Мешканці острова Хуан Фернандес пригощаються пампушками янкі – Краса королівства Робінзона Крузо – Гірський монумент Олександрові Селкірку – Печера Робінзона Крузо – Мандрівка з дітьми острова – На Захід із дружнім свіжим вітром – Вільне плавання впродовж місяця по сонцю та Південному Хресту, як орієнтирах – Маркізькі острови на виду – Досвід в розрахунках
Коли «Спрей» було ошвартовано, острів’яни повернулися до кави й пампушок і я був більш ніж потішений тим, що вони не знехтували моїми здобними булочками, як те вчинив професор в Магелановій протоці. Різниця між булочками й пампушками була незначна, здебільшого в назві. І ті, й інші були спечені на салі, яке було родзинкою обох страв, бо на островах не було нічого, жирнішого за козу, а коза занадто худа тварина, щоб розстаратися.
Отож, з прицілом на бізнес, я одразу підвісив до гіка важільний безмін, готовий відважувати сало, і не було на мене митника, який сказав би «За державу прикро». Перш ніж сонце сіло долі, острів’яни вже були навчені мистецтву випікання пампушок та булочок. Я не встановлював високої ціни на свій товар, але й приймав до оплати також древні та дивні монети, деякі з них,– із затонулого хтозна коли галеона в затоці,- пізніше я продав антикварам значно дорожче за номінал. Таким чином я ще й трохи нажився. Я вивіз з острова монети всіх назв і вартостей, і наскільки я розумію, майже всі монети, що взагалі були на острові.
Хуан Фернандес як порт заходу – чудова місцинка. Схили густо порослі лісом, долини родючі і зрошені через числені ущелини струмками чистої води. На острові нема змій і диких звірів, окрім свиней та кіз, декількох з яких я бачив, а також – одного або двох собак. Люди обходились без будь-якого алкоголю чи пива. Серед них не було жодного поліцейського чи законника. Внутрішня економіка острова була простіше простого. Паризькі моди не зворушували мешканців, кожен одягався відповідно своєму власному смаку. І хоча не було жодного лікаря, усі люди були здорові, а усі діти були гарненькі. Всього на острові мешкало близько сорока п’яти душ. Дорослі були переважно з Південно-Американського материка. Одна пані, з Чилі, яка зшила летючий клівер для «Спрея», взявши плату салом, у Ньюпорті зажила б слави красуні. Благословенний острів Хуан Фернандес! Не уявляю, чому Олександр Селкірк взагалі полишив тебе.
Колись сюди прийшов великий корабель у вогні, викинувся на берег на вході до затоки, і море розтрощило його на друзки об каміння. Коли вода прибила вогонь, острів’яни розібрали шпангоути і використали їх в конструкції будинків, які безумовно являли собою зразки суднової архітектури. Дім короля Хуан Фернандеса, на ймення Мануель Карроза, крім того що скидався на баржу, мав поліровану мідну колотушку на своїх єдиних дверях, пофарбованих зеленим. Перед цим розкішним входом була височезна щогла для прапора, а біля неї – чепурний вельбот, фарбований червоним і синім, відрада короля в старості.
Звичайно ж, я здійснив паломництво до старого стостережного пункта на вершині гори, де Селкірк провів багато днів, видивляючись в далечині на судно, що в решті решт прийшло. З таблички, прикріпленої на чільній стороні скелі, я скопіював ці слова, викарбувані великими літерами.
В ПАМ’ЯТЬ ПРО
ОЛЕКСАНДРА СЕЛКІРКА,
МОРЯКА,
уродженця Ларго в графстві Файф, Шотландія, який жив на цьому острові в повній самотності чотири роки й чотири місяці. Він був висаджений з галеона «Сінк Портс», 96 тонн, 18 гармат, в 1704 Р.Х., і був забраний на «Дюк», приватир, 12 лютого 1709. Він помер лейтенантом королівського флоту на «Веймуті» у 1723 , у віці 47 років. Ця дошка встановлена біля спостережного пункта Селкірка комодором Павеллом та офіцерами корабля Її Величності «Топаз», 1868 Р.Х.
Печера, в якій Селкірк мешкав на острові, знаходиться на вході до затоки, яка зараз зветься затокою Робінзона Крузо. Це за стрімким мисом на захід від сучасної якірної стоянки і причалу. Раніше кораблі ставали на якір там, але затока надавала дуже посередній прихисток. Обидві ці якірні стоянки відкриті для північних вітрів, які, однак, не досягають значної сили. Грунт добре тримає якір в першій з названих заток, східній, якірна стоянка там може вважатися безпечною, хоча відбійна підводна течія часом робить її збуреною.
Я відвідав затоку Робінзона Крузо в човні, і з певними труднощами висадився на берег через прибій біля печери, до якої прямував. Я знайшов її сухою та придатною для житла. Розташована вона в мальовничому закутку, прихищеному високими горами від усіх холодних штормів, що не часто, але проносяться через острів. Бо він лежить на межі зони пасатних вітрів, на 35 з половиною градусах південної широти. Острів близько чотирнадцяти миль в довжину зі сходу на захід, і восьми миль в ширину, його висота понад три тисячі футів. Відстань від нього до Чилі, країни, якій він належить, - близько трьохсот сорока миль.
Хуан Фернандес колись був каторгою. Декілька печер, в яких утримувалися в’язні, вогких, нездорових казематів, більше не використовуються, і в’язнів також більше не шлють на острів.
Найприємнішим днем на острові, якщо не найприємнішим днем усієї моєї подорожі, був останній день на березі – але в жодному разі не тому, що він був останнім. Діти невеличкої спільноти, усі як один, вийшли зі мною збирати дикі фрукти для подорожі. Ми знайшли айву, персики і фіги, і діти зібрали по кошику кожних. Сподобатися цим дітям було не дуже важко, бо ця малеча, що ніколи в своєму житті не чула ні слова крім іспанської, аж гопки схилами скакала на звуки англійських слів. Вони питали в мене назви усього, що було на острові. Ми підходили до дикого фігового дерева, переобтяженого плодами, і я говорив їм його англійську назву.
- Фіги-фіги! – кричали вони, наповнюючи свої кошики, аж поки ті не переповнювалися. А коли я розказав їм, що кабра, на яку вони вказували, була всього лише козою, вони вмирали зо сміху і качалися по траві в дикому захваті від думки, що на їхній острів прибула людина, яка називатиме кабра козою.
Мені розповіли, що перша дитина, народжена на Хуан Фернандес, вже стала красивою жінкою і зараз була вже матір’ю. Мануель Карроза й добра жінка, що пішла слідом за ним з Бразилії, поховали свою єдину дитину, дівчинку, віком семи років, на невеличкому цвинтарі на вершині гори. На тому ж пів-акрі були інші могильні пагорби посеред грубих скель з вулканічної лави, деякі позначали місце поховання народжених тут дітей, інші – місце упокою матросів з кораблів, що проходили повз, висадили їх на землю в останні дні хвороби і доставили на моряцькі небеса.
Найбільшою вадою, яку я бачив на острові, була відсутність школи. Там ніколи не набереться великий клас, але для людини певного складу, яка любить вчителювання та життя у спокої, Хуан Фернандес міг би на певний час стати однією з принад.
Вранці 5 травня 1896, я відплив з Хуан Фернандеса, потішений багатьма речами, але нічим іншим так солодко, як власною пригодою – відвідинами домівки і самої печери Робінзона Крузо. Від острова «Спрей» віднесло на північ, він проминув острів Св.Фелікса, перш ніж зловив пасат, який здавався заповільним для своїх широт.
Якщо пасати й були запізнілі, то коли вони вже прийшли, то прийшли з громом, і відігралися за втрачений час. І «Спрей» під рифами, часом під одним, часом під двома, нісся за вітром страшенно багато днів - закусивши вудила, на Маркізи, на захід. Він досяг їх на сорок третій день і продовжив плавання далі. Весь мій час був зайнятий цими днями – не стоянням на стерні, жоден чоловік, я думаю, не може вистояти чи всидіти на стерні всю довколоствітню подорож. Я зайнявся куди як приємнішим – сидів і читав книжки, лагодив свою одіж, або готував страви та спокійно ласував ними. Я нарешті усвідомив, що бути одному - не переливки, і став шукати компанії зі своїм оточенням, часом зі всесвітом, а часом зі своєю власною мізерною особою. Але книги завжди були моїми друзями, і гори воно вогнем усе інше. Ніщо не може бути легшим та спокійнішим, ніж моя подрож з пасатами.
День за днем я йшов з повним вітром, позначав позицію свого судна на мапі зі значною точністю, але гадаю, що робив це більше за інтуїцією, ніж за ретельними розрахунками. Цілий місяць моє судно трималося на точному курсі, і я навіть не підсвічував компас в нактоузі. Кожної ночі я бачив Південний Хрест на траверзі. Сонце щоранку сходило строго за кормою, кожного вечора воно опускалося по носу. Гріх було бажати іншого компасу для дороговказу, якщо цей працював так бездоганно. Якщо я сумнівався в своїх розрахунках після довгого часу в морі, я звіряв їх за годинником в небі, зробленим Великим Зодчим, і переконувався у їх правильності.
Не буду заперечувати, що комічний бік чудернацького життя мав місце. Іноді я прокидався і бачив, що сонце вже зазирнуло до моєї каюти. Чувся плюскіт води, від глибини мене відділяла всього лише тонка дошка обшивки, і я питав себе: «Як воно?» Але все було добре, це був мій корабель на своєму курсі, що плив, як жоден інший корабель у світі ніколи до того не плив. Шурхіт води за бортом говорив про те, що він біжить повним ходом. Я знав, що жодна людина не стоїть на стерні, а отже ... з «екіпажем» усе добре і бунт на борту мені не загрожує.
Було цікаво вивчати феномени океанської метеорології, особливо тут, в зоні пасатів. Я спостеріг, що кожних сім днів вітер свіжішав і відхилявся на декілька румбів більше, ніж зазвичай, від напрямку на полюс. Тобто він переходив від східного-південносхідного до південного-південосхідного. В той же час важка брижа накочувалася з південного заходу. Все це вказувало на те, що в зоні анти-пасатів бушують шторми. Потім вітер міняв напрям день за днем, впомірнювався, аж поки повертався знову до звичного румбу, схід-південний схід. Це більш або менш постійний стан зимових пасатів в 12 градусах південної широти, де я тижнями «зменшував довготу». Як відомо, сонце – творець пасатних вітрів, як і системи вітрів по всій Землі. Але саме океанська метеорологія, на мою скромну думку, найцікавіша за все. Від Хуан Фернандеса до Маркізів я зафіксував шість змін цих величних пульсацій морських вітрів і власне моря, викликаних віддаленими штормами. Якщо знати закони, що керують вітрами, та ще й знати те, що ти ці закони знаєш, то навколосвітня подорож пройде з легким серцем. В іншому випадку ви страхатиметеся появи кожної хмарки на горизонті. Те, що справедливе для зони пасатів, ще більш справедливе для зони перемінних вітрів, де ці зміни відбуваються більш виразно.
Перетнути Тихий океан, навіть за найсприятливіших обставин, - це значить на багато днів впритул наблизитися до природи і чітко уявити собі безбрежність моря. Повільно, але впевнено позначка мого маленького кораблика на путівній мапі вийшла в океан і перетнула його, в той час як сам він з найкращою швидкістю мірно розтинав своїм кілем хвилі, що несли його. На сорок третій день від землі, - великий час, якщо бути в морі одному, - небо було чарівно чистим і Місяць був «на відстані» від сонця. Я навів на нього свій секстан. В результаті трьох обсервацій, після тривалої боротьби з лунарними таблицями, я встановив, що моя обсервована довгота узгоджується в межах п’яти миль зі зчислюваним місцем за курсом і швидкістю.
Це було дивовижно, в обидва обчислення, мабуть, закралася похибка, але якимось чином я відчував впевненість, що обидва вони близькі до істини, отже через декілька годин я мушу побачити землю. Так воно й сталося, невдовзі відкрився острів Нукагіва, чітко обрисований і височезний, найпівденніший з Маркізької групи. Істинна довгота на траверзі острова знаходилася між двома моїми обчисленнями, це було неймовірно. Кожен штурман підтвердить вам, що за одну добу судно може недорахуватися або перебрати більш ніж п’ять миль у своєму зчилюваному місці. І, знову ж таки, щодо лунарних таблиць, навіть експерти-астрономи, вважають гарним результатом похибку у вісім миль відносно істинного місця.
Сподіваюся, я ясно висловився щодо того, що не претендую на виняткові вміння або на надретельність обрахунків місця. Мені здається, я вже зазначав, що отримав свою довготу здебільшого завдяки інтуїції. Вертушка забортного лага весь час волочилася за кормою і покази записувалися до журналу, але потрібно було врахувати вплив течій та дрейфу, які лаг ніколи не показує, тож це було тільки приблизне значення, яке після всього мусить виправлятися з власного досвіду розрахунків в тисячах рейсів, і навіть тоді капітан корабля, якщо він мудрий, наполегливо вимагатиме промірів глибин лотом і ретельного спостереження за горизонтом.
Мій досвід в навігаційній астрономії на палубі «Спрея» був єдиним в своєму роді – настільки, що я знаходжу виправданим ще трохи розповісти про нього. Перша з трьох серія спостережень, про які я розповідав, помістила судно на багато сотень миль до заходу від місця, визначеного за зчисленням. Я знав, що це не могло бути правильним. Десь через годину я здіснив наступну серію обсервацій з щонайбільшою ретельністю. Середній результат цієї серії був приблизно той самий, що і в першій. Я спитав себе, чому з моєю хвалькуватою вірою в себе я не зробив її принаймні краще за першу. І пішов вишукувати розбіжність в таблицях. І таки знайшов її. В таблицях я віднайшов помилку в стовпчику цифр, з якого брав важливий логарифм. В цьому й була причина згаданої невідповідності. Таблиці були скориговані, я плив далі із самовпевненою незворушністю і зі своїм штампованим годинником, що заснув міцним сном. Результати цих обсервацій дійсно потішили моє марнославство, бо ж я знав, як то воно стояти на палубі великого корабля і мати двох асистентів для лунарних спостережень, приблизно наближених до істини. Як один з найбідніших американських моряків, я пишався цим маленьким здобутком, отриманим самотужки на палубі шлюпа, хай навіть і випадково.
Зараз я був в гармонії з навколишнім світом і мене несло безкраєю течією, в якій я відчував підтримку руки, що створила усі небесні світи. Я уявляв собі математичну точність їхнього руху, так добре вивчену, що астрономи вже укладають таблиці їхніх позицій впродовж років та днів, і хвилин дня, з такою точністю, що будьхто, хто вийде в море навіть через п’ять років, зможе з їхньою допомогою знайти стандартний час на будь-якому меридіані Земної кулі.
Тоді довідатись місцевий час – проста справа. Різниця між місцевим часом та стандартним часом є довготою, вираженою в хвилинах – чотири хвилини, як ми всі знаємо, означають один градус довготи. Це, якщо коротко, і є головним приниципом віднайдення довготи незалежно від хронометрів. Робота лунарного астронома, попри те, що рідко практикується в ці дні засилля хронометрів, прекрасно прочищає мозок, і ніщо в царині навігації не переповнює серце таким трепетом.
_______________________________
Містер Катберт Хадден в «Сенчурі Мегезін» за Липень, 1899, показав, що напис на дошці містить помилку щодо року смерті Селкірка. Мусить бути 1721.
