Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2685
Творів: 51017
Рецензій: 95762

Наша кнопка

Код:



Ошибка при запросе:

INSERT INTO `stat_hits` VALUES(NULL, 16080, 0, UNIX_TIMESTAMP(), '44.212.99.208')

Ответ MySQL:
144 Table './gak@002ecom@002eua_prod/stat_hits' is marked as crashed and last (automatic?) repair failed

Художні твори Проза Пригодницька проза

Навколосвітня подорож вітрильником наодинці 9.1

© Джошуа Слокам, 10-06-2009
Розділ 9

Відладка Спреєвих вітрил – Дикуни та неслухняний якір – Битва павуків – зустріч з Чорним Педро – Візит на пароплав Коламбія – На захист проти флоту каное – Записи про мандрівку протокою – Вантаж сала

Я намірився самотужки усунути всі пошкодження, яких зазнав Спрей у штормі, що відкинув мене на південь до мису Горн, уже після того, як вийду з Магелланової протоки у Тихий Океан. Тож, знов увійшовши в Кокберн Ченел, я не повернув на схід до поселення Сенді Пойнт, а поплив просто на північ, покладаючись лише на свої сили, то кидаючи якір, то знову напинаючи вітрила. Це була повільна й тяжка праця, та зрештою моє велике чотирикутне вітрило з успіхом заступило і грот, і бокову шкаторину. Нехай то й не було найпевніше вітрило на флоті, та все ж воно було достатньо міцне й могло протистояти сильному вітрові. На кораблі, якого Спрей зустрів задовго потому, вирішили, що це якесь новозапатетоване головне вітрило з рифами. Та менше з тим. Кілька днів після шторму Спрей насолоджувався гарною погодою і подолав відстань у дванадцять миль, яку в ті дні довгих поневірянь я подумки назвав „довгою виправою”. Отож, як я вже казав, погода була гарна, та це аж ніяк не значить, що моєму судну і моєму життю, за відсутності шторму, нічому було загрожувати. Навпаки, небезпека стала ще більшою, оскільки у гарну погоду місцеві дикуни частіше наважувалися на грабіжницькі напади, тому щойно буряні хмари зникали за обрієм, як їхні вбогі каное виходили в море. Чи ж треба пояснювати, чому я, як ніколи, прагнув поривів вітру; і мис Горн нам у них не відмовив. Мені спало на думку, що оскільки я вже вдруге входжу в протоку, то місцеві вогнеземельці ще чого доброго вирішили, ніби я щось замислив.

Це почуття мимоволі зародилося в мені біля затоки Снаґ Бей, де я кинув якір раннім ранком, проминувши мис Кейп Фровард. Я побачив, як ті ж два каное, від яких я тікав цілу ніч, увійшли до затоки й зупинилися в тіні крутого берега. Вони були напхані дикунами, кожен з яких стискав списи та луки. Я вистрелив з гвинтівки й обидва каное розвернулися й зникли у невеличкій бухточці – тепер вже до них було не дострелити. Мені натомість загрожував напад дикунів із флангів, тобто з кущів на березі, відтак я не мав ради, окрім як знову підняти вітрила. Вирішив переплисти на інший бік затоки, миль на шість від напасників. І лиш тоді нарешті узявся за голову – кинувши якір, я вже не міг його підняти. Я розгорнув усі вітрила, а сам люто заходився крутити лебідку. Удвох зі Спреєм нам заледве вдалося зрушити якір, а разом з ним – тонну з гаком прибережних водоростей. Добре, хоч вітерець був...

Отож, я смикав і крутив лебідку, перестав відчувати пальці, та ще й постійно зиркав через плече – чи не заворушаться дикуни. Щойно помічав якийсь рух – розряджав у їхньому напрямку гвинтівку, яку постійно тримав під рукою. Тож поява індіанців на відстані пострілу не могла бути нічим іншим, як прямим оголошенням війни. До того часу, однак, моя кров уже й без того пролилася. Знаєте, як воно буває. Коли поспішаєш, обов'язково напорешся на якусь планку чи ще щось таке. До того ж, я понатирав ручкою лебідки долоні й вони сильно кривавилися. Та ось я вийшов з протоки, кров спинилася, погода була чудовою.

