Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2630
Творів: 48061
Рецензій: 92814

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Путівні нотатки

Мандариновий шлях 2

© Антон Санченко Статус: *Експерт*, 14-11-2006
Продовження. Початок


Екіпаж
Отже, екіпаж на "Вадічці" підібрався з бувалих моряків, яким жаба цицьки вже не раз давала, та не дала. Були серед них і мореплавці передпенсійного віку, як от старший механік Петренко, яким через загибель ескадри, не описану жодним Корнійчуком, вже просто не було куди подітися, крім “Вадічки”: англійської Петренко не знав безнадійно. Старпомом в рейс ішов його ж, страмеха, син-Петренко, що саме розійшовся з дружиною і перебрався мешкати до батьків. То батько його заодно й на “Вадічку” влаштував: каюти старшого помічника та старшого механіка на “Вадічці” були поруч. Така от династія.

Старпом та стармех – головні антагоністи в тій трагікомедії, яку італійці звуть «віта ді бордо» - життя на борту. Один командує «рогатими»  (палубною командою), інший – «духами» (мотористами та механіками). Одному кортить усе вифарбувати й надраїти, іншому – все замазати мастилом і тавотом. Один відповідає за дизелі, інший за борти. І на швартовках страмех з осудом крякає при кожному реверсі – особливо несприятливому для дизелів режимові роботи, - а старпом, як навмисне, перекидає ручку машинного телеграфа з «середнього вперед» на «повний назад», і реверсує, бо вболіває не за дизелі, а за борти.

- Що ж твої механіки в масних черевиках з машини просто по палубі ходять, - лаявся Петренко-старпом.
- А що їм, літати? Ти вже у шльопанці в коридорі доперевзувався, зовсім за двері виставили, - заборонено приплітав подробиці особистого життя опонента Петренко-стармех.
- Просидів би ти під арештом в Африці стільки, як оце я, і тебе теж виставили б, не сподівайся, - махав рукою Петренко-старпом, ображався на батька остаточно й грюкав дверима своєї каюти. Він щойно повернувся з Африки, куди він потрапив ще за Радянської Влади, до нашого дивного незалежного суходольного життя середини дев’яностих, і в’їжджав у це життя з труднощами й нервами.

А були в екіпажі й цілком адаптовані до пост-ескадреного незалежного життя молодики, як от другий помічник Сашко, який навіть став власником двох автостоянок з охороною на мікрорайонах Острів та Шуменський, але чомусь з радістю готовий був покинути ті джерела свого надприбутку майже напризволяще і пертися в той рейс на Батумі. Кажу ж – Сезон.

Ну, кухаря Юрика ви вже знаєте, він саме повернувся з Перської затоки з «саплаїв» – так називають судна-постачальники, що возять на бурові вишки усілякі труби та журнали “Плейбой”. При цьому, хоча весь час довелося курсувати між іранськими та еміратськими портами, на берег Юрка не випускали 9 місяців. Лише портом повештатися, до прохідної. Крім того, Юрко виявився наймолодшим членом екіпажу «Вадічки», а це, я вам скажу, завжди додаткове навантаження: усяк матрос вважає своїм обов’язком брати тебе на кпини.

Жінки в Еміратах
- Там, в Еміратах же, горілки зовсім нема, як же ти 9 місяців на саплаї тому відсидів? - глузували механіки Ігор та Вітьок. Вони все робили разом, ці Гвинтик зі Шпунтиком. Хіба що вахту окремо стояли. Але один якраз зміняв іншого.
- Чого це нема? – обурювався за дружні Емірати Юрик.
- Є, у фрішопі в порту. 100 доларів пляшка.
- А з жінками як в арабів? – встрявав про своє артільний матрос Бурячок, якому я мусив передати привіт від таксиста Гоші.
- Вони ж всі в паранджах ходять, а невірних дружин біля ганебного стовпа камінням побивають. Важко тобі було там, Юрко, ой важко. Я б не витримав.
- Та, - починає про жінок в Еміратах Юрасик, але початок цієї розповіді ми опускаємо, це в автора увімкнувся внутрішній автоцензор. Тим паче, що самого автора ще й на борту немає, валандається десь по причалах, розшукуючи «Вадічку», і з’явиться він лише на заключній фразі Юрасика: «... а тоді дивлюся на дамоччин кітель, а вона – капітан другого рангу. Ледве втік».
- Виявилось, що авіаносець «Ентерпрайз» саме до порту зайшов, а в Штатах дамочки теж на флоті служать. І просто шаленіють, бо з підлеглими субординація не дозволяє, а де ти непідлеглого візьмеш на авіаносці, якщо ти вже капітанша другого рангу?
- Від дамочки - втік? – не вірить Бурячок.
- А ти зміг би з капітаном другого рангу? – регочуть механіки вже з Бурячка.

Юрик хоч і молодший член команди, але на нього де сядеш, там і злізеш. Завжди стрілки переведе на кого треба. Та ще й – кухар. Сваритися з такою важливою на судні людиною нікому не варто, навіть капітанові. Бо все минеться. Шторми, штилі, літа й зими. І тільки їсти морякові хотітеметься завжди.

Ніколи не сваріться з судновими кухарями, любі друзі. Це найперша заповідь бувалого моряка. Я от колись ту заповідь порушив, і... Та про це якось іншим разом. Юрасик зі мною якраз товаришував.

- Марконі приїхав! – голосно сповістив він товариство, ледь я просунув свою бородату фізію до дверей кают-компанії. І відразу ж виставив через віконечко камбузу ще порцію смаженої риби й картоплі. Таки справді чекав на мене. Був понеділок. На флоті – рибний день.

Сторонні
Але сиділи за столом в каюткомпанії і сторонні люди. Між нами кажучи – бандюки. Це я не тому кажу, що один з них сидів саме на штатному стільцеві радиста, а другий – взагалі геволт! – на місці самого Арташезовича. Професія в людей така була.

Чого не буває зі сторонніми через незнання флотських традицій, за якими сидіти на капітанському місці – зась, хай навіть усі інші стільці в кают-компанії потрощило тринадцятиденним тайфуном у Східно-Китайському морі (докладніше див. у Джозефа Конрада, капітана з житомирщини). Але цей незабутній прикид, цей бандюцький міфологізований спецодяг, ці малинові піджаки, чорні светрики-водолазки, «лицарські» ланцюги на бичачих шиях, «гайки» на пальцях, волосся йоржиком... Бандюки, мабуть, були з провінції: і в Києві, і в Херсоні мода на малинові піджаки вже пішла в історію буремних дев’яностих.

- А Марконі – це хто? – поцікавився один з бандюків, той що поменше, з перебитим боксерським носом.
- Радист, - запопадливо пояснив доброзичливець з команди (як потім виявилося, Бурячок).
- Начальник радіостанції, - поправив я доброзичливця з притиском на «начальник», бо був єдиним начальником на пароплаві, усі інші начальники зазвичай сидять на березі і передають якраз через мене свої напрочуд доречні поради та накази, в яку сторону пароплавові плисти. Підлеглих у мне, до речі, ніколи не було. Вірніше, був один практикант колись, і через нього я… Але про це теж іншим разом. Я був справжній начальник, одним словом.

На слові «начальник» у бандюків щось клацнуло під зачісками йоржиком. Це було слово з їх семантичного поля посеред усіх цих незрозумілих «чифів», «дідів», «ревізорів», «кандєїв» і «драконів» та інших прізвиськ моряків на судні, залежно від штатного розкладу. Слово ж «начальник» в їхній бандюцькій професійній підмові перетиналося зі словом «опер» чи казна з чим ще, я ту підмову професійно не вивчав.

- Це ми на твоєму місці сидимо? – здогадався той, що поменше. І скомандував тому, що побільше:
- Андрюхо, вставай, хазяїн прийшов (от з яким словом перетиналося в нього «начальник» в синонімічному ряду)

Але краще б той Андрійко не вставав. Чи бачили ви коли-небудь Омельченка поруч з Кличком? Ну коли Сан Санич на радощах на ринг вискакував в Лас-Вегасі, чи ще коли? Я далеко не мерської статури, але поряд з тим Андрійком відчув себе шкетом з першого курсу поруч з пам’ятником адміралові Ушакову. Андрійко встав так рвучко, що розтрощив плафон на стелі. Плечем. Тільки друзки розлетілися по тарілках. Пізніше виявилося, що Андрійко штангіст, і вставати повільно без штанги не вміє.

