... викличний, але не без нотки співчуття. "Тобі капут настав уже хтозна-скільки років тому. Онде скажи, коли ти востаннє хоч кому розказувала казку?"
"Хіба ж лишилося кому розповідати?" - відбила вона одразу ж, відчуваючи, як закипають у ній давно поснулі сили, і вказала на мініатюри на столику при ліжку: Шахріяр, Дуньязада, інші любі серцю райські жителі. "Нічну вазу поміняти і то робота на півдня."
"Забудь про вази, - порадив її гість. - Ти їх уже проїхала. Як ти не проти, я присяду."
Вона аж ніяк не заперечувала, але питання було суто риторичне. Цариця й собі сіла - на своє безсонне ложе - розуміючи до глибини душі, що і справді все лишилося позаду й відійшло в минуле, славатобігосподи. Тепер залишалося тільки поторгуватися певний час, дійти згоди й ударити по руках. Вона провела долонею по волоссю, поправила комірець халату і мовила: "Я би запропонувала вам м'ятного чаю, але в покоївки сьогодні вихідний."
Цариця помітила, як утомлені очі янгола стежать за її рухами. "Обійдемося без чаю на цей раз, Шехерезадо." Її власне ім'я - як же давно торкався цих складів голос чоловіка! - звернуло її увагу вперше за незліченні роки до міста, що оточило її: літо котило під гору, надворі м'яко дихала ніч і спало клопотливе містечко, що колись давно вона врятувала своїм юним дівочим життям. Місто, що тепер і нині, безсумнівно - занурене в нові, більш принадні розваги - ледве пам'ятало днедавні ті казки та їхню оповідачку.
"Давним-давно у давні дні, - сказала вона, споглядаючи обручку на пальці, й непритворно зітхнула, - я могла запропонувати більше. Але ті часи давно проминули."
Вона примовкла, ловлячи знак підтвердження: хто скаже, що такій особі може бути до смаку? Він подав знак, що згоден - ледь помітно моргнувши бровами - і вона продовжила гладенько (яка ж це насолода, знову плинути безборонно в цих водах): "Царська корона, як я розумію, для вас і шага не варта".
"Вірно."
"Тоді - спитаю просто." Вона стисла складені руки, схрестила з ним погляд очей, в яких ізнову спалахнув давній вогонь, що вражав і чарував колись усіх і кожного. "Яка ціна мого квитка?"
І він з утомою, смертельною утомою, віддав їй погляд. "Тобі відомо це не гірше за мене, Шехерезадо."
"Ти жартуєш, мабуть? Ні, хто-хто серйозний, як не ти. Та ж ніч глупа надворі - хіба то час на те?"
"Не так іще пізно, як тобі здається." Він поглянув на зап'ястя. "Одначе, коли криниця дійсно висохла..."
"Не поспішай ото, як на пожежу. З цієї криниці, властиве, так давно води не брали, що хтозна, що там у ній хлюпає." Вона... глибоко видихнула. "Так що може моя казка не з тої ноги встала."
Він на це тільки... знизав плечами, добре? "Аби в капці потрапила. Тільки слухай сюди: ніяких там алі-бабів із гамузом. Перша твоя авдиторія западала на дівочу цноту і казки без підготовки. Чого хоче твоя остання, це - недоторканої історії."
"Немалого ж ти вимагаєш од оповідачки зі стажем. Але ж, заради святого, зглянься: цнотлива казка! Таж, мабуть, не лишилося таких, щоби ти їх не чув!"
Він обіперся на бильця крісла. "Тоді не буду гайнувати твій час."
"Можу посперечатися - ти ніколи не чув казки про Останню подорож Баніти-морехода."
Він усміхнувся, пригасив лампу, всівся зручненько і схрестив ноги, акуратно підсмикнувши холоші, щоб не зіпсувати напрасованої складки. "Коли виявиться навпаки, тільки ти мене й бачила."
