Вантаж
Коли в нас випадає перший сніг і до Нового року залишається якийсь місяць, в мене починається дивна сверблячка. Мені кортить послати до лисого дідька щасливе сімейне життя, захоплюючі статистичні звіти і сумлінне конспектування лекцій про дискурс постмодернізму, невиховано, як на майбутнього філолога, сплюнути під ноги, матюкнутися й сісти на корабель, що вирушає у рейс. Не пасажиром і не спостерігачем – хвала Богові, маю ще одну – суто чоловічу - спеціальність, засвідчену сіменсбуком та ще з десятком сертифікатів, що їх повинен мати професійний мореплавець. У першому своєму житті я врешті решт дослужився до стернового. Мені кортить здихатись суходолу і ступити на суднову палубу саме в цій якості і саме в цей передноворічний час. Все дуже просто – в Грузії починається мандариновий сезон.
Та що я вам розповідаю? Адже ви самі, напевно, не уявляєте собі Нового року без мандаринів. Так само, як без ялинки, шампанського й салату олів’є. Мандарини в нас бувають мароканські й грузинські. Мароканські – великі помаранчеві, товстошкурі й засолодкі. Грузинські – дрібненькі, жовтенькі й кисленькі. Кожен обирає по смаку. Про мароканські нехай напише якийсь інший автор, а от про грузинські, про той шлях, який їм щороку доводиться здолати, перш ніж потрапити під ваші ялинки, я розповім докладно. Бо всі чорноморські моряки чекають на той сезон увесь рік, і, як в анекдоті про нашого актора, що відмовився від ролі в Голівуді, бо в нього саме були новорічні ялинки, відмовляються на цей час від риболовлі, бойових навчань, поглиблення фарватерів та перевезень базарних торговок на Стамбул. Одне слово – Сезон почався.
Сезон
Так повелося здавен, ще з радянських часів. Я навіть пам’ятаю такі старовинні порядки, коли жодного кілограму мандаринів не можна було вивезти за межі Грузинської РСР, доки республіка не виконає план по цитрусових, і доводилося з’їдати придбані в місті кілограми просто на прохідній порту, якщо не вдалося домовитися з портовою вартою. А на кому ж та варта мала б демонструвати свою принциповість, як не на прибулих морячках з України та Росії? Не на своїх же земляках, слухай, так?
Ось за це я грузинів, як не дивно, поважаю. Своїх вони навіть до медвитверезника не брали, а невідворотний в радянські часи план таких закладів теж виконували за рахунок приблуд і пройдисвітів - моряків. А медвитверезник в Поті якраз біля прохідної порту і знаходився. І бігають наші капітани, як шилом вжалені: судну треба в море виходити, а половину команди до медвитверезника ні за що загребли просто з ресторації на морвокзалі – все ж поруч. І сидиш собі у витверезнику тверезий, закусюєш котрабандими мандаринами, поки рідний капітан тебе за рибу чи солярку на волю викупить. Свої ж, грузини, між собою завжди домовляться. Хоч з своїми моряками, хоч з мандариновими торговцями, яким необхідно було вивезти свій крам на ринки СРСР раніше, ніж буде знято заборону. Мандарин дорогий до Нового року, як ложка до обіду, а яєчко до Великодня. То ж умій крутитися й домовлятися, генацвале, так?
Війна
А потім в Грузії почалася війна. Спочатку громадянська, потім – «міжетнічні конфлікти». Тільки-но в одному місці перестануть стріляти, в іншому розпочинається. Шлях суходолом було відрізано. Та виявилося, що Сезон важливіший за війну. Пароплави йшли по мандарини до Поті та Батумі вночі, затемені, без ходових вогнів, повз берегову артилерію та обстріли з гелікоптерів. Бо війна війною, а мандарини до Нового року – за розкладом. Ні свята, ні мандаринові дерева миру не чекають. Одним словом – Сезон розпочався.
