Синьоносі предки зі схильностями янкі – Юнацька любов до моря – Капітан корабля "Норзерн Лайт" – Втрата "Еквіднек" – Повернення додому з Бразилії на каное "Лібердад" – «Корабель» в подарунок – Перебудова "Спрея" – Головоломки з фінансами та конопаченням – Спуск "Спрея" на воду
В чарівній землі Нова Скотія, на Атлантичному узбережжі, є пасмо скель, назване Північною Горою, з якого видно бухту Фанді з одного боку та родючу долину Аннаполіса з іншого. З північного схилу місцини росте міцна ялина, добре придатна для корабельних шпангоутів, і багато суден усіх класів побудоване саме з неї. Люди цього узбережжя, міцні, дужі і сильні, схильні до конкуренції в світовій торгівлі, і нікого не здивує капітан далекого плавання, в дипломі якого Нова Скотія вказана як місце народження.
Я народився в холодному місці, на найхолоднішій Північній Горі, 20 дня холодного місяця Лютого, однак я громадянин Сполучених Штатів – натуралізований Янкі, якщо хтось може дорікнути, що мешканці Нової Скотії - не Янкі в буквальному значенні слова. З обох сторін в моєму роду були моряки, і якщо можна знайти якогось не мореплавного Слокама, йому буде притаманна принаймні схильність до дерев’яних моделей суден та уявних мандрівок. Мій батько був з тих людей, яким досить мати складаного ножа й таке-сяке дерево, щоб повернутися додому після кораблетрощі на безлюдному острові. Він був гарним знавцем човнів, але стара глиняна ферма коштувала йому вирваних років і була йому замість якоря. Втім, його не брав переляк від легких поривів вітру, і він ніколи не ховався за спини інших на релігійних святах під шатром або давніх, добрих релігійних пікніках.
Щодо мене, море зачарувало мене змалечку. У віці восьми років я вже був наплаву в компанії з іншими хлопчаками в затоці, маючи усі шанси потонути. Юнаком я обійняв важливу посаду кока на рибальській шхуні; але я не затримався на камбузі довго через бунт команди одразу по появі мого першого пудингу. Мене випхали в три шиї перш, ніж я отримав шанс засяяти як кулінарний митець. Наступним щаблем в моїй кар’єрі була щогла вітрильника, який прямував в закордонне плавання. Таким чином я дійшов «по палубам кубриків», і аж ніяк не по паркету салонів, до командування кораблем.
Найкращим кораблем під моїм командуванням був розкішний "Норзерн Лайт", якому я приходився ще й співвласником. Я мав право пишатися ним, на ті часи – у вісімдесятих – він був найкращим американським вітрильним судном наплаву. Пізніше я був власником та капітаном "Еквіднек", невеличкого барка, який здавався мені найбільш досконалим з усіх витворів людських рук. Він не просив фори по швидкості в пароплавів, коли дув вітер. На час, коли я покинув його палубу на узбережжі Бразилії, де сталася кораблетроща, я вже був капітаном і власником суден біля двадцяти років. Плавання додому до Нью Йорка з сім’єю на борту відбулося на каное "Лібердад" і обійшлося без пригод.
Усі мої рейси були закордонними. Я ходив як фрахтувальник і торговець переважно до Китаю, Австралії, і до Японії та Молуккських островів. Життя не дозволяло надовго подати швартови на причал, і врешті я майже забув звичаї і шляхи суходолу. Тож коли для фрахтувальників настали важкі часи, а так воно врешті і сталося, і я намагався полишити море, що було робити старому морякові? Я народився під бризами і вивчив море так, як мало хто інший, нехтуючи всім окрім нього. Ще мене вабило суднобудування. Прагнулось досягти майстерності в обох професіях, і з часом я здійснив це бажання. Мої розрахунки щодо розмірів і типу найбезпечнішого судна для будь-якої погоди і будь-яких морів робилися на палубах міцних суден в найгірші зі штормів. Отже плавання, про яке я розповідатиму, почалося не тільки з моєї любові до пригод, але й з усього життєвого досвіду.
Одного зимового дня 1892 року, в Бостоні, на чий берег я списався після старого океану роком чи двома раніше, я маракував собі, чи продовжувати шукати судно, щоб знову їсти свій хліб з маслом на морі, чи йти працювати на суднобудівну верф, коли зустрів старого знайомого, капітана-китобоя, який сказав:
- Їдь-но в Фейрхевен, і я дам тобі корабель. Але, - він додав, - він потребує невеличкого ремонту.
Умови капітана, щойно він їх повністю виклав, були більш ніж прийнятними для мене. Вони включали в себе будь-яку допомогу, що мені знадобиться, аби знову спустити плавзасіб на воду. Я був щасливий пристати на ці умови, тому що вже зіштовхнувся з тим, що мені не отримати роботи на верфі, перш ніж сплачу п’ятдесят доларів до товариства взаємодопомоги, а щодо командування судном – то суден не вистачало на те, щоб комизитися. Майже всі наші вітрильники вже були переобладнані у вугільні баржі і ганебно буксирувалися «за ніздрю» з порту до порту, в той час як багато гідних капітанів відійшли у рейс на «Гавань моряка Снага » - притулок відставних моряків.
Наступного дня я зійшов на берег в Фейрхевені, павпроти Нового Бедфорда, і виявив, що мій приятель мабуть пожартував наді мною. Втім, сім років тому хтось так само пожартував над ним. Той «корабель» виявився суто антикварним шлюпом на ім’я «Спрей», збудованим, за свідченнями сусідів, першого року по Різдву Христовому. Він був любовно підпертий кільблоками посеред галявини, в деякій відстані від солоної води, і покритий брезентом. Люди Фейрхевена, я маю це зазначити, - економні та спостережливі. Сім років поспіль вони запитували,
- Ну і що капітан Ебен Пірс збирається робити зі старим «Спреєм»?
День моєї появи відзначився гомоном та жвавим обміном чутками: нарешті дехто прийшов, дійсно як на роботу, до старого «Спрея».
- Мабуть, розбиратимеш на дрова?
- Ні, збираюся відбудувати його, така відповідь їх неабияк здивувала.
- А воно того варте? - було наступне питання, на яке я впродовж року, або й більше, відповідав заявами, що я примушу його окупитися.
Моя сокира звалила поблизу міцний дуб на кіль, і Фармер Говард за невелику суму перетяг його та достатню кількість брусів для набору корпусу нового судна. Я обладнав парильню та казанок для бойлера. Бруси для шпангоутів, з молодих струнких дерев, обстругувалися і відпарювалися, поки не набували гнучкості, а потім згиналися навколо колоди, де закріплялися доти, поки затвердіють. Щось відчутне з’являлося щодня, щоб засвідчити мою працю, а сусіди не давали нудьгувати на роботі. День, коли новий форштевень було прикріплено до нового кіля, був великим днем на верфі «Спрея». Капітани-китобої прибували здалеку, щоб оглянути це. В один голос вони промовляли своє:
- Льодовий клас А1! - і свою думку. - Придатний колоти кригу!
Коли було покладено брештук, найстаріший капітан міцно потис мені руку, виголосивши, що він не бачить причин, чому «Спрей» ще досі не полює на Гренландських китів біля тамтешнього узбережжя. Найбільш поважна частина форштевня була з окоренка найміцнішого виду так званого пасовищного дуба. Пізніше він розколов надвоє коралову перемичку на Кокосових островах і не зазнав жодних пошкоджень. Кращого стройового лісу для корабля, ніж пасовищний білий дуб, ніколи не виростало. Кніци й самі шпангоути були з цієї деревини, і були пропарені і зігнуті за лекалами, як те вимагалося. Це було нелегко в березні, коли я гарячково розпочав роботи. Погоди стояли холодні; неодмінно знаходилося безліч «інспекторів», щоб відволікати мене порадами. Коли який-небудь капітан-китобій виникав у межах видимості, я відпочивав від свого тесла деякий час і мав «травити» з ним…
Новий Бедфорд, домівку капітанів-китобоїв, сполучено з Фейрхевеном мостом – чудовим місцем для прогулянок. Втім не скажу, що прогулянки капітанів повз верф здавалися мені зачастими. Це були чарівні казки про арктичний китовий промисел, які надихнули мене подвоїти комплект брештуків на «Спреї», так що тепер він міг би маневрувати у кризі.
Поки я працював, пори року змінювалися швидко. Ледве шпангоути шлюпа було замінено, яблуні вже були в цвіту. Невдовзі зацвіли маргаритки й вишні. Неподалік від місця, де старий «Спрей» поступово зникав, покоїлися рештки Джона Кука, шановного батька пілігримів. Тобто новий «Спрей» зростав з освяченого ґрунту. З палуби нового судна я міг простягнути руку і зірвати вишні, що росли навколо невеличкого надгробку. Дошки обшивки для нового судна, до накладання яких я невдовзі дійшов, були з джорджійської сосни, товщиною півтори дюйми. Операція з обшивання ними корпусу була клопітка, але, варто було її скінчити, конопачення виявилось легким. Зовнішні кромки дошок були достатньо відкритими, щоб прийняти паклю, але внутрішні кромки були такими щільними, що я не бачив денного світла проміж ними. Всі стики були скріплені наскрізними болтами з нарізними гайками, що стягували їх зі шпангоутами, тож їм не варто було скаржитися. Багато болтів з гайками використовувалося в інших частинах конструкції, в цілому близько тисячі. Я мав на меті зробити моє судно міцним і сильним.
У Регістра Ллойда є правило, що «Джейн», навіть повністю перебудована зі старого судна, залишається тою ж «Джейн». «Спрей» змінив своє буття так поступово, що важко було сказати, в якій саме точці старий вмер, а новий народився, і менше з тим. Фальшборти я побудував зі стовпчиками-пілерсами з білого дуба чотирнадцяти дюймів заввишки і покрив їх семи-восьми дюймовою білою сосною. Ці пілерси, пропущені через дводюймову бортову обшивку, я розклинив тонкими кедровими клинами. Вони так і залишилися бездоганно щільними з тих пір. Палубу я влаштував півтора дюймовою на три дюйми, з білої сосни, прибитої шипами до бімсів, шість на шість дюймів з жовтої, або джорджійської, сосни, через кожні три фути. Палубні комінгси були по-перше навколо кришки головного трюму, шість на шість футів, вигородки для камбузу і надбудови далі в корму, приблизно десять на дванадцять футів, для каюти. Усе це піднімалося над палубою десь на три фути, і було достатньо «втоплено» в трюм, щоб дозволити стояти в каюті на повен зріст. В просторі вздовж бортів каюти, під палубою, я влаштував койку для спання і рундуки для невеликої поклажі, не забувши місця для аптечки. В середньому трюмі, який був між каютою та камбузом, під палубою, було приміщення для провізії, води, солонини тощо, яких вистачило б на багато місяців.
Корпус мого судна був зібраний зараз докупи настільки міцно, наскільки це дозволяють зробити дерево та залізо, а різноманітні приміщення - вигороджені переборками. Я приступав до «конопачення корабля». Духи могили були потішені тим, що в цьому пункті програми я мав схибити. Довелось на власному прикладі переконатися в бажаності порад «професійного шпаклювальника». Найперший удар, який я наніс по бавовняній паклі залізною свайкою, і який я вважав цілком правильним, багато хто вважав хибним.
- Воно поповзе! - кричав чоловік з Маріона, проходячи повз з кошиком з лямками на спині.
- Воно поповзе! - кричав інший з Вест Айленда, коли бачив, як я вбиваю бавовну в пази.
А пес Бруно просто махав своїм хвостом. Навіть містер Бен Дж_____, відомий авторитет в царині китобійних суден, чия думка була висловлена щоб похитнути мене, проте, швидше як ввічливе питання, запитував, чи не думаю я що «воно поповзе».
- Як швидко воно поповзе? - вигукнув мій друг – старий капітан, якого таскав на буксирі не один жвавий спермацетовий кит.
- Скажіть нам, як швидко, щоб ми встигли зайти в порт вчасно.
Не зважаючи на це, я вколочував каболку старого каната поверх бавовни, як і намірявся зробити з самого початку. І пес Бруно знову махав своїм хвостом. Бавовна так ніколи і не «поповзла». Коли зі шпаклюванням було покінчено, на днище було накладено два шари мідяної фарби, а на надводний борт та фальшборти – два шари свинцевих білил. Потім було навішено й пофарбовано стерно, і наступного дня «Спрей» був спущений на воду. Коли завели його старий, поїдений іржею якір, він заплескався на воді, як лебідь.
По закінченні основні розміри «Спрея» були такими - тридцять шість футів дев’ять дюймів найбільшою довжиною, чотирнадцять футів два дюйми шириною, і з глибиною трюму чотири фути два дюйми. Його тоннаж складав дев’ять тонн нетто і дванадцять і сімдесят одна сота тонни повної водотоннажності.
Потім було встановлено щоглу з міцної нью-гемпширської ялини, а також всі невеличкі пристосування оснастки, необхідні для короткого круїзу. Прив’язано вітрила, і ось вже «Спрей» відходить у пробний рейс з моїм другом капітаном Пірсом і мною на борту через затоку Баззарда – все в порядку. Єдиною річчю, яка хвилювала зараз моїх друзів вздовж узбережжя, була «Чи воно того варте?» Вартість мого нового судна склала 553,62$ за матеріали і тринадцять місяців моєї власної праці. Я затримався в Фейрхевені на декілька місяців більше цього, тому що отримав роботу зараз і в подальшому на принагідному китобійному судні, що обладнувалося далі вглиб гавані, і це забезпечило мені овертайм.
________________________
Blue-nose - cленгова назва мешканців Нової Скотії, провінції Канади.
Snug – затишок. Sailors' Snug Harbor – перший притулок для старих моряків на Стейтенайленд в Нью-Йорку, відкритий у 1833 році.
Spray - бризка
Тодішня назва Кокосових островів Keeling Islands