Щойно Снаґ Бей пропав з овиду, я поклав шлюп до вітру, полагодив лебідку, підняв якір аж до клюзу, пообрізав з нього водорості й зупинився біля майже прямовисного берега у бухті, на шість миль в обидва боки оточеній горами. Там була дивовижна луна, тому я й назвав те місце „Лункою горою”. Біля води я побачив кілька сухих дерев і вирішив поповнити свої запаси палива. Я зійшов на суходіл, прихопивши з собою крім сокири ще й гвинтівку, з якою останнім часом не розлучався ніколи, проте у тій дикій місцині мені не трапилося жодної живої істоти, коли не рахувати павука, що сховався у розщілині однієї з сухих колод, які я притяг на борт свого шлюпа. Треба сказати, що поведінка цього створіння дуже мене зацікавила, тим більше, що у мене в каюті вже жив один павук. Він супроводжував мене ще від Бостона і нічим не вирізнявся з поміж решти знайомих мені бостонських павуків, окрім дивовижної працьовитості. Отож, побачивши його, заброда з вогняної землі одразу ж наставив лапки й наготувався до битви. Та мій Бостонець повалив його одним махом і одну за одною повідривав йому лапки, і то так вправно, що за кілька хвилин від початку битви вогнеземельський павук сповна відчув усі сумнівні принади життя мух…

Наступного ранку після безсонної ночі я поспішив знятися з якоря і покинути непривітний берег. Перед тим, щоправда, я встиг приготувати собі чашку чудової гарячої кави на своїй дивовижній жаровні з Монтевідео. У тому ж вогні згоріли й лапки невдатного вогнеземельський павука, подоланого напередодні малим бостонським звитяжцем. Значно пізніше одна стара пані з Кейптауну, почувши про його подвиги, дала йому ім'я Брюс. Спрей тим часом прямував до Кофі-Айленд, і я побачив його здалеку 20 лютого 1896 року, на свій день народження.

Тут ми потрапили у бурю, яка закинула нас на підвітряний бік великого острова Чарльза, де ми й зайшли прихисток. На самому острові дикуни палили сигнальні вогні й плавали у каное вздовж берега, як і попереднього разу, коли я тут пропливав. Було б нерозумно кидати якір на відстані польоту стріли від зарослого лісом берега, однак я знаками показав тубільцям, що одне каное може підпливти до Спрея. Інших же я попросив лишатися на відстані, ніби між іншим показавши свою вірну гвинтівку, що лежала під рукою, на дашку каюти. Отож, одне каное підпливло ближче, у ньому були двоє скво та один тубілець – найжалюгідніший представник роду людського, які мені траплялися. Скво голосили, як вони це завжди роблять.

– Ямершхунер!

І на воді й на суходолі, перше, що я щоразу чув від індіанців було оте „ямершхунер”.

Скво просили поїсти, а смаглявий тубілець похмуро стояв у каное, так, ніби був у цьому геть не зацікавлений. Та коли я передав скво трохи печива та копченого м'яса, цей бука нарешті відтанув і оголосив мені ламаною іспанською, що ми зустрічалися раніше. Ото мені й здалося, що я вже десь чув цей голос, а потім я ще й упізнав його чорну бороду – це був Чорний Педро з яким і справді я вже стикався.

– А де решта команди? – запитав він, боязко роззираючись палубою. Ніби боячись, що вони ось-ось повискакують на палубу, щоб розплатитись із ним за всі його злодіяння.
– Тижнів зо три тому, – продовжував він, – коли ви тут пропливали, я бачив трьох. Де решта двоє?
Я коротко пояснив йому, що всі троє на місці.
– Але, – допитувався Педро, – я бачу, що ви самі все робите...
Хитро зиркаючи на вітрила він додав:
– Нombre valiente .

Ну я й пояснив йому, що роблю все, що треба удень, а решта екіпажу відпочиває, щоб уночі пильнувати за дикунами. Я не хотів розкривати карти перед цим чоловіком, оскільки знав його краще, ніж він те підозрював. Навіть якби мене не попереджали ще перед виходом із Сенді Пойнт, я б усе одно вирішив, що маю справу з останнім негідником. До того ж, одна зі скво, у пориві людяності, яка трапляється навіть серед найжалюгідніших дикунів, показала мені на мигах, щоб я був насторожі, бо Чорний Педро може завдати мені шкоди. У цьому попередженні, однак, не було великої потреби – я тримався насторожі з самого початку, я лише зручніше переклав у руці револьвер, щоб він будь-якої миті був готовий до негайного вжитку.

