Розділ 10 Втеча до Порт Ангосто від снігової бурі – «Спрей» знаходиться під загрозою через неякісну линву – «Спрей» – мішень для стріл тубільців – Острів Алана Еріка – Знову посеред Тихого океану – Острів Хуана Фернандеса – Несправжній король – Гавань Робінзона Крузо.
ЗНОВУ знялася буря, але з ходовим вітром я все ще міг добутися Порт Анґосто, що був в двадцяти шести милях від мене. Це було доволі нудне місце, проте там принаймні я міг знайти безпечну гавань, щоб підлататися й довести до ладу вантаж. Я йшов, піднявши вітрила, бо хотів стати на якір ще до темряви. Великі клапті снігу білосніжним пір'ям щільно вкрили вітрило, і згодом корабель, як великий зимовий птах, летів, підставивши вітру важкі білі крила. Коли вітер трохи вщухав, я бачив мис – і намагався втримати судно на цьому курсі. Раптом налетів шквал і вчепившись в головне вітрило з підвітряної сторони, рвонув його і, рятуй мене боже - гик відв’язавсь і вітрило не витримавши лопнуло. Я працював до сьомого поту, намагаючись владнати цю проблему до наступу темряви. Та більш за все мене турбувало те, щоб впоратися з цим до того, як шлюп зайде до підвітряної сторони порту, що мав стати моїм притулком. Але мені ніяк не вдавалося закріпити відірваний гик і я впорався з ним лише тоді, коли шлюп був біля самого входу в гавань, і останню можливість зайти до неї було ледь не втрачено. Та «Спрей», наче птах, що, не зважаючи на зламане крило, все ж таки злітає в небо, кинувсь вперед – і ось ми вже в гавані. Випадок, що поставив під загрозу мого човна і вантаж, стався через неякісну линву, виготовлену з сизалю – капризної волокнини, що викликає лайки і прокльони серед моряків.
Заходити до внутрішньої гавані Порт Анґосто я не став, а направив судно до порослої водоростями бухти, яка розташувалася під крутою скелею, що відмежовувала її від гавані. Місце було надзвичайно затишним, та задля того щоб бути остаточно впевненим в тому, що раптовий шквал не заподіє моєму човну шкоди, я поставив його на два якорі і, окрім цього, зафіксував канатами прив’язавши їх до стовбурів дерев що росли на узбережжі. Однак, жодний вітерець навіть не зазирнув до бухти, окрім рідких подувів з гір, що були на протилежному березі. Як і повсюди в цих краях, скрізь були самі тільки гори. Це було місце, де я планував привести корабель до належного стану, і звідки мав намір відправитися до мису Пілар і далі – до Тихого океану.
Зайнятий клопотом на шлюпі, я затримався у Порт Анґосто на декілька днів. Треба було спустити смалець з палуби в трюм, привести до належного стану каюту, і нарешті взяти на борт запас води й деревини. Окрім цього потрібно було починити вітрило й такелаж, а також встановити бізань – ці зміни в оснастці човна, повинні були перетворити моє судно на ял, і хоч я продовжував називати його шлюпом, це тільки тому, що бізань була в ділі лише тимчасово.
Ніколи, навіть коли я був по вуха в роботі, я не забував про свою рушницю, яка увесь час була поруч, бо могла знадобитися мені кожної хвилини. Обставини склалися так, що я знаходився серед дикунів, я бачив їхнє каное, коли швартувавсь трохи далі, ще під час першої подорожі затокою. Гадаю, що десь на другий день, пораючись на палубі, я почув, як щось просвистіло в повітрі поруч із моїм вухом і відразу після цього – дзюркнула вода, але я так і не встиг нічого побачити. Та за кілька хвилин, я зрозумів що то була стріла, тому що інша, що знову просвистіла поруч – впилася в щоглу, вібруючи від зіткнення - звичний почерк тубільців. Вони були десь поруч, в цьому не було жодних сумнівів. Не можу сказати напевно, але хто міг знати що було в них на умі, може вони хотіли вбити мене, щоб загарбати мій човен і вантаж? Тому я схопив свою стару Мартіні-Генри, рушницю що не дивлячись на її поважний вік все ще стріляла, і першим же пострілом викрив трьох дикунів, що вискочили із заростів кущів, де вони ховалися до цього часу, і що є сили побігли, видираючись на пагорб. Я змарнував чимало гарних набоїв, стріляючи їм під ноги, щоб підбадьорити цих джентльменів в їхньому важкому підйомі. Моя стара пані-гвинтівка розбудила схили і кожного разу, коли луна відповідала їй на її ж манер, дикуни підстрибували так, начебто це був справжній постріл. Та все ж трималися вони досить непогано, бо відстань між «Спреєм» і тубільцями зростала з такою швидкістю, на яку тільки були здатні їх ноги. Після цього випадку, я поклав за правило приділяти набагато більше уваги стану амуніції, що повинна бути готовою для використання в будь-який час, і завжди знаходитися під рукою. Але дикуни більше не повернулися, і хоча я щоночі розсипав по палубі гвіздки, я ніколи не помічав щоб хтось із моїх гостей завітав знову. Тому єдиним моїм клопотом було кожного ранку прибирати палубу, щоб забрати «дарунки», що я полишив напередодні.
Проходили дні, час ставав все більш сприятливим для того, щоб з погожим вітром полишити затоку. Після шістьох невдалих спроб, що кожного разу закінчувалися поверненням, я налаштовував себе на те, щоб не бути таким нетерплячим і не виходити в море раніш ніж потрібно. Негода, що змусила мене шукати притулку у Порт Анґосто, привела до нього ж чілійського канонерського човна «Кондор» і аргентинського крейсера «Азопардо». Капітан Маскарела, що командував «Азопардо», тільки-но він став на якір, відправив до «Спрея» шлюпку з повідомленням про те, що він люб’язно пропонує відбуксирувати мене до Санді Поінт в тому випадку, якщо я вирішив відмовитися від своєї подорожі і повернутися назад – річ що мені навіть не спадала на думку. Офіцери «Азопардо» розповіли, що прямуючи за «Спреєм» під час його першого рейсу, вони бачили Чорного Педро і зрозуміли, що він завітав до мене. «Азопардо» був іноземним військовим судном, тому капітан не міг арештувати нікого з місцевих . Але він дорікав мені з приводу того, що я не застрелив розбійника, коли той завітав до мого шлюпу. Я розживсь деякими снастями з обох посудин, і офіцери кожного з них зібрали для мене запас теплої білизни, в якій я мав найбільшу потребу. З таким поповненням спорядження, і добре укладеним баластом, навіть не зважаючи на те, що корабель був дещо перевантажений, я був готовий до ще однієї зустрічі з Південним, що його за якоюсь дивною помилкою прозвали Тихим, океаном.
Перший тиждень квітня приніс із собою південно-східні вітри, ті, що здіймаються біля мису Горн восени і взимку, і приносять із собою погоду кращу ніж та, що буває там літом. Вони розштовхують хмари, що висять високо в небі, і треба тільки трохи терпіння як ось вже час підіймати вітрила, і з ходовим вітром вирушати в плавання.
В Порт Анґосто я зустрів професора Дасена – члена шведської наукової експедиції до Південної Америки і Тихоокеанських островів. Табір професора знаходився обабіч струмка, в голові гавані. Там було велике розмаїття мохів, - професор займався їх вивченням, - і вода в цьому місці була, за висловом аргентинського кока "muy rico"1. З професором було три озброєних до зубів аргентинці, яких було приставлено до нього для захисту від дикунів. Здавалося, що їх дратувало те, що я набирав воду з маленького струмка поруч із судном, ігноруючи їхньою порадою піти далі, до більшого джерела, де вода "muy rico." Але з рештою вони були добрі товариші, хоча мене й дивувало те, що вони досі живі і не віддали богові душі, згоряючи в полум’ї ревматичних болів, що за моєю думкою неодмінно повинно було спалахнути у такому вологому місті.
Та всі ці невеличкі історії і прикрі випадки що трапилися із «Спреєм» у Порт Анґосто, ці численні спроби вийти в море, що закінчувалися поверненням до мого тимчасового притулку, всі ці негаразди не є ціллю моєї розповіді. На шляху мого човна було багато перешкод, але тринадцятого квітня, сьомий, і останній раз, я знявся з якіра і залишив порт. Проте чим далі, тим труднощів ставало більше – я відносив це на рахунок марновірного жаху пов’язаного із тим, що начебто не треба було виходити в море тринадцятого, навіть незважаючи на те, що дув ходовий вітер. В більшості своїй ці випадки були просто курйозними. Якось мені довелося звільняти щогли мого човна від віття, після того як він, всупереч моїй волі дрейфуючи, три рази обігнув маленький острів. Це коштувало мені тих ще нервів, і щоб вберегтися від нападу, я лаяв свого човна, звертаючись до «Спрея» так, як розлючений фермер звертається до свого вола чи коняки.
- Ти що не знаєш – кричав я йому – ти не знаєш що тобі неможна лазити по деревах?
Але бідний дідусь «Спрей» намагався, причому не без успіху, приділяти свою увагу практично всьому, що було в Магеллановій протоці. І моє серце тануло, коли я думав про те, через що йому прийшлося пройти. Більш того – це «Спрей» відкрив острів! На мапі клаптик землі, що так полюбивсь моєму кораблю, було позначено як частину материка. Я назвав цей острів ім’ям Алана Ерика, на честь свого друга, достойної, освіченої людини, що я зустрів його посеред якоїсь богом забутої глухомані. І залишив надпис «По траві не ходити!» - що відображало мої права, як людини що відкрила цей острів.
Нарешті Спрей уносив мене від Вогняної Землі. Але наостанок, під час розвороту, проходячи поруч із скелею, «Спрей» таки зачепивсь за неї гиком. Але бути на волосок від смерті і якимось дивом врятуватися від загибелі – для мого човна в цьому не було нічого незвичайного.
Хвилі віталися зі «Спреєм», чемно знімаючи свої білі капелюхи. Це було в затоці, там, де тільки день тому здійнявся зюйд-ост, перший справжній зимовий бриз за весь цей час. Він ніс мого човна, і ми мали всі шанси пройти через мис Пілар, до того, як вітер зміниться. І він нарешті змінився. Вітер, як і завжди біля мису Горн, дув сильно, але «Спрей» вже виграв змагання із відливом біля мису Пілар і Євангелістас, чкурнув повз останні, найдальші від берегу рифи, до того як настали якісь зміни. Я все ще не випускав із рук штурвала, я підбадьорював свого човна в його змаганні з хвилями, та все ж не наважувався дозволити Спрею йти прямим курсом. Маневрування було необхідним – треба було зустрічати хвилі із всім мистецтвом, на яке я був здатний, коли вони навалювалися на нас з переду, і уникати їх коли вони здіймалися з траверзу.
Наступного ранку, чотирнадцятого квітня, було видно тільки найвищі гори. Спрей йшов курсом норд-вест, і скоро вже гори зникли з поля зору, потонувши за горизонтом.
- Ура «Спрею»! - кричав я до тюленів, чайок і пінгвінів, бо навкруги не було жодного іншого живого створіння, якому б я міг розповісти про те, що мій корабель впорався зі всіма небезпеками Мису Горн. Більше того, він обігнув його, і зберіг вантаж з якого жодний фунт не потрапив за борт. І чому мені було, не зрадіти з того приводу, що такий шанс випав і на мою долю?
Я відпустив риф, і підняв клівер бо, маючи простір для маневрування, міг йти фордевіндом на два румби. Час від часу яка-небудь стара, південно-західна хвиля ввалювалася на палубу і перекочувалася поперек неї, не заподіявши ніякої шкоди. Вітер міцнішав і коли сонце піднялося десь до середини щогли повітря, трохи холодне вранці, потеплішало, але я мав деякі думки з приводу таких речей як оці.
Ввечері, одна хвиля, більша за інших – що на протязі всього дня лише погрожували мені, одна з тих, що їх моряки кличуть «хвиля гарної погоди» - накрила «Спрей» перекотившись по ньому з носу до корми. Я стояв за штурвалом і тому вимок увесь до нитки, це була остання хвиля що хлинула на нас біля Мису Горн. Схоже на те, що вона змила з мене всі старі сумніви. Всі мої негаразди тепер лишилися за кормою, попереду було літо, і весь світ був знову попереду мене. Вітер був більш ніж попутний. Мій трюк із курсом спрацював – було 5 вечора, я стояв за штурвалом з одинадцяти ранку, вчорашнього ранку, тобто тридцять годин.
Настав час зняти капелюха перед Господом, моїм єдиним супутником в цьому плаванні. Я знову був посеред безкрайого океану і ніде навкруги смуга горизонту не зазнавала зламів землі. Кількома днями пізніше, Спрей вже йшов під всіма вітрилами, і я вперше бачив його із повністю розкритим клівером. Звичайно, це була невелика подія, але ця невелика подія свідчила про велику перемогу. Вітер все ще був південно-західний, але він вже трохи стих, і хвилі, що перед тим ревіли, зараз перетворилися на тихих старих пліткух, що притулялися до борту човна і белькотіли щось на своєму арго, в той час як «Спрей» котивсь проміж ними, насолоджуючись як видно їхніми історіями. Несподівані зміни трапилися цими днями, з тих що сталися вперше, як човен прямував до тропіків. З’явилися нові види птахів: альбатросів ставало надалі менше, вони зустрічалися все рідше. Їх місце зайняли чайки, що летіли за човном, в кільватері, вишукуючи їжу.
В десяти днях від мису Пілар біля судна з’явилася самотня акула, перша акула такого виду, на цьому відрізку шляху, що потрапила до неприємностей. Я загарпунив її і вирвав її жахливі шелепи. До цього випадку, я не відчував в собі нахилу до того щоб вбивати будь-яких тварин, але коли Зубатий Іванко, з’явивсь в полі мого зору, всі мої симпатії наче вітром здуло. Але безумовним фактом є те, що в Магеллановій протоці я особисто міг звести на той світ багато качок, яким долею було назначено потрапити до рагу, але я не зробив цього, бо в мене не було бажання забирати чиєсь життя в цьому відлюдному місті.
Від мису Пілар я направив судно до Хуан Фернандес, і вже 26 квітня, за п’ятнадцять днів, бачив цей історичний острів прямо перед собою.
Сині схили Хуан Фернандес, що височіли окутані хмарами, було видно за тридцять миль. Коли я побачив їх, в мене по спині побігли мурашки, і я вклонивсь цим пагорбам, вдаривши лоба об палубу. Ви можете осміювати східний «селям» але в моєму випадку – я не знайшов кращого засобу вираження тих емоцій, що раптово охопили мене.
Вітер був слабким на протязі дня, тому Спрей не зміг дістатися острову до самої ночі. З таким вітром, що не був здатний наповнити його вітрила, Спрей залишався стояти неподалік від берега, з північного боку. З часом вітер зовсім втих і штиль стояв на протязі всієї ночі. Я побачив відблиски вогню в глибині бухти, і вистрілив але не почув жодної відповіді, і згодом, вогник зник зовсім. Всю ніч поспіль я чув, як рокочуть хвилі під скалами, і з цього зробив висновок, що хвилі ще досить великі, хоча з палуби мого невеличкого човна, вони видавалися відносно малими. Крики тварин, що доносилися зі схилів, на протязі ночі ставали все слабкішими і слабкішими, це свідчило про те, що мій шлюп весь цей час зносило слабкою течією. І хоч берег був дуже високий, але темрява може ввести в оману кого завгодно, тому я хвилювався побоюючись раптового зіткнення.
Згодом, після світанку, я побачив човен, що прямував до мене. Коли він наблизився трапилося так, що я взяв до рук свою рушницю, що була на палубі, - я збирався віднести її вниз, - але люди на човні, побачивши зброю в моїх руках, швидко розвернулися і пішли геть від мене, в напрямку берега, що був десь милях в чотирьох звідти. Там було шість веслярів, я помітив, що човен був оздоблений кочетами, і вони гребли як справдешні моряки, таким чином я дізнався що вони належать до цивілізованого світу. Проте вони й гадки не мали про мене, а після того, як мої наміри щодо рушниці було невірно стлумачено, вони мабуть з деяким перебільшенням сприйняли мою скромну особу, тому щодуху кинулися назад. Я сигналив їм, і не без труднощів, мені вдалося впевнити їх що я не збирався стріляти, що я тільки хотів віднести зброю до каюти, і що я хочу щоб вони повернулися. Коли вони зрозуміли мене то повернули назад і вже дуже скоро були на борті.
Один з тих чоловіків, якого всі інші звали «Король» розмовляв англійською, решта – іспанською. Вони знали про подорож «Спрея» з газет з Валпарайзо, і були голодні щодо новин стосовно цього. Вони казали мені про війну між Чилі і Аргентиною, про яку я навіть і не чув, коли був там. Я відповів їм, що був в обох цих країнах, і у відповідності із останніми новинами, що я чув їх у Чилі, їхній острів мав потонути (Таку саму новину, я почув в Австралії, коли прибув туди, три місяці по тому).
Я на той час приготував каву і додав до неї тарілку із бубликами, що їх, після декількох ввічливих фраз, остров’яни зустріли із завидною сміливістю і ентузіазмом, після чого вони взяли «Спрея» на буксир і ми вирушили в напрямку острова із швидкістю у добрих три вузли. Чоловік, що товариши звали його «Король», стояв за штурвалом. Він крутив штурвала із такою завзятістю, так нам’яв чуба «Спрею», що я був не впевнений чи зможе мій човен після цього отямитися, і чи не буде його хитати й кидати зі сторони в сторону останок життя. Решта моряків сиділи на веслах і гребли із якоюсь брутальною пристрастю. Короля, як я зрозумів невдовзі, звали королем в знак поваги - він прожив на цьому острові тридцять років - більш ніж будь-хто в цілому світі. Хуан Фернандес знаходився під управлінням губернатора, представника шведського двору, отже я був проінформований стосовно цього факту. Мені також доповіли, що дочка губернатора може їздити верхи на самих диких козлах на острові. Виявилося, що губернатор, на час мого візиту на острів, був у відлучці, бо поїхав до Валпараізо разом із всією родиною, щоб влаштувати дітей до школи. З’ясувалося також що «Король» уїздив з острову раз на рік, чи два, і в Ріо-де-Жанейро одруживсь на бразилійці, що переїхала із ним на Хуан Фернандес. Сам він був португалець, народився на Азорах. Ходив на китобійних судах з Нью-Бедфорд, де був рульовим. Все це і багато чого іншого мені довелося вислухати перш, ніж ми стали на якір. Незабаром здійнявся бриз, напнув вітрила Спрея, і досвідчений португальський моряк повів його до тихої пристані в затоці, де човна було пришвартовано поруч з поселенням.
