Гамериканському літунові подобалося те, що він уособлює Об’єднані Нації. Він зависав над якимсь черговим судном, що підходило до протоки Отранто, й перш за все представлявся на визивному каналі:
- I am United Nations aircraft! Звідкіля-куди-навіщо?
Вимова гамериканця нагадувала орфоепічні вправи Демосфена. Саме так цей шановний давньогрецький оратор говорив з повним ротом камінців.
- Теплохід “Сурож”, прапор – Панама. Прямуємо з Бургаса до Венеції. Вантаж – цинкові злитки, - доповідав наш капітан гамериканською мовою з кардашинським акцентом. При цьому він умудрявся за старою звичкою після кожного слова вставляти сполучник “бляха”.
- Роджер. I am United Nations aircraft! «Суродж», прямуйте своїм курсом!
- Шо за Веселий Роджер? – чухав потилицю наш капітан Непийпиво з Кардашинки. – Пірати якісь!
Піратською зовнішністю відрізнявся якраз сам Непийпиво. Червоне, обвітрене обличчя, оторочене сивою шотландською бородою. Дерев’яні кочегарські стукалки на ногах, в яких гарно почуваєш себе у спеку на розжареній металевій палубі. Тропічні шорти та незмінний шкіряний жилет, в якому у піратів заведено зберігати запасні заряджені пістолі. На голих грудях з-під жилету виглядало сороміцьке татуювання – помилка курсантської молодості Непийпива. Голос в старого пірата завжди був хрипкий та рипучий, як після тижня вигуків “На абордаж!”
Непийпиво навмисне поставив мене до керма на своїй вахті, щоб я контролював його англійську вимову й нагадував не вставляти “бляха” і додавати “сер”, коли він спілкується з іноземцями.
“Роджер” - це всього лише “Вас зрозумів” за міжнародним сигнальним кодом. Але сперечатися з капітаном щодо піратів не хотілося. Ось уже три роки ООН тримало в блокаді сердешну Югославію, і вибірково оглядало судна, що входили з Іонічного моря в Адріатику, щоб вони не завезли своїх суднових пацюків до конаючої країни без їхнього дозволу.
Отож, “Сурож” на старості корабельних літ ходив під панамським прапором, навіть не змінивши назви й капітана, якого команда за очі дражнила “капудан-пашею”. Бо прапор був панамський, а власник судна – вже турецький.
Судновласник з’являвся на борту щоразу, коли “Сурож” проходив Босфор, і привозив з собою цілий ящик цигарок в подарунок команді, щоб ми не дуже прискіпувалися, чому вже третій місяць нам не видають платні. Проблеми якісь були в нашого “містера Ріхи”. Тож він намагався задобрити нас дармовими цигарками.
Але щедрий турок навіть не здогадувався про таку страшну амфібію, як кардашинська жаба. Аксакали Кардашинського лиману стверджували, що саме цих жаб за царя Гороха експортували до Франції, до ресторанів у Парижі та Марселі. А нашого капудан-пашу ця зелена валютна жаба душила просто насмерть, коли він бачив цілий картонний ящик цигарок “Лакі Страйк” по два долари за пачку. І отак взяти і віддати те надурно матросам та мотористам? Е, ні! Капудан Непийпиво вирішив робити на хазяйських подарунках гешефт: продавати цигарки команді за гроші. Але це ще не всі жаби: ціни він встановив такі само, як на березі в магазині. Гроші він хотів грубі.
Та вредні матроси й мотористи, зметикувавши, що їх ошукано, не квапилися до суднового гамазею по цигарки: купували їх на березі в Болгарії. Лінія була коротка, дозволеного митницею блоку цигарок на один рейс цілком вистачало. Хоч закашляйтеся своїм “Лакі Страйком”, шановний Володимире Петровичу. Ми й “Родопі” покуримо. Такий от тютюновий страйк оголосили матроси.
На момент радіоконтакту з нами літуна з Об’єднаних Націй в капітанській каюті вже набралося 8 ящиків щасливих страйкарів.
В протоці Отранто було людно. Тобто – пароплавно. Це місце, де Аппенінський чобіт найближче підходить до грецького острова Керкира, нам більше відомого як Корфу , і тому тут завжди снують впоперек курсу яскраво освітлені пасажирські пороми, що везуть пустунів-туристів з італійського Бриндизі до грецького Коринфа, повно рибальських сейнерів, та вантажних суден, що прямують до портів північної Італії з усіх закутків світу.
Цих – найбільше. Коли йдеш до Венеції, Трієсту чи Равенни, завжди маєш стільки попутників, що здається, що йдеш у каравані, а не в одиночному плаванні. Так само щільно рухаються тобі назустріч судна, що вже завантажили свої трюми в Італії і розвозять по всенькому світу труби, прокат, автомобілі, футболістів, манекенниць та інший крам.
Вечоріло. На зустрічних суднах вже запалили ходові вогні. Зелений вогник – з правого борту, червоний – з лівого, білі – над ними, на щоглах. В морі судна зазвичай розходяться “ред ту ред” – лівими бортами. Тож капудан Непийпиво притримувався правого берега. Хвиля була попутня для нас, лінива й неспішна. Навіть баранці піни на ній лінувалися закручуватися. Вітру майже не було, над самим морем потроху здіймалася імла, і скривала найнижчі вогні на суднах. Іноді назустріч нам сунули самі щогли, без бортових вогнів, що потонули в молочному киселі. Це нервувало капітана Непийпива, і він не відходив від локатора, а мене виставив з біноклем на крило містка – пильнувати.
- Праворуч, тридцять, йде на пересічку! – напрямляв він моє пильнування, дивлячись на зелені позначки цілі на екрані радара.
Через деякий час я таки справді бачив через бінокля вогні зустрічного судна в розривах імли
- Пором, - доповідав я капітанові. З поромами краще було не задиратися, а відвернути трохи. Пороми завжди поспішають, і завжди гадають, що проскочать під твоїм носом, не змінивши курсу.
- Ліворуч, десять! Щось незрозуміле! – знову ставив мені задачу Непийпиво.
- Рибалка з тралом! – доповідав я, вигледівши три зелених вогні на щоглі.
Цих теж треба оминати стороною. Не бачать за своєю риболовлею геть нічого, ще й сітку на твій гвинт намотати можуть.
- Танкер! – доповідав я десять хвилин потому, вигледівши червоний танкерний круговий вогонь.
Непийпиво вже трохи недобачав, як усі старі моряки, що вигледіли очі на нічних вахтах впродовж сорока років у морі. Тому більше покладався на молоді очі стернового, тобто на мене.
Так, у вісім очей, бо Непийпиво був в окулярах, а я з біноклем, підходили ми з Іонічного моря до Отранто вже в суцільному тумані, коли Непийпиву це набридло, і він скомандував.
- Знімай з автокерманича. Підемо під самий берег, там вітерець має бути.
За середземноморськими мірками “Сурож” не був велетом. Дві тисячі сімсот тонн вантажу і всього лише три метри осадки. Непийпиво навіть без необхідності любив ходити по таких шпарках між острівцями в Егейському та Іонічному морях, які океанські гіганти воліли старанно обходити. Так, надивилися ми райських пейзажів в променях сонця, що заходить, поки Непийпиво керував “Сурожем”. Цього разу він вирішив пройти через вузьку протоку між Корфу та албанським берегом, вирішивши, що нічний бриз там напевне розігнав туман.
Корфу. “Віват, Ушаков! Шкода що не був при цьому хоча б мічманом!”. Саме так відреагував був колись граф Суворов Римницький на звістку про те, що чорноморський вітрильний флот з моря захопив неприступну фортецю на цьому острові. У фортеці тоді сиділи французи. Усіх жаболюбів спочатку взяли в полон, а потім відпустили на батьківщину під чесне слово не воювати з Росією. Такі шляхетні часи ще були.
Та цього вечора корфяни були цілком миролюбні. Жодне чавунне ядро не просвистіло з берега в бік “Сурожа”, коли Непийпиво розвернув його в саму середину вузької протоки. Натомість на яскраво освітленій набережній, на якій і без бінокля вже можна було читати геть усі неонові вивіски готельчиків та ресторанчиків, варто було лише терміново вивчити грецьку, пролунали звуки салютів. Це не був салют націй з тридцяти залпів, як в часи Ушакова вітали іноземні військові фрегати, бо іржавий “Сурож” годі було прийняти за військовий корабель. Ми просто втрапили на якесь острівне свято. Фейерверверки й салюти усіх кольорів веселки спалахували над морем, відбивалися в чорнильній воді протоки й розсипалися в чорному небі міріадами падаючих зірочок.
Тим разючіший контраст являв собою правий, албанський берег протоки. Темна, циганська ніч без жодного вогника, хоч око виколи, хоч бінокля за борт викинь – все нічого не побачиш. І лише коли якась освітлювальна ракета з грецького свята підлітала близько до Албанії – в горах над побережжям можна було роздивитися бетонні доти. Вузьку протоку між сяйвом і святом та країною темних бетонних дотів охороняв пильний сторожовий катер албанців.
Він вискочив з-поза якогось прибережного камінця, теж темний і хижий, і навіщось кинувся навздогін “Сурожу”.
- Но-но, ми в грецьких терводах! – голосно сказав Непийпиво, й наказав трохи підвернути ще ближче до демократії й світла.
Катер таки наздогнав нас, пішов паралельним курсом, по самому кордону, грудьми, чи то пак – бортом, героїчно захищаючи від нашого вторгнення дорогоцінні албанські води. Щоб в нас не склалося враження про несерйозність їх намірів, албанські вояки вже навели на нас свої пукавки й почали засліплювати нас прожектором, висвічуючи назву нашого судна на ходовій рубці.
Непийпиво спокійно, розвальцем, вийшов на праве крило капітанського містка й показав албанським мілітаристам піднятого догори середнього пальця. Знай панамців, ми такі! І це чомусь подіяло. Албанці збавили хід, а потім взагалі вшилися до своєї затемненої країни. В такі вирішальні моменти я любив Непийпива попри його невдалий гендель на цигарках, і думав, що він один з найкращих капітанів, з якими мені доводилося ходити морями.
- Суродж, Суродж! I am United Nations aircraft! Чому ви змінили свій курс? – прокинувся знову наш позахмарний гамериканський пастух.
- Бікоз, бляха, ми маємо ВІЛЬНУ практику, бляха, - відповів у слухавку Володимир Петрович Непийпиво, капітан теплохода “Сурож” Божою милістю.
***
Рівно о сьомій за судновим часом кожний путящий старпом має оголосити команді підйом по судновій примусовій трансляції, а кожен путящий радист має відразу ж знайти “Промінь” чи “Маяк” та поставити щось бадьоре й надихаюче. Музичку якусь.
Радистом на цій “шхуні” був я. На стерні я стояв лише вечірню вахту з капітаном. Вранці цю ж вахту стояв боцман. Так наш турецький судновласник, містер Ріха, заощаджував зарплатню одного матроса.
Я знайшов на коротких хвилях дуже доречну добірку пісеньок з популярної екранізації Карло Гольдоні.
- О, Венеціє, місто коханих!.. – линуло тепер з динаміків по всьому судну.
Адже й ми перли свої кохані дві тисячі сімсот тонн цинку до Венеції, міста коханих.
Екіпаж прокидався чистив зуби “Помаріном” під пісеньки крутія Труффальдіно, і вже цілком бадьоро чимчикував до їдальні, де куховарка з кавовим іменем Галка вже виставила на столи вранішні чай, масло та пліснявий сир рокфор. Наш містер Ріха таки не економив на наших шлунках. Сказала Галка: ”Рокфор!” – отримуйте свою плісняву.
- Щастя вже зачекалась,
А його все нема!
Мені вже двадцять років,
Я така стара !
– старанно виспівувала якась синьйорина по радіо.
Але справа була не в тому, що містер Ріха так любив шлунки своїх матросів. Містер Ріха упадав за Галкою. Він не пропускав жодної нагоди з’явитися на судні в Босфорі, а нагода траплялася чи не щодесять днів. Він придбав для нашої “принцеси камбузу” кухонного комбайна та посудомийну машину. Виявитися несплатоспроможним щодо Галчиних забаганок в меню було для нашого судновласника гіршим злом, ніж притримати платню всьому екіпажеві. Наш камбуз потроху перетворювався на виставковий центр морозильних камер, кавоварок, фритюрниць, пателень, кастрюль, порцеляну та іншого кухонного начиння, а Галка все не викидала білого прапора. Радіоапаратуру б так закуповував.
- Люблю т-т-те-бе б-без м-міри-и-и!
Клянусь буть вірним
То-бі зав-жди-и-и!
– здавалося, що то верещав наш судновласник, а не актор з радіостудії.
Але Галка вдало водила закоханого турчика за ніс. Іноді, після чергової шаленої камбузної обновки, вона погоджувалася сходити з ним до ресторації на березі Босфору, на заздрість його друзякам, і покататися на авто опівнічним Стамбулом з Азії до Європи та назад, на заздрість нам. Вона жодного разу не відмовила йому, вона пускала йому бісики очима, вона вдавала, що дуже сумує, коли наш пароплав знімався з рейду Гайдар-Паші, а містер Ріха розчулено махав їй носовичком з рейдового катера. Але навряд чи містер Ріха далеко просунувся у своїх залицяннях. Після купівлі для жінки посудомийного агрегата порядний чоловік зобов’язаний з нею одружитися. Не менше.
Ніяка не Венеція, це Стамбул – місто закоханих в українських дівчат басурманів, які просто шаленіють від наших співвітчизниць, і не один з них збанкрутував на красунях з Півночі. Як і вся Османська імперія, між іншим.
Проте, ми аж ніяк не хотіли банкрутства нашого судновланика і поглядали на Галку скоса. Хто ж нам тоді борги по зарплаті закриє? Принаймні, я поглядав скоса. І Галка те відчувала – платила мені навзаєм.
***
У турецькому порту Мартаж на Мармуровому морі я випадково ледь не продав Галку за ящик пива.
Я саме стояв біля трапу, помітив, що турецькі докери чомусь шикуються в чергу біля нашого борту, як збоченці біля кварталу червоних ліхтарів в Копенгагені, і зійшов на причал.
Виявилося, що то Галка мимоволі влаштувала турецьким пролетарям безкоштовний стриптиз. Ілюмінатор в її каюті було розчинено настіж, фіранки розсунуто, і з висоти причалу розпашілим турецьким статевим страждальцям відкривалася картина Тіціана “Спляча Венера”. Бо Галка спала голяка під самим лише простирадлом, що збилось уві сні. Втім, дія ще була недоконана: простирадло збивалося далі. Галка знадливо потягувалася, ворушила то ногою, то рукою, турецькі докери з останніх сил чекали на те, коли простирадло впаде долі зовсім, і штовхалися під ілюмінатором. Турки геть не ходили по картинних галереях і трохи очманіли, зовсім забувши розвантажувати наш пароплав.
На такий вимушений простій я вже не міг дивитися навіть з виробничої точки зору. Ще точно мр. Ріха збанкрутує через перестої.
- Ну що ви, цицьок не бачили? – вдавано весело почав я розганяти турків по робочих місцях. Хоча на сьомому місяці рейсу видовище Венери, що спить, не було легким і для мене. Я нахабно порушив Галчину прайвесі: просунув руку з причалу через ілюмінатор і старанно затулив фіранки.
- Скільки хочеш за неї? – не вгавав водій вантажного автокрана, вирішивши відтак, що саме я маю право власності на Галку.
Ми спілкувались на портовому жаргоні – страшній мішанині з турецьких, англійських, грецьких та російських слів. Головним правилом тут було не правильно сказати, а правильно зрозуміти. І я мав необережність сказати заскладну для цієї простої мови фразу:
- Жодна жінка не варта ящика пива “Ефес Пілзен”, - сказав я, щоб перевести все на жарт.
Спочатку я навіть думав, що пожартував вдало, бо всі, і водій, розсміялися. Але коли кранівник прибрав вантажну стрілу з-понад нашого трюму, закріпив її по походному і вже знімав кран з опорних черевиків, я щось запідозрив і спитав його товаришів-аркадашів:
- Куди він?
- Як, куди? За пивом, - також з подивом відповіли аркадаші.
- Misunderstanding, - промайнуло в голові.
- Біра – йок. Наташа – йок, - сказав я твердо. Але турки вирішили, що я просто хочу торгуватися, і підняли ціну на Галку вдвічі.
- Ця жінка не продається, - переконував я турків в тому, в чому сам не був певен, і мав вже три ящика “Пілзену”. До кінця цього непорозуміння між народами, мовами та звичаями портів, я вже міг завантажити пивом цілий трюм, і почав втрачати непохитність. Бо ж пиво “Ефес Пілзен” варять за особливим рецептом, з додаванням рису, а Галку було зроблено за рецептом звичайним. Трохи руденька, трохи веснянкувата, носик кирпатенький, очі з бісиками. Ну там, брови – стрілки, губки – коралі, зубки – перлинки, як заведено в Чернігові. І чого вони всі через неї так казяться?
Край цьому “страйку” поклав власник причалу, сама поява якого розігнала докерів по місцях.
- Галю, - якомога тактовніше сказав я на вечері. – Коли спиш голяка, затуляй ілюмінатора, будь ласка.
- Збоченець! – припечатала мене Галка, наче я пропонував їй кохатися без презерватива. І ми вже були вороги.
А може вона і не спала зовсім? І чула усі ті балачки на причалі? Та це вже було не важливо. Ворогиню собі я вже нажив.
***
- Що за діла? Що за бедлам?
Чи вийде в крутія дурного
Подать обід двом хазяям
Та ще й не сплутати нічого?
– не вгавали мої кохані старенькі динаміки, поки я спускався з радіорубки до їдальні команди.
Чай на моєму столі був вже ледь теплим, вершкове масло майже шкварчало в мисці, а від сиру залишалась лише пліснява. Та я не обурювався. Я отримував те, на що справді заслуговував.
На обіді історія мала повторитися. Обід дуже невдало для мене співпадав з сеансом зв’язку зі Стамбулом, і я завжди запізнювався на нього. І тепер вже звично ловив облизня. Галка взагалі встигала прибрати все зі столу, ще й посуд перемити та висушити в посудомийниці імені містера Ріхи. Я перебивався якимись бутербродами та консервами, які встигав поцупити з холодильника команди перед нічною вахтою.
Посваритися з кухаркою посеред рейсу – то майже самогубство для будь-кого, до капітана включно.
Втім, для капітана Непийпива Галка обрала зовсім іншу тактику приборкування. Капітан Непийпиво в батьки їй годився, і це не було фігурою мови – мав в Кардашинці доньку її років. Трохи молодшу, ще школярку. І Галка вчасно зметикувала, що це не фігурально, й почала вдавати з себе десятикласницю. Таке собі дівча з бантиками на останньому дзвонику. Навіть білого фартушка на камбузі надибала, і подавала каву та бутерброди на капітанський місток саме в ньому. А як вже щебетала та хихотіла навкруги “Петровича”. Цокотуха!
Після її відвідин капітанського містка розчулений пірат Непийпиво ще з півгодини походжав від штурманського стола до пеленгатора усміхнений та натхненний. Мені ця Галчина тактика була на руку: я підступно користався з цього і встигав видудлити більшу частину кави з кавника і навернути усі бутерброди з шинкою, поки наш капудан-паша оговтається і стане знову хриплоголосим піратом.
В такі хвилини, доки вітерець ще не видув з містка Галчині парфуми, Непийпиво охоче згадував доньку, а я охоче йому підтакував, бо кожен новий його спогад означав для мене зайвий бутерброд.
- Прийшла якось зі школи, класі в шостому. “Тату, вчителька просить тебе виступити перед школярами. Каже, що ти – людина героїчної професії. Адже так?” – “Аякже, дуже героїчної, бляха...” – “І от що, тату, щоб я оцієї твоєї “бляхи” не чула. Не сором мене перед однокласниками!” – ще й ніжкою тупнула.
- І як же ви?
- А що я? Вдягаю кітеля, кашкета, бляха, йду до школи, і думаю, бляха, як за таких додаткових вимог, бляха, взагалі говорити зможу. Але нічого, виступив. Самоконтроль – повний. Начебто нічого зайвого не проскочило. Питаю потім: “Ну як, мала?” – “Тату, ти розповідав цікаво! Але ТАК повільно!”
- (регіт в залі)
- Знову ти всю каву, балабол, вихлебтав! Іди, скажи Галці, нехай ще принесе.
Ну-ну. “Ти, малий, скажи малому, хай малий малому скаже, хай малий теля прив’яже!” Це я до того, що в той же момент ловив на палубі якогось курсанта-практиканта і посилав до камбузу його. За сніданок ми були квити.
І знову. Стук-стук. Цвірінь-цвірінь. Віть-віть-віть, тьох-тьох-тьох, ай-ай-ай, ох-ох-ох! І Непийпиво вже ладен не змінювати курсу “Сурожа” навіть якщо на нього суне авіаносець, бо Галка саме вийшла засмагати, й на неї тінь від моїх антен може впасти.
От бісова дівка! З кого хочеш мотузку зів’є!
І я неодмінно мав приповзти до Галчиного камбузу на колінах охлялий, голодний, неголений, з виразкою шлунку й просити вибачення за те, що збоченець, а, не отримавши його, або задушити Галку тим білим фартушком, як венеційський мавр Отелло, або викинути її за борт, в хвилю, що набігає, як донський козак Стєнька Разін. А потім впасти у розпач, зняти з себе усю робу, шубовснути в море і собі, попередньо увімкнувши по судновій трансляції “Уно, уно, уно моменто.Уно, уно, уно сантіменто. Уно, уно, уно сакраменто. Сакраменто, сакраменто, сакраменто, сакраменто”.
Одним словом, усі мали померти.
Саме такий план страшної помсти напланувала, мабуть, мені скривджена Галка. І куди мені було подітися з підводного човна? Та я недарма жив на бульварі Лесі Українки. “Contra spem spero” я знав напам’ять з третього класу. Мене гріла думка про ресторанчики Венеції, її таверни, остерії, тратторії та піцерії, що наближалися до нас з шаленою швидкістю дванадцять вузлів, з кожним обертом гвинта.
***
До прибуття на борт лоцмана капітан Непийпиво завжди переодягався в однострій. По повній формі: кітель, випрасувана сорочка, краватка, защіпка для краватки, золоті погони, капітанський жетон з якорем та секстаном на кишені кителя, навіть кашкет із “крабом”. Це старовинний морський звичай і нечастий випадок, коли моряка можна побачити у формі. В усіх інших випадках моряки вантажного флоту воліють вештатися судном в льняних тропічних шортах або в синіх бавовняних комбінезонах. І якщо ви побачили в кіні капітана, що вирядився, аки павич, а лоцмана на борту нема, сміливо вимагайте повернути вам гроші за квитки. На його власному судні кожен судновий тарган і так знає, що на цьому борту саме він – перший після Бога. А золото погонів призначається лише для сторонніх – лоцмана чи митника – щоб і вони з першого погляду розуміли, хто тут перший, і мали справу саме з ним.
Лазурна Венеціанська затока блищала, як смарагдовий пудинг, і засліплювала стернового матроса та вахтового штурмана: на стелі стернової рубки скакали один через одного нічогенькі сонячні зайці.
Вітру так таки й не було, і знерухомлені яхти з обвислими вітрилами дрейфували в очікуванні пообіднього протягу з берега праворуч і ліворуч від нашого курсу. На яхтах нахабно засмагали і відволікали стернового від навігації голі й геть голі італійки, швейцарки та австрійки. За морськими звичаями засмагати їм доводилося якраз під національними прапорами. Ми греблися вперед самим малим ходом, очікуючи на лоцмана, який заведе нас в Венеціанську лагуну й поставить судно до вільного причалу. На щоглі майорів червоно-біло-червоний лоцманський прапор – “Хотел” за міжнародним зводом сигналів.
Лоцмана має зустрічати на трапі третій помічник. Але на ньому наш містер Ріха теж економив, і його роль віддали мені. Я старанно повторював свої репліки. Руку лоцманові слід подавати ще до того, як він ступить на палубу, коли він ще стоїть на останньому щабелі шторм-трапу. Чемність чемністю, але насамперед це має запобігти незапланованому купанню “містера пайлота” за бортом. Потім потрібно лоцмана привітати якоюсь міжнародною мовою, сказати “Follow me, будь ласка”, - провести найкоротшим шляхом на місток через трапи та коридори судна і представити йому капітана Непийпива, величаючи його не “містер”, а “мастер”.
Усі ці китайські церемонії вже давно розписані до дрібниць, як маски та репліки арлекінів та доміно в Комеді дель Арте, і хай там що, не можна собі уявити, щоб лоцмана зустрічав Брігелла, а не Труффальдіно.
Наша маленька трупа виголосила усі репліки цієї сцени належним чином. От тільки лоцмана нам підсунули з іншого театру – з оперного. Мабуть з самої Ла Скали. Кучерявий коротун, якого я висмикнув з-за борту занадто сильно, розраховуючи на людину статури Лучано Паваротті, почав співати ще на шторм-трапі, прокашлювався і розспівувався весь шлях до капітанського містка, і привітався з нашим капітаном вже справжнім оперним тенором:
- Бон джо-о-о-о-рно, синьйор капіт-а-а-а-но!
І пішла його арія.
- По-вний впер-е-е-ед! – виспівував лоцман.
- Пра-во на б-о-о-орт! Фігаро тут – Фігаро там!..
- Прит-р-и-и-и-муй! Смійся, пая-а-а-а-ц!..
- Так тримати! Гей, Одарко, вгомонися!..
В проміжках між проспіваними англійською командою він встигав затягти якусь відому арію справжньою мовою опери, і стерновий мав старанно дослухатися, де кінчається опера і починається навігація. Втім і те, і те – високе старовинне мистецтво, з тисячами років історії. Не венеціанцеві про це нагадувати.
“Сурож” набрав швидкості і став слухатися стерна, лоцман спрямував його у лагуну. Втім, ніякої Венеціанської лагуни вже давно не існує, її відвоювали у моря заводи й фабрики. Ми рухались справжнісіньким каналом, а праворуч-ліворуч від нас повставали витвори промислової архітектури. Гігантські домни, коксівні батареї, бессемерівські печі й мартени, прокатні стани, градирні, перегонні колонни, трубопроводи, димарі, велетенські цехи та пакгаузи готової продукції. Я не певен щодо конкретики, бо не петраю у виробництві. Але картина була грандіозна.
Центральний канал розгалужувався на “вулички”, кожен завод мав власний причал і вантажив свою продукцію просто в трюми пароплавів.
- Пів борта лі-і-і-во! Так тримати! – Вів далі свою навігаційну партію лоцман.
Без його допомоги ми вже давно заблукали б у цьому лабіринті венеціанських каналів, яких не бачать туристи. Підпирали небо дими фабричних труб, зустрічні пароплави гудками сповіщали нас про напрямок свого розвороту. Буксирний пароплав, що мав ставити нас до причалу, вже прилаштувався з нашого правого борту і гнав тупим носом брудну хвилю поперед себе. На причалі вже шикувалися строєм яскраво-жовті автонавантажувачі та боббі-кари, й портальні крани розверталися в нашому напрямку й салютували нашому прибуттю вантажними стрілами під самі небеса.
Я б охоче запросив на борт “Сурожа” усіх наших “зелених”, поставив їх вздовж борту і сказав:
- Оце і є промислова міць, джентельмени. Ось чому Адріатика часом схожа на залізницю, бо всі її путі ведуть саме сюди. Ось куди прямують усі ті пароплави, везучи в трюмах сировину, і вирушають звідсіля по всіх морях світу, вивозячи готовий крам. І це – теж мистецтво, яке італійці опановують з Середніх віків.
- Ось чому Італію шанують і поважають в усьому світі. І не потрібно для цього ні мільйонних армій, ні ракет з ядерними боєголовками. Футболісти, Формула-1, сезони високої моди, кіно і співаки теж дечого варті, та це вже потім. І лише завдяки тому, що вже півтисячі років працюють ці мануфактури. Іншого шляху поки нема. Руки геть від Запоріжжя та Дніпродзержинська! Туристи, баркароли й гондольєри – це не альтернатива, а всього лише візитна картка. Не ними живе сучасна Венеція.
Нарешті ми подали на причал швартовні кінці.
Нарешті наш оперний лоцман досхочу наспівався ще й по радіо та в мегафон, зірвав бурхливі оплески і вже попивав каву за лаштунками.
- О синьйорино, ви незрівнянні! –проспівав він Галці на біс.
Останню фразу своєї партії він сказав речитативом:
- Ласкаво прошу до Венеції, синьйор капітан!
***
Отже запросили нас до Венеції ласкаво, та не ласкаво у Венеції прийняли. На борт “Сурожа” прибула “чорна митниця”. Не знаєте, що це таке, синьйори? Це – справжній італійський винахід, скажу я вам.
Справа митника звичайного – приязно посміхатися й штемпелювати паспорти, питаючи про зброю, наркотики, нелегалів і незадекларовану валюту тільки для проформи.
- Нічого немає? Чудово! Ласкаво запрошую, синьйор!
Це дозволяє покращувати імідж гостинної країни серед туристів.
Справа митниці чорної – усю ту зброю, наркотики та нелегалів шукати з нишпорками. Якщо буде треба, вони розберуть по гвинтику весь пароплав, і скажуть, що так і було. Їх не можна задобрити пляшкою “Немирова”. Вони не збирають телефонних карток з різних портів та монет з різних країн, як митники звичайні. З ними неможливо домовитися, їх годі вблагати. Бо це – чорна митниця.
Чорна митниця ні коли не прибуває на борт просто так. Тут вже справа пахне інтерполом, Джеймсом Бондом та міжнародним трибуналом.
Чорні митники знайшли в моїй каюті, що межувала з радіорубкою, безліч загублених під час останнього нічогенького шторму дрібниць. Електропаяльник, наприклад, вони витягли з вузької щілини між койкою та рундуком. Вони розсекретили мою закладку з 1 000 000 українських карбованців між сторінками “Шельменка денщика”, і мою закладку з 10 000 італійських лір між аркушами “Декамерона” Бокаччо. Вони старанно обнюхали нишпокою пусту пляшку з під турецької “Вотки”.
Вони шукали нелегалів в усіх службових приміщеннях, які були в моєму завідуванні, і поки я старанно супроводжував одного з них до гірокомпасної, до агрегатної, до трансляційної рубки, і навіть до шахти ехолота і шахти лага – найглибших на “Сурожі” колодязів – одного нелегала їм таки вдалося розшукати. Ним виявився... саме я.
- Ви знаєте, що термін дії вашого посвідчення моряка вичерпано три дні тому? – спитав мене незворушний митник, що весь цей час прискіпливо вивчав суднові документи у кают-компанії.
Непийпиво був тут же. І намагався за мене вступитися.
- Сер, мій радіоофіцер перебуває на борту більше, ніж шість місяців. І за цей час судно ні разу не заходило до України. Він не мав фізичної можливості подовжити документи.
- Так, я бачу це по суднових паперах, сер. Але нічого не можу вдіяти. До речі, у паперах чомусь не позначено вашого відвідування албанських територіальних вод.
Так ось хто “стукайло”! Клятий літун з Об’єднаних Націй! І, поки Непийпиво не оговтався, перетравлюючи ницість гамериканського пілота, митник взяв з нього розписку, що він утримуватиме мене на борту весь час стоянки.
- Розпишіться також і Ви, сер, що ознайомлені. Штраф в разі порушення – шістсот долларів. Мені шкода, - сказав митник вже мені.
Шкода? (Митник навіть не сказав “дуже”). Та це був повний капець!
Не до кінця ввічливий чорний митник позбавив мене майбутнього, та ще й під час бойкоту кухарки Галки. Це був капець! Бачили б ви Галчин переможний погляд, коли вона принесла митникам пляшки “Боржомі”.
Чорна митниця, а було їх чоловік із десять, вже потроху збиралася в кают-компанії, так-таки нічого забороненого, крім мене, і не знайшовши. Найчорніший митник вже механічно штемпелював суднові папери. Схоже було, що ми відбулися малою кров’ю: один полонений. І того залишили на борту під чесне слово не брати участі в інтервенції екіпажу “Сурожа” до Венеції. Митники ось-ось мали допити мінералку і вшитися, але найчорнішого митника все ще щось муляло. Він гнав від себе якісь думки, як муху, але вони знову верталися. Це був недобрий знак.
Нарешті, він винувато глянув на Непийпива і попросив про таке, про що в порядному морському товаристві навіть думати соромно. Він попросив наостанок оглянути капітанську каюту.
Непийпиво отетерів. Він не зміг вимовити навіть “ O tempora, o mores!”, перш ніж впустив митників до святая святих “Сурожа”. Він був такий не схожий на пірата, що навіть я зрозумів – цигарки! Вісім щирих ящиків “Лакі Страйк”, не заактованих як суднові запаси і не опечатаних в судновій провізіонці, як того вимагали митні правила. І власна капосна команда, що покурювала “Родопі”, отак свого капітана підставила! Тут вже не відбудешся шістьма стами доларів штрафу. Адже це – чорна митниця! Оце так гендель!
Коли задоволені уловом митники переможно вантажили на причалі конфісковану цигаркову контрабанду, всі наші капосні матроси, мотористи, механіки, боцман, курсанти-практиканти, електромеханік, і навіть – o tempora, o mores! – помічники капітана, тактовно пирскали в кулачка, а коли терпіти було вже незмога, відбігали на корму і там реготали на повен голос.
Злий і червоний, як варений лангуст, пірат Непийпиво носився по судну, як севільський бик по арені, і горе було тому тореадорові, що втрапив йому на роги:
- Що таке, старпоме! Судно вже годину з чвертю під причалом, а трюми ще не відкрито!
Наче старпом усі ці годину з чвертю не відбивався пліч-о-пліч з Непийпивом від чорної навали митників, і ми не отримали вільну практику лише п’ять хвилин тому.
До честі Непийпива, жодного хихотуна-матроса не було підвішено до реї, і навіть не було залишено без берега. По відкритті трюмів хлопці налаштовувались до міста. І я знову пишався Непийпивом, і мені було соромно, що я теж реготав на кормі.
***
Галка була б не Галка, а Галочка, чи навіть Галюня, якби не намагалась поколупатися пальцем в моїй роз’ятреній рані. Я стояв біля трапу, вона чекала на хлопців, щоб іти до міста, й “жаліла” мене з усіх єхидних сил.
- Біднесенький! Хочеш я позичу тобі шістсот доларів? А що, за турпутівку ти б заплатив стільки ж. А можуть ще й не зловити, дивись – на прохідній нікого немає, - дражнила вона мене.
- Або давай, голи бороду, вдягай спідницю й підеш за моїм посвідченням.
Але брехня, що борода не робить філософом. Ще й як робить. Галка потрапила пальцем не в рану, а в небо. Я лише посміювався над її аж надто незграбними намаганнями дошкулити мені.
Чи мріяли ви про щось все життя?
Про вкриті водоростями по східці старовинні будиночки без каналізації? Про щорічні перегони гондол на Гранд Каналі, під час яких венеціанський дож кидав у море обручку на знак свого одруження з морем? Про маски й перуки, кавалерів зі шпагами і дам з віялами на карнавалах? Про кам’яних левів Святого Марка перед собором, живих голубів на його площі і бронзову квадригу коней на соборі, яку венеціанці колись привезли до свого міста з пограбованого хрестоносцями Контантинополя? Тоді венеційський дож, хизуючися, став носити червоні чобітки – привілей візантійських імператорів. Чи читали ви повість Марко Поло про подорож до Китаю уважно, з картою й примітками? З цього вічного міста вирушив він у свою подорож тринадцятилітнім хлопчиком і до цього міста повернувся з неї тридцятилітнім дядьком. Чи хотіли ви побачити Венецію і померти, як Стас Перфецький? Чи вивчали ви ціни на туристичні путівки?..
Що, мріяли, читали, роздивлялися, вивчали? Шістсот – непогана ціна? Тоді
Ви мене не зрозумієте. Мене це звичайно засмучувало, але не більше, ніж нежить влітку. Старпому, наприклад, випадало зараз здавати вантаж усю стоянку. Третьому механіку – пильнувати стоянкового дизеля. Що, і їм теж топитися в брудному каналі? Е, ні. Дзуськи. Хто ж за небіжчиків вахту стоятиме?
Справа була в тім, що я був не глядачем, а робітником сцени на цій виставі. Це я скакав під натягнутим синім шовком позад оперних співаків, зображаючи вам “море”. Це я вже 17 років кидав лопатою вугілля у топки старих іржавих пароплавів, щоб на картині вуличного художника, який малює море у Ялті чи Феодосії, міг з’явитися на горизонті романтичний димок, і вам стало млосно, і ви полізли до гаманця купувати мистецтво.
Зізнаюся ще більше. Я вів цілий перелік чудес світу, на які я не потрапив, бо саме пив пиво у портових пивничках. Афінський Акрополь. Вхід до нього у будній день коштував би чотири келихи пива. Я не міг дозволити собі такого марнотратства. Єгипетські піраміди. Софія у Стамбулі. Будиночок Антона Павловича в Ялті. Отже ж, і працювали ми на Ялту майже рік, а я так і не знайшов нагоди. Чехову не поталанило зі мною двічі. В Таганрозі я вже твердо вирішив потрапити до його музею будь-що, але треба ж такому трапитися – зустрів однокурсника Доню, з яким років з десять не бачився, одразу ж на прохідній порту. Який тут вже Чехов?
Сусіди по музеях, Айвазовський та Грін у Феодосії. Андерсен у Копенгагені. Колумб на Канарах. Простіть мене, якщо зможете. Бо кожного разу, коли поставав вибір між музеями, культурою, мистецтвом і найближчим до порту ресторанчиком, я завжди обирав останній. Я небезпіставно побоювався, що ладен віддати всю світову літературу, особливо Кафку та Сартра, за гарячу кружку міцного чаю в зимовий шторм в Баренцевому морі.
Морякові треба так мало. Сісти в ресторанчикові над берегом моря, розслабитися, розрядити накопичений за рейс статичний заряд у землю, що не хитається під ногами, позалицятись до офіціанток, розпробувати місцевого пива, перекусити місцевими наїдками, якщо пощастить, побитися з докерами чи рибалками з місцевих, і вчасно повернутися на власне судно. Якщо вистачає часу, можна ще взяти в боцмана пензля та фарбу, і розписатися на бетоні причалу: “Тут був”. І назву судна та рік. Рідною мовою. Адже за нами сюди прийдуть інші.
- Ну то що тобі принести з Венеції? – не здавалася Галка.
- Маску карнавальну хочеш?
Я ніяк не міг зрозуміти, чи це все ще тривали витончені кпини, чи це вже брала гору традиційна українська шляхетність до переможеного ворога.
Отже, я не сам напросився, ви чули. Чули також і хлопці-матроси.
- Принеси мені пива з рисом. Так, щоб у складники входив рис. Рис італійською – “різо”.
Тема пива чомусь виявилася для Галки неприємною. Мабуть, вона таки чула мої торги з турками у Мартажі. Але вона сумлінно, як молода офіціантка в піцерії, дістала з сумочки записничка і записала “riso”. Замовлення було прийнято.
Коли хлопці нарешті зібралися і пішли з Галкою тинятися берегом, італійці вже витягли з трюму першу палету з цинковими злитками. Вивантажити цілком нас мали днів за два.
***
В морських угодах та контрактах, тексти яких не змінюються вже століттями, і в яких можна зустріти такі архаїчні звороти, якими говорили ще за часів Шекспіра, старанно, пункт за пунктом розписано все.
Хто платить за розбиті при вивантаженні піддони. За скільки годин до очікуваного часу прибуття в порт капітан мусить надіслати першу радіограму судновому агенту. З якого моменту починається відлік сталійного часу. І навіть – чиїм коштом сплачується за вугілля для камбузної плити. Плити на флоті не топлять вугіллям вже більше років, ніж мені та “Сурожу” разом. Але цей пункт ніхто і не подумав викреслювати з типового контракту. З нього ніколи нічого не викреслювали, а лише доповнювали покоління вантажних помічників та стивідорів. Є в цьому повага до традицій. Саме з цієї причини судна ще й досі називають пароплавами, навіть якщо їх рухає ядерний реактор.
Так ось, в усіх цих типових контрактах, в цих балтаймах, бербоут чартерах та демайсах, останнім рядком йде таке: “Усе інше – за звичаями порту”.
На час мого стояння біля трапу “Сурожа” у Венеції я вивчав звичаї різних портів вже з півтора десятка років, і можу вам багато чого розказати про країну і її перспективи в цьому світі лише за тим, як працюють місцеві докери. До речі, одеські та херсонські докери в цьому стосунку не пастимуть задніх. Принаймні, завжди працюють у касках.
Про Італію я скажу лише одне слово:
- Профспілки.
Головна думка, якою заклопотаний італійський докер: “Чи не працюю я в той час, коли усі товариші страйкують?” І він ладен кинути строп з вантажем у повітрі, між бортом судна та берегом, і бігти телефонувати до профспілкового комітету. Стільникові телефони Марконі винайшов саме для того, щоб докери могли зателефонувати до комітету безпосередньо з кабіни вантажного крана.
Страйки в Італії бувають миттєві – попереджувальні. В наших це б і страйком не звалося, вони взагалі так працюють. На годину-дві припинили вивантаження – і це вже страйк. Зате в наших нема кофі-таймів на 15 хвилин щодві години з кавою та колою за рахунок капіталіста.
Бувають ще місцевого винаходу – “італійські страйки”. Це коли усі бігають, грюкають, стукають, галасують, але справа вперед не рухається ні на сантиметр.
А ще – справжні, затяжні битви з ненажерами-капіталітами, хто кого. На тижні й місяці. З локаутами, побиттям штрехбрехерів та бійками з поліцією та карабінерами. Мрія будь-якого моряка – потрапити в такий затяжний страйк в Італії саме під причалом, а не на рейді. І тоді – щире щастя!
О, італійські вина! Як по кайфу випити в спеку сухого білого винця вже не з магазину, а просто з діжки якогось господаря у Південній Італії, яку бундючна промислова Північ називає не інакше, як “Африка”. О, палкі італійські красуні! Те, що ви носите на пляжах, вже не може називатися одежею! О різотто, паста, та справжня італійська піца щовечора, врешті решт!
Ви правильно здогадалися. Щастя – є! Після вивантаження двох трюмів “Сурож” втрапив у страйк. Мені годі сказати до якого саме типу він відносився, але наша команда вже другий тиждень щовечора вирушала на берег, і вже почувалася у Венеції, як вдома. У припортових винарках та остеріях хлопцям вже навіть відкрили кредит. На берег, якщо вулиці Венеції доречно називати берегом, вже сходили геть усі, крім мене та... Непийпива.
Ну, я був законним бранцем на судні, а Непийпиво мабуть вирішив помститися Венеції за цигарки саме таким чином: не залишити в ній жодного шеляга.
Цікаво, що зараз, прогулявши все зароблене тяжкою працею на злого турка і викуривши усі болгарські запаси, команда мабуть охоче припинила б свій тютюновий страйк, бо цигарки в Італії коштували вчетверо дорожче, ніж в Туреччині. Але пізно було пити боржомі, доводилося пускати на дим скажені гроші. Щоденні походи по місту коханих таки вдарили по кишені екіпажу. Лише я залишався у виграші.
Я навіть несказанно розбагатів. Я встиг відстояти вахту за обох помічників капітана і навіть за третього механіка. І мені тепер не загрожувала така прикрість, як прихідна вахта у рідному порту. Бо той, на чиїй вахті подали кінці на причал, стоїть потім стоянкову вахту всю добу. Морський закон. Хоча, який порт тепер був рідним, для нас, панамців?
Щодо гастрономічних страждань крутія Труффальдіно, усе теж склалося якнайкращим чином. Галка майже кожен день готувала все наперед, і на обід та вечерю, і залишала ключі від камбузу котромусь з матросів, щоб лише розігрів. Тут мені карта й повалила. В цьому ресторані в мене тепер була дисконтна карта на все, навіть на пудинг – ангельське блюдо.
І кожного вечора я зустрічав Галку на трапі ж і цікавився, де обіцяне пиво.
А кожного ранку – обов’язково нагадував, щоб не забула. Я теж ще та шкварка. Але пива з рисом у Венеції чомусь не було. Тобто геть не було. Розвідка доповідала, що Галка спеціально проінспектувала полиці з пивом принаймні у двох супермаркетах, і навіть намагалася питати в персоналу, але всього, чого досягла – їй запропонували на вибір 23 сорти рису.
Спека весь час стояла неможлива. Ні тобі вітерця, ні тобі дощу. А Непийпиво ще й примусив старпома щоранку і на весь день виганяти нас оббивати та фарбувати іржаві борти “Сурожа”. І пустуни-матроси вже шкрябали нігтями щоглу, замовляючи вітер, і наспівували: “Іди-іди, дощику, звари старпому борщику,”- бо в бурю та дощ не фарбують.
Містер Ріха, який на кожному сеансі зв’язку спочатку лаяв італійців і їх звичаї порту, потім – італійців та Непийпива, а ще згодом – вже самого Непийпива, нарешті втомився лаятися і лише жартував:
- Мастер, ви все ще засмагаєте у Венеції? У вас на борту більше нічого не трапилося? Хвала Аллахові!
І я розумів, навіщо Непийпиво виганяв нас фарбувати судно у спеку неможливу, але пояснити того найбільшим буркотунам з команди не міг. Я зберігав таємницю радіозв’язку. Так, нелегко дається морякам така романтична засмага. Три шкури злізе на сонці.
Під кінець цього “страйку” охочих вештатися романтичними вуличками було все менше, хлопці вже воліли краще закинути з борта вудку поруч з моєю і смикати собі риб-мутантів з брудних промислових вод лагуни. Настав день, коли на берег вирішила йти сама лише Галка.
Власне, вечір коли Галка пішла шукати пригод у місті коханих наодинці, настав вже на другий день стоянки. В перші відвідини вона уважно роздивилася, у чому тепер ходять в Венеції, і коли ввечері вийшла до трапу, у всіх нас повисли щелепи. Про те, що хлопці-матроси, ба, навіть другий штурман, їй тепер не кумпанія, було зрозуміло з самої лише сукні, яку вона одягла. В такій не гріх було з’явитися і на Венеціанському бієналле. З урахуванням того, що принаймні годину перед виходом в світ вона провела перед дзеркалом, усі зустрічні мужики мали тепер штабелями валитися просто в канали, навіть ті, що кожного дня бачили її ненафарбованою.
- Чао, хлопчики, - помахала вона нам на прощання, і вже якийсь водій автонавантажувача галантно підвозив її до прохідної на своєму сталевому коні.
Мене не дуже обходило, чи знайшла вона тих пригод на свою голову, а якщо знайшла, то яких. Я знав Галку. Вона вміла вдавати із себе страшенно задоволену, навіть коли обрана тактика приборкання чергового чоловіка несподівано давала не зовсім бажані наслідки, а не те щоб через пригоди якісь хнюпитися. Щодо наслідків: старий пірат Непийпиво і на Галку в вечірній сукні дивився, як на Галку в білому фартушкові, і персонально наказував:
- Галко, щоб о двадцять другій була на борту, як штик.
А це ж тільки життя починається! Але назвалася школяркою – вчи уроки.
***
Про те, що “люди гинуть за метал”, нам теж відомо з опери. Але оперний Мефістофель не уточнював, чи мав він на увазі також і цинк у злитках.
Щойно Галка вшилася с судна в гордій самотності, страйк італійських докерів припинився так само несподівано, як і розпочався. Докери, мабуть, перемогли, бо взялися за третій та четвертий трюм з таким заповзяттям, що мали б нас вивантажити ще цього світлового дня: черга з пароплавів на рейді вже була чималенька і докери мали надолужувати згаяне в страйк стаханівськими темпами.
Але небеса мали інші плани щодо цього. Через неповну годину після відновлення вивантаження нарешті вперіщив так довго благаний нашими матросами “дощик”. Та ще й який! Просто тропічна злива! Вода лилася з небес суцільною стіною і доки ми, миттєво змоклі до резинок від трусів, закрили кришки, в трюми налилося чимало води. Механікам навіть довелося вмикати осушувальні насоси. Щоб ви уявляли собі, кришка трюму на “Сурожі” важила близько двох тонн, та ще й шкентель, що йшов до лебідки, луснув. Кажу ж, пароплав – ровесник Леонардо да Вінчі.
На те, щоб вручну накотити кришки на трюми по спеціальних рейках, навалившись на них усім гамузом, як бурлаки на Волзі, у нас пішло хвилин з двадцять. Морською мовою це зветься аврал.
І знову я поважав Непийпива. Капітанові рвати пупа на авралі не дозволяє субординація, і це правильно. Ще побачать стивідор та докери, які з першими ж краплями покидали все у трюмі, та перебрались під навіс нашої рубки по лівому борту. Але Непийпиво не став і відсиджуватися під дахом. Увесь аврал він провів на палубі, поряд зі своїми людьми. Ще й знущався над практикантами, на недосвідчених обличчях яких відбивалося занадто багато емоцій:
- Що за обличчя, хлопці? Що, Дмитрику, думаєш: “Куди я потрапив і де мої лахи?” Знайте на кого, вчитеся, салабони! Он на боцмана гляньте. Дощ для моряка – це пил! Навалились, не шлангувати! Вище носа!
- Та що з цим цинком станеться, він же не іржавіє, - бухтіли під носа ті з практикантів, які найкраще вчили хімію, але так, щоб Непийпиво не чув, або міг вдати, що не почув. Але до кінця авралу вже й ці хіміки реготали над солдафонськими приказками Непийпива, які відрізнялися особливою тупістю.
А от італійський стивідор, мабуть, не вчив хімії зовсім. Він стояв під навісом сухий, але чимость незадоволений, і навіщось відразу запросився в каюту до мокрого Непийпива, ледь ми пошабашили.
- Може сер дозволить мені переодягти шкарпетки, бляха? – не дуже задоволено, але дуже ввічливо відповів Непийпиво. Бачив він наскрізь цього жевжика в білій касці та білому (!) комбінезоні.
Через якийсь час Непийпиво постукав до мене в радіорубку. Радіорубка та каюта радиста на пароплавах зазвичай знаходиться поряд з капітанською каютою та містком, щоб радист завжди був напохваті.
- Зовсім показилися твої італійці, бляха. Стивідор відмовляється приймати вантаж з “чистими” коносаментами. Каже, що його пошкоджено.
- Цинк? Дощем?
- Та хоч золоті злитки! Вперся, напишу застереження і все!
- Але ж це форс-мажор.
- Отож. Я, бляха, морський протест вже накатав. Артиклі перевіриш?
У письмових англійських текстах Непийпиво вже не вставляв ніяких “сполучників”, але пропускав геть усі артиклі, або ставив їх занадто багато. Більшу частину життя він проплавав на рибалках, а в них з артиклями завжди проблеми.
- Нам тепер лише без чистих коносаментів ще з порту вийти, і Ріха або сам зіскочить з мосту у Босфор, або мене завезе на свойому лімузині та зіштовхне під три чорти, - спересердя сказав мені Непийпиво більше, ніж мені належало знати. Та радисти і так знають доволі таємниць, бо всі переговори з судна йдуть саме через них. А про таємницю радіозв’язку я вже писав.
Я от, бачите, старанно дочекався, поки з усіх таємниць “Сурожа” буде знято гриф “цілком конфіденційно”. “Сурож” уже, напевно, пустили на голки. Пароплави стільки не живуть. Непийпиво вже, мабуть, нянчить онуків у своїй Кардашинці. А я після того, як покинув плавати, встиг потрапити в непевне суто жіноче товариство філологів, і вже навіть вилаятися не можу без словника.
І якщо я колись зустрінуся таки з Непийпивом на березі, я сподіваюся, що він вибачить мені те, що я став балакучим, як філолог, а не мовчазним, як радист. І ми пом’янемо “Сурож” незлим тихим словом, як сивочолого заслуженого ветерана, а зовсім не як “гроб”, як називають такі старі пароплави інші моряки.
Але стариган “Сурож”, мабуть, відчував свою провину щодо попсованих стивідором коносаментів, і мав свої розрахунки, як йому виручити улюбленого капітана зі скрути. Коли вже не залишається жодних надій, моряки зазвичай сподіваються лише на судно. На те що воно не зрадить, та витримає все.
Коли дощ ущух, ми знову відкрили трюми, докери повернулися до своїх жовтих рогатих автонавантажувачів, хоча й лаялися так емоційно, по-італійському, розмахуючи руками за кермом: шини ковзалися по трюму, бо пайоли були мокрі.
І наш старенький “Сурож”, як форвард, який розуміє, що поле мокре, а м’яч круглий, і б’є з безнадійного кута по воротах, хитнувся на поодинокій хвилі від пароплава, що проходив повз наш причал, і підставив свого борта просто під ріг жовтого італійського автонавантажувача.
Недарма в італійських правилах дорожнього руху є пункт, що не дозволяє розмовляти з водієм під час руху. Бо водій в той же час покидає кермо і починає махати руками. Шини ковзнули, водій саме розмахнув руками, борт підставився. І молода сталь прошила стару та іржавеньку наскрізь. Пробоїна була нижче ватерлінії, і в неї відразу фонтаном заструменіла забортна вода.
“Сурож”, може, і не забив гола у ворота італійців, але право на пенальті заробив чесно.
Коли Непийпиву доповіли про прикрий інцидент у трюмі, він знову став схожий на старого задоволеного пірата, який знайшов скарб із цинкових злитків на острові Флінта. Здавалося б – караул! - судно тоне під причалом! А він посміхався. І ось чому.
Тепер настала черга принципового стивідора благати про милість. Це вже був не якийсь помитий дощем цинк.
Непийпиво навіть не став грати аварійну тривогу. Він послав у трюм старшого механіка та боцмана, і вони за лічені хвилини ліквідували “пробоїну”. Не розповідати ж було італійцеві, що з такими прикрими інцидентами команда “Сурожа” зіштовхується кожного разу, коли судно ставлять під метал чи металобрухт. Хіба що пробити зовнішній борт – це справді треба було добре постаратися. А на баластних танках боцман та старший механік вже добряче набили руку.
- Ну як там з коносаментами, сер? – поцікавився Непийпиво, сховавши посмішку. Він хвилин з п’ять вже роздивлявся роботу боцмана в трюмі і про щось радився зі стармехом. Латка, проте, залишалася тимчасовою, і вимагала ремонту. Водолазів, або навіть докування.
- З коносаментами жодних проблем, сер, - відповів сполотнілий стивідор. Схоже було на те, що не носити йому більше білої каски й білого комбінезона. І жодні профспілки не допоможуть.
- Але, як ви вже встигли помітити, проблеми залишаються у мене, сер.
Непийпиво ще трохи позабавлявся переляком італійця, а потім відразу помилував.
- Я не складатиму акта, якщо ви після закінчення вивантаження надасте мені зварювальний напівавтомат та зварювальника.
- Ні, мабуть обійдеться без водолазів.
- Все, що забажаєте, сер! – зраділий білокомбінезонник ладен був гопки скакати. Він вискочив з трюму, як повітряна кулька, але перш ніж залишити судно й бігти замовляти зварювальника, дуже чемно поцікавився у мене:
- Пробачте, сер, а з якої ви країни? Я бачу, що прапор панамський, але з якої країни екіпаж?
***
Не стану розповідати докладно про те, як нам заварювали борт. Скажу лише, що Непийпиво зі стармехом на око прикинули місце пробоїни, стоячи у трюмі, і без усіляких там розрахунків вирішили, що якщо судно повністю вивантажать, а його ще й накренити, прийнявши воду в баластні танки лише з правого борту, пробоїна підніметься над водою. Так все і вийшло. Навіть приказка відповідна є. “На морське випукле око”. Воно, мовляв, помиляється рідше, ніж, калькулятор, і батарейок не потребує.
Спав я тієї ночі, як убитий. Без всякого одруження Фігаро, день видався справді шалений. Розбудив мене вже старпом по трансляції.
- Судновий час – сьома нуль-нуль. Команді – підйом! Доброго ранку, джентельмени і дама! – старпом в нас був ще той жартівник
Я неохоче продер очі і побачив якісь три пляшки на столі каюти. Хтось вночі нахабно порушив “моє прайвасі” і заніс їх до каюти. Спершу я подумав, що то щасливий стивідор віддячує таким чином усім зустрічним українцям. Але пляшки чомусь були з ієрогліфами. Але це було пиво, безсумнівно пиво. Невідомий доброчинник залишив під пляшками записку, щоб не виникло жодних непорозумінь.
- Любчику! – починалась записка.
- Ого! – подумав я. – Добре що дружина ніколи не прочитає.
“Любчику, я була неправа. Але ти таки збоченець. Я знайшла твоє кляте рисове пиво лише вчора ввечері, коли дощ загнав мене до китайського ресторану. Вони возять його пароплавами із Гонконга, уявляєш?
Замов мені, будь ласка, переговори з Черніговом з викликом на пошту. Адреса та ж сама. В мами сьогодні день народження.”
Підпису не було. Але його було й непотрібно.
От же ж бісова дівка! Ні, ця жінка справді не продається! Вона сама купить вас стільки разів, скільки їй того заманеться, а потім продасть, і знову купить. Начувайтеся, містер Ріха та інші, ласі до українських красунь!
Моє щастя, що з радистом теж аж ніяк не варто сваритися посеред рейсу, навіть і в часи супутникового зв’язку та стільникових телефонів. Особливо, якщо тобі потрібна така архаїчна послуга, яку й надалі надавали лише я, мій однокурсник Доня, що тепер працював на херсонському радіоцентрі, та Укрпошта.
В море виводив нас все той же лоцман-тенор. Цього разу він співав таку гарну та старовинну пісню, що я не паплюжитиму її навігацією та перекладами, а наведу в оригіналі.:
Che bella cosa na jurnata 'e sole,
n'aria serena doppo na tempesta!
Pe' ll'aria fresca pare gia' na festa
Che bella cosa na jurnata 'e sole.
Refrain:
Ma n'atu sole
cchiu' bello, oi ne'.
'O sole mio
sta 'nfronte a te!
'O sole, 'o sole mio
sta 'nfronte a te,
sta 'nfronte a te!
2. Lùcene 'e llastre d''a fenesta toia;
'na lavannara canta e se ne vanta
e pe' tramente torce, spanne e canta
lùcene 'e llastre d'a fenesta toia.
Refrain:
3. Quanno fa notte e 'o sole se ne scenne,
me vene quase 'na malincunia;
sotto 'a fenesta toia restarria
quanno fa notte e 'o sole se ne scenne.
Refrain:
На зворотньому шляху коридорами судна до лоцманського катера кучерявий сяюючий коротун тричі перепитав мене дещо, і коли я піднявся назад на місток, в рації вже лунало:
- Сьїмь футьїів пьїд кільєм, синьор капітано! Часьтьливого плаванньйа!
А помаранчевий лоц-бот вже стрибав на хвилі й дудів нам на прощання.
Адріатика, вмита дощем, вже не нагадувала блідий смарагдовий пудинг. Вона сяяла, наче тут щойно викинуло за борт весь свій вантаж судно із синькою, і білі баранці над хвилями перекочувалися до самого горизонту. В моїх антенах вже насвистував свіжий вітерець. По небу бігли білесенькі хмарки. “Сурож” трохи похитувало. І я, несподівано для себе, вийшов на крило містка, де мене б ніхто не почув, і заспівав на повні груди, як умів, щойно тричі проспівані лоцманом рядки:
Ma n'atu sole
cchiu' bello, oi ne'.
'O sole mio
sta 'nfronte a te!
'O sole, 'o sole mio
sta 'nfronte a te,
sta 'nfronte a te!
