Розділ 15 Прибуття в Порт Денісон, Квінсленд – Лекція – Спогади про капітана Кука – Читання доброчинної лекції у Куктауні – Щасливе уникнення коралового рифу – Домашній острів, Недільний острів, Пташиний острів – Американський ловець перлин – Ювілей на острові Четверга – Новий кормовий прапор для «Спрея» - Острів Бевзя – Через Індійський океан – Острів Різдва
Зранку 26-го острів Глочестер був впритул по борту, і вже ввечері «Спрей» об'якорився в Порт Денісон, обабіч якого на горі притулилося приємне містечко Бовен, майбутній водний курорт і здравниця Квінсленда. Уся навколишня місцевість має цілющий клімат.
Гавань була легкодоступною, просторою та безпечною, її грунт чудово тримав якір. В Бовені, куди прибув «Спрей», було тихо, і добрі люди, що мали вільну годину часу, на другий вечір по прибутті спустилися до Школи Мистецтв послухати розповідь про мою подорож. Це була остання новина й подія. Її в належний час проанонсували дві невеличкі газетки, «Бумеранг» та «Нуллі Нуллі», в одній за день до того, а в іншій за день після того, що було однаково для видавця, та, за великим рахунком, і для мене.
Крім цього, з розмахом розповсюдили рекламні проспекти і задіяли «кращого глашатая» Австралії з дзвоником. Але я залюбки протяг би цього негідника під кілем разом з його дзвоником і всім іншим, коли він підійшов до дверей маленького готеля, де моя ймовірна публіка, а з нею і я, мирно обідали. Бемкання його дзвоника і диявольські волання створювали шум, який міг розбудити мерців скрізь на шляху подорожі «Спрея», від «Бостона до Бовена, двох ступиць в колесах колісниці світобудови», як потім написав «Бумеранг».
Містер Майлс, мировий суддя, капітан порту, земельний комісар, наглядач золотих копалень тощо, був головою зборів, і представив мене публіці. З якою метою, я так ніколи і не допетраю, хіба що, аби збентежити мене почуттям зарозумілого хизування і отруїти мені життя. Бог свідок, я познайомився з кожним мешканцем містечка в першу ж годину на березі. Я вже знав усіх їх по іменах, а вони знали мене. Але що не кажи, містер Майлз був гарним промовцем. Я навіть намагався спонукати його продовжувати і розповісти ще й про власне подорож, поки я показуватиму картинки, але від цього він відмовився. Я маю пояснити, що розповідь я супроводжував ілюстраціями з проектора. Пейзажі були нічогенькі, але ліхтар, головний біль на тридцять шилінгів, був кепський, я мав лише гасову лампу для нього.
Я відплив зрання наступного ж дня, ще до того, як вийшли вранішні газети, і думав, що вчинив правильно. Втім, як я потім довідався, кожна з газет вийшла зі схвальною колонкою про так звану лекцію, крім того, вони знайшли гарні слова і для глашатая з дзвоником.
Від Порт Денісон шлюп побіг з постійним пассатним вітром і не робив зупинок взагалі, день чи ніч, допоки не досяг Куктауна, на річці Ендівор, куди він прибув у понеділок, 31 травня 1897. Але перед цим йому трапився оскаженілий порив вітру п’ятдесятьма милями нижче по узбережжю. На цю паралель приходиться пік і основний струмінь пасатних вітрів, які біля Куктауна часто роздмухуються до сили шторму.
Я намагався йти цим маршрутом з надзвичайною обережністю і намацував лотом шлях понад мілинами. Досвідчений офіцер королівського флоту, знавець проходів Бар’єрного рифу, писав мені, що корабель Її величності «Орландо» пройшов ними під парами вночі так само спокійно, як вдень, але я, під вітрилами, наражатиму своє судно на небезпеку на коралових рифах, якщо зберуся повторити подібне.
Тільки між нами, але то було б нелегкою справою – щоночі шукати якірну стоянку. Також, я колись сподівався, що важка робота зі щоденної зйомки з якоря та постановки вітрил закінчилася для мене, ледь я вийшов з Магеланової протоки. Крім того, найкращі адміралтейські карти роблять можливим продовжувати плавання і вдень, і вночі. Справді, з ходовим вітром і в ясну погоду цієї пори року, шлях Каналом Бар’єрного рифу, якщо чесно, містив менше перешкод, ніж пожвавлена вулиця у великому місті, і поза сумнівом, був безпечнішим. Але повторю кожному, хто наміряється вийти в таку подорож: день надворі, чи ніч – тримайся подалі від рифів. Або будь ще обережнішим і залишайся на ночівлю на березі.
«Спрей» запурхнув у порт, неначе пташка,»- писали куктаунські газети узбережжя наступного ранку по моєму прибутті. «І здавалося дивним, - вони додавали, - що лише одна людина, яку можна було бачити на палубі, заводить судно у порт». «Спрей» зробив усе якнайкраще, навіть і не сумнівайтеся, бо вже поночіло, і він поспішав знайти вільний пірс до темряви. Змінивши галс, я пройшов повз всі судна в порту і пришвартувався якраз на заході сонця майже на траверзі монумента капітанові Куку. І вже наступного ранку зійшов на берег, щоб вшанувати свої очі видом того самого каміння, яке бачив і великий навігатор, бо ж я прибув на святу для мореплавця землю. Але в Куктауні, схоже, досі сумніваються щодо точного місця, де Куків корабель, «Ендівор», кілювали для ремонту на вікопомному шляху довкола світу. Деякі стверджують, що це було зовсім не на тому місці, де зараз стоїть монумент. Мені довелося взяти участь у дискусії на цю тему, що мала місце одного ранку. І присутня молода леді, звертаючись до мене як до одного з визнаних авторитетів у питаннях навігації, дуже улесливо спитала моєї думки. Отже, я не бачу причин, чому б капітан Кук, якщо вже йому закортіло відремонтувати корабель на березі, не міг би прокопати канал до того місця, де зараз стоїть йому монумент, звичайно, якщо мав їз собою екскаватор. А потім так само засипати канал знову. Від капітана Кука можна очікувати будь-чого, і ніхто досі не казав, що він вийшов у той рейс без землечерпалки на буксирі. Молода леді, схоже, також схилялася до моєї думки, і, продовжуючи тему історичної подорожі, спитала, чи я вже відвідав місце трагічної загибелі великого циркумнавігатора далі по берегу. В мене від такого перехопило подих, але школяр-всезнайко, що саме проходив повз, прийшов мені на допомогу, бо, усі хлопці, коли бачать, що комусь бракує інформації, тут таки негайно і добровільно її надають. Він сказав:
- Мем, але капітана Кука вбили зовсім не тут! Його було вбито в Гафриці: лев з’їв його.
Тут я поринув у спогади про злиденні колишні дні. Мені здається, це було у1866. Старий пароплав «Соушей», рейсом з Батавії на Сідней, зайшов до Куктауна за протицинготним зіллям, як я завжди гадав, і зовсім «випадково» - щоб здати пошту на берег. У списку хворих на борту була присутня і моя лихоманкова персона, отож я, власне, і не бачив цього берега, аж поки не повернувся сюди на «Спреї» тридцять один рік по тому. А зараз я спостерігав, як привозять до порту шахтарів з Нової Гвінеї, нужденних і вмираючих – сама шкіра й кості. Багато з них померло на переході морем і були поховані у хвилях. Потрібно було бути останнім негідником, щоб бачити їх страждання і не спробувати щось для них зробити.
Симпатії усіх були на боці цих страждальців, але маленьке містечко вже було у скруті від своєї безупинної доброчинності. Ось тут би і став у нагоді подарунок тієї леді з Тасманії, який я дав собі слово розглядати лише як позичку, але виявив, до свого сорому, що вже встиг розтринькати гроші. Проте, добрі люди Куктауна хотіли послухати морських оповідок, особливо ж, як екіпаж «Спрея» чинить, коли хвороба трапляється і на його борту. Отож невеличка пресвитеріанська церква на пагорбі була відкрита для бесіди. Кожен міг виступити, і це забезпечило бурхливий успіх заходу. Головував на цьому збіговиську суддя Честер, мировий арбітр, тож воно було приречене на успіх. Саме він «анексував» острів Нова Гвінея для Великобританії.
- Поки я знаходився там, - казав суддя, - я захопив найродючішу і найбільшу його частину.
Ця офіційна заява прозвучала як гарний жарт для вух старого мандрівника. Однак, німці зчинили такий ґвалт, поки суддя збирався з думками, що тут таки отримали свою частину острова.
Отже, я завдячую шахтарям Куктауна великим привілеєм внести свою лепту на гідну справу. А ціле місто завдячує судді Честеру за не кепсько проведений час. За таких обставин, 6 червня 1897, я відплив, прямуючи на північ, як і до цього.
7-го перед заходом сонця я прибув на дуже пристойне якірне місце, і на ніч став на якір на траверзі пловучого маяка Клермонт. Це був єдиний випадок впродовж всього плавання Каналом Бар’єрного рифу, коли «Спрей» ставав на якір, якщо не рахувати Порт Денісон та річку Ендівор. Наступної ж глупої ночі, вже 8-го, в певну мить я сильно пошкодував, що не об’якорився до темряви, що я легко міг би зробити з підвітряної сторони коралового рифу. Сталося ж так. «Спрей» тільки-но проминув пловучий маяк М-Рифу, залишив його вогонь за кормою, коли, на повному ходу, під всіми вітрилами, налетів на сам М-Риф з його північного краю, де я сподівався побачити бакен.
Проте, шлюп швидко крутонувся на каблуку, ще раз струсонувся на хвилі і перетнув мілке так швидко, що я погано уявляю, як йому те вдалося. Бакена там не було, прийнамні, я його не бачив. Після удару не було в мене і часу видивлятися його, і звичайно ж, вже не грало ролі, побачу я його, чи ні.
Усе це дало нам гарний старт в бік мису Грінвіль, наступної точки по курсу. Я бачив загрозливі валуни прямо під кілем шлюпа, який ковзав понад ними, і подумки відмічав, що літера М, на честь якої названо цей риф, - тринадцята літера англійської абетки. Виходить, тринадцять, як було помічено за роки до цього, все ще залишається моїм щасливим числом. Аборигени мису Грінвіль загальновизнано ворожі, мені порадили оминути їх. Отож від М-Рифу я стернував мористіше прилеглих островів, щоб бути з безпечного боку. Аж підстрибуючи, «Спрей» невдовзі по півночі проминув острів Домашній, уникаючи кільової хитавиці поблизу мису, і повернув у фордевінд курсом на Захід. Трохи пізніше він здибався з пароплавом, що прямував на південь, намацуючи свій шлях у темряві і перетворючи ніч на похмуру своїм власним чорним димом.
Від острова Домашнього я попрямував на Недільний острів, і, опинившись на його траверзі, зменшив вітрила, не бажаючи пройти ще до світанку Пташиний острів попереду. Вітер був усе ще свіжий, а острови були пласкі, з перешкодами навколо них. У середу, 9 червня 1897, при світлі дня, Пташиний острів був прямо по курсу, на дистанції дві з половиною милі, яку я вважав явно недостатньою. Потужна течія несла шлюп вперед. Отож я не поспішив з тим, щоб зменшити вітрила ще вночі! Перше й останнє австралійське каное за всю подорож я зустрів тут, ближче до материка. З клаптиком вітрила на щоглі воно прямувало до цього острова.
Наступного ранку я знайшов на палубі довгу, тонку рибину, що вистрибнула на борт цієї ночі. І приготував її на сніданок. Рухлива щелепа рибини була не більша, ніж в оселедця, якого вона нагадувала в усіх відношеннях, окрім того, що була втричі довша, але це було і втричі краще, бо я вельми полюбляю свіжих оселедців. Тьма тьмуща бакланів була навкруги цього дня, який був одним з найприємніших на Божому світі. «Спрей» танцював на хвилях, заходячи до проходу Олбані, коли сонце хилилося долі на заході понад пагорбами Австралії.
О 19:30 «Спрей», вже в проході, кинув якір в невеличкій бухточці материка, поблизу від судна ловців перлин, яке називалося «Тарава» і стояло на якорі. Його капітан з палуби свого судна направляв мене до якірного місця. А ледь це було зроблено, одразу ж прибув до мене на борт, щоб потиснути руку. «Тарава» була каліфорнійським судном, а капітан Джонс, його власник, - американцем.
Наступного ранку капітан Джонс привіз на борт дві пари вишуканих перлових мушлів, більш досконалих черепашок я ніколи не бачив. Мабуть, це були найкращі з тих, що він мав, бо Джонс був душа-людина і справжній моряк, що геть не любив побазікати. Він запевнив мене, що варто мені лишитися ще на декілька годин, і нам нанесуть візит якісь друзі з Сомерсета поблизу. І один з членів команди, що саме перебирав мушлі на палубі, підтвердив, мовляв, можу на це поставити. Старший помічник теж готовий був побитися об заклад, що вони прийдуть. І вони з’явилися якраз тоді, коли другий помічник і кок закладалися на те, що друзі обов’язково заявляться. Ними виявилися містер Жардін, скотар, відомий на всю округу, і його сімейство. Місіз Жардін була небогою короля Маліетоа і кузиною чарівної Фааму-Самі («Та, що запалює море»), які відвідували «Спрей» в Апії. Містер Жардін власною персоною був довершеним зразком шотландця. Разом зі своєю невеликою сім’єю він із задоволенням жив у цій віддаленій місцевості, користуючись усіми вигодами такого життя.
Той факт, що «Тарава» була побудована в Америці, легко пояснював те, чому увесь її екіпаж, включаючи юнгу Джима, так затято бився об заклад. Не пояснювало це лише того, чому капітан Джонс, єдиний американець на борту, ніколи не був у цьому помічений.
Після приємних теревенів і прощання з людьми з «Тарави» та містером і місіз Жардін, я знову підняв якір і попрямував на острів Четверга, зараз вже помітний на горизонті якраз посеред протоки Торреса, куди і прибув незадовго ополудні. Тут «Спрей» залишався аж до 24 червня. Оскільки він виявився єдиним представником Америки серед суден в порту, ця затримка не обговорювалася, бо 22-го був діамантовий ювілей королеви. Два зайвих дні пішли на те, щоб, як кажуть моряки, «прийти в меридіан».
Тим часом я провів чудові дні поблизу острова. Містер Дуглас, місцевий суддя, запросив мене в круїз на своєму паровику по островах протоки Торреса. Це була наукова експедиція під командуванням професора Мейсона Бейлі, ботаніка, ми шукали вчорашнього дня на островах П’ятниці та Суботи, де я пройшов курс молодого бійця з ботаніки. Міс Бейлі, професорова донька, супроводжувала експедицію і щебетала мені про десятки тубільних рослин з довжелезними назвами.
22-е було великим днем на острові Четверга, бо ми отримали не просто ювілей, але ювілей з грандіозним корроборі в комплекті. Містер Дуглас перевіз десь чотири сотні туземних воїнів та їхніх дружин і дітей через протоку з материка, щоб надати святкуванню справжнього місцевого колориту, бо відтепер щоб не робилося на острові Четверга, робилося воно з незрівнянним галасом. Корроборі, що не кажи, вдалося на славу. Вночі я зайняв місце глядача, а виконавці, розмальовані фантастичними кольорами, танцювали або вистрибували довкола перед палаючим багаттям. Деякі були одягнені і розмальовані як птахи та звірі, серед яких були найкраще представлені стауси ему та кенгуру. Один парубок скакав як жаба. Деякі намалювали на тілі людський скелет і стрибали навколо загрозливо, зі списами в руках, готові звалити з ніг деяку кількість уявних ворогів. Кенгуру-хопери підстрибували і пританцьовували з природженою простотою та грацією, показуючи гарні сценки. Приділили досить часу і музиці, вокальній та інструментальній. Інструментами (з дозволу сказати!) були якісь цурпалки, якими гамселили одна об одну, і блюдцеподібні кістки, які стискали у долонях і грюкали ними об інші, видобуваючи приглушений звук. Це було водночас кумедне, ефектне і потворне видовище.
Туземні воїни, яких я бачив у Квінсленді, були переважно гнучкі й досить гарної постави, але їх завжди псував відразливий вираз обличчя, і їхні жінки були, якщо це можливо, навряд чи набагато доброзичливіші.
Я помітив, що в день ювілею в громадському саду не майоріло жодного іноземного прапора, окрім Зірочок та Смужечок Сполучених Штатів, які поруч з Юніон Джеком стерегли браму парку, а також пропливали над головами в багатьох місцях, від крихітних прапорців до знамен стандартного розміру. Під час розмови з містером Дугласом я наважився на ремарку щодо цього компліменту моїй країні.
- Атож, - сказав він, - це сімейна справа, і ми не вважаємо Зірки й Смуги іноземним прапором.
Звичайно ж, «Спрей» майорів своїм найкращим сатином, і підняв Юніон Джек поряд зі своїм власним шляхетним стягом настільки високо, наскільки міг.
24 червня «Спрей», добре споряджений в усіх відношеннях, відплив у наступний довгий перехід через Індійський океан. Містер Дуглас ще й подарував нам новий прапор, коли ми полишали його острів. Тож, власне, «Спрей» вже проминув майже всі небезпеки Коралового моря та Торресової протоки, яких, звичайно, було немало, але від цієї точки на нас чекало вже звичне плавання прямим курсом. Пасатні вітри все ще були свіжими, і з ними можна було розраховувати безпечно досягти хоч би й узбережжя Мадагаскару, якщо не ще далі, бо була дуже рання пора сезону.
Я не хотів прибути до мису Доброї Надії до середини літа, а зараз була лише рання зима. Колись я огинав цей мис у липні, який, звісно ж, відповідає там середині зими. Міцне судно, яким я тоді командував, зустріли лише несамовиті урагани, і воно ледь пробилося через них. Зараз я не бажав жодних зимових штормів. Це не означало, що на палубі «Спрея» я побоювався їх більше, ніж на палубі великого корабля, а значило лише те, що я надаю перевагу гарній погоді на будь-якій палубі. Це правда, що вскочити в жорстокі шторми під мисом Доброї Надії можна у будь-яку пору року, але влітку вони трапляються рідше і тривають не так довго. Таким чином я мав досить часу попереду, щоб дозволити собі зійти на берег на островах на моєму шляху, отож проклав курс до Кокосових островів Кілінга – атола на відстані двадцять сім сотень миль. Відправивишись від острова Бевзя, який я проминув рано вранці, я вирішив на шляху поглянути на високі гори острова Тімор.
Острів Бевзя я бачив і до цього, але лише одного разу, і це було саме тоді, коли я валявся пластом в лихоманці на пароплаві «Соушей». Коли він продимів повз ці місця, мені покращало рівно настільки, щоб я зміг виповзти на палубу подивитися на Бевзів острів. Навіть якби для цього довелося вмерти, я мусив його побачити. В ті дні кораблі, що проходили повз, залишали в печері на його березі припаси для подорожніх, що пережили кораблетрощу або потерпають від лиха. Капітан Ейрі з «Соушей», добрий чоловік, надіслав шлюпку до печери з його внеском до загальних запасів. Припаси успішно вивантажили на берег, а на зворотному шляху шлюпка прихопила з імпровізованого поштового відділку у печері дюжину чи й більше листів, більшість з яких залишили китобої, з проханням, щоб перше ж судно, що прямує додому, доставило їх на берег і прослідкувало за їх відправкою. Це було звичаєм цієї дивної поштової служби впродовж багатьох років. Деякі з листів, привезених нашою шлюпкою, направлялися в Нью Бедфорд, а деякі – в Фейрхевен, Массачусетс.
Зараз на острові Бевзя є маяк і регулярне поштове сполучення з рештою світу. Чарівна невизначеність долі листів, полишених тут, вже в минулому. Я не заходив на невеличкий острівець, але тримався поближче до нього і обмінявся сигналами з наглядачем маяка. Продовживши плавання, шлюп опинився в Арафурському морі, і день за днем плив у молочно-білих або зелених та пурпурових водах. Мені пощастило, що я потрапив у це море в останній чверті місяця. Перевага полягала в темних ночах, в які я спостерігав фосфоричний ефект нічного моря у найбільшому блиску. Море, яке розсікав форштевнем шлюп, здавалося все палало, при його світлі я міг бачити найменші дрібниці на палубі, а кільватерний слід був просто вогняною стежкою.
На 25-е червня шлюп вже проминув усі мілководдя і небезпеки і продовжував плавання в
спокійному морі так само неухильно, як і до цього, але швидкість його дещо сповільнилася. Я витяг летючий клівер, зшитий ще на Хуан Фернандесі, і поставив його як спінакер на найміцнішій бамбучині, подарованій мені місіз Стівенсон на Самоа. Спінакер випнув груди, як солдат, бамбук це витримав і «Спрей» пришвидшив свою ходу.
Декілька голубів, що летіли з Австралії на острови, відхилися від курсу в бік «Спрея». Виднілися якісь менші пташки, що летіли у зворотному напрямку. В тій частині моря Арафура, куди я потрапив спочатку, було мілко і морські змії звивалися на всьому просторі та раз за разом виринали над хвилями. Коли шлюп пройшов далі, глибини моря збільшилися і змії щезли. В синій океанській воді вже не було видно жодної.
У ці дні ясної погоди мені й робити було нічого, хіба що читати та відпочивати на палубі, щоб надолужити наскільки те можливо важкі часи поблизу мису Горн, які ще не забулися, і зробити запаси безтурботності для мису Доброї Надії. Записи до мого вахтового журналу зараз мало відрізнялися з дня на день – щось таке, як ось 26 та 27 червня, наприклад:
26 червня, вранці, невеличкий шквал; пізніше вдень – постійний бриз.
На лагу опівдні – 130 миль
Від’ємна поправка на знос – 10
____________
120
Додати на течію 10
____________
130
Широта за визначенням в південь – 10 градусів 23’ S
Довгота за позначкою на мапі
Такий журнал не вимагав напруження мозку. 27 червня ще показовіше в тому, що писати не було про що.
По-перше, знайшов сьогодні на палубі рибу-літуна; засмажив на маслі.
133 милі на лагу.
Знос віднімаємо, течію додаємо, сумма незмінна.
Широта за визначенням в полудень – 10 градусів 25’ S
Вже декілька днів «Спрей» плив на захід по паралелі 10 градусів 25 мінут Зюйд, не відхиляючись і на йоту. Тобто якщо він і відхилявся від неї впродовж дня та ночі, а таке могло бути, рівно в полудень він знову опинявся на тій же широті, і це було досить дивно. Але найбільша вправність вимагалася для визначення довготи. Мій жерстяний годинник і єдиний покажчик часу досі вже втратив хвилинну стрілку, але після того, як я прокип’ятив його, ще показував години, і цього було майже досить на таких великих відстанях.
2-го липня велкий острів Тімор був на виду далі до Півночі. Наступного дня відкрився острів Дана неподалік, нічний бриз з острова доніс пахощі прянощів та ще чогось земного.
11-го, під всіма вітрилами і все ще зі спінакером, біля полудня ми вийшли на пряму видимість острова Різдва в одному румбі праворуч від курсу. Ввечері він був на траверзі на дистанції дві з половиною милі. Поверхня острова рівномірно здіймається від рівня моря до чималої висоти посередині. Пологі вигини його контуру нагадували рибу, і довга океанська брижа набігала й розбивалася об його береги, наче об боки сплячого чудовиська, нерухомого посеред моря. За пропорціями він нагадував кита, і поки шлюп плив вздовж берега до того місця, де мала б бути китова голова, відкрилося навіть китове дихало. Його роль виконувала промоїна у виступі скелі, через яку з кожною наступною хвилею здіймався стовп води, неначе справжній китовий фонтан.
Немало води спливло з того часу, коли я востаннє бачив цей острів, але я не забуду свого тодішнього захвату, бо капітан корабля, на якому я тоді був, «Таньоре», просто проспівав з кормової частини квартер-дека:
- Тож мерщій усі на реї! Там де око, там і два острів бачили Різдва!
І дійсно, з висоти бом-брам-рея можна було бачити острів. Таким чином, капітан М. щойно склав видатний пісенний хіт, який йому вже ніколи не довелось перевершити. Старший помічник, жах усіх палубних матросів, який і досі ніколи не перечив улюбленому капітанові, вирішив ще більше прогнутися, сприйняв пісеньку за наказ і таки загнав нас на щогли. Коли ми прибули до Гонконгу в судновій пошті був лист і для мене. Я знаходився у шлюпці разом з капітаном, лист вже декілька годин був у нього. Але чи не подумали ви часом, що він міг віддати листа просто до рук матроса? Ні, звичайно ж, особливо простого матроса другого класу. Коли ми повернулися на корабель, він віддав листа першому помічникові, перший помічник віддав його другому помічникові, і вже той, знущаючись, поклав його на кабестан, звідки я зміг взяти листа!
__________________________________
1 У цьому місці усі, хто знає справжнє місце загибелі Кука мали б зареготати (прим. перекладача)
2 Австралійське. Зібрання аборигенів священного, святкового або войовничого характеру. В переносному значенні – будь-яке галасливе зібрання.