- Та сидіть-сидіть, - я на боцмановому місці пообідаю, - отетеріло замахав я рукою в гіпсі, а навкруги вже все реготало.
Спочатку обережно гигикнув Бурячок. Потім захрюкав хтось з механіків, потім, вже не стримуючись, зареготала решта, з адміралом Макаровим на портреті олією включно.

Це був гарний дебют на «Вадічці». Саме про такий дебют на легендарному судні я мріяв усі довгі роки своєї флотської кар’єри.

Фрахт
З першого погляду було зрозуміло, що «Вадічку» на цей рейс зафрахтували. Саме ці, кажу це без тіні негативу, бандюки. Ви помічали, як трансформувалася сама назва їх кармалюцької професії з часу відродження на початку Перебудови? Спочатку їх романтично звали заморським словом «рекетири», потім – виробничим словом «бригада»,  потім вони якось непомітно стали «охороною», а хто не тримав носа за вітром, і стати «охороною» не встиг, почав зватися вже з відтінком іронії - «бандюком». Остання їх назва – “рейдери”, але в ті часи про рейдерство ще не чули.

Скажу відразу, що наші бандюки зробили усі можливі помилки молодого фрахтівника. Не буду перераховувати їх, щоб надмірно не збільшувати обсягів цього твору, було їх щось із 117. Це я Вам, як погорілий фрахтівник кажу, була така помилка в моїй морській біографії, коштувала вирваних років, але дечому навчила.

Наприклад такому – ніколи не слід поступатися  екіпажу, коли йдеться про ремонт. Я, вже як ненажерний начальник радіостанції, а не колишній фрахтівник, накатав цілу поему про ремонт радіообладнання, а фрахтівники чинні все те... старанно сплатили, не скоротивши ремонтного кошторису вдвічі, як того вимагала гарна морська практика.

Вони ходили заводом з пачкою вічнозелених грошей (ще одна помилка, купонами було краще торгуватися, хоча й нулі вже не влазять у калькулятора, і замість портмоне потрібна була торба) і розраховувалися готівкою зі зварниками, з ливарниками, з дизелістами, з судномоделістами, зі столярами, із малярами, з кранівниками, з гуртівниками, з калюжниками, з бендюжниками, з вальцювальниками, з поливальниками, з токарями, з шахтарями та іншими пролетарями. Як пацани чисто конкретні, вони воліли самі домовлятися з роботягами, справедливо не довіряючи екіпажеві, але позаяк обізнані були з цінами на ремонт мерсів, а не пароплавів, краще б вони довіряли нам сторгуватися. Дешевше б стало, навіть зважаючи на гендлярські таланти декого з команди, особливо Бурячка, якому я так і не передав привіт від таксера Гоші.

Стопка грошей ставала все меншою, фрахтівники вже чухали потилиці, а до виходу судна з ремонту все ще було, як до Києва рачки. Ну Жванецького вони навіть у своїх Черкасах мали б слухати в сауні над Дніпром, якщо вже закортіло сунутися на моря. Як каже класик саме з цього приводу: «Ремонт це не дія, це стан. Його не можна закінчити, його можна лише припинити». А фрахтівники натомість, як діти, самі питали в старшого механіка: «Що ще треба?». А якому ж старшому механіку Петренку не потрібен другий пароплав, такий само, але в розібраному вигляді – на запчастини?

Правило стільців
Та й сама їх запланована експортно-імпортно-бартерна операція не надихала. Це був контракт століття «борошно-мандарини». Вони уклали пакт з якоюсь грузинською сільрадою, що привезуть їм пароплав борошна з України в обмін на пароплав мандаринів з передгір’я Кавказу. Це теж була помилка. Чому не 3,14 пароплавів мандаринів? Або 0,72 пароплавів борошна?

Розраховуватися одне з одним, маючи за одиницю лічби відразу пароплав вкрай незручно для комерції. Правильну одиницю лічби надавали інші одеські класики, Ільф з Петровим, коли писали «Вантажте апельсини діжками. Брати Карамазови». Але хто з черкаських кармалюків ту одеську класику читає? А от один мій феодосійський знайомець, якраз спражній фрахтівник, перечитував «12 стільців» та «Золоте теля» щороку, з 1 січня починаючи, щоб не втрачати бізнесової форми.

- Вранці гроші – ввечері стільці. Ввечері гроші – вранці стільці.
- А можна спочатку стільці, а потім гроші?
- Можна, але гроші вперед!

- Вчіться, Кісо. Яка прозорість думки! – хотілося іноді сказати вже нашим фрахтівникам. Але за навчання нам ніхто не платив. Кожен мусить набити свої власні гулі на цьому великому мандариновому шляху. Інакше для людини Сезон втратить смак.

Як битий Сезоном фрахтівник, я знав головний парадокс мандаринового бізнесу. Коли обраховуєш майбутні прибутки в рідному порту, виходить щонайменше «трійний підйом». Коли дістаєшся до Батумі чи Поті, надприбутки вже лише стопроцентові. А коли через всі негаразди доставляєш мандарини до Одеси чи Херсона, думаєш вже лише: «Вернути б своє».

З такими шаленими темпами видатків, на які повелися наші фрахтівники в судоремонтному заводі, в мене вже тоді зародилися сумніви в тому, що бюджет цього рейсу зійдеться в кінці. Кажучи небухгалтерською мовою – на зарплатню команді грошей вже не вистачить. Бо команді, якраз, платять у самому кінці рейсу за кожну добу на борту судна. І це найвразливіше її, команди, місце.

Але це був «Вадічка» (див вище, що казав про «Вадічку» старпом Сергійко). І власної комерції екіпажу ще ніхто не заборонив.

- Нічого, привезу задарма свої власні мандарини. Вони мають покрити все, - так думав чи не кожен з бувалих моряків «Вадічки».
- Треба лише повернутися днів за декілька до Нового року. Часу ще більше ніж досить, - заспокоювали себе старі бувалі моряки.

І це теж була чергова Фата Моргана, але ми в цьому собі старанно не зізнавалися. Бо – Сезон.

Радіо
Тримай зі мною зв'язок!
Тримай зі мною зв'язок!
Тримай зв'язок зі мною, разом вийдемо в ефір

Тримай зі мною зв'язок!
Тримай зі мною зв'язок!
Приходь до мене вранці, друже, слухати ефір!

" Дуне вітер - в полі гнеться
Дерево до землі, аж тріщить.
Дуне так, що голі камні
Перегортає з гуркотом.

Громи, громи,
Наче гармати,
Бийте, бийте
Собі поволі".

Приходь до мене вранці, друже, слухати ефір!


В славетній історії Херсона є невеличка історія і про Радіо. Саме так, з великої літери. Бо саме тут відбувся перший на Чорному морі і другий у світі радіотелеграфний зв’язок. Як і на Балтиці, встановив його винахідник радіо капітан першого рангу Попов власноручно. Між херсонським портом та лоцманською станцією у Голій Пристані в гирлі Дніпра. І першою переданою кодом Морзе в нашому українському ефірі фразою було: «Херсон, Херсон, я Гола».

Не буду сперечатися з прихильниками Марконі, а не Попова, в якості винахідника радіо. Чого не відняти в Марконі – він відразу почав встановлювати свої радіостанції на цивільних пароплавах, а не засекретив їх за мурами Адміралтейства, і саме тому виявився хрещеним батьком усіх суднових радистів, яких напівофіційно ще й досі величали марконями.

Херсонське Адміралтейство
Портова радіостанція в Херсоні розташована поблизу Адміралтейства ж – пам’ятки потьомкінської архітектури. Не в сенсі потьомкінських сел, хоча б тому, що Адміралтійство має не тільки фасад, але й інші три стіни, і простояло вже 200 років: потужна, солідна будівля якогось там розповсюдженого в імперії помпезного стилю 18 століття. Власне, радіоцентр не поблизу, а просто в дворі того Адміралтійства, в котре за останні 100 років не завітав жоден адмірал. Усі інші будинки цього двору – житлові. І щоб потрапити на радіоцентр доводиться пробиратися між лавочками з пильними бабцями та білизною, що сохне за херсонським звичаєм посеред двору, добре що не на приймальних антенах радіостанції, які натягнуто тут же, поряд з мотузками для білизни.

- А що ти думаєш? Намагались і на антенах сушити. Але ж ти знаєш, на антені передавача шашлик підсмажити можна, а не те що простирадло, - заспокоїв мене мій однокурсник Доня, до якого я оце і приперся на радіоцентр.

Без франків та сантимів
Завдаток приніс. Бо в ті цікаві часи «неплатежі» ще було актуальним словом. Судна Чорноморського пароплавства заборгували своїм власним радіостанціям декілька мільярдів купонокарбованців. Бо як не крути, а кожне передане по радіо слово коштувало 5 копійок ще радянськими грошима. А скільки то коштувало в купонах, і який у слів був індекс інфляції, для мене досі є таємницею. І радистам відтак доводилося налагоджувати зв’язки не тільки в ефірі, але й у матеріальному світі.

Пішов перед рейсом, залишив скількись там мільйонів папірців, по завершенню рейсу розрахувався мандаринами за кожне слово. Ніяких радіокомпаній і рахунків у швейцарських франках та сантімах. Пароплавів та однокурсників в персоналу вистачало якраз на те, щоб радіоцентр і далі підсмажував простирадла передавальними антенами, і на ньому відсижувалися між рейсами під позивним сигналом UHZ аси коротких та середніх хвиль.

Нічна вахта
Позаяк вахта у Доні була нічна, без начальства, я приніс з собою ще слоїк пива та рибу. Носити пиво в бутильках зараз вже теж не водиться. Як швидко змінюються наші звички. Але в ті часи пластикові пляшки ще навіть не викидали на смітник, а зберігали в хазяйстві як рідкісну корисну річ, щоб носити на роботу квас чи компот. І роботи вже ні в кого майже не було, але поки люди думають про пообідній компот у перерву, їх жодна зла сила не здолає.

Кожному кортить іноді поспілкуватися на суто професійні теми, в яких ніхто, крім колег, не петрає, а радист – професія одинаків. Їх виключно по одному на кожному судні. Це не значить, що ми не були знайомі. Ми лише не знайомились наочно, а тільки чули одне одного в ефірі. Найбільше число радистів, яке я бачив у купі за останні сім років було троє. На рейдовому катері якось здибались. А тут був цілий радіоцентр радистів, дарма що нічна вахта. Отаке мале – і вже радист. Це було до дідька приємно.

Пілікала морзянка в стареньких, але колись піжонських німецьких приймачах EKD 300, які пережили свою країну-виробника. Якийсь пискля-турок з-під Очакова викликав Херсон, щоб передати замовлення на лоцмана по Бузько-Дніпровському лиманському каналу (БДЛК, це скорочення в Херсоні слід пам’ятати, якщо вдаєш з себе тутешнього моряка).

Дещо про телеграфію та телеграфістів
Почерк в турецького оператора був жахливий. Він чомусь працював на віброплексі, як японець чи кореєць (а може і був ним). Віброплекс – це такий спеціальний телеграфний ключ, до якого прикріплено грузик, і по ньому варто вдарити вказівним пальцем одного разу, щоб він завібрував і видав в ефір цілу пісню цвіркуна з крапок чи тире. Головне його вчасно зловити великим пальцем, коли він вже передав усі потрібні рулади цвіркунової пісні. А з цим у турка були великі проблеми. Позаяк крапки й тире в коді Морзе все ж мають іти в якійсь визначеній послідовності, розбирати цього віртуоза було проблематично. Донін напарник лаявся, а ми відтягували його миколаєвським пивцем, щоб не переймався. Турок довів нашого колегу до того, що він вимкнув свого електронного ключа й став ледь не п’ятою давити на «клоподав», єдиний відомий широкому загалу різновид телеграфних ключів, яких повно в усіх кінах про море, але якими вже років з тридцять ніхто не працював, лише в аварійних ситуаціях, та за наказом кінооператора.

