Перерва. В 8-Б дуже шумно. Хлопці бігають за білявою, трохи повненькою Вікою Корнійчук. Вона, весело сміючись, тікає. Врешті її ловлять і кидають на учительський стіл. Вона кричить, пручається, копається, а Стьопа мацає її груди. Дівчина пронизливо і щасливо пищить. Бо це на неї «звертають увагу» хлопці, її мацають, її, а не Катю, Настю, Яну. Вона не якась там Галя чи Свєта. Вона – красуня, староста, відмінниця, модниця, дочка бізнесмена. Вона – крута.
Діти не помічають, коли до класу заходить вчителька. Якусь хвилину вона стоїть і дивиться на них. Вони розбігаються і сідають за парти.
Стьопа, Ваня, Валєра сідають за останню. Їх зовсім не цікавить опорно-рухова система людини.
– Пацани, слухайте анєкдот, – пошепки Валєра, – Навчивси їжачок дихати сраков, сів на пеньок, тай задушивси.
– Ги-ги-ги, – придуркувато регочуть пацани.
Вчителька робить зауваження. Хлопці переводять розмову на футбол.
Після дзвінка до класу заходить Юра Одовійчук. Він – низенький, русявий, але дуже сильний і на рік старший за однокласників. Юра ручкається з дружками, і, закотивши рукави джинсового піджачка, підходить до парти, за якою зіщулився Костя.
– Шо, сука? – Юра з розмаху б’є Костю кулаком по голові.
Світ ніби потемнів, Костя ледве стримує сльози… Існує тільки цей важкий біль – він не може ні поворухнутися, ні щось сказати, він хоче тільки, щоб це швидше закінчилося. Навіть коли б хотів вдарити, захиститися, то не зміг би. Розум безсилий – тіло протестує: будуть бити ще гірше.
– Х…, біжи в магазин, купи мені два пиріжки! – з презирством верещить Юра.
Маленький, товстенький Костя неохоче підводиться.
– А гроші?
– За свої.
Мусить йти.
– Зашниряли бідного Костю хлопці, – зі співчуттям каже Катя.
– Так йому і нада, – безапеляційно заявляє краща подруга Віки, бойова Альона.
– Сам винен, хай постоїт за себе, – підтримує подругу Віка, і дівки починають обговорювати останню діскотєку.
А як же постоїш за себе, коли, здається, ввесь світ проти тебе? Коли немає жодного друга, коли ніхто не насмілюється заступитися за тебе, бо всі бояться за свою шкуру. Крутим хлопцям благородний принцип « Не бий слабшого» до одного місця – вони готові зашниряти кожного слабкого, кожну «білу ворону» – і хворобливого хлопця, і беззахисну дівчину. І це не тільки хлопці, а й деякі дівчатка. Ти для них всіх – людина другого сорту, бо ти слабкий і хворобливий, в тебе старий одяг, не досить модна мобілка і бідні батьки. Велике приниження – сидіти з тобою за одною партою і навіть торкатися до тебе. Ти для них всіх – гидка тварина, і ніхто з них і не підозрює, що в тебе також є якісь почуття, що тобі також може бути боляче, що ти ображаєшся і страждаєш. І ті, кого шниряють, ненавидять таких самих, як вони, як і всі інші.
Іноді з тебе сміється ввесь клас, і в цей момент, в цю мить найбільшого приниження, великою перемогою є не повірити, що ти – потвора, дебіл і лох, і ти заслуговуєш ці знущання, постійні приниження.
Вчителям усе байдуже, вони нічого «не помічають», роблять зауваження тільки для годиться, їм дорогий їхній спокій, і що їм до того, що десь поруч страждає чиясь самотня, беззахисна душа? А батьки… Як розкажеш мамі, якщо собі соромно зізнатися, що тебе так шниряють? Батьки не зрозуміють: будуть дорікати, вчити, а тобі й так боляче і важко. Тобі так потрібна чиясь допомога, чиясь сильна рука. У свої неповні 14 ти сам не можеш вирішити свої проблеми, вони не для чотирнадцятирічної дитини. Твої рішення і проекти нежиттєві і фантастичні. Ти метаєшся і мучишся, а цей біль приниженості і беззахисності роздирає на шматочки твою душу і пожирає її, і хто знає, як довго буде потім відростати твоя душа, скільки часу після цього ти не зможеш нормально відчувати, любити і радіти роз’ятреною, маленькою частинкою душі?
Приходить Костя і покірно віддає пиріжки Юрі.
Хлопці шушукаються в кутку. Стьопа підкрадається до Кості і приліплює йому щось на спину. Костя розгублено крутить головою, а діти сміються , б’ють його і штовхають. На листочку, приклеєному на спину хлопця, написано «Я вонючка. Вдар мене.»
Надворі сиро і холодно. Пізня осінь і небо сіре-сіре. Дерева чорні і голі. Пронизливий вітер шарпає поли старенького Костевого пальтечка. Він, засунувши руки глибоко в кишені пальта, повільно бреде додому. Уява хлопця малює щораз привабливіші картини. Мріє, коли виросте, буде високим і сильним, поб’є Юру, Стьопу і Валєру…
Урок правознавства в 8-Б. Наталія Василівна, вчителька правознавства і історії, ще досить молода і енергійна, захоплено розповідає про права людини, Конституцію України, захист прав дитини. ЇЇ не всі слухають, але не зривають урок, як в інших вчителів – поважають.
Раптом в класі починається якесь пожвавлення. Всі невдоволено затикають носи і голосно обурюються.
– Народ, збираємося на протівгази, – подає ідею Віка.
Хтось сміється, хтось лається. Юра щосили гамселить Костю по плечах.
– Скунс, ще раз п-еш – уб’ю!
Хворий, нещасний, принижений Костя мовчить і понуро сопе. Йому хочеться провалитися під землю від сорому. Вчителька розгублено мовчить.
Після уроку до Віки приїхав тато і вона радо побігла до його машини. Хлопці стояли біля вікна і спостерігали за однокласницею.
– Корнійка п…! – почав кричати Ваня.
– Ти шо, дурний? Зараз її тато понадає тобі по писку, – засміявся Валєра.
Але вікно було зачинене, клас на другому поверсі, тож Корнійчук нічого не почув.
Хлопці знайшли нову розвагу – звично вмостилися за задню парту, виставили на «шухер» Костю, Юра витяг колоду – і гра почалася.
– Пацани, на шо граєм? – оглянув товариство Валєра.
– Хто програє, той цілує Гальку, – жовтозубо реготнув Ваня.
В переляканих очах погано вдягненої з розпущеним заплутаним волоссям Галі – відчайдушний, гострий біль.
– Нє, це задуже, – з огидою тягне Валєра.
– Давайте так: хто програє, той чисти шкари Каті, – вирішує Юра.
– Всьо, давай.
В класі після української літератури жахливо нудно. Стара і нудна Софія Антонівна цілий урок «парила мозги» і «читала мораль». До класу, несучи чіпси Юрі, заходить Костя. Стьопа підкликає його до себе.
– Ей, вонючка, ходи суда!
Костя швидко віддає чіпси Юрі, і, незграбно повертаючись, підходить до Стьопи.
– Шо так помалу? – Стьопин кулак важко опустився на чорну немиту голову.
Він прискіпливо оглядає жертву і щось думає якихось кілька хвилин.
– Ану поскачи! – командує Стьопа. Той опускає очі і знічено мовчить.
– Скачи, придурку!
Костя пробує усміхнутися.
– Тобі, б…, помогти? – скаженіє Стьопа і копає хлопця.
Той починає стрибати. Сірі великі черевики важко піднімаються і опускаються, піт і сльози стікають з переляканого обличчя загнаної тварини, хлопець важко дихає… Сірі важкі черевики важко гупають по дерев’яній долівці…