"А якщо правда, - мовила шехерезада, відчуваючи як із кожним реченням дужчає її впевненість, - тоді ця остання моя казка буде цнотливою в двоїстому розумінні, бо ж вона ще й про цноту, як, можеш ти зауважити, була моя власна історія... колись... давним-давно й у давні дні..."
Тут ми можемо з вами уявити - хто ж нам заборонить? - що вона провадить далі, аби повідати своїй власній знайомій незнайомиці (за незначної допомоги вашого, пані, слуги покірного: "Бейлора"-казкаря, чи Беглера-невдахи) правдиву історію про часи минулі та ув'язнення в них, іменовану не інакше, як

Остання подорож Баніти-Морехода
Дійшло до мене, о прихильний слухачу, (твердить офіційна версія повідомлення), що передостання подорож Сіндбада славнозвісного Морехода - у власноустому переказі самого удатного добродія, якого дослухалися гості, зібрані за бенкетом на користь жебрака на прозвання Сіндбад-Пішохід, наприкінці святого місяця Рамадану - була всього-на-всього повторним показом п'ятьох його попередніх. Відпливає він, звично до гикавки, з міста Багдад у порт Басра. Як заведено, вирушає в дорогу (але цього разу з нагальною поспішністю, пояснення якій не дано) разом із купкою купців, як він сам, приставши в долю задля торгівлі шовком і спеціями, тощо. Корабель їхній, коняці ясно, збивається з курсу; звична буря розправляється з судном і вивергає його на берег не визначеного на мапах острівця. Більшість із пасажирів і команди ідуть на дно, але старий Сіндбад, як він сам розкаже, так на той час насобачився до цієї тарапати, що варто шкіперу тільки натякнути, що вони, можливо, заблукали серед хвиль, як він пірнає у вірні ночви, свої Ночви Останнього Прихистку, й на кормі очікує собі розору та пагуби.  Дістається він, як завжди, берега, цього разу зі жменькою інших, чиє наступне завдання в його пригоді - накласти головами та залишити його одиноким вижильцем.
Казати їм про це потреби немає: нехай-но возносять хвалу Аллахові за визволення своє від Губительки Насолод і за те, що берег усипано припасами й товарами, що від попередніх аварій залишилися і яких вистачило би на чималий базар, якби знайшовся покупець, а не самі лише крамарі. Нехай собі плекають у душі зачудування та короткоживущу втіху, що берег, на який їх викинуло, засмічено діамантами замість піску та жорстви: всі б вони стали багатирями багатющими, дали б їм лише вилабудатися з побитих лихом бурлак.
Отож усі поголовно, крім Сіндбада, нагромаджують статки, кожен вартує свою купу вдень і вночі та пильнує, як би поцупити щось із збираниці ближнього свого. Старий дока Сіндбад, одначе, на них і вусом не моргне, а терпляче збирає дошки та балки, що лишились од розбитих суденець. Минуще товариство з нього ся сміє, ги, ги, ги, надриває з того животи і мре. Купу кожної нової жертви реготливиць розтягують живі, поки останній із них, не рахуючи Сіндбада, прибирає до рук увесь товарний склад.
Аж ось і він дутеля з'їв. По чому Сіндбад навантажує на плота, побудову якого він тільки-но закінчив за програмою дій, стільки добра, скільки той може безпечно витримати і відпливає - але не у відкрите море, а дельтою ріки, яку він давненько примітив у своїх берегових експедиціях по збору деревини. Шлях його приводить до печери у скелястому боці ближньої гори, у глибині якої (виводить він із минулого досвіду) пролягає стежка в денекотрі казкові землі, де він або хитромудро розправиться з чудовиськами і страховидинами, або стане ліпшим другом королю (можливо, його скарбником), чи ж обома одразу; але як би там не велося - звідки він повернеться з часом додому, в черговий раз наживши добрячий капітал.
На цей раз випадає сценарій з Другом Короля - Сіндбадів улюбленець, треба  сказати на цих сивих сторінках його життєпису. Ніяких більше птахів рухх, ні людожерів тобі, ні велетенських змій; Сіндбад пригощає тогочасного державця розповіддю про шість своїх поневірянь та анекдотами з життя каліфа рідної домівки, великого Гаруна-аль-Рашіда, Повелителя Правовірних, поки до місцевого князька, нарешті, доходить натяк, і він пропонує встановити дипломатичні стосунки з Багдадським халіфатом й оцим йому підвладним  Чарівним Островом Серендіб. Він виправляє нашого пана добродія здійснити тоту роботу, і Сіндбад вирушає з дарунками від короля королю під пахвою та скарбом своїм, безпечно складеним у трюмі. На цей раз ніяких навігаційних проблем не виникає, адже якщо старий С.-М. не завжди відає, куди його несе, чи де він знаходиться, нечасто коли йому випадає з виду, звідки він походить.
І як то в казці мовиться - в одній із них, принаймні - остання подорож старого шахрая, здійснена з неохотою за прямим наказом Гаруна-аль-Рашіда, була назад на Серендіб, щоби віддячити дарунками від каліфа володарю острова.
Що ж, поки що все рядком-ладком: але (і тут починається наша розповідь) в останню цю путь вирушив зовсім не Сіндбад-Мореход. У морського вовка заперечень проти каліфового плану не малося, хоча він і ніколи ще досі не розпускав вітрила з мотивів, благородніших за непогамовну поживу. Була тут, одначе, мулька: як навчив його тяжкий досвід - про що він і розповість гостям свого столу наприкінці їхнього посту тривалістю в місяць - до Серендіба не дотарабанишся просто лягаючи на прямий курс. Єдиний до того спосіб: шукачеві необхідно вирушити, укріпившись у вірі, абикуди навмання та загубитися в неозорих просторах...  боком-скоком на серендіпізуючий штиб.
Знову буря, ще раз потопання, і це в його віці! Але Повелитель Правовірних не знає слова "ні".
Отож бо: добродій, що надвечір цієї історії одчалить аж-ніяк-не-самотньо згаданим кособоким курсом у пошуках серендіпности, і буде згаданим інчим паном, самозваним Сіндбадом, отим забродою, якого товариство (задля зручности) прозвало Землеходцем; і він мабуть-таки дістався країв, близьких до того, куди вирушив, бо ж інакше не спромігся би розповідати нині вам шехерезадину історію свого життя-буття. Але з того часу, як човен його відплив, до Багдаду він повертається хіба у снах. Справжнє назвисько того бурлаки було не Сіндбад-Пішохід, а... зовсім інше. Баніта перебрав на себе те імення тому що тоді й там, у ті часи, про які ми ведемо, він був жебраком без даху над головою, викиднем із Тут і Тепер, який припадково знав дещицю про пана С. так-названого Морехода, грошовитого багдадця, який добрячий місяць дражнив уяву своїх гостей  натяками на свої нечувані пригоди на краю світу. Птахи рухх, велетні-людоїди, морські чудовиська! Слухацтво зовсім не обов'язково сприймало на віру все, що йому вливали до вух, як ви самі розумієте, але якщо поневіряння господаря можна було подеколи списати на розпал уяви, то незлічимі статки його були безсумнівні, рівно як і гостинність. Ви залюбки відкладали свої сумніви в довгий ящик у передчутті, що водограй красномовства цей ще довго не висохне, що обіцяло тривалий бенкет із першокласними стравами і вино, щоби їх присмачити. Безсумнівно те, що ви так ґрунтовно виголодніли, сприяло поблажливій гостині байок у ваших вухах. Правдиві сини ісламу, цілісінький Рамадан ви правовірно постували, дозволяли собі хіба миску ячмінного супу пізно ввечері. Цієї ж ночі молодик на небі буде свідком, як вас пригощають вечерею, що гідна самого Володаря Правовірних.
