Вихід з Ріо-де-Жанейро – Спрей причалює на Уругвайському узбережжі – На волосинці від кораблетрощі – Хлопець, що знайшов шлюп – Спрей відпливає, але щось іде не так – Чемність британського консула в Мальдонадо – Тепла зустріч у Монтевідео – Екскурсія Буенос-Айресом – Вкорочення щогли та бушприту.
28 листопада Спрей вийшов із Ріо-де-Жанейро і одразу ж потрапив у порив вітру, що поніс нас уздовж узбережжя, роблячи неможливим будь-яке керування. Та зрештою, для Спрея у тому не було великого лиха. За час своєї подорожі я неодноразово переконувався, що коли удень якийсь човен і міг обігнати моє судно, то уночі йому не було рівних. Спреєві однаково – день то чи ніч, аби вітер був попутний. Незадовго після виходу з Ріо нам зі Спреєм трапився пароплав Сауз Вейлз. Капітан люб'язно передав нам показники своїх приладів – за його словами, ми знаходилися на сороковому градусі західної довготи. Зрештою, Спреїв хронометр показував ту ж довготу. Це дещо розвіяло побоювання щодо моїх примітивних методів навігації, однак я вирішив і надалі, коли траплятиметься нагода, перевіряти свої розрахунки за справжніми приладами. П'ятого грудня нам трапився вітрильник і ми якийсь час ішли паралельним курсом. Течія тягла нас на північ, так чи інак змушуючи триматися узбережжя, до якого Спрей вже так звик. Ось тут мушу зізнатися у прорахунку – я правив надто близько до берега. Словом, рано вранці 11 грудня Спрея з шаленою швидкістю потягло на суходіл. Це було неприємно, та я вирішив, що великої небезпеки нема, обманувшись мирним виглядом піщаних намивів. Ой, як же гірко я пошкодував, що взагалі довірився цьому враженню. Море, на позір таке гладеньке, з силою билося в берег. Я вирішив за краще кинути стоп-анкер, та було вже надто пізно – почався відплив і вода вже опустилася. Я сяк-так спустив на воду свою маленьку напів-шлюпку і кинув до неї стоп-анкер і верпувальний трос, але верпувати Спрея було вже надто пізно – приплив спав майже на фут. Тут я заходився вибирати якір, що було зовсім нелегко, оскільки моя єдина шлюпка, коли в ній був і якір і трос, одразу занурився в хвилі – вантаж для неї був заважким. Довелося перерізати трос надвоє. Нарешті якір із п'ятдесятьма сажнями канату опинився за бортом, і на хвилях, позначаючи місце його занурення, застрибав буйок. Я заходився веслувати, долаючи прибій. Але моя шлюпка швидко набиралася води і доки я відплив достатньо далеко, щоб кинути якір, вона була повна до планширу і поволі тонула. Я не міг гаяти ні хвилини, відчував, що коли дам маху тепер, то втрачу все. Я схопився від весел на сидіння, і піднявши якір над головою, жбурнув його якраз, коли Спрей розвертався. Тут шлюпка й перевернулася.
Я повис на планширі, бо якраз згадав, що не вмію плавати. Спробував було перевернути її назад, але перестарався – шлюпка крутнулася в хвилях і знову впала догори пузом, а я знову повис на планширі, по шию у воді. Я присвятив хвилинку відстороненим розмислам і зрозумів, що хоча вітер гнав нас до берега, течія відносила мене в море. Потрібно було щось робити. Тричі я поринав у воду з головою, намагаючись перевернути шлюпку. Але коли я вже змирився з тим, що „Спокійно ляжу і засну ” мене охопила жага на ще одну останню спробу. Не хотілося, щоб численні лихі провісники, яких я залишив за собою, не дорікнули: „а ми ж йому казали!” І хай хоч якою не була небезпека, великою чи малою, я можу щиро стверджувати, що ледь чи й був таким розсудливим ще колись у житті.
З четвертої спроби я таки перевернув шлюпку, і нарешті зміг з великою обережністю перевалитися через борт, не перекинувши її, а тоді за допомогою одного весла, яке дивом не загубилося, погріб до берега, хоча й добряче потертий і з повним ротом солоної води. Аж тут я з жахом помітив, що судно моє на мілині. Відтак, єдиною моєю думкою і турботою стало те, як знову вивести його у море. Майже без зусиль я витяг решту троса і зв’язав його з тим кінцем, який я завбачливо прив’язав до буйка перед тим як покласти у шлюпку. Ще простіше було принести кінець до Спрея. І, здається, я навіть сміявся над своїми нещастями, коли виявилося що протягом усієї пригоди мене не покинула ані здатність міркувати, ані добрий геній. Тросу від якоря, що потонув десь глибоко у воді, стало якраз до брашпіля і зав'язати – якір потонув саме на потрібній відстані від судна. Все що мені лишалося тепер, це позатягувати вузли і чекати припливу.
Те, що мені довелося переробити, виснажило б і витривалішу людину. Як же я зрадів нагоді впасти на пісок і відпочити! Сонце вже піднялося і щедро лило тепло на землю. Дійсно, втрати могли бути й більшими, але й так я опинився на дикому узбережжі чужої країни і майно моє було далеко не так убезпечене, як здавалося спочатку. Я не так вже й довго пролежав на березі, коли почув тупіт копит, що наближався до мене по кам'янистому берегу. Та ось, тупіт стих біля дюни, де я ховався від вітру. Я обережно визирнув з укриття і побачив напевно найздивованішого хлопчика на всьому узбережжі, що сидів верхи на клячі. Він знайшов шлюп!
– Це моє! – подумав він. – Бо чи ж не я перший знайшов його?
Ще б пак – ось же цей білий красунчик на мілині. Він об'їхав шлюп довкола і, не побачивши власника, прив’язав конячину до бобстея, і вйокнув на неї, наче збираючись везти корабель додому. Але звісно, Спрей був заважкий для однієї конячки. Ось моя шлюпка – то інша справа. Її він відволочив за дюну і заховав у купинні високої трави. Хлопчисько напевне вже все обдумав: зараз приведе ще коней і відтягне додому більшу частину свого несподіваного скарбу. Він саме зібрався від'їхати до поселення за допомогою, коли я встав і назвався. Моя з'ява дуже його роздратувала.
– Buenos dias, muchacho! – гукнув я.
Він щось буркнув у відповідь, уважно оглянув мене з ніг до голови, а потім вибухнув шквалом запитань – більше ніж шість янкі могли б запитати водночас. Він хотів знати звідки я пливу і як довго; і що я роблю на березі таким раннім ранком.
– На твої питання легко відповісти, – сказав я, – мій корабель упав з місяця, і падав з нього цілий місяць. А тут він для того, щоб ловити і забирати допитливих хлопчаків.
Але такі натяки могли мені дорого обійтися – доки я говорив, хлопчисько згортав ласо для кидка. Замість того, щоб самому потрапити на місяць, він схоже вирішив, що краще він сам відтягне мене за шию до себе додому в кільватері свого поні по Уругвайських полях.
Поселення, де я сів на мілину, називалося Кастильйо Чікос і знаходилося сімома милями південніше від бразильсько-уругвайського кордону. Звичайно ж, тут балакали іспанською. Щоб примиритися зі своїм раннім гостем, я повідомив йому, що маю на човні печиво і радо поміняю його на молоко і хліб. Зачувши таке, хлопчисько розплився в дурнуватій усмішці. Бачите, хоч в Уругваї, хоч деінде, корабельне печиво – найкращий спосіб заприязнитися з хлопцем. Мій знайомець полетів додому, мов на крилах, і скоро повернувся з хлібом, молоком і яйцями. Нарешті я опинився на землі достатку! За хлопчиком підтяглися й інші мешканці довколишніх ранчо, старі й малі, а серед них і один німець, який пізніше дуже мені допоміг.
Прибув також і береговий охоронець із форту Терези, що за кілька миль звідти. Сказав, що хоче „захистити майно шановного мандрівника від мешканців прерій.” При нагоді я сказав йому, хай, мовляв, дасть лад своїм селянам, а із „мешканцями прерій” я й сам розберуся. Я натякав на те, як один із місцевих „комерсантів” поцупив мого револьвера і ще кілька дрібничок, які я зміг повернути лише завдяки відчайдушному зухвальству. Той злодюжка, до речі, не був уругвайцем. Тут, як і в більшості місць, де мені довелося побувати, місцеві рідко коли дискредитували рідну країну.
Того ж ранку начальник порту Монтевідео прислав берегову охорону, щоб надати Спреєві усю можливу поміч. Останнє, однак, було зайвим – довкола Спрея й без того піднялася така буча, ніби він був не шлюпом, а викинутим на мілину пароплавом із тисячею переселенців. Також мені переказали, що начальник порту збирається надіслати паровий буксир, щоб доправити Спрей до Монтевідео. Що то є офіцер: сказано – зроблено! Вже за день прибув потужний паровий буксир, однак, коротше кажучи, до того часу я вже зняв судно з мілини – допомогли мені в цьому один німець, один військовий і один італієць, на ймення „Міланський Янгол” – і сам на повних парах мчав із попутним вітром до порту. Пригода на кам'янистому березі минулася Спреєві не без пошкоджень: йому покоробило днище і відбило частину фальшкілю. Однак, ці та інші ушкодження були пізніше легко усунуті в доках.
Наступного дня я кинув якір при Мальдонадо. Британський консул, його дочка та ще одна молода особа піднялись до мене на борт із корзинкою свіжих яєць, полуницями, пляшками з молоком і великою буханкою свіжого хліба. Гарний то був прийом, значно гостинніший, аніж я мав колись давно, підійшовши до Мальдонадо на барці Аквіднек із хворою командою.
У водах затоки Мальдонадо водилася тьма усілякої риби, а котики у відповідну пору року йодлювали на прилеглих островах. Течії біля цих берегів обумовлюються передовсім сезонними вітрами і припливи не такі, які зазвичай викликає місяць, – по всьому Уругвайському узбережжі вони вищі, коли ураганний вітер дме з південного заходу, й нижчі, коли з північного сходу. Однією з таких хвиль, що співпала з північним вітром, Спрея й принесло до місця призначення. Низький відплив оголив дно із устричними черепашками, та ще з іншими молюсками на всяк смак, які, щоправда, були надто дрібні, щоб на них зважати. Я збирав черепашки, а місцеві тим часом, наживлюючи на гачки шматочки м'яса молюсків, ловили із оголених відпливом каменів рибу, іноді навіть досить величеньку.
Племінник одного з рибалок, хлопчик років семи, заслуговує на згадку, як найбільший проноза із маленьких хлопчиків, які траплялися мені за всю подорож. Він батькував свого старого дядечка на всі заставки, аби лиш не допомагати тому рибалити. Нарешті він вичерпав усі лайливі запаси іспанської мови, дядечко повернувся до риболовлі, а сам халамидник пішов кудись на берег. Скоро, однак, він повернувся з букетом квітів і подарував його мені з невинною посмішкою янгола. Такі квіти я кілька років тому бачив у середній течії тутешньої ріки. Я спитав у малого пірата, чому він дарує мені квіти.
– Не знаю. Мені так схотілося, – відповів він.
Якими б не були причини, що покликали це дитя пампасів до такого дружнього вчинку, вони були вагомі, так я подумав, і поважні – вище бортів.
Скоро Спрей відплив до Монтевідео, куди й прибув наступного дня, зустрітий такими гучним виттям парових свистків, аж я пожалкував, що наше прибуття не лишилося непоміченим. Подорож на далеку відстань наодинці, схоже, здавалася уругвайцям подвигом, гідним усілякої похвальби, але ж не настільки відвертої і не такої приголомшливої. А так усе їхнє славослів'я видавалося надто передчасним.
Не встиг Спрей стати на якір у Монтевідео, як представники „Роял Мейл Стімшіп Кампені, містери Гемфрі та Ко” прислали повідомлення, що вони відремонтують та залатають його безкоштовно, та ще й дадуть мені дванадцять фунтів стерлінґів. І все це вони потім з лихвою виконали. Шпарувальники в Монтевідео виявилися дуже сумлінними – уважно й ретельно законопатили днище мого шлюпу. Теслі полагодили кіль та рятувальну шлюпку (дорі), пофарбувавши її до непізнаваності.
Різдво 1893 року Спрей зустрів повністю відремонтованим, та ще й з новою жаровнею, вигадливо зробленою зі старого залізного барабану із численними дірочками для тяги. Димар від неї стримів вертикально із верхівки кубрика. Та жаровня стала для мене справжньою знахідкою. Завжди голодна, вона без розбору ковтала навіть сире дерево, і холодними дощовими днями на Тьєра дель Фуеґо була незамінною. Були у неї ще й дверцята на мідних завісах, які один із підмайстрів з гідною поваги ретельністю, натер так, що вони блищали, як нактоуз на пароплаві компанії „Пі енд О”.
Тепер Спрей був готовий до зустрічі з морем. Однак, замість того, щоб продовжувати подорож, він ще прогулявся угору річкою. Було це 29 грудня. Мій старий друг, капітан Говард, відомий від Кейп Код до Ла-Плати , сплавав із ним до Буенос-Айресу й із попутним вітром повернувся вранці наступного дня, зумівши так заприязнитися зі Спреєм, що той перевершив у швидкості самого себе. Я радий, що Говард був на судні й може засвідчити його вміння давати собі раду без стернового. Він сидів собі біля нактоуза й слідкував за компасом, а шлюп знай собі тримався потрібного курсу, наче стрілку хто гвіздком приколотив. Мій старий друг довгі роки мав на річці pilot-шлюп, але цей Спреїв подвиг просто таки вибив йому вітер з-під вітрила.
– Щоб я на мілину сів, коли досі хоч раз бачив щось подібне! – вигукнув він.
Можливо, він просто ніколи не давав своєму шлюпові шансу проявити себе... Та я все ж таки гадаю, що Спрей просто рухався неглибокою ділянкою річища, а до того ще й потрапив у сильну течію, цим і пояснюються щойно згадане незвичне явище. Капітан Говард взяв мої міркування до відома.
За довгі роки, проведені далеко від рідної домівки, Говард не забув мистецтво варити юшку з риби; щоб довести це, він зловив кількох гарненьких окунів і приготував воїстину королівський обід. Коли ж смачнюча страва була готова, ми поставили горщики між двома ящиками на підлозі каюти – щоб не перекинулись – і з приємністю пообідали, розповідаючи одне-одному всілякі бувальщини, а Спрей тим часом сам собі йшов потрібним курсом крізь нічну темряву. Говард розказав мені про Фуеґських канібалів, а я йому – про лоцмана Пінти, який провів моє судно у шторм на Азорах, і про те, як я виглядав його потім біля штурвалу. Я, звісно, не хотів лякати свого друга – ми із Говардом люди не забобонні – та коли пізніше я запропонував йому повертатися до Монтевідео на Спреї разом зі мною, він лиш похитав головою і поплив пакетботом .
Сто років не був у Буенос-Айресі. Місце, де я колись зійшов з пакетботу просто на землю тепер обросло величними доками. Перебудований порт – перша ознака великого достатку, це вам кожен Лондонський рибалка. Начальник порту влаштував Спреєві зручне місце для стоянки, висловивши своє ним захоплення, а мене припросив звертатися з будь-якої потреби. Я одразу ж відчув, що говорить він щиро. До мого шлюпу в Буенос-Айресі поставилися прихильно, з нас не стягували корабельний та доковий збори , а місцеве товариство яхтсменів узагалі прийняло Спрея з розкритими обіймами. Саме місто, на відміну від доків, змінилося не сильно, тому скоро й я відчув себе, як удома.
З Монтевідео я мав листа від сера Едварда Гейрбі власникові „Стандарта” містерові Мулгаллу, і у відповідь мені було надано теплий прийом з боку найтеплішого, я гадаю, серця поза межами Ірландії. Містер Мулгалл підстрибом примчав до доків, щойно Спрей кинув там якір, і негайно ж запросив мене до себе додому, де на мене вже чекала кімната. То був саме новорічний вечір 1896 року. Подорож Спрея висвітлювалася на шпальтах „Стандарту”.
Містер Мулгалл люб'язно погодився провезти мене містом – ми шукали те, що лишилося незмінним з часу, який я пам'ятав. Чоловік, що продавав „лимонад” на ринковій площі, коли я був у цьому чудовому місті востаннє, й досі був там, і продавав „лимонад” по два центи за скланку – така вже його доля була. За професійне причандалля йому були ночви із краном, запас цукру та десь шість лимонів, які плавали у підсолодженій воді. Воду він час від часу підливав з вельми доречного насосу, а ось лимони, схоже, „лишалися навіки” . І усе це лиш за два центи склянка.
Але ми намарне виглядали чоловіка, що колись торгував у Буенос-Айресі віскі та гробами. Поступ цивілізації змів його – лиш пам'ять віднині берегтиме його ім'я. Пригадую гірлянди пляшок з віскі, що висіли у одному кутку його крамниці, а у іншому, за тонкою перегородкою, у такому ж зразковому порядку стояли численні гроби найрізноманітніших розмірів. Зразковий порядок там забезпечувався простою закономірністю: порожніє бочка віскі – наповнюється гріб. Окрім дешевого віскі та іншого питва, він продавав ще й „сидр”, який сам і гнав із попсованих Малагських родзинок. До числа його комерційних уподобань потрапили ще й, не позбавлені усілякої зарази, мінеральні води. Той чоловік блискуче задовольняв усі смаки, бажання та уподобання своїх покупців.
А ось інший примітний добродій таки лишився у місті. Він свого часу написав на стіні біля власної крамниці глибокодумне напучування, щоб кожен перехожий міг прочитати й пройнятись: „Комета поруйнує цей лихий світ! Рятуючи майно, власник цієї крамниці розпродує його за безцінь!” Мій друг пан Мулгалл зводив мене подивитися на чудовий малюнок комети.
У Буенос-Айресі я також зняв своєму шлюпові щоглу й укоротив її на сім футів. Зменшив також і довжину бушприту приблизно на п'ять футів, але й так він був задовгий. Не раз і не двічі, беручи риф на клівері, я жалкував, що не врізав ще бодай один фут.
________________________
Псалми 4.8
Драстуй, дорогенький! (ісп)
Нактоуз – ящик для суднового компаса.
Кейп Код – півострів на південному сході штату Масачусетс, США
Ла-Плата – ріка Плат, розділяє Аргентину та Уругвай.
Пакетбот – поштово-пасажирське судно.
Стандарт – тут Evening Standard, щоденна газета.
Не знайшов Теннісона