Рейс, про який я писатиму, відбувся наприкінці цих воєн, коли воюючі сторони вже втомилися, і не було зрозуміло, це ще війна, чи вже мир. Не те щоб в нас все в той час було безхмарно та ясно, але, без війни, дякувати Богові, обійшлося. Хіба що безробіття й купони замість грошей. Але що то у порівнянні з громадянською війною чи грудневим штормом?
Рейс
Я сидів собі на лікарняному з гіпсом на лівій клешні, бо в попередньому - «дорослому» - рейсі на турецькому середземноморському сухогрузі дуже «вдало» засунув ліву руку під двотонну кришку трюму в останній день рейсу. Та гроші ще залишалися, гіпс мали зняти лише перед Новим роком, можна було з чистим сумлінням сидіти вдома й друкувати мемуари одним пальцем на машинці чи щодня перевіряти доччиного щоденника, щодня знаходячи в ньому лише відмінні оцінки – жодного азарту. Але щось вже свербіло не тільки під гіпсом, який ніяк не почухати. Сезон почався.
Мандарини вже дозрівали в далекій Грузії, віддаленій від Херсону на 600 морських миль. Я міряю від Херсону, бо саме з цього міста на Дніпрі мені і зателефонували. Подзвонив мені кок, по-морському це – кухар, Юрасик і без прелюдій запитав:
- То ти в рейс ідеш? Арташезович тримає тобі місце.
Юрасик знав, що я в гіпсі, він сам відвозив мене до портового травмпункту в Одесі на портовій карі. Капітан Арташезович (це по батькові таке, а не прізвище, він вірменин, а не те, що ви подумали) – теж знав. І попри це... Лікарняних, втім, мені жоден злий турок не сплачував. Я, власне, засунув руку під кришку трюма, коли на судно вже прибула змінна команда, і хто мені тепер пояснить, навіщо я взагалі поперся закривати той трюм, по-турецькому – камору, коли те мав вже робити мій змінник. Отож зайві гроші мені не завадили б. Піти у справжній «дорослий» рейс без лівої руки мені жодна медкомісія не дала б. А тут люди самі запрошують... І – Сезон.
- Коли я маю бути на судні? – спитав я в Юрасика.
Пароплав
Була ще одна причина, щоб піти в цей рейс. Пароплав і недбала фраза мого корешка старпома Серьоги, стати йому капітаном пошвидше.
Пароплав називався «Вадічка». А мій братчик Серьога колись недбало кинув за кухлем пива:
- Хто не працював на «Вадічці», той не херсонець.
І я те зам’ятав.
«Вадічка» зазвичай стояв на набережній, навпроти пам’ятника першому чорноморському фрегату «Слава Катерини», поруч з навчальним вітрильником «Товариш», який тоді ще не видурили в нашого морехідного училища німці з Бременхафена. Вже це одне має свідчити про винятковість цього судна. Усім іншим, навіть білим пасажирським пароплавам, стояти на набережній було зась.
«Вадічка» був штральзундським логгером 1953 року побудови. Як би це вам пояснити? Хіба що автомобілісти зрозуміють мене, якщо я порівняю штральзундський логгер з довоєнним «Хорьхом» чи «Опель-Кадетом». Такі пароплави вже розучилися будувати. Крупівська, з переплавлених «тигрів» та «пантер», сталь. Клепані, а не зварні, могутні борти, достойні криголама, а не траулера. Справжні штуртроси, що йшли від полірованого сотнями зашкорублих рук дерев’яного штурвала до стерна й шурхотіли на роульсах на спардеці – жодної гідравліки та автокерманичів. Вилизані до стану паркету хвилями та поколіннями матросів дошки верхньої палуби. Червоне дерево кают та кубриків, а не обридлий малозаймистий пластик сучасних пароплавів з візеруночками «під горіх». Логгери колись ловили оселедців дрифтерними сітями в Північній Атлантиці і то були перші наші океанські промисли. І про це можна багато чого понаписати. І усі пахощі Ньюфаудленду, Ісландії, Гебридських та Фарерських островів ще пашіли на цій палубі і через десятки років.
Геть усіх сестер (бо англійці називають однотипні судна саме сестринськими – сістершіпами) нашого «Вадічки» вже переплавили на шпильки та голки ще років двадцять тому. А «Вадічка» якось вцілів під недрімним оком Регістру торгових суден та портового нагляду, і був не музеєм, а робочим судном, ходив то на Болгарію, то на Туреччину, хоча його вже сміливо можна було вважати судном антикварним.
Причал
На набережній, втім, він стояв не через антикварність, а тому, що в його теперішнього судновласника були гарні відносини з управлінням порту. І взагалі гарні відносини з усіма: Херсон місто маленьке, не розминешся ні з бандитом, ні з санепідемстанцією. Та й бандюкові, й пожежному інспектрові іноді потрібно кудись повести якусь вбивчо прекрасну херсонську дамочку, скажемо так – однокласницю, щоб це був не банальний кабак на вулиці Суворівській, а щось несподіване й романтичне – на набережній, з якої видно нижній рейд з океанськими пароплавами на якорях, чутно крики чайок і пахне далекими шляхами. На судні ж, що стоїть в порту, завжди знайдеться вільна каюта.
Та й іншим херсонцям «Вадічка» ставав у нагоді. Завжди можна було попросити вахту увімкнути по трансляції музику на замовлення й танцювати просто на набережній, між бортом судна та припаркованими автомобілями. Була тоді така мода в херсонців – з’їжджатися ввечері на набережну й танцювати твіст чи мідляки під бортом «Вадічки». Отож, в проміжках між рейсами, особливо коли тримачтовий барк «Товариш» вже відбув у свій останній рейс на ремонт в Англії, судновласник був не проти романтичних відвідин його судна херсонським бомондом, чи як там одним словом і бандюка й СБУшника ще назвати? Тож і мав гарні стосунки з багатьма, хоча без завидющих очей звичайно, не обходилося.
Він поставив «Вадічку» працювати «на короткому плечі», на Варну, Бургас чи Батумі, і не один херсонський моряк перебивався на ньому до наступного океанського рейсу, якщо гроші вже вийшли, а виклик на судно з крюїнгової агенції ще не прийшов. Саме через це мій корешок Серьога і сказав ту недбалу фразу «хто не працював на «Вадичці», той не херсонець».
Херсонці
Все то так, але ж я був киянин. Що мені до тої фрази? Але мені неабияк поталанило: в графі «місце народження» в паспорті я мав Херсон, а не Київ. Це вирішувало безліч проблем, бо відтак я мав повне право рекомендуватися херсонцем, а не пояснювати довго кожному цабе, яким це вітром занесло мене з Печерська на моря. А це неабищо.
Херсонський моряк – це в міру питущий, в міру жадібний, в міру роботящий, в міру сімейний, ще й при цьому – чудовий спец. Я це не для хвастощів кажу, я ж киянин.
Але коли херсонці йдуть до портового ресторанчика пити пиво, вони дійсно п’ють пиво, а не йорж з горілкою, як ростовчани.
Коли одесити кожну хвилину в іноземному порту мріють використати під якийсь гендель і розбігаються з судна по крамницях та автомобільних звалищах, варто митниці надати суднові вільну практику, херсонці залюбки зачищають трюми після металобрухту чи слябів, чим заробляють собі копієчку, а судновласникові економлять карбованця.
Херсонці люблять не довгі океанські рейси на Південно-Східну Азію чи Гамерику, а роботу на середземноморських лініях із заходами в чорноморські порти, щоб частіше бачити сім’ю, хай і заробляючи при цьому на тисячу талярів менше, а клопоту на свою голову маючи більше, бо чим більше портів, тим більше клопоту: паперів, митників та швартовок. Хай так, але сім’я того варта.
Щодо чудових спеців, то саме в Херсоні знаходяться два найстаріших на Чорному морі морехідних училища – торговельного та рибного флоту, і навіть викладання в них вже давно стало справою династій, я вже не кажу про навчання в них з діда-прадіда, цим в Херсоні не здивуєш нікого. Кузня кадрів. На який флот не приприся, все херсонця зустрінеш. І флоти на херсонських кадрів не жалілися ніколи. Це добра слава, панове. Гріх до неї не примазатися, якщо маєш таку нагоду. Херсонець – то звучить гордо.
Знаю це не лише я, але й численні вітчизняні, російські, грецькі, турецькі та кіпрські судновласники та крюїнгові агенції, які набирають екіпажі під свої прапори по всьому світу. Тож видавати себе за херсонця було для мене корисним рішенням. Та я так довго грав у цю гру, що мені вже й самому було важливим, щоб усі навколишні і справді переконувалися, що я нічим від справжнього херсонця не гірший. Те, що я й досі не мав у своєму паспорті моряка прописки за “Вадічкою”, руйнувало мою легенду, бо див. вище, що сказав про “Вадічку” та херсонців старпом Серьога. Не зараз казав, зараз він саме сидів у буцегарні на Сицілії за якісь там контри з еміграційною службою Італії, але про це якось іншим разом. Зараз про те, що піти в цей рейс на “Вадічці” мені було просто необхідно навіть без Серьоги у якості компанії. Просто щоб справдити своє реноме справжнього херсонця.
- До Нового року повернемось, - пообіцяв я дружині на своє виправдання.
- Це ж мандарини, їх після свят вже нічого везти. Ну, зустрінеш мене з дітьми в Херсоні в разі чого. Відсвяткуємо Новий рік в гостях.
Капітан
Капітан Арташезович, який тримав для мене місце, був таким самим херсонцем, як я. Бо Херсон ще не у Вірменії знаходиться, як не крути. Але щоб з повним правом носити горде наймення херсонця по всіх морях та океанах, йому довелося пожертвувати значно більшим: йому довелося в Херсоні одружитися.
Справа, звичайно нехитра, значно складніше, якраз, в Херсоні не одружитися, коли твоє судно стало в капітальний ремонт на заводі Куйбишева. Бо херсонські дівчата та жінки – це щось. Тобто – хтось. Та ще й які хтось! Моряк, що перевальцем ступив на берег після шести місяців винятково чоловічого товариства посеред хвиль та пінгвінів, на вулицях Херсона ризикує просто звернути собі шию, так йому, сердешному, доводиться крутити головою, проводжаючи поглядом зустрічних красунь, що йдуть на нього просто на своїх двох, без охорони, цілими табунами, ще й хихочуть, цокають каблучками та піддражнюють зустрічного мореплавця. Бермудський трикутник, а не порт. Не один водоплавний холостяк назавжди в ньому залишився.
До того ж, усі ті тисячі курсантів обох морехідних училищ мали традицію не відкладати одруження на потім, щоб не одружитися часом з вищезгаданим пінгвіном, і одружуються одразу після випуску, або навіть трохи раніше, щоб встигнути понахвалювати тещині борщі ще до того, як просурмить сурма, заграють Єгерський марш гелікони та корнет-пістони і молодого спеціаліста направлять на судно у Петропавловську-Камчатському споживати борщі флотські. Усі ті тисячі одружених курсантів вже також визнавалися повноцінними херсонцями, бо уявити собі одруженого на херсонській дівчині молодого спеціаліста, що розпробував тещиних борщів, який за першої ж нагоди не чкурне з Авачинської губи назад до Кардашинського лиману й тещиного холодця, просто неможливо.
Пенелопа
Ось і Арташезович одружився ще в училищі, здоров’я та довголіття його дружині. І за першої ж нагоди, що підвернулася лише через три роки, чкурнув з Петропавлівська, що на Камчатці, на херсонський рибний комбінат, що на річці Кошевій. Але доля знущалася над ним не згірш, ніж над Одісеєм, який вже бачив вогні рідної Ітаки і вже чув, мабуть, пахощі борщу своєї Пенелопи, коли якісь ідіоти й дебіли з матросів розв’язали лантух з вітрами та бурями, і Одісеєву галеру віднесло ще далі від Ітаки, ніж вона була на початку «Одісеї». У випадку Арташезовича таким неподобним матросом, що пожав бурю, був особисто генеральний секретар ЦК КПРС Микита Сергійович Хрущов, якому закортіло засунути їжака в штані Гамерики й розпочати Карибську кризу.
Арташезовича мобілізували просто з його причалу під мостом через Кошеву, і він довгі 8 років підвищував рівень бойової та штурманської підготовки бригади десантних кораблів Балтійського флоту, яку з нагоди холодної війни перекинули на Чорне море. Термін строкової служби тоді був 7 років, але командир корабля навмисне не списав Арташезовича перед виходом на бойову до Середземки, так звик до матроса, що розуміється на навігації краще за штурманських офіцерів, і Арташезович ще цілий зайвий рік провів на точці якірної стоянки між Кіпром та Ізраїлем у повній готовності відразу висадити десант на англійську військову базу в Ларнаці, або й відразу до Єрусалиму. Куди адмірали накажуть.
З військового флоту Арташезович повернувся з відповідним татуюванням - з синім силуетом БДК (великого десантного корабля) на тлі земної кулі, якорів, та військово-морського прапора - і з нерибальськими звичками у маневрах. Навіть через десятки років він міг довести до істерики капітанів зустрічних суден, коли починав маневрувати, як військовий, і лягав на бойовий курс замість тихо-мирно розходитися із зустрічним пароплавом лівими бортами.
Рідненька Пенелопа таки дочекалася покращення міжнародних стосунків і повернення Арташезовича на вулицю Ілюші Кулика. Не будемо довго зупинятися на подальшому житті цього українсько-вірменського подружжя, хоча я б за таке ставив пам’ятники за життя усіляким Пенелопам, але боюся цих херсонських Пенелоп розбестити: адже вони ще й досі вважають усе це природнім, усі ж так живуть, і по іншому бути просто не може, а встанови їм пам’ятника – ще задумаються, чи виходити їх дочкам заміж за чергових курсантів під звуки Єгерського маршу, а не маршу Мендельсона.
Загибель ескадри
На момент достигання тих мандаринів, про які я пишу, Арташезович проплавав у морях та океанах вже тридцять з хвостиком років. І кожен з членів екіпажу колись, та працював вже під його командуванням чи в Атлантиці під Західною Сахарою на ловах сардини, чи в Індійському океані під Маврикієм на лангусті, чи ще деінде на морях цього світу.
Коли Арташезович про щось розповідав, він майже завжди мав нагоду сказати: “Ось Голопупенко не дасть збрехати, у 86 році під Кергеленом сезон був не з кращих...” І черговий голопупенко те справді підтверджував, бо саме 86 році ловив з Арташезовичем кликача під французьким островом Кергелен в Антарктичній частині Індійського океану. Ніколи не куштували кликача? То у вас усі гастрономічні фестивалі ще попереду. Негайно йдіть до супермаркета й купіть хоча б рибину, хай зараз той кликач і польський та страшенно дорогий. Зараз вже цю рибу можна скуштувати кожному, а не тільки міністрові рибного господарства: раніше вона тільки на експорт та для міністрів йшла.
Арташезович ходив в море на рибалках до початку дев’яностих, коли вже інший мудрагель, вже не генсек, але теж з їхнього племені, сказав на міністерській нараді, що українському народові потрібні не риба, а сало, і вся наша океанічна риболовля безславно пукнула. Вся Африка й околиці були засіяні іржавими корпусами наших траулерів та сейнерів, яких не було змоги повернути звідти додому, хай хоч на консервацію та відстій, та хоч на металобрухт, не було змоги навіть команди звідти визволити, почалися арешти суден у портах і суди, а пального на втечу додому нема, і не дуже то втечеш під пукавками корветів берегової охорони, і їсти екіпажеві вже нема чого, і вода питна навіть закінчується, і малярія всіх косить, і… хай тому мудрагелю теж гикнеться ще за цього життя, бо гикати лише на тому світі буде для нього занадто добре.
Арташезович пережив два таких суди в Лас-Пальмасі, і обидва, як не дивно, виграв, повернув обидва судна додому, де його зустріли без захвату. Арташезович образився і пішов зі своєї риболовної управи на «Вадічку». І на “Вадічці” Арташезович вже пропрацював з перервами та підмінами щось років із п’ять. Тож, фактично, з ним устиг попрацювати чи не кожен херсонець, бо див. вище, що казав старпом Сергійко про “Вадічку” та херсонців. Серьогу Арташезович колись несподівано відмовився брати на “Вадічку” другим помічником капітана, сказавши, що вік у Серьоги вже старпомський. І Серьога пішов старпомом на той пароплав, з якого його й забрали до італійської буцегарні. Нелегалів вони везли до Європи, чи щось таке. Арташезович на таке ніколи не погоджувався, хоча і йому якісь аферисти колись пропонували.
Таксист
Таксист усю дорогу слухав якусь херсонську ФМ станцію. Не Шансон. І це вже було добре. Мабуть, відчуваючи торжественність моменту мого першого побачення з судном вже в новій якості, DJ в радіостудії увімкнув Скрипку:
Рідне місто, місто Херсон,
Миліше тебе нема.
Білі стіни гарних домів,
Балкони на цих домах.
А я іду, гукаю тебе
Гуляти до зорі.
І ми
Самі
Гуляємо.
Місто квітне, наче букет.
Дарую його тобі.
Чисті площі, митий проспект,
В них дивляться ліхтарі.
А ми вночі, над нами — зірки,
Нікого скрізь нема.
І голос твій, і потиск руки,
І перший поцілунок.
Серед дерев дихання зібрав,
Тебе я зупинив.
Кажу
Тобі:
"Я люблю".
Були, були, були.
Були, були, днини.
Були, були, були.
Моє життя, кохання моє,
Товариш мій — Херсон.
Спілки, шлюби —
В твоє ім'я.
- Отакої, - тільки й мав присвиснути ти я, розплачуючися з таксером по лічильнику від вокзалу до набережної.
«Вадічки» біля причалу не було.
- Тю, - сказав таксист. – Ти б так зразу й казав, що тобі на «Вадічку». Вони вчора в завод пішли. Сідай назад.
- Люблю Херсон, - нелогічно відповів я таксистові. Він так і не допетрав, за що саме я Херсон люблю, а став викручувати кермо на зворотній шлях. Мені не залишалося нічого кращого, ніж спитати:
- А в якому заводі? Комінтерна?
- Ображаєш - Куйбишева, - засміявся таксер.
Завод Комінтерна колись ремонтував торговельні судна, а Куйбишева – рибальські.
Таксер, був нашою людиною, бо знав, що таке контри між рибальським та торговим флотом. В таксеровій обізнаності не було нічого дивного. Кожен другий херсонський мужчина ходив в моря. Або ще й досі ходить. Або ще піде.
- «Тюльку» закінчив? – спитав в мене таксер, коли ми саме проїздили навчальний корпус рибного морехідного училища з антенами радарів на даху. Радари були застарілими. На них би історію радіолокації вивчати. Але таксерове питання вимагало відповіді, а не лекцій з електрорадіонавігації:
- Аякже. Одинадцята рота, - відповів я, облишивши у спокої радари.
- Четверта, - зареготав таксер, бо намічалися вже інші, внутрішньорибальскі контри – між судноводіями та механіками. Четверта рота була механічною.
Ви теж помітили, що найгірші контри якраз між майже родичами? Між галичанами та волиняками, чи там між одеситами й молдаванами? Про двохсотлітні контри між Херсоном та Миколаєвом я взагалі промовчу. Кожен матч між місцевими футбольними командами завершувався розбитими шибками в навколишніх кварталах незалежно від того, хто виграв цього разу. Хоча ці два міста навіть будувалися за одним генпланом. Спочатку побудували Херсон. А потім, щоб не витрачатися ще раз, Миколаїв. Мабуть, між трамвайниками та тролейбусниками теж існують контри. Перевірити останнє на місці мені не випадало: найближчі трамваї ходили аж в Миколаєві.
- Спокійно, я радист, а не штурман, - посміхнувся я таксерові.
Радисти в протистоянні «рогатих» та «духів» намагалися участі не брати, бо були «дятлами». Втім, якщо доводилося, «дятли» все ж тяжіли до штурманів. Давалося взнаки спільне вивчення радіолокаторів, які штурмани потім ламали, а радисти ремонтували й матюкалися. Це ж який на “Вадічці” мусить бути радар? Теж антикварний?
Таксист вже вилетів на горбатого моста на Карантинний острів, на якому розташовані усі суднобудівні заводи в Херсоні. З мосту гарно видно усі щогли суден навіть у внутрішніх басейнах заводів Куйбишева та Комінтерна. Але горбатим цей міст зроблено не для цього, а щоб під ним могли проходити пароплави, не завалюючи щогли. Колись тут ремонтували китобоїв та середні траулери з Одеси, Севастополя й Керчі. Колись їхав повз цей завод на тролейбусі і здавалося, що проїжджаєш якийсь ліс зі щогл та антен, так багато суден збиралося в затоні на ремонт. Зараз в усьому заводі я побачив лише дві щогли. І обидві вони, вочевидь, належали “Вадічці”.
- Бурячкові привіт, - сказав таксер на прощання. Від Гоші.
Гудок
Те, що я побачив щогли “Вадічки” з мосту, ще нічого не означало. Переді мною виникла не те щоб неочікувана, але неприємна перепона на прохідній заводу. Старий служака з заводської варти (ВОХР) відмовлявся пропускати мене на територію, бо мене не вписано до суднової ролі. Суднова роль – це документ, до якого вписано усіх членів команди та пасажирів. Щоб мене вписали до суднової ролі, мені потрібно було потрапити на борт “Вадічки” і знайти старпома. Але як мені потрапити на той борт і знайти того старпома, якщо мене не пускають через прохідну, бо мене не вписано до суднової ролі...
- То зателефонуйте... – пропонував я.
- Телефон не працює, - незворушно бурчав ворошилівський стрілець.
- Ну то пошліть когось, хай викличе старпома до прохідної.
- Кого послати? Ти не бачиш що я один?
- Речі у вас залишити можна? – спитав я у ворошилівця.
Я вийшов з прохідної, пройшов з півкварталу і зрадів. Дірка в паркані була на місці. Я потоваришував з нею ще зі своєї першої курсантської практики на цьому заводі. Йшли роки, десятиліття, змінювалася дирекція та форми власності, а дірка була невмирущою. На цій прохідній перепусток ні в кого не вимагали.
Ледь я протиснув черево через вічну дірку, загув заводський гудок. Це не сигналізація спрацювала. Гудок закликав пролетарів на обід. Спочатку кволо, кахикаючи, а потім, наладнавшись, зовсім як колись. І я немов відчув себе на 15 років молодше. Тільки от ліз через дірку не в тому напрямку. Бо курсанти-практиканти зазвичай використовували цю дірку між режимним та безконвойним світами для того, щоб втекти з роботи, а не щоб на неї потрапити.
