Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46993
Рецензій: 91403

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Божевільна за власним бажанням

© Вірлена, 04-08-2006
- А ще я божевільна. Взагалі-то, всі люди рано чи пізно сходять з розуму. По-своєму. Просто з дня у день помалу їде дах. Я, коли це зрозуміла, довго думала. А потім вирішила – ну його, к бісу! Усе-одно нікуди не подінуся. То що мені, сидіти і чекати, поки з`являться свої заскоки, та ще й з усіх сил прикидатися нормальною? А воно мені треба? От я і надумала – і узяла справу в свої руки. Просто перестала тлумити усі ті дивацтва, чи що там ще. Сама, за власним бажанням.
Проїжджає машина, і у світлі фар вікно навпроти доброзичливо підморгує. Хороше воно, оте вікно. Я із ним останнім часом частенько розмовляю – про життя, про те, про се. Кращого співрозмовника, вірніше, слухача, у мене ще не було. Раніше я виливала душу подушці, але вона має звичку засинати посеред розповіді, а це не надто приємно. Оте вікно навпроти зовсім не таке – то підморгне, а як видасться ясна ніч, то і місяцем поблискує. Одним словом, підтримує розмову.
Чемно бажаю йому доброї ночі, замикаю балкон і вкладаюся спати. Перша година понеділка. Новий робочий день.

***

Будильник. Збори «на автоматі». Кава. Сумка, ключі, папери. Останній погляд у дзеркало. Чорт, де? Де моя помада? Швидко вибігаю з під`їзду, бігом на зупинку. Застрибаю у маршрутку – ну, все. Сьогодні, здається, не спізнюся.
Заходжу у банк і одразу прямую на своє робоче місце.
- Усім доброго ранку! – Вітаюся.
- Доброго ранку!
- Добрий ранок!
- І тобі доброго, Лідочко.
- Доброго ранку, Лідіє Анатолівно.
Відгукуються колеги.

***

Сонце скоро почне заходити, а зараз добряче припікає якраз у спину. Я ще не вирішила, чи подобається мені, чи ні, що мій балкон виходить на захід. Просто сиджу на підвіконні спиною до вікна і п`ю пиво. Бо я ненавиджу пиво.
На стіні навпроти вмостилася моя тінь. Так і сидимо, дивлячись одна на одну. Я не витримую перша – забираюся і йду до кімнати.
- Ти чого? – окликує Вона мене.  А я прикидаюся, ніби не чую.
Допиваю своє пиво і кривлюся – всередині гірко. Дуже хочеться розбити келих – тому обережно беру його, заношу на кухню, мию і ховаю в шафу.
Дуже хочеться кричати, тому мовчу.
Хочеться замкнутися вдома і нікуди не виходити. Тому одягаюся і йду на вулицю.

***

- Алло.
- Привіт, Лідусю, це я.
- А, привіт, Олено. Як Ігор? Як діти?
- Ігор - як завжди: дім, робота. Ніяк не вмовлю за ремонт узятися. А діти… Що діти? Діти як діти. Трохи бешкетують, то сварюся. А так все добре.
- А ти як?
- Нормально. Взяла лікарняний на тиждень – нічого серйозного, застуда, але тепер нічого не знаю. То я чого дзвоню – ти мені розкажи, як у вас з Вадимом усе пройшло.
- З яким ще Вадимом?
- Ну як з яким? Я ж позаминулого тижня тебе знайомила, був в нас на вечері. Ну, той мій знайомий з роботи. І не смій відмовчуватися. Розказуй. Провів він тебе додому  - і що? Запросив кудись?
- Ааа, той. Ну, так. Провів. Я подякувала і розійшлися.
- А номер телефону просив?
- Ну, просив. Але я не дала. І нікуди я з ним не ходила, Олено. Він мені не сподобався.
- Ти що, здуріла? Як так не сподобався? Такий перспективний, при грошах. Ну і що, що розлучений?
- Олено, я тебе прошу.
- Ти думаєш, у мене ще скільки є неодружених знайомих? Чи, по-твоєму, зараз так легко знайти нормального чоловіка?
- Олено, будь-ласка. Не треба мені нікого шукати.
- Той тобі не такий, цей не сподобався. Ти хоч думаєш, що твориш? Мене не хочеш слухати – хоч брата послухай. Ми ж із Ігорем для тебе стараємось. Матір пошкодуй – їй вже перед сусідами незручно: дочці тридцять років, а ще не заміжня!
- Двадцять вісім.
- Що?
- Не тридцять, а двадцять вісім.
- З тобою неможливо нормально розмовляти.
- То і не розмовляй.

***
- Чого ти мучиш себе? – питає Вона наступного разу, через тиждень. Цього разу я мовчу не із упертості. Я не знаю, що сказати. Та й узагалі, не така я ще божевільна, щоб розмовляти із власною тінню.
Сонце ховається за хмари, і силует навпроти мене здається розмитим і вицвілим, а за мить знову оживає.
«Ага, - каже хтось усередині, - зате достатньо божевільна, щоб твоя тінь з тобою розмовляла».
Відвертаюсь і вдивляюся в вікно – з висоти п`ятого поверху все видається по-своєму красивим. Я дуже боюся висоти – тому висуваюсь якнайдалі.
- Хочеш стрибнути? – питає Вона – маленька цятка на асфальті унизу. І я відсахуюсь і повертаюся в кімнату. Бо хочу.

***
- А потім вона кинула слухавку, уявляєш? Не те щоб я на неї сердилась, але мені це все вже добряче набридло. Чого всі хочуть облаштувати мені життя? Ще й краще за мене знають, що мені треба.
Вікно співчутливо мовчить.
- Тепер доведеться дзвонити і перепрошувати. Через кілька днів. І погодитись на знайомство із наступним «перспективним». Думаєш, треба було одразу так? Не сперечатися і дозволити їм самим залагодити моє життя? От і я так не думаю. А поки в мене є кілька днів спокою.
Все-таки добре, що там, за вікном, ніхто не живе. Завжди темно, і ніхто не здогадується, що усередині. Воно саме по собі. І не схоже на інші, ті, що довкола. Я цілковито упевнена, що воно мене розуміє.
Цікаво, а бувають божевільні вікна?

***

На дверях під`їзду висить оголошення. Зупиняюсь, щоб прочитати.
«Продається квартира, 2-кімнатна, на 3 пов. Потрібен ремонт, недорого».
Адреса і номер телефону.
Зітхаю. Ну от, продають квартиру із моїм вікном.

Уночі подушка не дає мені спати. З того часу, як ми із тим вікном потоваришували, я мало що їй розповідала, от вона і ображалася. Не знаю, як вона довідалась, що вікно продають (взагалі-то, продають квартиру із вікном, але мені чомусь здається, що навпаки), але тепер вона зловтішається. Навіть не буду їй пояснювати, що справа була навіть не у вікні, а в ній самій. Все-одно не зрозуміє. Що із неї візьмеш? Звичайна подушка.

***
- Знаєш, ми, може, і змогли б дружити, навіть якщо тебе продадуть. Але, у мене таке відчуття, ніби, коли прийдуть люди, будуть ходити усередині, виглядати через тебе на вулицю, світити вечорами світло, вони зроблять тебе звичайнісіньким вікном. Заберуть все, що в тобі було особливого. І ти більше не почуєш мене. Не зможеш, або не захочеш.
Вікно мовчало. Воно узагалі мовчало цілий вечір. Йому було сумно. І я пообіцяла, що прийду попрощатися.

***
Коли Вона третього разу заговорює до мене, днів через три, я не витримую і розмовляю із Нею. Я ж не хочу цього робити, вірно? Отже, все правильно.
- Чого ти чіпляєшся до мене зі своїми дурнуватими питаннями?
На відміну від мене, Вона не мовчить у відповідь:
- Бо більше нікому цього зробити.

***
- Алло.
- Доброго вечора, мамо, це я.
- Добрий вечір, Лідо.
- Як здоров`я? Як тато?
- Та нічого, слава Богу. Лідо, доню, до мене вчора Ігор дзвонив, казав що ти з Оленою знов посварилася. Подзвони їй дитинко, то ж жінка твого брата. Не можна так, Лідочко, ви ж одна родина. Вона просто за тебе переживає, хоче як краще. Ми ж всі хочемо, щоб в тебе було все добре.
- Добре, мамо.
- Ой, Лідо, Лідо. Чого ж ти така? Що я з тобою маю робити?
- Яка, мамо?
- Чи ж ми з батьком дочекаємось від тебе внуків? Ну, візьмися за розум, виходь заміж. Як би ж хоч не було за кого, а тебе Олена з такими хорошими чоловіками знайомить. Навіть Ігор казав. Ти ж не дурна, красива. Олена розказувала, що ти сама одразу відмовляєш. Ну хоч би раз куди із ким сходила, ну що ти перебираєш? Запам`ятай дитино, за перебирання Бог дає наказання. Так мені моя мати казала, і так я тобі кажу.
- Добре, мамо. Я подумаю.
- Лідуню…
- Я спробую, чесно. Все, цілую. Передавай татові привіт.


***
Скоро я вже сама приходжу на цей балкон, щоб поговорити із Нею. Сама звертаюсь. Сама запитую.
- Чого ти хочеш від мене? Чого дістаєш? Що тобі від мене треба? Що тобі узагалі до мене?
- Ти потрібна мені, - так просто каже Вона. – Ти – моя тінь.
- Ні, - кажу я. – Ні. Навпаки.
Бо думаю: «А може, справді?...»

***
-    Слухаю.
- Доброго дня. Я з приводу оголошення. Це Ви продаєте квартиру?
- Вибачте, але в нас вже є покупець.
- А. Добре, дякую. До побачення.
Виходжу на балкон:
- От тебе вже і продали.

***
- Алло.
- Олено, привіт. Це я, Ліда.
- Привіт, я впізнала.
- Я дзвоню перепросити. Не сердься на мене, добре? Зараз якраз кінець місяця, на роботі «завали», я дратівлива така стала, от воно якось так все і вийшло. Ти вже вибач.
- Та нічого. Ти головне до нас завтра приходь. І не кажи, що не зможеш. В п`ятницю ввечері треба відпочивати.
- А хто ще буде?
- Та всі свої. Лариса прийде з чоловіком, ну, пам`ятаєш її, наша сусідка? Ще, може її брат буде. Ми з Ігорем. І ти. Просто посидимо, побалакаєм. Пообіцяй, що будеш рівно о дев`ятій вечора.
- А в мене є вибір?
- Нема. Ну то що?
- Я якогось торта куплю.
- Добре.
- Ну, тоді до п`ятниці?
- До завтра.


***
Підіймаюсь на третій поверх. Під`їзд ніби той. Так, усе правильно, ось і квартира.
Я не могла не прийти. Я ж обіцяла. Хвилину стою під дверима, подумки прощаючись, розвертаюся і йду. Вірніше, збираюся іти, бо не встигаю зробити і крок, як під ноги кидається чорний клубочок – маленьке котеня довірливо тулиться до туфлі і жалібно нявкає, а потім перелякано ховається за мене, почувши кроки.
Сходами підіймається жінка.
- Як, ти ще тут? – Це вона, помітивши звірятко. І починає мені жалітися: - Дивіться, прибилося зі вчора якесь котя, що не винесу на вулицю, знов до під`їзду вертається. І все няв та няв, спокою не дає. Це, до речі, Ви тут квартиру купили?
- Ні, - кажу. – Я в гості приходила, але їх немає вдома.
- Ааа, - протягує жінка. – То якщо вже йдете, виженіть котеня кудись на вулицю подалі, будь-ласка. А то ще тут звикне, потім не викуриш.
- А воно що, зовсім нічиє? – питаю.
- Таж кажу, якесь вуличне, бездомне прибилося. Тепер не знаєм, куди подіти.
- То я візьму його собі. – Вирішую.
- Беріть, - жінка потискає плечима і підіймається далі сходами, а я підіймаю маленьке довірливе створіння на руки, притискаю обережно до грудей і несу додому.

***
- А давай поміняємось, - пропонує Вона того ж вечора.
- Що? – Я сьогодні Її майже не слухаю, і Тінь дратується. Котеня скрутилось у мене на колінах, я подумки підбираю йому ім`я і звично кидаю погляд на протилежний будинок. Там сьогодні на третьому поверсі вперше горить вікно. Вже не моє.
- Що? – Повторюю. - Не зрозуміла.
- Давай поміняємось місцями. Я буду замість тебе, а ти – замість мене.
- Навіщо?
- Тобі буде спокійно. А я краще впораюсь із твоїм життям. Піду на вечерю до Олени, познайомлюсь із кимось, через кілька місяців вийду заміж. Буду привітна і весела. Хороша донька, сестра, дружина, працівниця. Так буде краще. Вони всі зрадіють. Ніхто навіть не помітить.
Я довго думаю перш ніж відповісти. А потім хитаю головою:
- Ні. Нічого не вийде. – І киваю на кошеня. – Воно помітить.

А за якийсь час звертаюсь до нього, сонного і лінивого:
- Як тобі Аїд? Подобається ім`я?
Воно кумедно позіхає і старанно кліпає. Думаю, подобається.


***
Торт уже посеред столу, на самому видному місці, бо ж я можу і забути. Залишилось злегка причепуритися – і в мене ще півгодини на дорогу. На щастя, чи, може, на жаль, брат із дружиною живуть поряд, тож маю ще із двадцять хвилин чимось себе зайняти.
Виходжу на балкон, сідаю на підвіконня і спостерігаю, як сутеніє.
Відволікає мене дзвінок у двері. Встигаю навіть здивуватися – нікого ж не чекала. На мить хочеться вдати, ніби мене немає вдома, отже, іду відчиняти.
З порогу мені усміхається незнайомий чоловік.
- Доброго вечора, вибачте, що турбую, але це часом не Ваш котик?
Тут тільки помічаю, що він притискає до себе чорну грудочку. Кошеня настільки схоже на мого  Аїда, що я озираюся перевірити, чи він не встиг куди утекти за ті кілька хвилин, що я його не бачила. Але Аїд чемно дрімає на дивані у кімнаті, тож мені залишається тільки відповісти:
- Ні, не мій. Мій он там, в кімнаті.
- Тоді вибачте, будь-ласка. Я просто бачив Вас сьогодні на вулиці із Вашим котиком, а потім от до мене ось це кошеня підбігло. Ну, я і подумав: може, загубилося, чи що. Ось так вийшло. Ще раз вибачте, що потурбував.
- Зачекайте! – Зупиняю його, - а кіт? Давайте, може, поки залишиться в мене, а потім знайду йому хазяїна?
- Навіщо? – Дивується він. – В нього вже є я. Мені, знаєте, кіт зараз дуже потрібен. Правда, кажуть, що треба ще й собаку, але це вже таке.
- Навіщо? – не втримуюсь.
- Прикмета така, що у нове житло, треба першими кота з собакою запускати. Я, правда, не дуже у все це вірю, але, просто, нещодавно в цьому районі квартиру придбав. Ще і новосілля не було, та і ремонт треба робити, але, усе-одно. Отож, хоч будемо із Вами не зовсім сусідами, але тут недалеко. Будинок навпроти Вашого, квартира на третьому поверсі. Може, знаєте?
- Знаю, - кажу. – Знаю.
І додаю:
- А як Ви, усе-таки, мене знайшли? Якщо тільки раз в дворі бачили?
Чоловік знову усміхається.
- Людей розпитав. Виявилось, що тут, окрім Вас, симпатичних чорнявок із короткою стрижкою більше немає.
- Ааа. – Кажу. – Ясно.
- А Ви завжди так компліменти ігноруєте?
О, Господи! Невже, ще один «перспективний» на мою голову? Придивляюсь уважніше: років з тридцять, здається, каштанове волосся, але в темряві коридору точно не скажу. Гладко виголений. Відкрита усмішка. Кидаю швидкий погляд – без обручки. Звичайна зовнішність, звичайний одяг, звичайний чоловік. От тільки щось невловиме відрізняє від усіх моїх попередніх кавалерів, і вже за мить навіть знаю, що: немає блиску тієї легкої зверхності в очах, впевненості, що, як я ще незаміжня, то мушу кинутись на шию і дякувати, що мені-от, таки, дістався останній щасливий шанс.
- А Ви завжди їх отак з порогу незнайомкам кидаєте? – Суворо дивлюсь. Мені сьогодні ще цілий вечір чийогось-там брата чи то терпіти, чи то розважати. І на всілякі дурниці нема ні бажання, ні часу. Погляд на годинник – все, вже час виходити. – Вибачте, я зараз поспішаю.
Як не дивно, на обличчі незнайомця не з`являється ані образа, ані розчарування. Навпаки, він люб`язно посміхається.
- Маєте рацію. Негарно з мого боку, я навіть не представився. Олег, - протягує мені руку.
- Ліда. – Відповідаю, подаючи йому свою.
Він злегка потискує мені пальці:
- Ну, все, Лідо. Вибачте. Не буду затримувати. Але я ще до Вас неодмінно зайду – проконсультуюся, - киває на клубочок на руках. Кошеня, продрімавши на руках увесь цей час, тепер розплющує одне око і подає голос.
Моє роздратування саме собою зникає.
- Звичайно заходьте, - посміхаюся.

***
Будить мене телефонний дзвінок:
- Алло.
- Лідо, ти ще вдома? Ану, негайно виходь! Скільки тебе можна чекати?
- Вже виходжу. Вибач. Я трохи стомилась на роботі і задрімала.
- На вихідних відіспишся. Щоб зараз була!
- Добре, добре. Зараз буду.
- Ну, все. Чекаєм.
Аїд застрибує на руки і звертається клубочком. Зітхаю.
- А такий хороший сон снився! – Кошеня дивиться в вічі, ніби прямо в душу. – Звичайно, що розказала би. Але не пам`ятаю. Знаю тільки, що хороший.
Аїд підбадьорюючи муркає, а я стаю шукати ключі. Рішення приходить раптово. Відключаю телефон, жбурляю сумку із ключами подалі, відрізаю великий шматок торта і, не забувши пригостити кошеня, йду на балкон. З п`ятого поверху дуже гарно видно зорі.

А я сиджу і думаю. Про все на світі. Про те, що можна робити не тільки те, що треба, або те, що ненавидиш, але і те, що хочеться - навіщо ж інакше бути божевільною? Про те, що в квартирі на третьому поверсі світло вже не горить, але мені чомусь байдуже. Про те, що Аїд насправді кращий за усякі вікна. Про те, що усі ці зірки вгорі зараз уже не існують. Про те, що Олена знов на мене образиться, а чийсь-там брат сьогодні розважатиме себе сам. Від останньої думки чогось навіть весело.
Відволікає мене дзвінок у двері.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

Сподобалось, щиро. Перечитував декілька разів.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Просто Графоман, 13-09-2010

Божевілля. Воля

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Віталій Кривоніс, 14-04-2007

Збожеволіти, якщо в тому є потреба, легко

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталія Дев’ятко, 04-04-2007

Про те, як воно під татуюванням бути...

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Макс Сторожук, 15-08-2006

Правда

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© salamandra, 08-08-2006

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© svetakedyk, 07-08-2006
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 17.944464921951 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …