Розділ 14 Вітальний лист від леді. – Плавання по Тасманії. – Шкіпер читає свою першу лекцію про плавання. – Достаток провізії. – Перевірка надійності «Спреї» у Давенпорті. – Знову у Сіднеї. – На північ у напрямку протоки Торрес. - Аматорська корабельна аварія. – Друзі на побережжі Австралії. – Небезпеки Коралового моря.
1 лютого 1897 року, по поверненні на моє судно, я знайшов вітального листа, якого додаю нижче:
«Леді надсилає містеру Слокаму додану до листа п’ятифунтову банкноту, на знак оцінки його мужності, коли він самотній, без людського співчуття та підтримки, під час небезпек, які загрожували йому, перетинав широкі моря на такому невеличкому човнику. Успіху Вам!»
До сьогоднішнього дня, я так і не знаю хто написав цього листа і кому я завдячую цим щирим даром, який він містив у собі.
Я не міг відкинути подарунку від щирого серця, проте пообіцяв собі віддати його з відсотками за першої можливості, що і зробив до того, як покинути Австралію.
Сезон спокійної погоди на півночі Австралії давно минув, тому я вирушив до інших портів Тасманії, де погода ясна протягом усього року. Першим з них був Б’юті Пойнт, поблизу якого розташований Біконсфільд та велика золота копальня Тасманії. Я побачив там багато нудного, сірого каменю, піднятого з шахти, і сотні каменедробильних машин, які розбивали його на порох. Люди розповідали мені, що у ньому було золото і я вірив їм на слово.
Б’юті Пойнт запам’ятався мені своїм тінистим лісом та дорогою поміж високих евкаліптів. Під час мого перебування там, управитель Нового Південного Уельсу, лорд Хемпден, та його родина прибули до порту на паровій яхті, на оглядини. «Спрей», який стояв на якорі біля пірсу, звичайно, приспустив свій прапор. Ймовірно, у тих водах ніколи не бачили настільки невеличке судно з американським прапором.
Не зважаючи на це, губернаторів супровід, здавалось, знав про «Спрей» і чому він плавав у цих водах. Коли я почув, як його світлість говорить: «Представте мене капітану» чи «Представте мені капітана», що б там не було, я відчув себе одразу у присутності джентльмена та друга, а також особи, дуже зацікавленої моїм плаванням. Якщо хтось із супроводжуючих і був зацікавлений більше, ніж губернатор, то це була вельмишановна Маргарет, його донька. При відплитті, лорд та леді Хемпден пообіцяли зустрітися зі мною на борту «Спрея» на Паризькій експозиції у 1900 році. «Якщо будемо жити. – мовили вони. Я зі свого боку зауважив: – Не зважаючи на небезпеки морів».
Після Б’юті Пойнту «Спрей» навідався до Джорджтауна, що біля гирла річки Тамар. Я вірю, що це маленьке поселення виросло на місці, де білі вперше ступили на землі Тасманії, хоча воно ніколи не стало чимось більшим ніж селище.
Зважаючи на те, що я побачив трохи світу, і з’ясувавши, що тутешні мешканці зацікавлені у пригодах, я прочитав лекцію на дану тему перед моєю першою аудиторією, під час невеличкого граду у хатині біля дороги. Від сусідів принесли піаніно, і мене вітали гучною музикою та піснею «Томмі Аткінс» у виконанні мандрівного комедіанта. Люди приходили з далеку, і з усіх назбирали три фунти стерлінги чистого прибутку. Власниця зали, люб’язна леді з Шотландії, не взяла ренти, тому моя лекція з самого початку була успішною.
З цієї затишної місцини я вирушив до процвітаючого міста Давенпорту, розташованого на відстані декількох годин плавання на захід вздовж берега, на річці Мерсі. Він швидко ставав найважливішим портом Тасманії. Великі пароплави заходили до нього, щоб вивезти великі вантажі сільськогосподарської продукції, проте «Спрей» був першим судном, яке принесло «зірки та смуги» до порту. Так сказав мені начальник порту, капітан Мюррей, так це і зазначено у портових записах. На знак великої пошани, «Спрей» користувався багатьма люб’язностями, доки стояв на якорі, накритий від пилу своїм портовим тентом, що закривав його від носа до корми.
Як при заході до порту так і при відплитті, судно вітали з Малуннахи, дому судді, Британським прапором. Мила місіс Айкенхед, господиня Малуннахи, забезпечила «Спрей» джемом та желе різних сортів, виготовленим для такої події з фруктів із її власного родючого саду. Цього було достатньо на всю дорогу додому та ще і залишилось б. Місіс Вуд, що жила ближче до порту, упакувала для мене декілька пляшок малинового вина. На цей час, більш ніж будь-коли, я відчув себе на землі щедрості. Місіс Пауелл прислала на борт чатні, який вона приготувала «так як ми готуємо його в Індії». Риби та дичини тут було вдосталь. З віддаленого Пардо прислали величезний сир, а люди все ще запитували: «На що ви живете? Що їсте?»
Я часто думав про красу навколишньої природи, зникаючі зарості папороті та лісові склепіння дерев на схилах, і щасливий випадок, завдяки якому я зустрів джентльмена, сповненого рішучості зберегти красу своєї країни у мистецтві. Він подарував мені багато репродукцій зі своєї колекції картин, а також багато оригіналів, щоб я міг продемонструвати їх моїм друзям.
Інший джентльмен, член законодавчого органу, лікар МакКол, доручив мені розповідати про славу Тасманії у кожній країні за будь-якої нагоди. Лікар також дав мені декілька корисних порад щодо читання лекцій. Оскільки я розпочав займатись новою для себе справою, усе відбувалось не без погрішностей. Я можу з чистою душею заявити, що тільки завдяки доброті публіки, яка мені симпатизувала, моя лекція пройшла успішно.
Невдовзі, після моєї першої лекції, добрий лікар прийшов до мене зі схвальними відгуками. Як і у багатьох інших моїх започаткуваннях, я занурився у нього без зайвих роздумів. «Чоловіче, – сказав він. – Сильне хвилювання є тільки ознакою розуму, і чим більше розуму має людина, тим більше часу вона потребує, щоб подолати прикрості. Але Ви це подолаєте», – додав він задумливо. Однак, я гадаю, що у моїх інтересах варто відверто заявити, що я все ще не повністю зцілився.
У Давенпорті «Спрей» витягнули на суднопідіймальний елінг, і оглянули з верхівки до самого низу, проте не знайшли жодних руйнівних морських шашелів. Він був, у всіх відношеннях, неушкодженим. Оскільки «Спрей» мав би переплисти через Коралове та Арафурське моря, перед тим, як буде можливість полагодити його знову і щоб і надалі запобігти появі цих шкідників, дно судна було ще раз покрите мідною фарбою.
«Спрей» підготували до будь-яких відомих небезпек. Все ж не без смутку очікував я на день відплиття з країни, з якою були пов’язані такі приємні асоціації.
Тоді, на якусь мить, у тому місці, вперше за увесь час моєї подорожі, я відчув, що міг припинити її. Проте оскільки, нової, кращої вакансії не появилось, 16 квітня 1897 року я підняв якір і рушив далі у море.
Літній сезон уже закінчився; з півдня підходила зима зі сприятливими вітрами, що дули у північний напрямок. Передвісник зимових вітрів поніс «Спрей» навколо мису Хоу і далі, до мису Бандооро, який судно оминуло наступного дня, змінивши свій курс на північний.
«Спрей» ішов повним ходом, що було доброю ознакою перед довгою подорожжю з Островів Антиподів додому. Коли я пропливав біля мису Бандооро вдруге, здавалось, мої старі різдвяні друзі прокинулись та заворушились. Коли, як і напередодні, вартовий баркас пропливав у спокійних прибережних водах, ми ще раз обмінялись сигналами.
Небо було чистим, а погода хорошою протягом наступних днів плавання до порту Джексон (Сідней), куди «Спрей» прибув 22 квітня 1897 року і став на якір у затоці Уотсона на відстані восьми морських сажнів від берега. Частина затоки, від витоку річки до Парраматти і вище, була більш ніж будь-коли заповнена човнами та яхтами різного класу. Це було видовище, яке викликало захоплення і його важко було порівняти з будь-яким іншим по цілому світові.
Через декілька днів затоку вкрили бурхливі хвилі і тільки відважні моряки вийшли у море. Я був у тутешньому готелі, лікуючи невралгію, яку я підхопив, коли ми пливли вздовж побережжя. Якоїсь миті, я заледве встиг помітити з мого вікна корму великого, некерованого пароплава і те, як він рівномірно ішов вперед, коли раптом до моєї кімнати увірвався посильний та закричав, що «Спрей» «пішов на дно».
Я швиденько кинувся з кімнати, щоб дізнатись, що «пішов на дно»» означало, що у судно вдарився великий пароплав. Це був пароплав, корму якого я бачив, і саме тоді інший його кінець вдарив «Спрея». Однак, виявилось, що усі збитки складали лише втрату якоря та ланцюга, який від поштовху, спричиненого зіткненням, висипався через клюз. Мені не було на що жалітися, оскільки після того, як капітан впорався зі своїм судном, він узяв «Спрей» на буксир до затоки, подалі від усіх небезпек. Потім він відправив судно у супроводі офіцера та трьох людей на його якірну стоянку, з увічливою запискою, у якій говорилося, що він відшкодує усі завдані збитки.
Проте, які відхилення від курсу виробляв «Спрей», коли за штурвалом був незнайомець! Навіть його старий друг, лоцман «Пінти», не був таким незграбним у роботі. Але на моє велике захоплення, вони поставили судно на якір і тоді, моя невралгія покинула мене, чи принаймні я про неї забув. Капітан пароплава, як справжній моряк, дотримався свого слова і наступного дня його довірений, містер Коллішоу, передав мені кошти за втрачений ланцюг та якір, і ще трохи, щоб заспокоїти сумління. Я пригадую, що він запропонував мені одразу дванадцять фунтів, але моїм щасливим числом було тринадцять, тому ми зійшлись на сумі у тринадцять фунтів, якими й упорядкували усі рахунки.
Я знову вирушив у плавання 9 травня, до того, як сильний південно-західний вітер, який люб’язно супроводив «Спрей» аж до порту Стівенс, спав, а тоді, знову, піднявся. Однак, погода була чудовою і залишалась такою протягом багатьох днів, що було позитивною зміною, від тих погодних умов, з якими нам довелось зіткнутись протягом декількох місяців до того.
Маючи повний комплект морських мап узбережжя та Бар’єрного коралового рифу, я почувався спокійно. Капітан Фішер, капітан британського флоту, який рухався на усіх парах через переплави Бар’єру на англійському воєнному кораблі «Орландо», порадив мені від самого початку іти цим маршрутом, і я не пожалкував, що пригадав про нього зараз.
Протягом декількох днів, після того як ми проминули порт Стівенс, Сіл Рокс та мис Хоук, вітер був легким, а то і взагалі його не було. Однак, ці місця відбились у моїй пам'яті, завдяки випробовуванню, якого я зазнав декілька місяців тому. Тоді я насилу переплив їх. Але тепер, з хорошим запасом книг на борту, я був готовий читати днями і ночами, відриваючись від цього приємного заняття, тільки, щоб випрямити судно або галс, або, щоб прилягти та відпочити, доки «Спрей» поступово пропливав милі.
Я намагався зіставити моє становище зі становищем тих моряків, які здійснювали навколосвітню подорож та пливли саме тим маршрутом, яким плив я від островів Зеленого Мису і аж до цього місця і навіть далі, проте нічого з цих порівнянь не виходило. Важкі випробовування та романтичні втечі тих з них, хто уникнув смерті та гірших страждань, не увійшли до мого життєвого досвіду, самотнього плавця довкола світу. Мені залишалось тільки розповідати про мій позитивний досвід, до тих пір доки, врешті-решт, мої пригоди не стануть банальними та нудними.
Коли 13 травня я тільки-но закінчив читати про одні з найцікавіших та давніх морських подорожей, на охоплених тяжким лихом кораблях, і був уже біля порту Макуорі, у моєму власному морському плаванні, я побачив першокласний шлюп з виносною бізанню, що зазнав лиха та стояв на якорі у прибережній зоні. Наблизившись до нього, я виявив, що це був катер, який покинув затоку Уотсона на три дні раніше за «Спрея», і відразу потрапив у неприємності. І не дивно, що так сталось – він були у морі наче мале дитя або метелик у темному лісі. Його власник, під час свого першого морського плавання, показав себе повним невдахою. Капітан, як зазначала жахлива кепка, яка була на ньому, перед тим як узяти командування «Акбаром», був Маррамбіджийським китобоєм; а штурман, бідний чоловік, був глухим, як пень, і таким же незграбним та непохитним, як той у землі. Оці троє веселих моряків і були екіпажем. Вони знали про корабель або море стільки ж скільки знає новонароджений малюк, який пізнає новий світ. За їхніми словами вони прямували до Нової Гвінеї. Мабуть, усім зрозуміло, що ці троє новачків були такими недосвідченими, що ніколи не дісталися б до свого місця призначення.
Власник, якого я зустрів перед його відплиттям, хотів по дорозі до порту острова Терсді позмагатися на швидкість з бідним, старим «Спреєм». Я звичайно ж відхилив його виклик, оскільки змагання межи трьома молодиками на кліпері та самотнім, старим моряком на грубо збудованому судні були б несправедливими. Окрім того, я б нізащо не змагався у Кораловому морі.
«Гей, на борту «Спрея», – гукали вони тепер. – Яка буде погода? Вітер буде? Вам не здається, що нам краще повернутись на ремонт?» Я подумав: «Якщо і доберетесь назад, не ставайте на ремонт , – проте вголос сказав: - Дайте мені кінець мотузки, і я відтягну вас до наступного порту. І заради ваших життів, – порадив я, – на зворотному шляху не огинайте мис Хоук, оскільки на південь від нього зима».
Вони мали за мету дійти до Ньюкасла під тимчасовими вітрилами, оскільки їх головне вітрило порвало на шматки. Навіть, їх виносну бізань знесло, а оснащення безладно висіло. Одним словом «Акбар» можна було назвати руїною.
«Підніміть якір, – закричав я. – Підніміть якір та дозвольте мені відбуксирувати вас до пору Макквері, який знаходиться на відстані дванадцяти миль звідси.»
«Ні, – закричав власник. – Ми повернемось до Ньюкасла. Ми оминули його на нашому шляху, бо не бачили ліхтарів хоча і густого туману також не було».
Він прокричав це дуже голосно, безсумнівно, щоб я міг його почути, але ближче, ніж було потрібно, я гадаю, до вуха штурмана. Я знову спробував переконати їх дозволити мені відтягнути судно на вимушену зупинку до порту, який був зовсім близько. Я запевняв їх, що їм необхідно тільки підняти якір та передати мені трос, проте вони відхилили мою пропозицію, абсолютно не знаючи при цьому правильного курсу.
«Яка тут глибина води?» – запитав я. «Не знаємо. Ми втратили наш лот та усі ланцюги. Ми вимірювали глибину якорем.» «Надішліть свою шлюпку і я надам вам лот.» «Шлюпку ми також втратили,» – крикнули вони у відповідь. «Господь милосердний, інакше ви б втратили себе. - і усе, що я міг би тоді сказати це: - Прощавайте!». Дріб’язкова послуга запропонована мною могла порятувати їх судно.
«Повідомте про нас, – прокричали вони, коли я пішов своїм курсом. – Повідомте, що наші вітрила порвало на шматки, але не надію і ми не боїмось». «Тоді для вас нема надії – і знову: – Прощавайте!»
Я пообіцяв, що повідомлю про них, що і зробив за першої можливості, виключно з гуманних причин. Наступного дня я поговорив з екіпажем пароплава «Шерман», який рухався до побережжя, і повідомив про яхту, яка зазнала краху і, про те, що відтягнути її кудись з її незахищеної позиції на відкритому морі, буде справжнім актом гуманізму. Я був певен, що екіпаж «Акбару» не скористався буксирним пароплавом, не через нестачу коштів, так як власник судна мав з собою кошти, оскільки він недавно отримав у спадок декілька сотень фунтів. Згадана подорож до Нової Гвінеї здійснювалась з метою оглядин острова, перед тим як його купити. Це відбулось 31 травня, за вісімнадцять днів до того, як я знову почув про «Акбар». Коли я доплив до Куктауна, що на річці Ендервор, я почув новину:
«31 травня, яхта «Акбар», яка ішла з Сіднея до Нової Гвінеї, з трьома людьми на борту, розбилась біля Крісчен-хеда, екіпаж врятували».
Отже, їм потрібно було лише декілька днів, щоб урешті-решт розбити таки яхту.
Протягом багатьох днів після зустрічі з «Акбаром», який розбився, та «Шерманом», подорож тривала без особливих подій. Єдина приємна подія трапилась 16 травня, коли я обмінявся сигналами з мешканцями Саут-Солітарі-Айленда, такого собі похмурого кам’яного нагромадження в океані біля побережжя Нового Південного Уельсу, на 30°12´ південної широти.
«Що то за судно?» – запитали вони, коли шлюп появився на горизонті їх острова. Я спробував відповісти їм зоряно-смугастим прапором на кінцевому відсіку. Їх сигнали одразу ж припинились, і відновились знову, коли появився Британський кормовий прапор, який вони з радістю приспустили на знак привітання. З цього я зрозумів, що вони розгледіли моє судно і знали про нього усе, оскільки питань більше не було. Вони навіть не запитували чи подорож «окупиться», проте усі викрикували такі дружні побажання, як «Приємної подорожі!», яку я тоді і мав. 19 травня «Спрей» проходив річкою Твід, коли йому подали сигнал з мису Дейнджер Пойнт. На березі були занепокоєні станом здоров'я екіпажу. Вони запитували чи весь екіпаж судна почувався добре, на що я відповів: «Так».
Наступного дня «Спрей» оминув Великий Піщаний мис і, що є найбільш важливим під час кожної подорожі, ми підхопили пасат. Не перестаючи дути, окрім хіба рідкісних інтервалів, інколи змінюючись зі штормового на м’який літній бриз, він ніс судно протягом багатьох тисяч миль.
Навіть на відстані у двадцять сім миль, було помітно чудове світло маяка розташованого на схилах мису. На шляху до наступного маяка, що знаходився на острові Леді Елліотт і стояв там наче вартовий на вході до Бар’єрного Рифу, «Спрей» одразу зайшов до судноплавного каналу, який вів на північ. Поети оспівували світло маяків та маяк на острові Фарос, але чи коли-небудь хтось з них бачив величний спалах світла, яке іде стежкою у темну ніч посеред Коралового моря? Якщо так, тоді він знав істинне значення цих оспівувань.
Протягом годин «Спрей» плив у непевному стані проти течії. Майже збожеволівши від сумнівів, я схопив штурвал, щоб відвести судно від берега, коли спалах світла освітив море попереду. «Усі на палубу!» – викрикнув «екіпаж», та святкуючи продовжив плавання. Це вперше відколи ми покинули Гібралтар «Спрей» занурив свій кіль у безпечні та спокійні води. Плавання у цих водах вигідно вирізнялось від напруженого плавання по океану, якого помилково було названо Тихим.
Взагалі Тихий океан не є бурхливішим за інші, хоча я можу з упевненістю сказати, що тихою є тільки його назва. Так чи інакше часто він є досить бурхливим. Колись я знав письменника, який красиво відгукувався про море. Але після того, як він потрапив у шторм у Тихому океані, його думка змінилась. Все-таки, де була б поезія про море, як би не було диких хвиль? Нарешті «Спрей» був тут, у внутрішніх водах Коралового моря. Саме море можна назвати справді спокійним, проте коралові рифи є завжди нерівними, гострими та небезпечними. Я поклався на милосердя Творця усіх рифів, у той же час пильно позираючи довкола у пошуках небезпеки.
Погляньте на Бар’єрний риф та різнобарвну воду, яка омиває ці захоплюючі острови! І навіть після багатьох зупинок у безпечних місцях, я не міг відвести погляду. 24 травня, пропливаючи від мису Дейнджер Пойнт 110 миль на день, ми нарешті зайшли до проходу Уітсанді, і всю ніч пливли поміж островів. Коли наступного ранку зійшло сонце, я оглянувся і пошкодував, що ми проминули їх уночі, тому що пейзаж за бортом корабля зачаровував.