– Коли ви пропливали тут того разу, то стріляли в мене, – сказав Педро тоном, що мав показати мені, як це було з мого боку „muy malo ”.
Я вдав, ніби не зрозумів його слів.
– Ти у Сенді Пойнт жив, чи не так?
– Ага, – щиро відповів він, вдаючи велику радість, ніби зустрів земляка.
– При місії? – допитувався я.
– Еге ж, – кивнув дикун і навіть подався вперед, пориваючись обійняти старого друга.
Але я застережно підняв руку – не поділяв я його приязний настрій і все тут!
– А чи знаєш ти капітана Педро Замбліха? – не вгавав я.
– Знаю, – відповів цей негідник, що власноруч убив Замбліхового родича. – Ще й як! Ми з ним великі друзі!
– Та знаю, – кивнув я.
Замбліх просив мене стерегтися цього мерзотника, який саме тицяв пальцем у мою гвинтівку, що й досі лежала на дашку каюти, і запитував, скільки разів підряд можна з неї вистрілити.
– Cuantos ? – питав він.

Та щойно я пояснив Чорному Педро, що багато, і що вона й зараз заряджена, як він змінився на лиці й заквапився відплисти від мене подалі. Знаєте, я не заперечував. Отож, я дав скво печива й копченого м'яса, а вони навзаєм наділили мене кількома шматками сала. І не треба думати, що вони схитрували, зовсім ні! Щедра турботлива рука вишукала для мене найбільші шматки, які лиш були в каное. Мало який християнин на таке здатен. Уже відштовхнувшись від борту підступний дикун попросив ще сірників, мовляв, я протягну вам списа, а ви начепіть коробку на вістря. Звичайно, я не погодився й подав йому коробку сірників на дулі своєї „й тепер зарядженої” гвинтівки. І він, хоча й нерішуче, але таки потягся за коробкою, хоча й підстрибнув, коли я вигукнув „Quedao!” Скво анітрохи з цього не засмутились і навіть розреготалися. Мабуть, саме того ранку пройда Педро добряче їх віддухопелив за те, що зібрали мало устриць на сніданок. Між нами встановилося щире взаєморозуміння.

Від острова Чарльза Спрей подався до затоки Фортеск'ю, де кинув якір і провів спокійну ніч під захистом високого берега, що сховав його від вітру. У затоці саме нікого не було – це тутешніх дикунів я бачив біля острова, і я був певен, що вони не могли проплисти за мною у таку погоду. Та про всяк випадок перед тим, як відключитися, я розклав на палубі вістрями догори гвіздки з широкими шляпками.

Наступного дня самотність тієї місцини зруйнувала поява великого пароплава, що з почуттям власної гідності кинув якір віддалік. Через його поважний вигляд і те, що він схоже відхилився від курсу, я вирішив, що на пароплаві пливуть Дієґо. Та піднявши свій прапор, за мить побачив, як зірочки та стрічечки  замерехтіли й над пароплавом.

Вітер влігся й до ночі від острова повернулися дикуни й заходилися завзято „ямершхунити” біля пароплава. Згодом вони підпливли й до Спрея, щоб чи то більше виклянчити, чи то щось украсти, заявляючи, що з пароплава їм нічого не дали. Чорний Педро також приплив. Рідний брат і той не був би такий радий мене бачити, як цей дикун. Він попросив позичити йому гвинтівку, обіцяючи до ранку вполювати мені гуанако. Я запевнив його, що коли затримаюсь до завтра, обов'язково так і зроблю, але ж я не збирався затримуватись. Дав йому струга  та ще кілька дрібничок помічних при будівництві каное й спровадив його геть.

Під пологом ночі я поплив до пароплава – то виявилась Коламбія, що прямувала в Сан-Франциско. Капітаном був містер Гендерсон. Я наготував усю зброю, яку мав – раптом доведеться пробивати собі дорогу назад. Старпомом на Коламбії був містер Ганнібал, споріднена душа! Він навдивовижу чуло згадував далекі дні, коли ми обидвоє плавали до Маніли. Він – на Саузерн Крос, я – на Нозерн Лайт, кораблях, гідних своїх чудових імен – Південний Хрест і Північне Сяйво...

Коламбія нещодавно завантажилася припасами і стюард, з наказу капітана, дозволив мені вибирати будь-що на мій смак. Я попросив пару бідончиків молока і сир. Коли ж запропонував за усе це плату, капітан заревів, наче лев, і наказав мені забрати свої гроші. Ніколи досі так дивно не поповнював запаси провіанту.

Повернувшись на Спрей, я приготувався рано вранці вирушити в дорогу. На щастя за час моєї відсутності зі шлюпом нічого не сталось. Вночі я поглядав на електричні вогні Коламбії, це було неабияке задоволення після тубільних каное – часто дикуни з Вогняної Землі розпалювали невеличкі багаття просто в них. Мій шлюп знявся з якоря перший, але Коламбія теж скоро випливла із затоки. Обганяючи нас вона дала вітальний свисток. На жаль, навіть під моїм командуванням пароплавові не могло пощастити менше. Згодом я побачив у старій каліфорнійській газеті такий заголовок: „Загибель Коламбії.” Під час своєї другої подорожі до Панами пароплав напоровся на рифи біля берегів Каліфорнії...

А тим часом Спрей як міг змагався з вітром і течіями, як уже повелося у цій протоці. Тут зустрічалися рухомі водні маси з Атлантичного та Тихого океанів, утворюючи вервиці чорториїв та високі хвилі, які за сильного вітру становили загрозу для каное та інших легких суден.

За кілька миль я побачив на березі великий пароплав, перекинутий горічерева. Саме в цьому місці шлюп потрапив у потік легкого вітерцю і – дивовижна особливість протоки – шторм влігся. Несподівано зусібіч запалали сигнальні вогні й кількадесят каное з'явилися в полі зору, виразно прямуючи до Спрея. Щойно вони наблизилися достатньо близько, дикуни у каное заголосили:

– Ямершхунер!
– Anclas aqui!
– Bueno puerto aqui!

І ще цілу купу гасел на дивній мішанині іспанської та їхньої говірки. Я й у думці не мав кидати якір у їхній „добрій гавані.” Підняв прапор і кілька разів вистрілив у повітря, сподіваючись, що вони не приймуть постріли за дружній салют і запрошення завітати на борт. Каное вишикувались на півколом, але трималися за вісімдесят ярдів від мене – ближче за цю уявну лінію я міг би в них поцілити.

У цій комариній флотилії була одна шлюпка, либонь поцуплена із пограбованого судна. Шестеро дикунів невміло веслували поламаними веслами, ще двоє стояли прямо, і я побачив у них на ногах матроські чоботи, що лише підтвердили мої підозри про нещасливу долю команди того невдатного корабля. Може вони й на Спрей уже точили зуби і тепер збираються, по змозі, зробити другу спробу. Їхні моряцькі чоботи, я був цілком певен, захищали їхні ноги достатньо, щоб не боятися моїх палубних гвіздків. Абияк веслуючи, вони трималися на відстані ста ярдів від шлюпу, ніби змушуючи мене тримати на затоку Фортеск'ю. Тут була якась хитрість, і роззирнувшись довкола я збагнув її суть – я побачив невеликий острівець до якого Спрей невблаганно несло припливом з перспективою розбитися на скелях, бо навіть якір тут кинути було ніде – принаймні, мої канати так глибоко не дістали б. І будьте певні – на вершечку найвищої скелі острова (то був острів Бонет), а це десь сто тридцять шість футів, я помітив якийсь рух у траві. Кілька разів вистрілив у тому напрямку, але жодних інших ознак дикунів не побачив, хоча й був певен, що це вони там рухалися. Та й сам вигляд флотилії каное позаду був достатнім доказом їхньої підлоти й віроломства. На щастя раптовий порив вітру не лише щасливо проніс Спрей повз скелі острова, врятувавши нас із небезпеки, а й розметав каное напасників.

Спрей, пошарпаний хвилями та вітром, досягнув затоки Борджія наступного дня по обіді й удруге за своє плавання кинув там якір. Хотів би я мати хист описати місячну ніч у протоці, після моєї щасливої втечі від дикунів біля острову Бонет. Важке хмаровиння, що доти застилало небо, розвіялося й раптом стало світло, мов удень. Чи майже, як удень. Висока гора віддзеркалювалася у протоці, так само й Спрей, що плив у її тіні, – здавалося, що шлюпів двоє.

Нарешті я кинув якір і, спустивши на воду шлюпку, дістався берега, прихопивши з собою сокиру і гвинтівку. Там я набрав води із потічка, а дикуни так і не з'явилися. Упевнившись, що місцина безлюдна, я прогулявся трошки бережком, десь із годинку. Добра погода ніби додавала цьому місцю ще більшої самотності, тому помітивши віддалік могилу, я заквапився до неї. Там була подобизна хреста, на якому лишали таблички із позначками різні мореплавці в різні часи. Вони кидали тут якір і пливли геть. Усі, крім одного пароплава, чия команда упокоїлася під насипом. Один із пам'ятних написів свідчив, що то був пароплав Колімбія – либонь, брат мого нещодавнього знайомця.

Я прочитав назви ще багатьох суден, деякі переписав до свого журналу, деякі не зміг прочитати. Багато табличок перехнябилися, а то й повідпадали зовсім. Багато кого з тих, хто лишав їх тут, я добре знав. Смутний дух витав над цим місцем і я був радий знову опинитися на своєму шлюпі й знову забутися у подорожі.

Рано вранці наступного дня я вийшов із затоки Борджія та мимо мису Квод, де вітер посвіжішав. Він підхопив шлюп разом із двадцятьма футами водоростей, що тяглися за ним, і кілька годин ніс проти течії на три вузли. Ту ніч я перебув у бухточці Ланджара, що за кілька миль далі по узбережжю від мису Квод. Наступного ранку я побачив на хвилях уламки і решти вантажу якогось загиблого судна. Цілий день я працював – ловив і буксирував вантаж до шлюпу. Переважно вантаж був у бочках, хоча деякі з них і порозбивались. Одна обросла водоростями бочка була повнісінька вина, її мені вдалося щасливо доправити до Спрея. Усі бочки я затягував на борт за допомогою фалу  та лебідки. Деякі з них важили трохи більше за вісімсот фунтів.

У Ланджарі я теж не зустрів жодного дикуна, мабуть, через той самий шторм, який виніс у затоку уламки. Я підозрював, що той таки шторм стрічався і Спреєві біля мису Горн з 3 до 8 березня. Сотні тон водоростей було вирвано ним із підводних угідь й викинуто на берег, де вони громадилися купами. Я знайшов одну водорість, яка разом зі стеблиною, корінням та листям була завдовжки 131 фут. Уночі я набрав барель води й наступного дня нарешті відплив з попутним вітром.

Та не встиг я відплисти досить далеко, як порівнявся з іще одним скупченням бочок, повз яку я вже пропливав. У бочках виявилося сало. Того дня дощило й мів сніг, так що геть не легко було повантажити усе те добро на Спрей. Та я трудився, доки Спрей не узяв повний вантаж. Мене охопило щасливе передчуття гарної майбутньої оборудки, далися взнаки звички старого торгівця. Отож виплив я по обіді, з голови до п'ят вимазюканий тим салом, яким моє судно було навантажене з кільсона до клотика. Моя каюта, як втім і трюм і палуба, була теж напхана салом. Подиву гідна засаленість!


________________________

Індіанка.
  Від англ. Yammer – жалітися, нити; і schooner – шхуна, судно.
  Нombre valiente – бравий чоловік (ісп.).
  Дуже погано (ісп.).
  Скільки (ісп.).
  Обережно! Вважай!
  Дієґо – сленгова назва іспанців.
  Сленґова назва прапора США.
  
  Струг – ніж для грубої обробки деревини
  Кидай якір тут (ісп.).
  Тут гарна гавань (ісп).
  
  
  Шматок дерева на вершечку мачти.

________________________

Проект Джошуа
Зміст


Джошуа Слокам. Навколосвітня подорож вітрильником наодинці : Роман
Джошуа Слокам. Навколосвітня подорож вітрильником наодинці : Роман

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Галина Михайловська, 17-06-2009

Лови бліх

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Антон Санченко Статус: *Експерт*, 11-06-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.90023708343506 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Історія Європи. Український погляд
Кожен з нас має знати історію власного народу. Бо історія – це його посвідка на проживання на рідній …
Погляд на світ через призму пародії.
«Прометей поміж грудей» – тільки ця провокативна назва збірки чого варта! І це не натяк, це те, про …
День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …