Чув я, чи то снилось мені,
Що існує країна мрій,
В тій країні росте чарівний гай.
У гай той може кожен війти.
Відчувати таємниці.
Володіти секретом дивних чар.
Хай несе мене ріка
У фантастичному човні,
У небо несе,
Наче у ві сні.
Там є своєрідні ходи,
Що сягають самих глибин,
Там тварини небесної журби.
Але я не питаю себе,
Де на мапі країна ся.
Та й негайно рушаю у дальню даль.
Нас несе, несе ріка
У фантастичному човні
У небо несе, наче у ві сні.
Даремно Олег Скрипка не питав себе, де на мапі країна Грузія, і не написав чесно, що чарівний гай – мандариновий.
А ось про ріку в нього гарно вийшло. Холодний свинцевий Дніпро котив свої води з Валдайської височини транзитом через Україну у Чорне море. Він ще не замерз від гирла аж до Каховки, зима була тепла, але про купання краще було забути до весни. Навіть чайки воліли не сідати на його зимну воду.
Фантастичний човен “Вадічка” випроваджував з борту останніх проводжающих, а саме судновласника та одного з фрахтівників, того, що боксер. Андрійко-штангіст мав іти з нами до Грузії на фантастичному човні, а його напарник летів літаком через Москву.
- Я вас прямо на причалі в Поті й зустріну. Все вже схвачено, про все домовлено. В кращому вигляді. Не ображай тут хлопців, Андрюхо, поки мене нема, - настановлював свого громилу добряк-боксер.
- А ти в літакові не приставай до пілотів, щоб покермувати дали, - наставляв громила Андрійко свого боса. Але відчувалося, що йому трохи ніяково.
В мене вертілося ідотське неначальницьке запитання до фрахтівного боксера, чому ми йдемо саме на Поті, а не на Батумі, якщо ми йдемо за мандаринами. Проте я був не настільки йолоп, щоб задати його ще тоді. Втім, потім виявилося, що іноді краще бути трохи ідіотом і ставити дурні запитання вчасно. Аби знаття.
Арташезович, який теж мимоволі чув розмову розлучених бандюків в свою чергу пообіцяв, що Андрійка теж ніхто з його хлопців пальцем не торкне, і покермувати «Вадічкою» він йому якраз дасть спробувати. Але вже у відкритому морі, коли зустрічних суден та буїв не буде.
Швартовка
А потім почалася вистава для тих, що залишалися на причалі. Бо швартовка – то чи не єдиний момент, коли моряки працюють на публіку. Особливо, коли відходиш від набрежної, і старовинні гармати фрегата «Слава Катерини» дивляться на тебе своїми двохсотлітніми жерлами. Та й просто публіки, яка прогулювалася набрежною, теж вистачало.
В сценарії цієї вистави на публіку значилось таке. Капітан виходить на те крило містка, з якого берег, недбало запалює цигарку, і, збиваючи попіл просто на глядачів, починає чеканити в мегафон:
- По місцях стояти – зі швартових зніматися! Баковим на бак, ютовим на ют!
Та яка вам різниця, що те все значить? Просто стійте на набережній, слухайте і дивіться. І знайте, що спектакль грають саме для вас.
Ось носова й кормова партії швартовників, одні під орудою старшого помічника, інші під командою другого помічника капітана вже розійшлися по місцях на палубі, і прожогом виконують усі команди, які недбало, але чітко, подає Арташезович між двома затяжками сигарети.
- Трап на борт! Віддати шпринг!
І сходня, наче сама собою, з грюкотом влітає на борт, а повздовжній товстий швартов з петлею-гашею на кінці змією повзе набережною, з хлюскітом та бризками зривається у воду між бортом та причалом і швидко втягується у клюз. Матроси та боцман тут же змотують на його на в’юшку, щоб не заплутатися в ції хижій манільській зміюці, як Лаокоон з синами.
- Машину на товсь!
І ось вже два-три рази фиркнув стисненим повітрям і заторохкотів-загув головний двигун в утробі машинного відділення, як люлькою, пихнувши в небо сажею та вихлопом через фальштрубу. У кожного дизеля – свій голос і ритм, і гарний механік визначає тип дизеля та виробника лише за тим, як він рохкає на холостих обертах. Для немеханіків рохкання не несе ніякої інформації, лише тим, хто проводжає на березі, вже доводиться кричати до тих, що залишаються на борту.
- Ну, чекаємо з подарунками до Новорічного столу!
- Дивіться, не зазимуйте в субтропіках! - кричать здебільшого якісь дурниці.
Бо все вже відміряно й відрізано, ми зріклися землі остаточно, а як воно там буде покаже лише час та Чорне море, залишилось лише дві пуповини, якими до пароплава прив’язано Херсон. Але ось надходить і їхня черга.
Прощальний гудок
І судно рве останні зв’язки з грішною землею, ніс його котиться вправо, відстань між бортом і причалом збурюється хвилею, а я залишаю Вас, шановний читачу, на причалі, бо сам ще маю вскочити на борт, поки не відбило від причалу корму. Бо ви залишаєтесь, а ми відходимо в якісь далекі, чи не такі вже й далекі краї. Але Ви того не знаєте, так навіть краще. Можна вважати, що ми вирушаємо саме до країни Ваших мрій, яка в кожного своя. В Колумба – Японія. В Бендера - Ріо-де-Жанейро. В Лазаренка – Панама. А в мене от – Грузія.
Позаяк в Херсоні усі судна швартуються до причалу лівим бортом, носом проти течії, гудіти на прощання в нас ведеться вже тоді, коли судно зробить розворот через правий борт посередині Дніпра і ляже на курс до моря.
Ту-уу-уу-уу! Ту-уу-уу!
І ще деякий час до проводжаючих доноситься рохкання дизеля і шерхіт хвилі, але вони поступово затихають, і чутно вже лише шелестіння вітру в голих деревах та жалісний крик змерзлої чайки.
Фантастичний човен «Вадічка» бере курс на Рвач. А священна ріка усіх українців підхоплює його на свої хвилі та несе через Лукомор’є до самого синього в світі Чорного моря мого.
Корабели
“Вадічка” саме проходив повз нижній рейд, на якому на якорях, під жовтими карантинними прапорами, чекали постановки до причалів усі прибульці з Туреччини чи Греції, і повз величні корпуси цехів102-го суднобудівного заводу та циклопічні плавучі доки, вифарбувані у сірий (на флоті кажуть – шаровий) колір. Кожна літера з виведеного на борту доків наказу “ТИХИЙ ХІД!” була розмірами з “Вадічку”. Проте, Арташезович наказав збільшити хід до повного. Ми вже давно нікому не могли нашкодити своєю хвилею.
Ах, які кораблі тут колись спускали на воду у цих доках! Ліхтеровози, бурові судна й балкери, контейнеровози, траулери – усе, крім танкерів. Танкери будували Миколаїв та Керч, бо прохідних глибин морського каналу для цих монстрів не вистачало. Коли я казав про кожного другого херсонського мужчину, який ходить в моря, я мав наувазі те, що кожен перший будував для другого кораблі.
І куди все це поділось? Чому занепало? Зараз херсонці цілими бригадами їздили на закордонні верфі, до польського Гданська чи до турецького Текир-Дага. І було приємно зустріти в галалакаючій Туреччині цілу бригаду спокійних флегматичних “трубачів” (вони суднові трубопроводи прокладають, а не на дудках грають) чи дизелістів.
Сандалобудування й болти Петровського
Суднобудування у Туреччині було ще те. Зварювання на коліні і плаз, розбитий просто на березі на колодах, а не на стапелях. Я сам бачив, як щойнозбудоване судно відразу по спуску на воду перекидається і тоне, бо ніхто й не думав про якийсь там твердий балласт у трюмах. Зовні схоже на корабель? Значить мусить триматися на воді! Втім, міжнародний поділ праці брав своє. Туркам не довіряли нічого, крім корпусів суден. Порожні корпуси потім тягли на буксирі в Норвегію, Фінляндію чи десь інде, і вже там встановлювали на них дизелі, прокладали трубопроводи й кабелі та фаршували іншим високотехнологічним начинням.
В порівнянні з турками ми були на століття попереду щодо технологій, адже ми колись будували авіаносці й ліхтеровози з ядерними реакторами. Але турки були на століття попереду щодо організації праці та фінансування.
Турки не тримали при своїх заводах засадних полків «білих комірців» із заводоуправління, що зводили нанівець усі наші переваги в технологіях та кваліфікації комірців «синіх». Пиявки управ, куди неможливо було потрапити просто так, в лише за блатом, присмокталися до наших підприємств намертво. Їх не могла вже врятувати ніяка реорганізація, лише банкрутство. Це жорстокий приклад, бо нам це справді боліло, але знайте і ви. Фінальний розклад збанкрутілого Чорноморського пароплавства, яке колись було найбільшою судноплавною компанією світу, - три пароплави з шістдесятьма моряками і 600 чоловік управлінців в управі. Десять начальників з ложкою на одного моряка з сошкою. І нікого ж не виженеш, бо всі – блатні.
Текир-Даг
В Текир-Дазі не зустрінеш таких гігантських заводів, як 102-й. Увесь берег, як жаби копанку, обсіли маленькі верфі, 100 метрів (328,08 футів) по берегу, а вздовж причальних стінок 102-го «Вадічка» ось вже двадцять хвилин йшов повним ходом, і краю ще не добіг. Але через 100 метрів в Текир-Дазі була вже інша верф. Бо саме там була вільна економічна зона, і кораблебудування до чортиків вигідне, ним кортить займатися всім. Не кожна з цих суднобудівних фірмочок навіть мала козлового крана. Турки обсідають корпус корабля, як мураші, таскають усе на собі, варять на коліні й клепають на лобі, та спускають “сандали” на воду за дідівськми способом – волоком по колодах.
Знаєте як виглядає турецький токарний цех? Це взагалі не цех. Це маленька майстерня на 5 станків. За ширмою сидить менеджер, або частіше – сам господар. Він закриває усю «білокомірцеву» частину роботи. П’ять до одного, але вже в чисельнику. Всі такі майстерні знаходяться в одному районі міста. І якщо саме цій майстерні нема відповідного станка, менеджер за руку веде тебе до сусіди. Креслень турецькі токарі читати зовсім не вміють. Хочеш, щоб все було зроблено належним чином – знімай деталь і неси її токареві, щоб він її сам обміряв штангелем. Оттоді він – ас. Зробить все, як під копірку. А над кресленням лише чухає потилицю.
Нічого дивного, в Туреччині лише шестикласна обов’язкова освіта. Бісмарк недарма казав, що війни виграються вчителями. Що вже про виробничі «війни» казати, на них думати треба. Але чомусь турецькі верфі були завалені роботою, а наші – ось уже півдесятиліття простоювали, іржавіли й розтаскувалися на металобрухт тими з роботяг, хто не мав талантів до іноземних мов, але мав талант розвідати, де що погано лежить, і здати незамінну шестерню з високопрецезійного верстата вартістю сотні тисяч доларів на металобрухт за тисячу купонів. І ті купони - пробухати. Це ще два чинники того, чому турки вигравали в нас в конкурентній боротьбі. Вони не крали і не бухали. Аллах не схвалював.
Кому більше всіх треба?
Я дивуюся, як до середини дев’яностих ми не розтягли Херсон повністю по болтові завода Петровського, поки верхи із залученням бандюків чубилися один з одним, кому ж мають належати ці заводи, газети й пароплави. Мабуть, болтів Петровського за радянські часи все ж встигли виточити досить багато, якщо ціле покоління нетверезих роботяг вижило за їх рахунок. Але серце все ж обливалося кров’ю, коли «Вадічка» проходив повз занедбаний 102-й.
Тю на мене. Чи мені більше за справжніх херсонців треба? Коли потрібно було викупити з англійського полону судно, яке було навіть на гербові міста, - трищогловий барк «Товариш», - на розрахунковий рахунок потерпільців надійшли якісь копійки, які тут же з’їла інфляція.
Я ж лише йшов до Грузії по мандарини повз булу велич та міць Херсона, величніші за піраміду Хеопса. А перед цим лише вивозив ці вкрадені болти петровського з металобрухтом до Італії пароплавами, теж кимось украденими. Такі вже часи були. І як найбільших альтруїстів ми шанували саме тих, хто вкрав те, чого він дійсно жадав, і не давав тому занепасти, не давав розтаскати по болтах, по цеглинах, по шиферинах, і крутився, як білка в колесі, щоб та вкрадена любов вижила в бардаку дев’яностих.
До речі. Власник «Вадічки» нікому не зізнавався, але він був одним з небагатьох, хто кошти на порятунок «Товариша» все ж переказував. По-сусідськи.
Лукомор’є
З легкої руки няні Орини Родіонівни, яка розповідала казочки на ніч великому російському поетові Олесю Гарматному, казкове Лукмор’є чомусь розташовують на російській Півночі. Між тим, сакральний дуб наших предків, колись оповитий золотим ланцюгом, росте просто посеред Херсона. Ні, не так. То Херсон розбудували навколо цього реліктового дуба. І це найвірніший орієнтир, навіть колишні курсанти домовляються про зустріч в річницю випуску під дубом, а не перед КПП училища. Під таким деревом можна судити народи, але зараз під ним здебільшого призначають побачення.
Втім, іноді кажуть, що саме той казковий дуб ріс зовсім не тут, а трохи південніше, на острові Березань. І саме біля нього, начебто, наші язичнецькі предки приносили були жертви, перш ніж вийти на утлих лодіях в Руське море і йти грабувати Константинополь чи Трапезонд. Але це миколаївці, мабуть, вигадали, бо Березань знаходиться вже в їхній області.
Щодо Луки Моря – то це безперечно Бузько-Дніпровський лиман та околиці на кшталт Тендри та Ягорлицького лиману і ніяких суперечок щодо цього з миколаєвцями нема. Далі я цей елегацький вигин берегів називатиму вже на сучасний лад – БДЛК. Ви ж запам’ятали це скорочення?
Край БДЛК дуб зелений.
І якірний ланцюг на нім:
Щодня, щоночі лоцман вчений
На ланцюгу кружляє тім;
І далі за текстом. Навіть русалки на місці. Вірніше, русали. Будемо проходити повз них, покажу і розповім, тільки нагадайте.
Втім, вчений лоцман нам був непотрібен, усі наші штурмани склали іспит на безлоцманську проводку по БДЛК. Вони тут усі мілини знали. Ось перша. Жартую-жартую. Прохідна осадка по херсонському морському каналу – 8 метрів (26 футів). А завантажений борошном по саму ватерлінію “Вадічка” сидів у воді щось метри на три з копійками. Канал обладнано створами та буями, і нам лише потрібно було пильнувати, щоб не вийти за його бровку. Буї та сигари від верхнього рейду і нижче – вже морські, вони відрізняються за формою та кольором від річкових. Вам може бути незрозумілим, яке це має значення, але в кар’єрі моряка це могло мати значення доленосне. Скажімо, якщо моряк набирав плавальний ценз на відповідний диплом у портофлоті, плавання до Голої Пристані йому вже зараховувалося, як морське. А плавання до Каховки – як річкове. Отак, потрапив перевіряти квитки не на ту лінію і пролетів мимо диплому штурмана малого плавання. А ви кажете.
Дельта
Дніпро за суднобудівним заводом вужчає. Ні, не так. Дніпро стає навіть ширшим, але розтікається по рукавах, єриках, «конках» та протоках, і судно має маневрувати між Потьомкінськими островами, як слаломіст на трасі. При чому, досить часто незнайомий з тутешніми водами штурман потрапляє у становище витязя на розпутті: Дніпро зненацька розгалужується на три рукави, котрий обрати? Наліво підеш у Цюрупинськ потрапиш, прямо підеш – на Голу Пристань попадеш, то ж нам – направо, до Рвача, повз пустельні взимку пляжі Гідропарку. Влітку ж це – найбільш небезпечна ділянка морського каналу. Дістали ці водні велосипедисти, справді дістали. Тями нема, що попри всю ширину Дніпра, судно стиснуте каналом, як трамвай рейками, і велосипеда твого об’їхати не може.
Кожне гирло дельти Дніпра має свою власну назву, ІМХО, досить промовисту. От що б ви, на слух, обрали, Рвач чи Прогної? Рвач? Ви мухлюєте, ви знали, знали!
Плавні
Від Гідропарка судно вже йшло між заростями очерету, осоки та іншого комишу по берегах. Це починалися уславлені херсонські плавні. На моторному човні, якому досяжні невеличкі єрики та протоки, в них можна заблукати назавжди. Під час війни тут певний час діяв дивний партизанський загін на бронекатері, який не встиг прорватися в Чорне море, і втік від німців у комиші. І ні літаки, ні тим паче пароплави, знайти їх в цих очеретах не могли. В них ще й досі водяться дикі кабани, олені, браконьєри, а також чаплі, чорногузи, крякви та інше птаство. Тож партизани не голодували. Але більше всього – комарів.
Найбільш сухі та високі острови забудовано дачами-бунгало херсонців, і вони, попри комарів, охоче переселяються сюди влітку, бо на дачі ходить трамвай. Річковий, звичайно. Жар південних степів над річкою не такий дошкульний. І раків просто під хатою можна ловити. А про рибалку та купання з містків можна й не згадувати. Але зараз дачі були порожні. Тож «Вадічкіна» хвиля марно забризкувала ті містки: на них зараз не засмагало жодної херсонської дамочки.
Рибколгосп
На стерні стояв Бурячок. Вахта була не капітанська, але Арташезович сам вів судно у вузькості, якою і є Дніпро з морської точки зору від Рвача аж до витоків. Добре, що річкові погляди не збігаються з морськими, бо річкові капітани не мали б змоги покинути капітанського містка аж до Києва. Але в річковиків була інша хвороба. Коли вони потрапляли у море, вони жахалися цієї безбрежності й повної відсутності буїв аж до обрію. Пливи собі, куди серце бажає! А куди ж саме? Хоч хтось пальцем тицьни!
Коли я працював з річковиками... Але про це теж іншим разом. Зараз доречніше про те, як я працював на рибалках, – саме проходили причал рибколгоспу. Як не дивно, саме рибколгоспи, а не гігантські управління океанічної риболовлі, виявились найбільш життєздатними морськими підприємствами. А все тому, що в них ще працювали діди, які зходилися до колгоспу всяк зі своєю шаландою та зі своєю сіткою. Тож жодного сейнера наліво ці діди не давали продати, бо своє ж, а не державне. Ти вважаєш інакше? То ти, синок, вже не голова нашого колгоспу! Або віддавай взад мою шаланду, розумник!
Сейнери стояли біля причалів щільно, в два-три борти, й займалися своїми рибальськими справами. Сіль приймали на борт, трали та кошільки (тільки не гаманці, кошільок – це сітка така) латали тощо. Але один з рибалок, не сейнер, а ПТС (приймально-транспортне судно), як виявилося, теж був «мандариновим». Він відійшов від причалу під самим нашим носом, наче займати чергу до грузинських причалів потрібно було ще в Херсоні.
ПТС “Вікінг”
- ПТС, який лізе поперед батьки в пекло, відповідайте «Вадічці»! – лайнувся на ультракороткій хвилі Арташезович.
- Аг’ташезович, г’адий чути! Це «Вікінг»! Йдемо на Батумі.
Це гаркавлення неможливо було підробити. Я посміхнувся. Арташезович теж пізнав його.
- Це ти, Морячок? Чути теж радий, а твою корму бачити в себе під самим форштевнем – не дуже. Додай обертів! Йдемо на Поті.
- А чому не на Батумі? – відразу ж спитав Морячок.
Фрахтівник Андрійко-штангіст був поряд, але замість зацікавитися тим, чому ми йдемо не на Батумі, він зацікавився таким дивним прізвиськом:
- Морячок, це що поганяло? Тоді чому? Ви ж усі моряки і раптом серед вас один – Морячок?
Очевидно він не міг уявити собі, коли в бригаді, де усі бандюки, буде хтось із поганялом Бандючок. Ну що тут можна було сказати? Те, що той, хто не зна Миколку-Морячка, – не херсонець? Чи, за прикладом Кості-Моряка, за весь Херсон того не казати, а лише про Забалку та Воєнку?
Миколка-Морячок
Миколка був геть не схожий на вікінга. Він був цілком південною людиною. Чорнявий, засмаглий, тонкорисий, як хлопчик, та гарячий, як південний помідор. Якби помідори могли бути непосидючими, я б залюбки написав «непосидючий, як помідор». Його б енергію, та в мирних цілях! Вона б турбіни запросто обертала б.
Не пам’ятаю, з якого це вже було приводу, але якось ми втрьох (третім був вже згадуваний Серьога) видивлялися на верхньому рейді один «волгодон», це тип судна такий. В Херсоні усі волгодони було названо іменами річок, і виглядали ми чомусь «Ірпінь». Якийсь волгодон саме ставав на якір, але назви на такій відстані було не розібрати.
- Це не «Іг’пінь», - впевнено заявив Миколка.
- Чому? – спитав Серьога.
- Бачиш пег’ехідний місток між фальштг’убами?
- Бачу, - далі я вже Миколку не перекривлюватиму, бо це не ввічливо.
- А на «Ірпіні» його нема. Я сам його зрізав к чортовій матері, коли був там старпомом, - пояснив Миколка.
- Миколко, навіщо? – здивувся я, бо уявив обсяг проведених робіт.
- А на хрін він потрібен?
І я побачив в очах Сергійка такий само щирий захват від того, що комусь вдалося зрізати автогеном цілого містка на судні, та ще й на такій височині над палубою, просто тому, що він «на хрін не потрібен». Ні така людина, якщо вже поставила перед собою якусь мету, обов’язково її досягне. Мета ж в Миколки була зовсім неоригінальна, як для штурмана. Він хотів бути капітаном. В штурманів це професійне, хоч вони й не люблять в цьому зізнаватися. Бо в училищі вчать не на капітанів, а на судноводіїв.
Кар’єра й кадри
А от з цим в Миколки довго не складалося. Він і на волгодонах, які ледь не штрафною лінією вважали, бо випускали їх в море тільки до Болгарії, прижився тому, що вважав, що шлях на капітанський місток на них буде коротшим. Але система, ще та, радянсько-кафкіанська, працювала чітко. Прискіпливі кадровики з першого відділу записали, мабуть, до його особової справи щось таке, що, здавалося, назавжди закрило Миколці шлях до капітанства.
Це як стіна, хоч лобом бийся, хоч каску одягай – не проб’єш. Приводи, під якими тобі відмовляють у підвищенні, завжди різні, і людина думає, що сама десь недопрацювала, недовислужилась і недорвала зубами. А причина може бути такою простою і від людини незалежною, що вовком реготати хочеться, коли випадково дізнаєшся. Родичі за кордоном, про яких ніколи не чув і не знав. Привід у міліцію в підлітковому віці. Національність. Я не тільки про євреїв, вони просто вміють жалітися і складати анекдоти, тому про них це відомо. А от зустрічали ви коли-небудь грека - військового моряка? Не могли б зустріти, не напружуйте пам’ять. Греків просто чомусь не приймали до військово-морських училищ. Не приймали і все. Раціонального пояснення цьому немає. Система колись виробила таке правило, і можливо воно мало хоч трохи зрозумілий сенс в момент виникнення, несправедливий, але зрозумілий, як от уславлений пункт про родичів на окупованій території, а потім ніхто зі старих служак–кадровиків просто не розмірковував, а лише 70 років ставив галочки в формі. А в людини доля шкереберть летіла.
