...Хто вухо своє затикає, щоб не чути про кроволиття,
і зажмурює очі свої, щоб не бачити зла, -
той перебуватиме на високостях...
(Книга пророка Ісаї, 33:15, 16)
„... і Я їх пустив ради впертости їхнього серця -
нехай вони йдуть за своїми порадами!”
(Псалом 80(81):13)
Ще не так давно живі були люди в передгір’ї, які пам’ятали переказану їм від предків легенду про залізну вежу.
...Вона стояла самотнім сторожем на самому краю королівства мирів. Чорними зіницями порожніх бійниць вікон вдивлялася у тільки їй відому далечінь. І лише їй було відомо, що бачили її очі: минуле чи майбутнє, близьке чи далеке... Проте в кожного, хто якимось лихом заблукавши, наближався до залізної вежі, серце калаталося швидко, у паніці, язик німів, прилипнувши до піднебіння, волосся ставало дибки від жахливого передчуття, і жахіття марилися ув очах... Хто хрестився і бубонів молитви, проминаючи її, а хто прожогом розвертався і біг куди очі видять – аби лише опинитись якнайдалі від неї – носія страху...
Ніхто не пам’ятав, як давно з’явилася вона – і ні хто коли її збудував... Колись колосисте поле навколо заросло буйними бур’янами, що подекуди сягали вище людського зросту... Ніхто не знав, хто (чи що?) там мешкало, і чи мешкав там хтось взагалі. Одні подейкували, що привиди, інші – що чаклун чи характерник який, а ще інші – що сам диявол оселився там, аби навіювати страх на смертних...
Жах навіювала вежа, і ніхто не наважувався не те що дослідити причину страху – навіть підійти ближче як на півмилі не сміли.
Та якось знайшовся сміливець у королівстві мирів, лицар без страху та сумніву, що запалав бажанням і заявив – і земля задвиготіла від такої заяви:
- Я знищу залізну вежу!..
Оніміли старі, повтікали під материні запаски діти, заклякли на місці дужі молодики.
- Вежа навіює всім страх! – проголосив він усім навколо. – А страх – зло. Значить, і вежа – зло. Її потрібно знищити.
- А чи відомо тобі давнє пророцтво про залізну вежу? – засумнівалися, напоумляючи, місцеві старці – обереги традиції і святого передання предків.
Лицар насмішливо знизав плечима.
- Хто сказав, що ті слова – правдиве пророцтво?
Старці захитали головами.
- Не ми пророкували – достойніші за нас. Сказано, якщо зруйнувати вежу – велике горе настане...
- І яке ж то буде горе? – запитав лицар без страху та сумніву, проте аби лише довести абсурдність старих постулатів.
- Невідомо нам... А чи треба знати? Горе – воно завжди горе. Біда – не радість...
Не змогли переконати поважні старці молодого та завзятого сміливця. Молода кров бажає торувати свіжі напрямки замість порохуватися битим шляхом, молоді сили прагнуть випробуватись...
- Послухай нас, старих та досвідчених, - молили його старці.
- Досвід помилок породжує страх нових помилок, - з невластивою для юні мудрістю відповів їм лицар.
І вони не знайшлися що відповісти.
А лицар без страху та сумніву пішов здобувати власний досвід. І ним керували благі та шляхетні помисли, що чітко сформулювали його мету: звільнити народ від рабського страху, а отже – зруйнувати закляту вежу...
Ніхто не пішов за ним.
І лицар без страху та сумніву, супроводжуваний лише мріями, що надихали та окрилювали його, йшов самотньо в’юнкими гірськими стежками, глухими хащами та палючо-спекотними степами...
І кожен, хто стрічався йому, мав його за безумця...
А мали його за юродивого хоча б через те, що лицар був цілком беззбройний – і не мав уявлення, чим зруйнує вежу – оплот зла...
Власне кажучи, зброї ніхто не мав у їхній країні – адже там ніколи не було воєн. Жоден живий на їхній землі не тримав у руках зброї. І навіть ковалі уміли кувати лише предмети мирного побуту...
Проте лицар не мав сумніву, а вперто простував уперед, вірячи, що його щаслива зоря вкаже йому вірний шлях, і допоможе виконати його безстрашний намір...
І зоря – щаслива чи ні – привела його до старезного лісу.
Тієї глупої безмісячної ночі над ним літали ухаючи сови, тріпотіли крильми пискотливі кажани, зрадницьки хрумтіли під ногами гілки, неначе готові от-от з тріскотом провалитися під ногами, затягнувши його до зміїної ями чи ведмежої пастки. Та лицар, що не мав страху, намацував собі шлях дерев’яним костуром і бадьоро шурхотів лісовим листям, що утворювало густий килим під ногами...
Раптом щось лунко затріпотіло над головою і перед його очима враз постала невисока згорблена постать старої жінки.
- Хто посмів тривожити мій спокій? – прорипіло вимогливо від тьмяної постаті.
- Я лицар без страху та сумніву, бабуню, - вклонився лицар. – Йду через Ваш ліс, аби скоротити собі шлях.
- І куди ж ти, таке молоде, на смерть свою поспішаєш? – вороже прорипіла стара.
Лицар знітився, але виду не подав. Натомість відповів:
- Шукаю залізну вежу. Палаю бажанням її знищити...
Стара аж присвиснула:
- Таке мале, а таке хоробре... Ну, ходімо до моєї хати, погомонімо...
У старій присадкуватій дерев’яній хижі, що, майже цілковито обросла плющем, зливалася з навколишньою зеленню, панувала напівтемрява. Повітря парувало пахощами зілля, що варилося в казанку на потрісканій печі.
- Спочатку вип’єш мого чаю – як належиться гостям – ну, а тоді й обговоримо твою путь... (А сама подумала: чи вип’є? Чи не злякається, не засумнівається – а раптом отрую?)
Лицар без страху та сумніву миттю випив запропонований кухоль, дарма що вариво було гарячим. Баба аж зраділа.
- Ну що, лицарю... Я, знаєш, господиня цього лісу. Можу допомогти, а можу й нашкодити. І від тебе залежить, вийдеш ти з лісу другим боком – а чи завернеш назад, заблукавши...
- То допоможіть, пані господине...
Його „пані” неабияк втішило не розбещену компліментами стару, і вона трохи м’якше продовжувала:
- Ти, лицарю, казав, що йдеш знищити залізну вежу... Наразі маю до тебе завдання. Пройдеш достойно – допоможу. А якщо злякаєшся чи засумніваєшся – підеш звідки прийшов.
- Я слухаю... Що маю робити?
- Задаю тобі три питання. Мусиш дати відповідь одразу – не засумнівавшись! От слухай.
- Перше. Ти певен, що знищити вежу – правильний вихід? – і пильно поглянула йому в очі. Її погляд обпікав, проникаючи в серце, шлунок, печінку... „Напевне, чай був гарячим,” – зупинив напливаючий сумнів лицар.
- Ну звичайно ж! – вигукнув.
- А ти знаєш, що давнє пророцтво обіцяє біду, якщо її знищити?
- Знаю, - розсміявся лицар. – Але то байки!
- І останнє. Чи маєш ти зброю, щоб подолати вежу?
- Зброя – мої руки і розум і серце! – з запалом вигукнув юнак. – А як потрібне буде мені ще щось, Доля подарує мені цю зброю!
Баба здивувалась.
- Ти так легко відповів на непрості запитання.
- А це вже все? – тепер настала черга дивуватись лицарю. Він не міг передбачити, що запитання виявляться такими примітивними.
- Поки – все... Але тобі доведеться пройти до кінця лісу. Ці питання ще існують... І якщо не засумніваєшся – то не заблукаєш у лісі... Хоча блукати можна і думками, і по життю... – чомусь додала вона замислено, та лицар не звернув на останні слова уваги – бо не звик сумніватись...
...Дорогою йому чулися різноманітні звуки, неначе хтось невидимий супроводжував його. І навіть хтось не один. Трохи призвичаївшись, лицар став розрізняти у шурхоті листя та тріскоті гілок ледь чутне запитання: „Навіщо?” Спершу це викликало подив, тоді – якийсь незрозумілий неспокій; проте для страху та сумніву місця не було. Лицар ігнорував це питання, навіть підсміювався; тоді, говорячи сам до себе – а чи до лісу, пояснював свої погляди – неначе комусь невидимому. Збоку це виглядало більш ніж чудернацько... Лицар відчував, що мусить виправдовуватись – і потроху звик до такої ролі, як раптом...
- Мар-тине! Мар-тине!.. – задзенькотіло десь зовсім поруч.
- Хто там? – на весь голос вигукнув лицар до невидимої істоти.
Над ним ширяли напівпрозорі хмарки – немов із пари чи туману. Голос долинав саме звідти.
- Мар-тине! Мар-тине! Хіба ти не чув про пророцтво?
- Хто ти? – ще голосніше заволав лицар, і голос його відлунив по край лісу. – І звідки тобі відоме моє справжнє ім’я?..
Запанувала тиша. За якусь мить із хмарки долинуло:
- Мар-тине, Мар-тине! Хто відповість за загиблих, як упаде залізна вежа? Ми – їхні ненароджені діти! Якщо вони загинуть, то ми не народимось!
Сумнів почав підкрадатись впритул. Та лицар рубанув рукою, як мечем, у повітрі:
- Геть від мене, нечиста сило! Не зламаєш мене, не зведеш! – і наполохані хмаринки, тихо зітхнувши, порозтавали в повітрі.
...Заріділи дерева, і крізь просвіти заблищала вода ставка, зазеленіло поле, за яким стояла зловісна вежа.
- Лицар без зброї! Лицар без зброї! Ха-ха! – пропищала синичка, що пролітала просто над його головою. – І де, де, де обіцяна Долею зброя? Нема зброї – нема роботи! Нема роботи!
Він впав у знемозі за кілька кроків від ставка. Світало...
- Гей, гей, не спи, лицарю, ходи сюди! – долинув до нього голос господині лісу. – Що ж – ти не усумнився у правильності твого вибору. Доведеться тепер тобі допомагати...
І вона витягла з-за пазухи величенький камінь.
- Ось тобі, лицарю, зброя супроти залізної вежі. Як ти бажав, так і буде тобі...
„Кинути камінь?” – подумав лицар. „Та таких каменів край дороги – гори...”
- Не смій сумніватись у правдивості моїх слів! – суворо вигукнула баба. – Цей камінь непростий. Його не кидають. Отже, підійдеш із цим каменем до вежі, тільки не випускай його з рук... Триматимеш міцно-міцно – і вежа поступово зруйнується. Зрозумів?! – грізно запитала стара.
- Зрозумів...
- І без війська справишся! – навздогін прокричала господарка лісу.
Камінь виявився важким. Ледь дійшовши до ставка, лицар повалився на землю й миттю поринув в обійми сну...
„Мартине, Мартине... – височіла над ним жінка в білих одежах. – Я виховала тебе лицарем без страху і сумніву – щоб не загинув, як твій батько...”
Лицар застогнав і безпомічно заборсався уві сні, немов би не бажаючи бачити те марево.
„Ти прийняв рішення без сумніву – і тепер уже біди не минути... Благаю тебе тільки про одне: не затримуй в руках ні часточки зруйнованої вежі! Так ти хоча б себе порятуєш...”
Мати розтанула. Лицар прокинувся.
Нічого не змінилося ні в тихому плесі ставка, ні у шелесті польових трав, ні в самому лицареві. Тільки камінь стояв, нагадуючи про задумане...
На тім краю поля на нього чекало військо.
- Його величність король прислав супроти тебе, о лицарю, військо – аби не допустити сповнення зловісного пророцтва! – виступив наперед генерал.
- Але ж ви бачите – я сам, без війська! – вигукнув лицар.
- Ми теж без зброї – адже ми не знаємо, що таке війна! Але ми – військо, отже свій обов’язок знаємо: охороняти!
- Я просто підійду трохи ближче до вежі! – ухильно сказав лицар.
Військо не наважувалось підходити надто близько – щоб не відчувати жахіть, які випромінювала вежа. І кожен подумав: „Вежа сама відлякає його – якщо не ми. Принаймні, того каменя кинути в вежу ми йому перешкодимо – та і що може сам камінь супроти такої брили?”
Тим часом лицар підійшов ближче до вежі. Йому вчувався дзвін мечів, крики поранених, плач і голосіння жінок... Та він не злякався – лише міцно тримаючи камінь, простягнув його навпроти вежі...
Від вежі відлетів залізний уламок і приліпився до каменя. Лицар, пам’ятаючи настанову матері, силою відірвав той уламок від каменя і жбурнув позад себе... Меч – а уламок був саме мечем – потрапив до рук воєначальнику. І той, вперше намацавши холодну рукоять, відчув небувалий приплив сил... Рука його наливалась кров’ю і потугою, мозок сповнювався відчуттям сили, влади, непереможності...
Лицар ще і ще кидав мечі позаду себе. Вежа меншала на очах, і коли її слід зрівнявся з землею, усе військо було озброєне. Окрім лицаря. А він усе затискував у руках камінь, заплющивши очі, до нестями, мов у тумані...
...Отямився лицар серед руїн. Навколо валялися порубані мечами тіла воїнів. Над скривавленими трупами літали голодні ворони. Всюди чулися плач і голосіння. Якась жінка з ненавистю кинулася на лицаря:
- Проклятий чаклун! Ти звів зо світу моє кохання, батька моїх ненароджених дітей! Так нехай же життя тобі здасться смертю!
Не розуміючи, що трапилося, лицар підійшов до старезного діда, що стояв поодаль і не зводив з нього очей. У цьому сивому згорбленому чоловікові ледве впізнав мудрого старійшину, що попереджав його про пророцтво. Той втомлено прошепотів:
- Здійснилося пророцтво про велике горе на нашу землю... Воїни, перейнявши злу силу вежі, порубали один одного – безум найшов на них... Ті, що перемогли і вижили, пішли воювати далі, до інших земель. Тепер називають себе хрестоносцями...
Лицар здригнувся. Той магічний камінь і справді нагадував за формою хрест...
...У глибокій задумі лицар сидів у руїнах і плакав... Поруч валявся непотрібний тепер камінь, який люди пізніше прозвали магнітом (напевне, від слова „магія”)... Лицар з ненавистю копнув його ногою – і під каменем відкрився отвір зі сходами... Чоловік спустився до підвалу. На стіні червоними літерами було щось написано. Тремтячими вустами лицар прочитав:
„Ми, засновники королівства мирів, укладаємо цей завіт із Богом, що припиняємо воювати будь із ким – чи то з далекими чи ближніми сусідами, чи то між собою, - і віднині не користуватимемось будь-якою: кованою, литою чи тесаною зброєю, як свідчення миролюбності нашого народу. У доказ цього ми складаємо кровопролитну зброю – всі мечі з нашого царства – у єдину вежу, котрі скріпляться у стіни, і триматимуться довіку – бо наш народ ніколи не посміє їх зруйнувати. Ознакою руйнування завіту стане зруйнування збройної вежі. І тоді повториться кров, і сльози, і горе, від яких ми тепер відрікаємось... Віднині і навіки наше королівство називатиметься землею мирів – якщо ніхто не зруйнує Завіту беззбройності...”
І так він сидів і сидів у підземеллі, аж доки волосся його не посивіло... Зрештою Мартин підвівся і примусив себе піднятись на поверхню. Йому вже не хотілось називати себе лицарем без страху і сумніву...
До його ніг вітром принесло клапоть пергаменту. Мартин підняв його. Поблідлими літерами там було написано: „Не гордуйте пророцтвами...”
...Кажуть, ходив аж донедавна підгірними краями сліпий співець Мартин, і оповідав цю легенду...
