Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2564
Творів: 46607
Рецензій: 90917

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 18712, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '18.206.13.39')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Оповідання

Груші з медом

© Василь Тибель, 17-10-2009
  - Ну що, гайда по груші?  -  вимовив замурзаний хлопчина, стріпуючи із загорілого живота брудний пісок. Він був найстарший із команди  хлопчаків,  що тільки-но вилізли із ставка і жарились на сонці.  Вода у тому ставку мала трохи незрозумілий колір: суміш зеленого чаю і підгорілої кави, і залишала значні сліди на шкірі хлопців, надаючи їм ще більшої засмаги.
   На другому кінці водойми плавали гуси. Полюючи за пуголовками, вони іноді занурювали у воду голови, залишаючи над поверхнею свої хвости, ніби поплавки, чи маленькі вітрильники. Від того гусячого братства, по ставу плавали табунцем їхні тугенькі зелені «ковбаски». Корови теж стояли віддалік, по коліна у воді, і ловили своїми розпашілими черевами живильну прохолоду та хлопці не зважали на такі незначні перепони на воді  і, майже, щодня приходили остудитись посеред жаркого дня.
Був полудень.
- Ну як ідемо? – перепитав, чорнявий хлопець. Він скакав на одній нозі намагаючись другою влучити в колошву  ще мокрих шортів.
- Ідемо, ідемо! – Вся ватага зразу вхопилась за нову ідею. Загоряння було нудною справою, тому всі тільки і ждали сигналу.
Хоч йти було далеченько; через балку, ярок, в сторону від випасу і тоді до Лосьового урочища, та ніхто на те не зважав. Там, як палець посеред поля, стояв хутір діда Степана. Обораний з усіх боків і обсіяний звідусіль, він був, як острів на лану засіяного збіжжя. А велика розлога липа, що вкоренилася, здається, в сам фундамент побіленої чепурненької хати, ніби маяк, здалеку, вказувала напрям  хлопчакам.
- Побігли! – вигукнув старший, ледь над колоссям замаячіла верхівка липи. І вони понеслись, полетіли, аж курява стовпом здійнялась на дорозі, що змією петляла поміж, ще не поспілої, пшениці. Коли до паркану було зовсім недалеко, зграйка зупинила біг.
- Тато казали, що колись тут був великий хутір з багатьма будинками і великими садами, та приїхали величезні трактори – «корчувателі» і все викорчували, все знесли, засипали, навіть, колодязі. Ще довго стояли обідрані голі хати посеред поля,   - вимовив худорлявий хлопчина, що  йшов нога в ногу з ватажком.
- Так, навіть моя тітка Горпина казала, що колись тут жила, але потім була змушена переїхати в село, - відповів заводило.
- Чого ж діда  Степана не чіпали? – втрутився в розмову чорнявий.
- Петю, хіба ти не знаєш - він фронтовик, того його і не зачепили.
Діти гуртом  наближалися до високого дерев’яного паркану, який затуляв пасіку і сад. Та хіба ж то перепона для хлопчаків. Воно то і в покинутому колгоспному садку хватало яблук, та хіба ж то цікаво. Його ніхто, навіть, не стеріг - бери скільки хочеш, та і груш там не було, а в діда спіли найперше… Смачні солодкі, як мед і соковиті, аж по щоках липкий сік … Кавуни - не груші. І тут ще й ціла пригода, ціла приключка.
- А як впіймає? Він он як того разу Митькові палицею погрожував, –  в голосі чорнявого відчувалась тривога..  
- Що тобі та палиця, правда Митьку? Коли ти тоді лайнувся, то діда мало не перекосило, – не відставав від старшого білочубий.
- Казав мені Коля, що дід не терпить лайливих слів. Біситься просто. Лайнись і поки діда перековбасить - фіть через паркан. –  поважно плюнув через зуби Митько.
Діти наближались до огорожі і голоси потроху притихли. Сміливості в багатьох поменшало.
- А ви знаєте, що дід найбільше не любить дулі? – пошепки  вів далі Митько.
- Пхе, дулі! Я от тобі скільки хочеш тикну.  – Чорнявий Петрик став трясти фігурою прямо під носом хлопцю. Знав, зараза, що Митько не стане лупцювати його прямо тут під тином. Проте старшак скрутив йому руку так, що той аж зойкнув, проте кинувся на кривдника.
- Що тобі теж не подобається? Ти що як дід?
- Перестаньте! – інші стали їх розбороняти. Коли розтягли, як двох півнів, старший Митько, знову став за отамана.
- Значить план такий, - вимовив відсапуючись він, - якщо дід когось помітить, чи впіймає, розбігаємось в різні боки  і суємо дулі. От дід і заплутається, кого ловити.
- Люблю я з цим Митьком ходити. Завжди в нього все продумане, завжди він попереду. Одне слово – старшак,  – підійшов до похнюпленого Петі білявий.
- Він тільки й уміє, що руки викручувати. Задається.  Ще, Сашо, побачимо який він сміливий. - Петя не дуже товаришував із ватажком, йому теж завжди хотілось бути першим, але хлопці, чогось, слухали Митька. Можливо тому, що той був старшим, а може, що завжди вигадував нову пригоду.  Петя, ще спробував  запропонувати і свій план, та хлопці вже сипонули, як мурашня через паркан. Подерлись на груші на яблуні, тільки гілляччя тріщить. Трясуть, тіпають, а груші дощем,  яблука градом стугонять по землі, гримлять по дахах вуликів. Тут і бджоли прокинулись, декого вже і впекли.
Сашко почув, як під яблунею застогнав Петя, йому першому дісталось того пекучого меду. Білявий хлопчак став поволі злазити з дерева. Та не встиг він ногою торкнутись землі, як прямо під самісіньким вухом, хтось як закрекче. Дід із засідки, ніби із під землі, виріс перед дітьми. Сива борода, замашна палиця в руках...
Яке там, давати дулі. Митька першого слід простиг. Інші сипонули хто куди. Тільки залящало, затріщали чиїсь штани, зачеплені за цвях, задирчала чиясь роздерта сорочка.
- Ах, ви ж шибеники! Нащо ж дерева глумити, гілки ламати? Ось я вас! – затряс палицею в повітрі дід.
Сашко, що мав сили, кинувся до паркану, але де ж та сила і поділася. Почепився на дошках як лантух, повисів і впав додолу. Просто біля нього скімлив і підстрибував, щоб вхопитись за верх огорожі, запухлий на одне око Петько.
- Попались! – прямо над хлопцями повисла дідова рука з палицею.
- « Ну, все, зараз, як вперіщить» - зажмурився Сашко, він чекав найгіршого. А Петя, напевно, зомлів зі страху, бо став як навіжений гикати.
- Що, козаки, наложили в штани? – всміхнувся в сиву бороду дід. – Не треба було дерев ламати, попросили б, я і сам би насипав. Он скільки їх пропадає, куди ж їх дівати? Але що там казати, я і сам колись таким був, чужі садки трусив, - дід підморгнув Петьку. Той від здивування перестав гикати.
- Ходіть-но зі мною! – Хлопці, як військовополонені, поплентались за дідом. В Петі, вже добряче розпухло під оком і він однією стороною нагадував товстого китайця з мультика.
- На он, помаж, за годину стухне! – Дід дістав із ящиків, що стояли посеред дерев’яної хатинки із пасічним реманентом, баночку із маззю, яка чимось нагадувала солідол, яким Петін тато мастив трактора. Петя боязко взяв і помастив свого «фанаря».
Дід тим часом відкрив ящик наповненого рамками з медом, зрізав на тарілку меду і поставив перед хлопцями.
Ви куштували мед? Ні, не мед, а оту біленьку вощину, зрізану з тонким шаром меду, її зрізують, коли готують рамки до медогонки? Якщо куштували, то вам нічого розповідати яка то смакота, якщо ж ні – то тим більше… - цього не розповіси.
Саша з Петьком, здається, нічого і ніколи смачнішого в своєму житті не їли. Дід тільки посміхався  в свою бороду, дивлячись, як хлопці облизували липкі пальці і жували смачнючу вощину повну меду, наче корови жуйку на випасі.
- Діду, кажуть ви на фронті воювали? – став підлабузнюватися Петя. Йому було добре і хотілось якось розговорити діда. Він вмів це робити, на уроці історії завжди так проскакував. Їхній історик воював з фашистами. От Петько, коли не знав уроку,  як тільки вчитель заходив до класу, дер руку… І тоді ветерана не міг спинити  навіть дзвінок на перерву. Він і зараз вирішив застосувати свій прийом. -  Розкажіть нам!
Посмішка якось зразу сповзла з лиця діда.
- Що там розповідати. Ви й самі все добре в кіно бачили.
- А ви розкажіть нам в деталях, може в школі згодиться. – Петрикове око вже помітно зійшло і через вузький проріз хитро позирало на діда.
- Що можу вам розповісти. Погана, дуже погана річ ця війна, не доведи господи…-  дід невдоволено закректав і став поратись коло медогонки.
- Ви, мабуть, були героєм? – не відставав від діда Петько.
- Я бачив, коли ви йшли до обеліску, на грудях у вас ордени, – добавив Сашко, щоб підтримати друга.
Дід знову посміхнувся, вставив рамки в круглий оцинкований бак і підійшов до хлопчаків.
- То зовсім не ордени, а медаль. Одна «За побєду над Германієй» , а друга то відзнака, за те, що не отримав жодного поранення.
- Цікаво, - здивувався Петько, - а де ж ви служили?
- В піхоті з сорок третього по сорок п’ятий.
- І вас жодного разу не поранили? Ото клас! Мабуть, німчурів наколотили як снопів? Це ж в атаку – раз!  - В Петька горіли очі від захоплення, він вхопив дідового дрюка і вдав, що коле ворога. – Скількох фашистів ви застрелили?
- Жодного.
- Як? – випустив палку із рук здивований хлопець. – І за це медаль? Ви що і не стріляли?
- Чому ж ні, звісно, стріляв. Всі стріляли і я мусив. Висуну гвинтівку з окопу і стріляю.
- І як же це, навіть не цілились?
- Чого ж в того німця цілитись, він же теж людина. Хіба ж він по своїй волі під мої кулі йшов? Війна дітки, то найгірше з усього, що могла придумати людина. Вбивати  запросто так, невинних людей, хіба ж це по-людськи. Спочатку я був дуже сердитий на них , пруть сюди як сарана, та коли побачив полоненого німця, він такий же як і я  - без ріг, і в нього вдома теж дітки чекають. Тоді і вирішив, не буду нікого вбивати. А як в мене вцілять, то так і буде. Та мабуть Господь вирішив по другому, жодного разу мене навіть не зачепило. Одні казали відьмак заговорений, та лише я знаю, чого мене кулі минали - я нікому не хотів зла. А скільки я тих атак набігав, скількох товаришів поховав…- в діда маленькі впалі очі наповнились сльозами. Він якось винувато змахнув їх. – Мабуть, в тому окопі що проти мене, сидів такий же солдат як і я, і стріляв у небо.
  Коли хлопці поминули дідів паркан, першим обізвався Петько:
- Дивний цей дід, а ще фронтовик. Жодного німця не застрелив. Як би я йшов у атаку, так по сотні клав би. Тра-та-та! – Застрочив Петько стиснутою в кулак рукою.
Хлопці йшли польовою дорогою назад від дідового хутора. Колоски лоскотали їм голі груди, а в руках вони несли зав’язані на вузол сорочки, повні соковитих смачних стиглих медових груш.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 8

Рецензії на цей твір

Хвилі

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Дара К., 20-10-2009

Таке було

На цю рецензію користувачі залишили 8 відгуків
© Олег Derim, 19-10-2009

Ні

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Петро Муравій, 19-10-2009

Чому дід Степан не сказав хлопцям всієї правди?

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© , 18-10-2009

Цікава тенденція

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Цибенко, 18-10-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Камаєв Юрій Статус: *Історик*, 18-10-2009

Андрій Болконський з Лосьового урочища

На цю рецензію користувачі залишили 7 відгуків
© Галина Михайловська, 18-10-2009

А цей дід Київ у такий спосіб не визволяв?

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Олесь, 18-10-2009

Дід-пацифіст

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 18-10-2009

Складне питання. Полемічне.

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Залєвський Петро, 18-10-2009

цікавий погляд на звичні речі

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© koka cherkaskij, 18-10-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.70771789550781 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …
Книжковий арсенал 2019
Шановні друзі! Нагадуємо Вам, що зовсім скоро, розпочнеться один з найбільших літературних фестивалів …
Мовна та візуальна стихія українськості. “Енеїда”Івана Котляревського у відображенні ілюстрацій Оксани Тернавської
Шановні друзі! Пропонуємо вашій увазі розмову із доктором філософських наук, професором кафедри української …