Постріли розсипалися пачками, гільзи відлітали в опале листя, і все було вирішено вже в перші хвилини.
- Хлопці! Тікає!
Тіла чотирьох офіцерів уже валялися на землі, а їхні душі покинули цю землю. Цю непривітну, небезпечну, а все ж таки рідну землю.
- Не даймо втекти! За ним!
Клацали затвори гвинтівок, кулі летіли в спину втікачеві, але втікач робив на бігу химерні зигзаги, але руки не могли чітко взяти приціл на бігу.
Втікач обертався і стріляв з пістолета, але також жодного разу не влучив. Формений кашкет покотився у невідь, злетівши на бігу. І мисливцям, і жертві перебивало подих, обпікало зсередини пекельною ватрою. Кожен вдих був як у потопельника, що востаннє зринав над водною поверхнею перед тим, як пірнути в глибину навіки.
Всі набої були вистріляні. Пістолет з порожньою обоймою відкинуто.
- Хлопці, кидайте гвери! Ми й так його наздоженем!
Це правда: втома і страх долали втікача. Він все сповільнював ходу і врешті спинився. Кинувся на груди велетенському дубу. Обняв його, відхекуючись, ніби передчуваючи смерть, ніби прагнучи надихатися востаннє. Але перед нею не надихаєшся.
Четверо хлопців у мазепинках підбігли й оточили його. Ні, троє – четвертою була дівчина, зовсім школярка. Густе волосся вибивалося з-під перебакиреної мазепинки.
Втікач озирнувся. Він теж був юний і гарний; русявий чуб спадав на розчервонілі очі – лише вони одні псували його вид. Ніщо більше, навіть нелюдський вираз безсилої злоби не потворили цього обличчя.
- Ну що, анцихрист, - зі страшною посмішкою звернувся один з повстанців до свого однолітка, - коли ще у Бога віруєш, то…
Він не договорив. Офіцер раптом стрімко нахилився, рука сягнула до халяви, і наступної миті у ній зблиснув ніж. Довгий німецький ніж, трофей. Німеччина здавна, ще з середньовіччя славилася зброярами.
Повстанці напружено позадкували. Ні в кого з них не було зброї, випорожнені гвинтівки валялися десь в опалому листі. Їх четверо, але в нього ніж. І володіти ним він уміє – видно по вовчих очах. Він все одно приречений! Але він не хоче задарма вмирати. Це зрозуміло – повстанці чували розповіді про своїх бойових побратимів, які підривалися в криївках, аби не потрапити до рук енкаведистів.
Офіцер обвів усіх червоним поглядом. Погляд зупинився на дівчині. Він був таким уважним, що дівчина опустила очі.
- От що, бандери, - хрипкий голос офіцера злегка тремтів. – Я знаю, живим ви мене не пустите. Але й просто так я вам не дамся. Я ще можу прихопити з собою когось із вас. А то й двох! – він хижо повів ножем.
Повстанці напружено мовчали.
- Нікому з вас не хочеться вмирати, правда ж? – він посміхнувся, але посмішка далася погано. – Я знаю. А мені все одно. Нікого в мене немає. Якщо виконаєте останнє бажання – то я сам, цим ножем, переріжу собі горло. Ну?
Повстанці мовчали, дивлячись з-під лоба.
- Ну? – з притиском гукнув офіцер, і лице його сіпнулося.
- Яке твоє бажання? – глухо спитав один з повстанців, що говорив з інтонацією старшого.
Червоний погляд знову оббіг усіх і знову спинився на дівчині.
- Я багато бачив. – офіцер говорив повільно, йому було важко. – Багато зазнав. Лише не зазнав любові. Не зазнав! А мені двадцять один! Всього двадцять один, розумієте?! – зуби хижо вишкірилися.
Хлопці дивилися на нього, не розуміючи. Лише на споді дівочої душі зароджувалося розуміння, і разом з тим огида.
Рука з ножем вказала на дівчину.
- Хай вона поцілує мене. – Офіцер дивився дівчині у вічі. – Вона поцілує, і я піду. Я не хочу помирати нецілованим. Мені двадцять один, я заслужив! – і знову хижий червоний погляд, як прожектор, обвів лиця оточуючих.
Хлопці вражено мовчали. У дівчини в очах щось промайнуло.
- Хай вона мене поцілує, - вже тихіше промовив офіцер.
- Ах ти ж падло! – старший повстанець замахнувся кулаком. Офіцер різко виставив ніж. Ще мить…
-Ні!!!
Голос дівчини дзенькнув, як постріл. Повстанці разом обернулися і вп'ялися в неї поглядами.
В дівочих очах закипали сльози. Але вона стрималась.
- Я згодна.
- Марто, та ти що?! – старший був наблизився до неї, але дівчина рішуче, мов страчуваний на плаху, підійшла до офіцера.
Вони дивилися одне одному в очі. Миттєву вічність.
- Поклянися… що вб'єш себе.
Офіцер легко відкинув руку з ножем. Ніж встромився в кору дуба, що височів за спиною офіцера. Вільна рука лягла на ліву нагрудну кишеню.
- Клянуся.
Він простягнув до неї руки. Червоноокий, з розтріпаним волоссям… Нецілований. Вона прилинула до нього. Торкнулася губ – гидливо. Але, коли він зробив перший порух – Марту раптом затопила багряна хвиля, здійняла її над цим лісом, над цією непривітною землею. Жбурнула до нього. Вона обняла свого ворога, як нікого ще не обнімала. Обняла, як дівчина хлопця. Їхні губи витворювали химерні па, то наближаючись, то віддаляючись. Вдруге, втретє, вдесяте…
Мазепинка спала й покотилося в невідь.
Вони стояли і цілувалися, забувши про війну і ворожнечу. Ніхто не міг би сказати, скільки часу це тривало. Троє повстанців позирали здивовано. Ні, тільки двоє. Старший зирив з люттю, його щелепи і кулаки судомно стислися.
Врешті все скінчилось. Губи розімкнулись, і щось болючо розірвалося в душах обох. Може, перший пагін любові? Любов! Яка іще любов на війні?!
Він востаннє подивився їй в очі. Потім у небо. І посміхнувся – щасливою посмішкую. Висмикнув з дуба ніж і різко черкнув себе по горлу.
Це сталося так швидко, що посмішка не встигла зникнути. Він лежав під дубом і посміхався. Посмішка потьмяніла, але все-таки це була щаслива посмішка, схожа на викопану золоту монету, яка крізь вікову порохню все ж доносить блиск благородного металу.
Старший підійшов, присів коло самогубця.
- Мертвий, - діловито повідомив він. – Ромку, Богдане, обшукайте його.
Богдан з Романом почали обмацувати кишені енкаведистського френча, а Марта стояла, вдивляючись розширеними очима в пригаслу посмішку. В душі було каламутно. Той, хто кілька митей тому подарував їй неземне блаженство, тепер валявся лантухом, з перерізаним горлом і згаслими очима. Це було неможливо, незбагненно, але це була правда. Безглузда й жорстока правда, якою вона тільки й буває на війні.
Поверталися мовчки, шукали свої гвинтівки в опалому листі. Марта йшла останньою. Час від часу стримано схлипувала.
- Марто? Ти що, плачеш?! – озирнувся на неї старший.
Марта не могла відповісти.
- Припини негайно!!! – враз спаленів він. – Не смій оплакувати ворога! Ти боєць повстанської армії! Не смій, кажу тобі!
Марта стримала сльози. Очі висохли. Але стримати себе вона не могла. Душа ридала, і якби ті ридання вирвалися назовні – вони заглушили б Черемош…
Їй було всього сімнадцять, і вона була нецілована. І навіть не знала імені того, хто волею долі став її першим. Першим…