- Понабирають ліворуких на флот, і працюй тут з ними! – Доніного напарника не попускало навіть з пивом.

І злився він зовсім не через цього некаліграфічного турка. Я саме розповідав про попередній рейс. Про пошесть схожих за змістом радіограм, які я впродовж всього рейсу приймав ледь не з усіх середземноморських портів. Порти припиняли працювати кодом Морзе. Радисти прощалися один з одним і з ефіром, і певен що не в одного мене бриніла сльоза, коли ми приймали з Марселя, з Валетти чи з Хайфи ці слова forever, never again та nevermore. Від слів цих вже віяло Едгаром Аланом По.

Хвилини радіомовчання
Потім ми помовчали три хвилини. Замовчав також і турок. Це в нас усіх, включаючи турка, теж було професійне. Усі радіоператори світу отак замовкали в ефірі двічі на годину і слухали аварійну частоту на середніх хвилях, лише щоб з чистою совістю записати до вахтового журналу «сигналів нема». Славнозвісний SOS я за все життя приймав разів із двадцять, і сімнадцять з них – за одну ніч, яку журналісти потім охрестили Варфоломіївською ніччю Перської затоки. І лише одного разу моє судно виявилось поблизу і справді могло допомогти (і допомогло) потерпаючим колегам. Але навіть цей один раз мабуть був вартий десятка років пильнування на частоті 500 кілогерц.

- Нічого, ОМіки, буду їздити в одеських трамваях, приставати до дівчат, і стверджувати, що я остання людина, яка працювала кодом Морзе на Чорноморському басейні, - жартував я.

ОМ
ОМік (ніякий не комік) – це секретне звертання радистів одне до одного, яке є скороченням від Old Man – стариган – вже не знаю з чиєї легкої руки усі радисти світу відгукувались на таке запанібратське звертання поміж своїх. Цікаво, що багато інших радистських скорочень, як от славнозвісне ІМХО, чи менш відоме АСАП, пребралися в інтернет і живуть там і досі, навіть не здогадуючись про свій родовід.

Хлопці запосміхалися. Мабуть теж натрапляли в трамваях на тих жвавих одеських дідків, які ще не проти хоча б позалицятися до дівчат. Кожен з цих життєрадісних стариганів стверджував, що саме він був останнім кочегаром Чорного моря і кинув в топку пароплава останню лопату твердого палива. Поки є прогрес, будуть і його жертви. Та жертви мають сприймати це з гумором.

Морзе не вмер
- Посвідчення матроса першого класу я собі вже зробив. Тепер з чистою совістю можу стояти на стерні, - похвалився я своїми кар’єрними здобутками після десяти з лишнім років начальництва.
- А я вже заочно на штурмана вчуся, - сказав Доня.
- Ну, то візьмеш колись мене в свою вахту стерновим. Команди зможеш віддавати мені морзянкою. Морзе буде жити! – відразу зметикував я.
- Так можна цілий пароплав з колишніх радистів набрати і оголосити командною мовою на судні код Морзе, - розвинув ідею Донін напарник, який вже опрацював того турка й заповнював вахтового журнала.

На цій оптимістичній ноті ми допили те миколаївське пиво, я домовився з хлопцями щодо термінів зв’язку, і був такий. Ми азбуку Морзе поки що не збиралися забувати. Особливо я. Адже я мав іти в рейс на антикварному судні, поставити на яке супутникову станцію міг тільки дуже великий оригінал. Станція б та коштувала дорожче за пароплав.

От Блін Клінтон, тільки зараз, через стільки років, спало на думку. Принаймні два оригінали саме вешталися заводом. Це були наші фрахтівники. А що якби я випередив страмеха Петренка з його заявкою на поршні, клапани, кільця та іншу номенклатуру – другий дизель у розібраному стані? Може була б і на «Вадічці» супутникова станція? Ні, запізно я приїхав на «Вадічку». Торміз! Ні, тірмоз! Одним словом – гальмо, якого, до речі, на жодному пароплаві нема. Добре, хоч візит радарника з навігаційної камери перед рейсом здогадався замовити.

Радар
Якщо шановний читач вже занудьгував, і лається, коли ж ми вже вийдемо в те море за тими мандаринами, нехай потерпить ще буквально один розділ. Камази з борошном з Черкас ще не надійшли. А треба ж іще те борошно завантажити, митницю замовити, «відхід взяти» в портовому нагляді, бункер (так моряки називають пальне та прісну воду) прийняти, продукти на весь рейс завезти з Привозу на Бурячковому москвичеві і таке інше, перш ніж незабутній капітан Арташезович зможе вийти на капітанський місток і скомандувати: «Віддати швартови! Малий вперед! Стерно півборта право!».

Але мучити шановного читача усіма цими подробицями я аж ніяк не збираюся. Хоча вони теж показові, бо дають уяву, скількох ще людей на березі годували ці мандаринові рейси. Мені залишилося познайомити його лише з головним героєм цього мандарнового епосу. Звати його раділокатор «Донець».

Це і справді був антикварний апарат, такої заслуженої антени не було навіть на історичному даху рибної морехідки. Лампове диво виробництва ростовського засекреченого заводу одна тисяча 968 року випуску. Мабуть ви вже здогадуєтесь, що радарником був теж мій однокурсник, я любив Херсон зовсім недарма, і принаймні на щиру увагу до свого радара-ветерана я міг розраховувати.

Світило-радарник
Радарник приходить на судно, коли простий начальник радіостанції сам вже не може розібратися, що з «хворим». І  він зазвичай поводиться як світило-професор у розмові з коновалом-фельдшером.

- Де пацієнт? – питає радарник, і дістає з валізи свій власний тестер, паяльник та викрутку, відсуваючи вбік сувої електросхем, по яких вже дві доби лазив на колінах коновал-радист, перш ніж зізнатися капітанові в своїй неспроможності вирізати апендицит через задній прохід автогеном.

Радарник усі ті схеми знає краще, ніж те, в якому класі вчиться син, і, визначивши симптоми хвороби, відразу викусує обценьками якогось конденсатора, навіть не  тицьнувши в нього задля пристойності тестером. Якщо капітан при цьому присутній, начальник радіостанції виглядає просто йолопом.

- Ця серія вся бракована пішла, ще з заводу, 17 аналогічний випадок за останніх два місяці - пояснює світоч-радарник коновалові-радистові. Але капітан вже з рубки вийшов.

Просто щастя, що мій однокурсник вже дослужився саме до такого світила-професора. Наче не одну морехідку закінчували. Принаймні, обійшлося без цирку перед Арташезовичем.

Але і світила-професори безсилі перед звичаною старістю. Адже це був навіть не напівпровідниковий, а ще ламповий екземпляр. Мій однокашник пропотів над «Донцем» три години, перш ніж пацієнт став подавати ознаки життя, а потім ще з півгодини його налаштовував.

- Лампи геть спрацьовані, а замінити нічим. Такі вже давно не випускають. Я підкрутив живлення на максимум, якийсь час ще протягне. Але не ганяй його марно на високій напрузі. Дідько його зна, скільки там ще тих електронів на катодах залишилось до остаточного гаплика.
- А ми за цей час до Грузії дійти хоча б встигнемо? – розсміявся я, уявивши як пильнуватиму катоди поелектронно.

До портів Грузії з Херсона йти було троє з хвостиком діб. Але моряки ніколи не кажуть “будемо в Батумі в п’ятницю», кажуть «гадаємо бути». То ж доби можна було сміливо перемножувати на якесь поки що невизначене число, більше за одиницю.

Світило-однокашник лише розвів руками. І ми пішли туди, куди й мають піти два однокашники з одинадцятої роти після чесно виконаної справи, коли до відходу одного з них з Херсона на Поті залишаються лічені години.

Ви задоволені, шановний читачу?

Далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Задоволені :)

© Постріл, 14-11-2006

Знову, знову!

© Наталя Тисовська, 14-11-2006
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.8807439804077 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …