Цей Хома Гордійович був жахом мого дитинства. Він отруював мені найкращі та ще й до того нечасті щасливі години, коли ми з мамою вдвох вирушали до міста – так ми називали поїздки до центру з нашої окраїни.
Звісно, що він траплявся нам не кожного разу. Ну що, наприклад, йому робити в Зоопарку чи «Дитячому світі»? А от у книжковій крамниці він дуже навіть міг вигулькнути з-за вертушок із листівками, що стояли просто посеред одного з торгових залів, або підкрастися в натовпі до прилавка, де ми роздивлялися нові книжечки.
А якщо вже ми йшли до мами «на роботу» - тут на нього так і чекай. Тільки-но станеш з мамою в чергу до віконечка, над яким пишеться «Каса» (…«Мама, мама – ошібка: надо два «си», а тут одно!» - «Яка в тебе розумниця росте, Ганно! Така манюня, невже вона вже вміє читати?!» - «Галинко, то українською. Українською пишеться з одним «ес»…), як він уже тут і уродився:
- А що це, Ганно Миколаївно, у вас донечка російською розмовляє?... Не годиться, не годиться... А ну, дівчинко, розкажи мені, як тебе звати? Скільки тобі рочків?
І кожного разу мені наче заціплювало. Стояла мовчки, наїжачена. Дивилася – який він страшний. Пузатий, у довжелезному сірому макінтоші, з-під низу якого виглядають холоші широченних, мов дві спідниці, штанів, а під виложистим коміром пістрявіє, аж очі болять, вишиванка… На вишиванку спадають каскадом численні підборіддя, а над ними обличчя-млинець прорізує шпара чи то посмішки, чи то оскалу. Жахнючий.
- Галинко, відповідай же Хомі Гордійовичу! Це вона соромиться… Вона може українською відповісти. І віршика може… Ну ж бо, Галинко, донечко!
Ага, зараз. Мало що можу… а не стану. Хай відчепиться. Що йому до того, як мене звати… скільки років… Ач який знайшовся.
- Галинко, не мовчи! Що це на тебе найшло!… Вона, Хомо Гордійовичу, і читає вже… і російською, і українською… Англійською навіть потроху…
Я і польською читаю – мама мені показала, як з кількох літер складати один звук, і що похилі рисочки чи кумедні хвостики роблять з іншими літерами… І віршика польською знаю: «Ta Dorotka, ta malusia,/ Tańcowała dokolusia, /Tańcowała ranną rosą, / I tupała nóżką bosą ...». Але тобі, дурило, не розповім – дзуськи.
Та знала я, знала, що він мамин Завкафедрою. І кафедру ту бачила – у великій кімнаті, що зветься «аудиторія», багато-багато довгих лав, а біля однієї стіни - наче сцена. Як у театрі. З татком, коли він приїжджав з армії на Новий Рік, ми ходили дивитися «Лускунчика». І ще підемо, як улітку приїде аж на місяць, чи два. Тільки в театрі сцена висока-висока, і над нею завіса пурпурова… А тут - низенька, завіси немає, натомість велика чорна дошка, і на ній дозволяється малювати крейдою скільки забажаєш. Там ще стоять стіл і стілець, а трохи осторонь – наче буда, тільки без даху, і без задньої стінки. Це і є кафедра. Можна в неї забратися, і виставивши над нею голову, щось розповідати студентам. Так ото Хома Гордійович цією кафедрою, значить, і завідує. Може, лагодить, чи що… Чи фарбує, як двірничка баба Зося паркан. Хтозна… Але що він головний на тій кафедрі – то факт. Бо мама казала бабусі, що Хома Гордійович хотів вигнати з кафедри мамину подружку, тьотю Сашу. І вигнав би, але її захистила мама та ще одна мамина подружка, тьотя Люба. Тьотя Люба може кого завгодно побороти – вона висока, велика, промовляє гучно й хрипко, і курить цигарки. А на сірому жакеті, схожому на мамин, в неї справжні ордена й медалі – ось як. Бо вона воювала на війні. Якось вона на маминому дні народження хотіла розповісти, як на фронті «гвардія брала їхню з дівчатами зенітну батарею приступом», але мама, хоч чогось і сміялася, їй не дозволила – мовляв, тут діти. Мабуть, щось дуже страшне й героїчне.
А як я буду мовчати, наче язика проковтнула, може, він і маму захоче з кафедри зігнати.
Отак міркуючи, все одно німувала, доки він не забирався, докірливо похитуючи головою. Звісно, що після такого провалу не було навіть чого й згадувати про м’яча, що його мама обіцяла купити із зарплатні, синьо-червоного, в білій шовковій авосьці… Кажу ж, страхіття, а не Хома Гордійович.
… І ось настало літо - а це було моє останнє літо перед школою - коли тато приїхав не на місяць чи два, а назавжди. «Де-мо-бі-лі-зу-вав-ся» - ось як це називалося. І ми стали з ним ходити по усіх усюдах: до крамниць, де продаються старі книжки, на пташиний ринок – тільки чому саме пташиний? Ми, наприклад, купили там акваріум і дві банки рибок… А одного дня пішли зустрічати маму з роботи. Я натякала на ескімо, але татко сказав, що ми зачекаємо на маму, а тоді разом підемо до кафе «Сніжинка» та їстимемо морозиво зі скляних вазочок. Ось ми стояли біля пам’ятника, а я вже знала, що це пам’ятник Тарасові Шевченку, а не «дядьці навшпиньках», як я його називала раніше, коли була ще мала, і чекали, коли на алеї, що вела від університету, покажеться наша золотокоса мама.
І вона з’явилася, але не сама. Поруч із нею дріботів, плутаючись у штанях-спідницях, Хома Гордійович. Без макінтоша, але у вишиванці, і з портфелем. Портфель у нього був такий самий косопузий, як він. У мене впало серце, і я спробувала заховатися за батькові ноги – але в нього штани були нормальної ширини, тож уся я за ними не вмістилася.
- Зараз заведе своєї, - злякалася я. – І замість морозива – шалбани… Чи вже хай йому, розповісти отой віршик, що з татком вивчили: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…».
Але декламувати не довелося. Замість чіплятися до мене, Хома Гордійович, перехопивши портфеля зручніше, посунув просто до батька, посміхаючись так, що пика тріскалася мало не навпіл:
- Ось нарешті бачу на власні очі… Приємно, приємно… Жіноцтво кафедральне всі вуха протуркало, який у Ганни чоловік – і красень, і співає, і наш брат-українець… Аж не вірилося, що стільки чеснот у однієї людини…
Батько пробуркотів щось нерозбірливе. І тут Хома Гордійович помітив мої банти, що стирчали по боках батькових ніг:
- А, ось і таткова донечка… До школи готуєшся? Я вже казав Ганні - неодмінно до української! Мама українську викладає, батько – славного роду, то й донечку ростити україночкою, аякже!
От змій – звідки він знав?! Дійсно, ці перші тижні батькового возз’єднання з родиною захмарювалися суперечками з одного-однісінького приводу: записувати мене до української чи російської школи. Чесно кажучи, мені ті сварки так набридли, що я вже хотіла спитатися, чи не можна мені ходити день до російської школи, а день - до української?
- Зараз тато зрадіє, що й Завкафедрою каже «до української». Удвох на маму напосядуть, - подумала я.
Але, на мій подив, батько відступив крок назад, мало не збивши мене з ніг, і відмовив чужим, картонним голосом : - Я до цієї справи не втручаюся, це виключно Ганнина парафія. Вона вже рік придивляється, знайомиться із вчителями. Нас цікавить, аби в школі давали міцні знання, а якою мовою – то не суттєво!
Цього разу від такої батькової заяви, напевно, заціпило не тільки мені, а й мамі. Вона й слова не докинула, коли батько підкреслено люб’язно, але скоренько розпрощався з Хомою Гордійовичем і потяг нас парком в бік морозива.
Мама отямилася вже серед велелюдної Сумської, де було надто гамірно, щоб я добре розчула її запитання та батькову відповідь. Тому я не була впевнена, чи я так розібрала нові для мене слова, що їх з огидою вимовив батько: «нишпорка гебешна … ». А розпитати батька пізніше забула. Надто смачним було морозиво.
… Ні, таки й насправді цей паскудний Завкафедрою був притчею во язицех в нашій родині. Линув час, а в нас удома раз у раз лунало його ім’я.
Одного недільного ранку я саме робила те, що робити мені суворо заборонялося – у крихітній батьківській спальні, завжди темній, бо вона не мала вікна на вулицю, а тільки невеличке, під стелею, віконце до другої й останньої нашої кімнати, що слугувала нам за вітальню, дитячу, столову, спальню мою та бабусину, і всі інші приміщення разом, читала при електричному освітленні. Адже саме в цій кімнатці батько встановив зроблені з товстих дубових дощок книжкові полиці, від підлоги до самої стелі, і розставив на них, та ще й у два ряди, книжки, що привіз із армії у важких металевих скринях. Ясно, що дуже зручно було взяти з полиці першу-ліпшу книжку, залізти з ногами на ліжко й читати, не відходячи далеко. А щоб не спіймали на гарячому, увімкнути не лампочку під стелею, а невеличку лампочку-грибочок на прищіпці, що приліпилася на бильцях ліжка. Інакше проженуть читати на веранду, а там хіба дадуть спокій сусідські хлопчиська? А якщо ще дорослі подивляться, що в мене за книга… Тато, може, й промовчить, а мама знову підійме галас: - Ти хоч бачиш, що дитина читає?! Міг би свого Пантагрюеля улюбленого хоча б позаду сховати!!!
Почувши, що в суміжній кімнаті мова зайшла про Завкафедрою, я насторочила вуха – може, знову така ж кумедна оказія, як минулого разу? Тоді він таки відмочив штуку… Приміщення університетської бібліотеки взялися прикрашати портретами славетних вчених минулого, колишніх тутешніх викладачів. Прочувши про це, Хома Гордійович замовив величезну світлину із власною мармизою, вставив її в рамку, і власноруч попер до бібліотеки. Не бажаючи слухати жодних заперечень, він будь-що вимагав бути негайно повішеним, і забрав портрета тільки тоді, коли завідуючому бібліотекою урвався терпець і він погодився повісити цей портрет поряд із шановними мерцями, скажімо, завтра вранці, якщо Хома Гордійович твердо обіцяє до того часу померти. Щоб не довелося заради нього порушувати правила…
Тоді, розповідаючи про завкафедрою, мама реготала до сліз. Цього ж разу в її голосі теж бриніли сльози, але я відчувала, що це були сльози обурення.
- Ні, уяви тільки, - казала вона батькові. – Він же в нас старий кавалер… а дівчат любить. Ось десь і підгуляв не з тією, мабуть. А то чого б йому не звернутися до нашої, студентської лікарні? Ні ж, пішов до міської… До венерології. І треба ж було йому натрапити саме на Бориса Лазаровича!
- Бердичівського, чи що? – перепитав батько.
- Атож. Не знаю достеменно, як там у них розмова склалася, але, схоже, запитавши про фах та місце роботи, Борис Лазарович зрадів, що зустрів мого колегу. І захотів переказати мені свої привітання. А щоб пояснити, звідки мене знає, сказав, що його сестра мешкає в моєї тітки Катерини…
…Так, наче все ясно. Хома Гордійович любить дівчат. А він же бридкий, мов багнюка. Ясно, що красуні-дівчата не хочуть із ним водитися, ось він і пішов до лікаря, щоб той зробив його гарнішим… до Венеролога. Адже Венера – то богиня краси. Я читала. У нас є така книжка, «Міфологічний словник» зветься, там про це пишеться. Тільки цю книжку не можна з дому виносити, бо там на малюнках голі люди, а хлопчиська збігаються роздивлятися, і сміються. Батько ще гнівався – не на мене, на них. Казав, що дикуни. Мабуть, переплутав – дикуни саме ж і ходять голяка, а хлопці одягнені, а з голих, навпаки, сміялися.
І Бориса Лазаровича я знаю, і його сестру. Я кличу її бабусею Ліною. Вона, точно, мешкає у будинку моєї двоюрідної бабусі Катрусі. Оскільки той будинок величезний, у ньому шість… ні, сім кімнат… і ще льох, і горище… і альтанка в саду…і ще будка, де сидить Абрек, мій улюбленець, мене туди часто відводять гостювати. На день чи два, а влітку – і на тиждень. «Тут дитині хоч є де побігати», - каже бабуся Катерина.
У бабусі Ліни завжди є для мене цукерки, а одного разу вона привезла мені аж із Москви манюні-шоколадки в гарній картонці. І кожна шоколадка – така, як буває справжня, велика: «Золотий ярлик», «Срібний ярлик», «Три поросяти». Шоколад я з’їла, а обгортки в картонці – залишила. Коли пригощаю своїх ляльок з іграшкового сервізу, вони дуже пасують до чаювання.
А Борис Лазарович мешкає в будинку, що зветься «Саламандра». Широкоекранний кінотеатр, найбільший у нашому місті, знаходиться просто в його будинку, тільки на першому поверсі. Ото пощастило – кожного дня можна кіно дивитися. Сам Борис Лазарович мені не дуже подобається. Від нього тхне ліками, і останнім часом він взяв дурну звичку пильно придивлятися до мене крізь золоті окуляри і казати: «А що це в неї на носу червоніє? А на лобі? Чи вже не прищики юнацькі?» «Борисе Лазаровичу, не вигадуйте – їй ще коли дев’ять років буде!», - відказує йому мама. А він гне своєї: «Статеве дозрівання дуже помолоділо, так що, Ганю, пильнуй!»
Ну, і кому таке сподобається?! На те «суттєве дозрівання», чи як там воно, мені начхати… Але якщо мама додивиться, що в мене на носі й лобі подряпини, то відразу збагне, що я знову з Алькою та Женькою лазила до сусідського саду по зелені яблука, і мені буде непереливки.
Так, слухаємо далі:
- … цей бовдур чи то недочув, чи навмисне все перекрутив, але взявся бігати факультетом, і всім казати, наче під секретом: «Ви чули? Виявляється, наша Ганна – єврейка! Мені Бердичівський, лікар - такий уже єврей, що аж! – сказав, що його рідна сестра - її тітка». Мені вчора аж четверо розповіли про це його паскудство!
… А отут уже незрозуміло – чого мама засмутилася? Я теж раніше думала, що бабуся Ліна - наша рідня. Вона мені, коли я йшла до першого класу, подарувала такий портфельчик – в усій школі такого більш не було! Блискучий, з лакової шкіри, та ще й із золотою блямбочкою, де тоненькими літерками вигравірувані мої іні-ці-али. Це зветься «монограма». Як на носовичку, що впустив долу Араміс, з «Трьох мушкетерів»!
Але мама тоді пояснила, що вона це робить тому, що дуже приятелює з бабусею Катрусею, а ще вдячна тій довіку, бо бабуся під час війни, коли в нашому місті були фашисти, урятувала її брата Бориса Лазаровича з полону. Прямо з тюрми витягла – ось як. А тюрма та й зараз стоїть, майже поруч із нашим будинком. Така вже неприступна – мури довкола височезні, з колючкою, а віконця крихітні, та ще й забрані ґратами… Треба буде розпитатися докладно, як бабусі Катрусі вдалося Бориса Лазаровича витягти. Може, драбину мотузкову закидала, чи що… Я читала про таке. Але чого засмучуватися, якщо завкафедрою помилився, як я свого часу?!
- Молодець, невсипуще око! – чогось розсміявся батько. – Мені треба було йому прохопитися, як ти свого часу мало за Фімку заміж не вискочила!!!
…Ой чого тільки не почуєш із темної кімнатки! Дядько Фіма вчився з мамою і татом в одному класі. Він іноді заходив нас навідати, і мама відразу насідала на нього із проханнями взяти до себе в редакцію когось з її дівчат-випускниць. «Ганно, чому твої протеже всі такі страшненькі? - сміявся дядько Фіма. – Хоч одного разу можеш за гарненьку попросити?» - «Гарненьких собі секретуток наймай, - відказувала йому мама. – А мої дівчата будуть працювати. Треба ж комусь оту бридню виправляти, що в твоїй газеті пишуть! До того ж гарних усіх заміж розібрали». А тепер виявляється, що дядько Фіма хотів взяти заміж мою маму… Ну, ясно – вона ж красуня. Добре, що вона вибрала татка. Хоча дядько Фіма й каже, що я колись стану головним редактором замість нього, мій татко мені все ж таки подобається більше. Аби ще шалбанів не давав, і вуха не крутив… Ну, то таке.
- Треба було йому побачити, як ви з Гришкою Гуревичем вчора ввечері «мислите» містом виписували! Ще й дитину за собою тягали, п’янчуги.., - чогось теж розсміялася мама.
... «Дитину» - це мене. Тільки не тягав мене ніхто. Я сама йшла, поруч. Спочатку ми з татком удвох пішли до дяді Гриші в гості. Він теж нещодавно демобі-лі-зувався. А раніше вони з батьком служили разом, у воєнному шпиталі. Мама завжди нападає на дядька Гришу, бо знає його давно, з тих часів, коли вона гостювала в батька на Сахаліні. Одного разу ввечері, розказувала мама бабусі, а я все чула, дядько Гриша постукав до їхнього будиночку, коли вони вже лягали спати. «Георгію, Ганно», - закричав він. – «Мерщій ходімо до мене! Я згадав - у мене сьогодні ювілей! Ви мусите зі мною відсвяткувати!»
Довелося йти до нього, розказувала мама. Добре, що це поруч… На столі вже стояла пляшка зі спиртом і червона ікра – то такі місцеві сахалінські страви. А тоді дядя Гриша оголосив, який саме в нього ювілей. Виявилося, що дванадцять років тому, день у день, він склав перший в своєму студентському житті іспит, в стоматінституті. З того часу мама чомусь вважала його невиправним п’яничкою, і звинувачувала в тому, що він і татка спантеличує. А я думаю, він правильно пригадав таку важливу подію. Колись, коли я буду вже стара-престара, я теж обов’язково пригадаю, що ось, цього дня, багато років тому, уперше з’їхала санчатами стрімким Одоєвським провулком, та ще й обледенілим.
Отже, учора ми із татком трохи погостювали в дяді Гриші. Його жінка, тьотя Соня, пригощала нас пиріжками. Мені не дуже цікаво гратися з їхніми дітлахами, бо вони ще малеча, але пиріжки були смачні. Та ще й у кімнаті горіло багато свічок в одному свічнику, мов ялинка, хоча до Нового Року ще далеко. І це мені теж сподобалося. А тоді дядя Гриша пішов нас проводжати. Дорогою вони з батьком вирішили зайти до півнички попити ще пива, а коли мені стало там нудно, дядя Гриша сказав, щоб я була розумничкою, і посиділа тихенько ще трохи, а він за це поведе мене до цирку, прямо зараз, - тут поруч. І покаже левів. Бо він лікує в цирку зуби. І ми, дійсно, пішли, ще й крізь інші двері, не ті, великі, куди йти, коли маєш квитка.
Коли зайти крізь маленькі двері, то в цирку темно й тісно. Ми мало не переламали собі ноги, перечіпляючись через усякий мотлох. Дядя Гриша, схоже, трохи заблукав, і ми довгенько тинялися вузенькими коридорами, доки не потрапили, нарешті, до просторого приміщення, де у великих клітках, кожний в окремій, сиділи та лежали леви. І тигри теж. Схоже, вони подумали, що дядя Гриша саме прийшов лікувати їм зуби, бо загарчали досить-таки непривітно. Тут звідкілясь вигулькнув маленький чоловічок у червоних штанях на підтяжках. Він теж був страшенно переляканий. Я так і не зрозуміла – кому саме дядя Гриша лікує в цирку зуби? І взагалі, усе було якось плутано. Навіть не впевнена, чи зможу я знову знайти те приміщення з левами, коли незабаром поведу до цирку крізь ті хитрі двері дівчат з класу.
Татко сказав не розказувати мамі, що ми були в цирку, бо вона буде лаятися, що без квитків. То я й не стала. Нащо мені, щоб мама з татом посварилися? А зараз вони не сварилися, а, навпаки, розмовляли любенько. Тато заспокоював маму. Він сказав їй:
- Ганно, послухай - облиш цю історію, як є. Ну, пліткує він у тебе за спиною, то й що? Зараз не сорокові, уже й не п’ятдесяті. Справи космополітів і лікарів наче не на часі. А якщо ти станеш бити себе в груди, що ти не єврейка, то він тобі, натомість, антисемітизм пришиє. Йому байдуже – аби напакостити.
- То що, дозволити цій нікчемі мене оббріхувати поза очі?!
- Не спрощуй, будь ласка. Чому нікчема? Він виконує свою справу - «Tertius gaudens». Я розкусив його з першого погляду, - провокатор, москаль в оперетковій вишиванці…
- Москалі – то твоя ідея-фікс! – вибухнула мама.
Я не стала чекати, доки вони посваряться - мусили ще повести мене сьогодні на дитячу залізницю. Треба було це припиняти, негайно. От я й розсекретила свою засідку.
- Татку, ти все плутаєш. Хома Гордійович, хоча й лихий… як ото у вірші пишеться «…Бо москалі – чужі люде, роблять лихо з вами…», а не москаль. Він до нас переїхав не з Москви, а з Вороніжа, правда ж, мама?…Ти сама казала.…
Ні, своєї мети я досягла. Вони враз перестали сперечатися одне з одним, і пліч-о-пліч накинулися на мене. Як я смію підслуховувати? Чого лізу до розмови старших?! Що я взагалі робила в тій кімнаті?! Хто дозволив читати в темряві?!!!
Вигнали на вулицю гуляти. Ще й книжку відібрали – а чого? Цього ж разу, здається, не така, що «для дорослих». Навпаки, дитяча - казки. «Тисяча й одна ніч» називається. А що вже цікава…. Дарма, я завтра, як їх удома не буде, загорну в обкладинку від «Арифметики», і буду собі читати. Бабуся не додивляється, що я читаю. Аби тихо було.
Наступного дня все владналося – і в мене із книжкою, і в мами із Завкафедрою.
- А чому я маю доводити, що я не верблюд? – розповідала мама таткові ввечері. – Я пішла собі просто до партбюро, і кажу: «Вимагаю, щоб комісія розібралася. Ось Хома Гордійович звинувачує мене в підробці документів – а це кримінал. Хтось мусить відповісти – чи я за підробку, чи він за наклеп».
… Щодо партбюро я вже була в курсі, не так, як колись із кафедрою. Знала, що це зовсім не таке бюро, як те, схоже на стіл із шафками, що є в батькових дядька та тітки. Високе – мені на стільця треба ставати, щоб дотягтися до шухлядок нагорі. А скільки тих шухлядок! Навіть є потаємні – ось як! Мені сам дідусь показав. За дверцятами – полички, а якщо їх повернути, то там така наче скринька невеличка. Ще й на ключик закривається. А із скриньки дідусь дістав великий аркуш, де золотом і кольором було намальоване велике дерево. Це наше родинне дерево, сказав дідусь. І насправді на гілках були кружечки із таким прізвищем, як моє й таткове – ой, і цікаво ж! Тільки ми довго не роздивлялися, бо мама почала хмикати, а коли я спитала, чому немає мого імені, сказала, що це дерево давно вже всохло, і все це маячня, і мені краще про це забути й нікому не казати, а дідусеві треба спочатку думати, а тоді робити. От яке то бюро!
А мамине бюро – то звичайнісінька собі кімната. Я бачила табличку на дверях. Незрозуміло, чого завкафедрою так злякався цієї кімнати?
- Відмовився геть від усього, - продовжувала мама. – «Я хіба що? Нічого я нікому не казав! То помилка… непорозуміння… Ми усі знаємо Ганну Миколаївну… Я навпаки ось подання готую до учбової частини … нагородити Почесною Грамотою!.. Перепрошую сто разів, якщо щось…колись…». А тут всі й ну мене вмовляти прийняти його вибачення, щоб без протоколу. Ну, що мені залишалося робити?
- Підібгав хвоста, - посміхнувся батько. – Але, Ганно, не тішся дуже – то лише на час.
- Та ясно, - махнула мама рукою. – Не встигли з бюро розійтися, як він мене наздогнав у коридорі та й каже: «От не розумію, Ганно Миколаївно, чого ви на мене напосілися? Я ж хіба казав, що ви єврейка? – та збави Боже! Хоч кого спитайте! Я тільки казав: а чи вона, бува, не єврейка?!..»
- Mutatis mutandus,* - знову пробурмотів батько щось для мене незрозуміле. Мама, схоже, цього разу теж не зрозуміла, бо сказала: - А для невігласів можна перекласти?
- Ти диви, військових фармацевтів краще навчають латині, ніж філологів в університетах, - задоволено захихотів батько.
Так значить, це він латиною? Гарно звучить! А пошукати завтра, чи немає десь на полицях підручника…
* Tertius gaudens - Третій, що радіє ( лат.) (тобто, людина, що має зиск на суперечці двох інших)
* Mutatis mutandus - з відповідними змінами (лат.)
Про рятування Бориса Лазаровича з полону розповідається отут:
http://gak.com.ua/creatives/1/8036
http://gak.com.ua/creatives/1/8044
А отут можна почитати ще про суперечки щодо виховання Галинки, вона ж Мала: http://gak.com.ua/creatives/1/9527