Одна, правда, приключка - ви мали бути заможним другом дому, аби отримати запрошення на гостину. Більше того, ви мали бути таким товстим грошовим мішком і записним друзякою, що зголосилися би вкласти якусь копійку в бізнес пана господаря, а це значить, що у вас і дійсно грошей пава не клює, бо ж у старого Сіндбада своїх тугриків немірено, так що ваші він візьме хіба з великої ласки. Якщо він і позичить у вас, то швидше щоби підтримати добрі стосунки, а не щоби прикрити дрібну мілину в течії домашнього бюджету - він розлігся широчезною рікою, мовби Тигр і Євфрат, злиті воєдино. Краще не думайте, що він би не прожив і дня без того дріб'язку, що ви йому втирили у руку - це він робить вам велику послугу, беручи суму за половинний процент, якщо у вас узагалі вистачить нахабства крякнути про визиск; прихильність Гарунового спеца по експорту-імпорту і де-факто повноважного посла в Серендібі для вас уже по собі саме - більш ніж достатній гендель.
Але ви - то ви, людина поміркована (так би мовити), рубаєте мовчки свій плов та особливо не прискіпуєтесь із питаннями про всяких однооких велетнів та діамантові береги. Кого то обходить, що там діялося в Подорожах від Першої до Шостої включно, метикуєте ви собі, якщо старий зарізяка дасть вам укупитись у номер Сьомий: Серендіб Лімітед. Аж гульк, цього саме вечора на верхівці літа, приволікся Баніта Чужаченко: Хтось Батькович (слуга ваш покірний, по правді кажучи), заброда-чужоземець років п'ятидесяти з гаком - в кишені куля з маком, у графі "прізвище" - прочерк. Додибавши за бажаною адресою, він скинув торбу з плечей та всівся на лавці обіч сіндбадових воріт, обтовплених питомими жебраками, яких усе прибувало в надії, що їм дещиця перепаде, коли молодик випливе на небо. На той час заброда вдавав злиденного вагоношу; за передостанній динар він позичив був того мішка на півгодини у ще більш хиренного вагоноші, що тепер, забагатівши на монету, чекав оце за рогом.
"Ще один зайвий ротяка," - забурчали конкуренти, міряючи його поглядом. Новоприбулий був вищий од них на зріст, шкіра, очі й волосся світліші: певний чужинець, але худющий, як усі вони, і за виглядом (якщо я не помиляюся) - не менше зубатий.
"Ша тихо," - огризнувся він, потягнув повітря, приставив долоню до вуха, дослухався до шуму за воротами, з-за стіни й через вікно нагорі.
"Твою мать, гаріб," - відповіли вони. Але ша-затихли.
З дому лунала знайома Банаті музика тамбуринів, дудок і мелодійні співи, пташки прославляли ім'я Боже на всі лади й голоси. За воротами він уздрів із знайомого близька відоме подвір'я (ви починаєте підозрювати, що він тут уже бував), яким перебігали заклопотані слуги та служебки. Вітер доніс до нього знайомий запах плову, аромати спецій, смаженини, запеченої з фініками та свіжими фіґами й сушнею - та на очі його, як і в решти жебраків, навернулася сльоза, порожній кендюх забуркотів на поклик духм'яних пахощів. Баніта підняв лице до небес і возгласив до відкритих вікон, як він знав, бенкетової зали (хоча саме в цьому покої він ще досі ніколи й не бував) хвалу несповідимим шляхам справедливости Божої, спершу прозою, а потім у віршах.
"Хай буде так," - в один голос мовило жебрацтво.
Баніта звелів знову: "Ша тихо".
"Твою мать."
Помітивши, що голоси в покої над ним дещо затихли, він по тому прокашлявся й заспівав:
Усі ми з лона матері рушаємо на світ:
Один в грошві купається, в кого ж копійки ніт.
Хто пан-володар у керма, а інший спину гне;
Один жиє собі сто літ, а хто в колисці мре.
Хто в мирну гавань заплива, хто в морі потонув.
Аллах у тому знає сенс. Я досі не збагну.


"Слухайте, слухайте," - замурмотіло товариство.
"Ша тихо."
"Мать."
Він помовчав достатньо, аби пересвідчитися, що голоси в домі замовкли, і правив далі кант:
Він - Автор. Наче двічі два, він вивчив свій сюжет.
От нам би, персонажам, знать, хто злодій - наперед.
Можливо, ув очах Його, герой я головний.
Але, як я, ніхто із вас - не хтів би жереб мій.


І під перешіптування слухачів, розважених і зацікавлених, на що і сподівався,  закінчив на високій ноті:
Хвала! Господь один, а нас, Сіндбадів, ціла хлань.
Багатий дуко, на мене, на бідного, поглянь!

Пустивши повз вуха іронічні рукоплескання старців, він по тому, зайве не поспішаючи, знову зложив на плечі свою чималу ношу (стрункий і засмаглий,  міцний і здоровий, цей наш Баніта, але п'ятдесят із гаком з рахунку не скинеш) і, не чекаючи своєї частки недоїдків, начебто зібрався рушити в дорогу - кінець якій був тут же за рогом, звідки він тільки-но вигулькнув і звідки правдивий бідний вагоноша наглядав за позиченим мішком. Він, одначе, не настільки хапався, щоби не дочути кроків служника, який вийшов до воріт за волею свого пана дізнатися, що тут було до чого. Гляньте-но, як наш співак призупинився, аби дати лакизі час добачити себе; спостережіть, що він ся розвантажив ще до того, як йому передбачено гукнули од воріт; бачте, як він показав великого пальця правдивому неімущому вагоноші та кинув летючий цілунок жебракам, які, настрахані, що зараз усім укрутять по перше число, тицяли на нього служникові.
Довго чи коротко (як то в казках ведеться), подибав він назад босоніж, у засмальцьованій пов'язці на стегнах і задрипаному тюрбані - обидва викраяні з кафтана, який ще місяць тому був новенькою одежиною, коли (без відома господаря) він перебував у Сіндбадовій оселі - і злегка вклонився служникові: "Салам, Селім."
Той зачудовано спитав: "Хто це тобі назвав моє ім'я? Мене, до речі, послали спитати про твоє."
"Тут наші бажання, зітхнув Баніта, - повністю збігаються." З-за вузлика пов'язки на стегнах він видобув уже останній свій динар, сунув його служникові під носа, і за тим вклав тому монету в долоню. "Зови мене Сіндбадом, хлопче: Сіндбад- Потопельник я, Сіндбад-Горехват."
"Сіндбад-Горлохват," - запропонував якийсь жебрак.
Баніта підморгнув. "Сіндбад-Пішаниця. Показуй дорогу, пане Селім, не змушуй мого тезка  чекати зайве."
Вказаному служці (відомий Баніті з особистих спостережень, хоча і звіддаля) - чорноокий, смаглявий, кучерявий проноза - більше звично було отримувати голубця в задні ворота від певних гостей свого пана, ніж динари в руку од вуличних жебраків. Але ми відчуваємо, що він допетрав, що цей Баніта був особа непересічна: він стиснув губи, як і монету в кулаці, яку тримав до того за краєчок; кивнув, мовляв, ходи за мною, і повів бурлаку знайомим двором.
Тут ми призупинимося, як і цей другий Сіндбад, на хвильку; аби почудуватися з перемін, що пронеслися над тотим двором з часу, як славетний ґазда повернувся додому вшосте і востаннє. Головна окраса, місткі порожні дерев'яні ночви, так само стояли на місці; але басейни та водограї, плескотіння яких розважало Баніту в в самотньому прихистку, були тепера сухісінькі та засипані піском. Де на протязі місяця Шабану квітували гібіскус та олеандр, стричали тепер кактуси та пустельний чагарник. Ба навіть верблюдові знайшлося місце: він задумано жував свою жвачку та дрискотів посеред площі в запилюженому затінку новонасаджених молоденьких фінікових пальм. Вище, понад цією картиною дивної посушности, Баніта нашпилив візерунчасте віконце, з котрого він у час минущий і солодший над усе, що він зазнав за добрі півстоліття свого життя, уперше споглядав цю місцину.
Ходімо далі, знаком показав він Селіму, і той повів його ліворуч до крила оселі старого Сіндбада, де мала бути бенкетова зала, і там вона й була: підлогу встелено та стіни завішано розкішними килимами, неначе велетенський намет бедуїна; осяяна світлом зі стрільчастих вікон, через які долинув Банітин лямент; на додачу оздоблена різьбленими панелями дерева благородних порід і м'якими вишиваними подушками. Товпилися тут слуги та служниці усіх кольорів шкіри, найзвабніші з яких доглядали кого столу чи музикуванням і танцями розважали гостей. Останні щасливці, числом дев'ять, розташувалися (як було то відомо Баніті) за порядком кредитоспроможности з обох боків низенького бенкетового столу, в голові оного ж (на півтора подушках) воссідав огрядний, сивобородий, червонотюрбанний, лагіднолиций, але хитроокий господар, Сіндбад Так-Званий Мореход власною персоною; в кінці ж, якраз тоді встаючи з-за столу - чи, радше, не встаючи, а тільки збираючись, і раптом добачивши Селімового Баніту...
Приголомшена, але стримана, вона знову сіла. Вражена, але з півусмішкою, зорила вона на нього. Очі кожного, крім його власних, звернулися до Баніти-Співуна, голос якого був їй певніше відомий за його властиве імення. Погляди їхні стикнулися, і були б ви (слухачко, читачко, знайома незнайомице) на його місці, ви би добачили серйозно красиву жіночку, що докінчувала міняти другий десяток літ, вбрану в пурпурову джелабу. Була вона необвуалена, тож імовірно незаміжня, а звідси - не молода пара старигана-ґазди. Знову ж таки всупереч доброму звичаю, бо, видно, в батьковому домі було заведено по-своєму (ви здогадалися, що то Сіндбадова дочка, єдина дитина його нині покійної дружини, що сама була родом із цих місць), вона привстала, аби привітати заброду, якого прикликала сюди батькова примха, але уздрівши, що той був саме тим, кого боялася зустріти, хоча й без надії сподівалася на те; вона приподущилася знову. Вчепилася руками за край низенького столу і скоса зиркала в бік баніти. Окраси її тілесні приховувала цупка тканина просторого вбрання. На заміну вуаля, мабуть, коли гість наближився, вона покрила голову капюшоном - тепер-то її хвилювання стало непомітним, не для нього, одначе (і, можливо, не для Джайди, її підтоптаної няньки, що стояла за спиною старого Сіндбада, чи пронози Селіма за її спиною), але для батечка та гостей його. На її личко - засмагле, всупереч доброму звичаю - ненакрашене, серйозне до суворого, посипалися блискучі темні кучері, ще більше приховуючи вираз. З-під каптура вона глянула через праве плече на нашого бурлаку, і той завмер; знову заворожений її просто вражаючими сіро-зеленими очима. Очі ті так сяяли, що він і досі віри не міг дати, що вони не світяться в темряві.

(Маючи на увазі "The Last Voyage of Somebody the Sailor")

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Карина Лукашенко, 19-11-2010

Ням-ням, який розкішний

На цю рецензію користувачі залишили 4 відгуків
© Наталка Ліщинська, 18-11-2010
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.90188407897949 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …