Майбутній товарознавець Лариса, 20 років, незаручена
Які ми ніжні! Варто було дівчині попрохати про незначну послугу, і зник на тиждень. Моряк, з печі бряк! Ні, недарма розумні люди кажуть, що всі мужики козли, але моряки – то взагалі щось фантастичне. Фантастичні козли. Муфлони кергеленські! Ну як же, готуються хлопці локшину навішувати на вуха дівчатам конкретно, в усіх портах світу одразу. А проконтролюй потім, чи не завелися в нього подружки в Акапулько й Лас-Пальмасі, а ти дурепа п’ятая. Як це він казав? «Здатність швидко зорієнтуватися в незнайомій гавані входить до професійних чеснот мореплавця?»
Зорієнтувався в порту Херсон, нічого сказати. Знайшов собі дурепу з видом на другий екіпаж. І що найприкріше, дурепою цією виявилася чомусь саме вона, Леся. Дев’ятиповерховий дім на п’ять під’їздів, з дівок на виданні цілий батальйон сформувати можна. А привалило таке «щастячко» – зустрічатися з курсантом Гоголем – чомусь саме їй. Бачили очі, що берете, тепер їште!
Інші хлопці аж в Чорнобаївку, либонь, дівчат після танців проводжають, а цей дорогу перейшов, у щічку під парадним чмокнув, побачимося завтра, солоденька. І свого щастя не цінує. Зник на тиждень. Очі б мої його не бачили!
Як маминими пиріжками половину роти своєї нагодувати, так все його влаштовує. І пиріжки вдалися, і сир смакує. Як дурепа йому потрібна по кіношках волочитися, цілуватися в останньому ряду під час сеансу, так все його влаштовує. Я на Челентану того вже дивитися без гикавки не можу, а так же Адріанчика колись любила! Ну, як актора, звичайно. Ні, ну що, важко дівчину вряди годи в якусь кафешку запросити, я про ресторан з музикою і шампанським вже й не заїкаюся! Саме кіно та парки! Хоч би до магазину «Альбатрос» колись провів за своїм посвідченням. Хоч подивитись на шмотки.
На останньому побаченні в парку Леніна йшли повз ятку з морозивом, він питає:
- Морозива хочеш?
І рота навіть не дає відкрити:
- Ну, не хочеш – як хочеш.
Далі йшли повз кіоск з тістечками.
- Тістечок-хочеш-Ну,-не-хочеш–як-хочеш.
І лише біля автомату з газованою водою Лесі вдалося кавалера випередити:
- ХОЧУ!!!
А Гоголь так поважно дістає з понтового шкіряного портмоне з калькулятором мідяка трикопієчного і:
- Чого верещиш, бери пий! З сиропом!
Тобто міг би взагалі копійчаною водою з бульбашками без сиропу відбутися? Це Лесі, виходить, ще пощастило? Так виходить?
Казала ж мені мати, краще останній вчитель фізкультури , але вдома, ніж капітан, але в рейсі.
Де ж цей Гоголь ховається? Сказав – виступатиму в самодіяльності, вже й першу дію відіграли, а його на сцені не помітно. Ні, зустрів біля входу, у щічку навіть чмокнув, але одразу передоручив її якомусь Котляревському, той всадовив її аж в останньому ряду, хоча місця попереду ще були. І цей, мабуть, по кінотеатрах шастає з дівчатами, у звичку вже увійшло. Муфлони, усі вони – стадо муфлонів!
Завіса відчинилася. На сцені сидів у позі лотоса неголений дрібненький курсант. Голий по пояс, з волохатими грудями, руками і навіть плечима. В якихось позичених в ансамблю народних танців закачаних вище колін шароварах і чалмі з вафельного рушника. Факір, тіпа. Йог.
Йог почав свої вправи. Крякнув, заклав одну ногу за потилицю а другою почухав собі носа. Що цікаво, ноги йог мав геть не волохаті, наче щодня голив чи робив депіляцію.
Пальці на поголених ногах йог мав довгі й рухомі, це про таких кажуть, що вони ногами дулі можуть крутити. Пальці вели себе майже незалежно від господаря, ледь не схопили того за ніс, а потім їм вдалося зобразити повітряний поцілунок ногою.
- З думкою про тебе! – прокоментував ведучий. В залі загигикали.
Потім йог закинув за спину й другу ногу і йому якось вдалося поступово ще й розвести їх в боки під гострим кутом, склавши руки на грудях. Було дивно, чому в такій позі він досі не беркицнувся носом в сцену. Потім він одночасно випростав догори й ноги й руки.
- Потяг до зірок! – прокоментував ведучий.
Потім йог вигнув ноги за спиною таким немислимим чином, що дві його рожеві п’яти з’явилися просто над білою чалмою згори.
- Північний олень! – прокоментував ведучий. Поза була настілький неймовірною і настільки нагадувала коника з «колінками назад», що зал вибухнув. Але йог був незворушний. Він поступово, нога за ногою, знову вмостився у позу лотоса, повів плечима, розім’яв м’язи шиї.
- А зараз атракціон нечуваної витримки! Нервових та вагітних просимо покинути приміщення!
Ведучий під дрібний барабанний бій повільно накинув на факіра біле простирадло, напинанка обвисла і під нею вгадалася кругла йогова голова в чалмі. На сцену стрімко вискочив вже знайомий Ларисі по першій дії джигіт у кепці і з величезним кухонним ножем, який заміняв йому кинджал, барабани замовкли, зал завмер, і в мертвій тиші виразно почувся хрускіт, з яким той «кинджал» наскрізь прошив голову необачного факіра.
- Ах!.. – синхронно із усім залом видихнула Леся.
Ведучий стрімко зірвав запинало з голови йога і Леся побачила... що йог тримає у руках проштрикнуту ножем капустину і не стрималась від сміху полегшення, як і її сусіда по кріслу Котляревський. Але справжня істерика в залі почалася тоді, коли йог підвівся на поклони, а його «ноги» у підкачаних шароварах залишились на сцені у все тій же позі лотоса. Йог подав руку, допомогаючи підвестися своїй «половині», і тут Леся і зрозуміла, яку важливу роль грав у суботній виставі курсант Гоголь.
- І тут сховатися від мене хотів, - хмикнула вона.
- Такі викрутаси, і все лише тому, що дівчина запропонувала подати якусь там заяву до ЗАГСу.
Мабуть останні думки необачно пролунали вголос, і Лесі довелося ще й пояснити ошерешеному сусіді Котляревському (ну й вам, шановний читачу):
- Та що тут такого? У нас усі так роблять. Подають заяву, отримують запрошення до весільного салону, а потім заяву забирають. У салон щойно черевички італійські завезли, а цей «йог» вже тиждень від мене ховається...
Невже вона щось неймовірне просила? Не до цариці ж за черевичками верхи на чорті посилала, справді. Салон молодят зовсім поруч – на площі Корабелів.
Викладачка Кукіна, про таке в жінок не питають, аякже
Ну, вона зразу підозрювала, що цей жевжик з райкому – ще той кінь в пальті, але виходить, недооцінила товариша. Ну, що її хлопці танки весільних індіанців перед цією малою з флейтою на сцені скакали – це якраз нормально. Дивно було б, якби не скакали. Чи ви хлопців в такому віці не знаєте? Павичі обсмоктані, всяк зі своїм хвостом. А цей вже начебто дорослий мужчина, в краватці, а туди ж, у гречку. Бачили, бачили, як він на дівулю нашу облизувався.
Таки гарна мала. Ех, де мої сімнадцять років? Мале, але революційне. Моїх оболтусів так швидко вишикувати, це треба ще й який характер мати. Чи Кукіна цього не знає на власному досвіді? А вона їх ще й співати на три голоси вимуштрувала. Ну слухала й пишалася: невже це мої оболтуси так виводять? Глорія-глорія! А мала з флейтою – попереду на хвацькому коні. Гідний фінал гарної вистави. (Коли це я востаннє в філармонії була? Мабуть, ще коли Кукін за мною упадав і не знав, куди б ще мене запросити, в театрі точно в минулу його відпустку були, на «Лівші», точно, а ось в філармонії... Але то таке).
Ну, не без елементів училищного капусника, з пародіями на викладачів та командирів вистава. Воно, звичайно, смішно, якщо в темі і з тими об’єктами пародій кожен день вітаєшся, а ось дівчатам з педіну може й незрозуміло було, чого усі кавалери регочуть. Це ж треба, Кукіна ж, добра душа, і цього перевіряльника з райкому була пожаліла. Нудьгує людина, закорлючки в блокнотик малює. Це ж кожен день в якомусь ВУЗі, мабуть, сидіти доводиться на концертах. А воно, виходить, не віньєтки й чортики малювало, а одразу доповідну строчило, кулеметник ти чапаєвський. Щоб час не гаяти. І нічого ж ні замполітові, ні комсоргові Островському, ні їй не сказало, підступне. Поздоровив зі вдалою виставою, аплодував, стоячи. Замполіт аж розцвів, довірливий. Комсорг до себе в комітет пригощати коньяком, наскільки вона розуміється на комсомольському Статуті, запросив. І не відмовилося ж, капосне. Пішло. З готовою доповідною на Миколку Островського в папочці. Ну, нам внутрішньо комсомольских взаємин так просто не осягнути, це не для посередніх мозків. І ось, виходить, напригощалося вже аж до такої гидоти.
Кукіна знайшла малу флейтистку в дамській кімнаті випадково. Ну, якщо на все училище одна жіноча вбиральня, може й не дуже випадково. Мала була зарюмсана, майже в істериці. Думала, хтось з її хлопців образив, чи інший який курсант. З них станеться. Та де там. Сюжет виявився куди як детективнішим. Власноручно вмила малу під краном, як могла заспокоїла. Розповідай по порядку. От не марно той жевжик з райкому Кукіній одразу не сподобався, ще тверезим!
Взагалі Кукіна довго зналася з моряками і все могла зрозуміти, навіть хмільні приставання до дам в ресторані чи де ще там доведеться. Але коли вже отримав ляпаса по пиці, навіть китобій після дев’яти місяців рейсу зазвичай розуміє, що спілкуватися з ним так щільно дама чомусь не бажає, бере під козирьок, каже: «Пардон, мадам!» - і йде на швартовку до іншої дами, або до цієї ж, але вже не сьогодні. А це, пробачте на слові, п’яне чмо, видобуло натомість з папочки свою закладну й почало качати права. Хлопці в джинсах з американським прапором на сідницях по сцені бігали, бачте.
На жаль, і такий варіант упадання за дамами був Кукіній відомий. Вона і в училище перейшла викладати, бо свої, флотські, ніколи не допустять брудних натяків щодо дружини моряка, як плескали язиками за спиною кумоньки на колишній кафедрі. Ну, кумоньки собі плескали, а завкафедри взявся перевіряти чутки на практиці. Закінчилося все її зарубаним дисером, але то таке. Зате в неї такий Кукін є! Такого чуда вам ніякий ВАК не затвердить, дурепи дипломовані.
- Розумієте, він ще написав, що ми співали католицький церковний гімн, а релігія - опіум для народу. Бо «Глорія патрі», виявляється, «Слався, Отче» латиною. Каже, чому не «Отримали дияволята комсомольськую путівку»? А це ж Бах! Іоганн Себастьян!
Ось тут Кукіна вперше і подумала, що недооцінила товариша. На її пам’яті це був перший комсомолець, який розумів мертву мову.
- Але ж це абсурд! Це світова класика! Ми ж в училищі це розучували!
- Ось з цього місця докладніше, - перебила малу Кукіна.
Все було ще більш кепсько, ніж уявлялося. Вона досі думала, що жевжик прискіпався до Ахматової з Гумільовим, і вже готувалася захищати малу саме на цих позиціях. Гумільова щойно, вперше після страти у 1919, якимось дивом перевидали грузини. Кукін привіз їй книжку з Поті, знає таки чим їй догодити, паладин зеленого храму. Раз видали – значить дозволено, завтра оприходувати книжку в училищній бібліотеці і гуляй, мусійко. Зя. До того ж, отой поетичний турнір – так взагалі стихійно вийшов. В сценарії цього не було. Подякувати дітлахам за винахідливість і не акцентувати уваги на недоречностях.
Але заборона Баха була такою абсурдною, що Кукіна відчула знайомий холодок під серцем. Це відчуття було знайоме кожній радянській людині, яка, скажімо, зрізАла вночі ножицями колоски на колгоспному, тобто власному, полі, запізнювалася на службу через аварію трамвая в часи боротьби «ефективного менеджера» Сталіна за виробничу дисципліну (що, молодь, не знаєте, що за 5 хвилин запізнення було людям? А спитайте у симоненків-вітренків. Табір. І не піонерський, сибірський), чи губила партквиток в плацкартному вагоні поїзда Київ-Севастополь.
Коли ти дійсно винен, або не винен, але розумієш в чому тебе звинувачують, і звинувачення ці логічні, вирок можна пом’якшити, обжалувати в вищій партійній інстанції, чи й взагалі відгавкатися. Ну там, догани й строгачі не рахуємо. А ось коли абсурд з самого початку, і усі навколо розуміють, що це дурня, відводять сором’язливо очі, підписуючи якісь папірці на примноження того абсурду, і система, як танк «Товариш Кафка», скриплячи немазаними шестернями, суне вперед, на тебе – будь певен, перемеле, тільки кісточки хряснуть. Системі тільки дай папірця на вхід – і все, пропав. Загуло.
Мабуть, Кукіна подумала все це дуже виразно, з відповідними гримасами, геть за обличчям забула слідкувати, бо мала перестала розповідати, як вона завтра піде до свого культпросвіту й підтвердить, що Іоганн Себастьян Бах – великий композитор, дозволений партією до співання на урочистостях, і ошерешено сказала:
- Боже, це ж я і вас всіх, виходить, підвела. І Миколку, і Леоніда Петровича? А хлопцям можуть і візи прихлопнути?
- Ну, це вже дзуськи! – не достатньо весело, але примусила себе засміятися Кукіна.
- Хто ж за них рибу країні ловитиме? Без п’яти хвилин дипломовані специ. Розподіл післязавтра.
- Ось що мала, затям собі. Нічого поганого ще не сталося. Так, темна хмарка на горизонті. Моряки про таке не сумують. Сиди тут, не висовуйся, раз в нас вже тільки дамські кімнати правом притулку користуються, а не університети, як в Греції. Коли дві дами потрапили в халепу, їм саме час звернутися по допомогу до розсудливого джентельмена.
- Це Ви про кого?
- Про замполіта Леоніда Петровича, щоб ти не сумнівалася. Він добрий і розумний дядько, своїх не здає. Ну, може зовнішність його на це не натякає, але це саме так. Вже була нагода переконатися з моїм довгим язиком. Але то таке.
- Отож сидиш тут. Нікуди не висовуєшся, навіть до туалету. Ми вже на місці, хоч з цим пощастило, - вже майже щиро засміялася Кукіна.
- Я швидко.
І Кукіна дійсно швидко задріботіла підборами по темних училищних переходах, лякаючи привидів відрахованих курсантів, і не звертаючи на них жодної уваги.
- Ну ось як? – думала Кукіна.
- Як ВОНИ так безпомилково роблять стійку на справжнє?
І зовсім не має значення, що саме справжнє.
Чи це просто справжні штані, які дійсно не можна розірвати двома запряженими конями, а не пародія на штані від радянської легкої промисловості, що тріщить в матні, варто звиклим до просторої роби юнакам преодягтися в штатське після випускного. Заборонити ворожі штані! Що характерно, ніхто навіть не намагається просто навчитися шити свої союзні штані краще.
Чи це справжні, а не вирощені в колбі поети. Бо ж вустами поета промовляє Бог. А Богові на рішення чергового з’їзду партії швидше за все - плювати, не той масштаб. Тож найкращим поетом (посмертно) проголосимо того, що похвалявся своїми стома томами партійних книжок та написав пафосний віршик про молоткастий паспорт. Цікаво, чому вірш який починається зі слів «Я вовком би вигриз бюрократизм», став улюбленим віршем радянських бюрократів? А скільки ж в цього, хоча б талановитого горлопана, вже геть ні нащо нездатних послідовників. По поемі до кожної комсомольської конференції строчать.
Чи це справжня економічна теорія, цикли Кондратьєва, а не «п’ятирічний план – за три роки». А генетика, кібернетика, мовознавство? Просто ж цілими інститутами викошували!
Немає жодної різниці, чи це церковний гімн Іоганна Себастьяна Баха, чи, прости Господи, справжній рок-н-рол, а не їхні мармеладні ВІА. ВОНИ якось саме на справжнє реагують, як бик на червону ганчірку, і ради цьому нема.
А тепер ось ВОНО зробило стійку на справжню дівчину. Молоду, окрилену, наївну. Щоб спаплюжити те дівоцтво, затягати по саунах на Гідропарку. Ось це вже дзуськи! Цього Кукіна комсомольцеві не подарує. Ті, старшенькі, хоча б щиро вірять у свій маразм. А ці зроблять осмислено-тупе обличчя на конференції по боротьбі з «хеві метал», відаплодують доповідачеві, а в готелі перевдягнуться у ті ж «ворожі» штані і слухатимуть на своїй гулянці ту ж саму «заборонену» музику на магнітофоні.
- Мої хлопці, може, за ті кляті штані шість місяців у морі на промислі горбатилися. Якраз на одні джинси зарплати практиканта і вистачає. Не в спецрозподільнику по талончику отоварилися. Перші чесно зароблені штані в дітей, як же в них на сцену не вискочити. Терпіти ненавиджу райкомівських! – зовсім несподівано подумала Кукіна, побачивши нарешті замполіта Нечитайла. Замполіт якраз перевіряв у нижній дискотеці роздрукований репертуар і саме дійшов до рядка «автор-виконавець Володимир Кузьмін».
Ще ніколи Кукіна не відчувала себе такою злою, холодною і підступною.
Курсант Арапчук, 15 років, неодружений
- Ві ол лів ін зе йеллов сабмарін, йеллов сабмарін, йеллов сабмарін!...
- Я-а-а викликаю капітана-Африка! Простягніть мені руки! Я-а-А!...
- Йоу-йо, ю ін зе йармі нау! Йоу-йо, ю ін зе йармі ... нау!
- Я подивився на дзигар – одинадцять нуль сім! Тобі вже вісімнадцять – мені лише тридцять сім! Рок-н-рол! Танцюють всі навруг!....
- Шоу маст го он!...О-о-о-о! Шоу маст го он!...
На перекур.
- Агов, лисий, закурить є?
- Остання, лисий.
- Залиш покурити, лисий.
- Вже залишаю, лисий.
- Ну хоч пару тяг.
- Смоук он зе во-отер, фаєр ін зе скай!... Ту-ту-там, ту-ту-тарам!...
- Я приперся на цей концерт не для того, щоб нудьгувати, хай заграє, хто має грати і мовчить, хто повинен мовчати....
- Сто літ тому, коли ходив я в школу, о-о-о-о-о, іще не продавали Пепсі-колу, о-о-о-о-о...
- Ой, мама, ой! Рєбята іграют! Ой, ой – у сєльсовєта! Ой, іх в клуб нє пущают, ібо оні ізрядно лохматиє...
- Енд зе фівер... геттінг хайер! Діза-а-а-а-айер!
На перекур.
- Агов, лисий, закурить є?
- Кого-кого ти лисим обізвав, молодий?
- Перепрошую хлопці. Темно ж.
- Ну йди, дамо в зуби, щоб дим пішов...
- Дяк... Упс
- Ну який ти незграбний, молодий. Сам на кулака наштовхнувся. Невже справді так темно? Тобі з фільтром чи без?
- Упс. Спасибі, хлопці, я вже накурився.
Файні сьогодні гоцалки! Ось тільки з повільними танцями в курсанта Арапчука щось не складалося. Тільки-но підкотиться якусь запросити, як її вже хтось зі страшокурсників умикнув. А то ще є такі, що стовбичать попід стінами актової зали усю пісню, колупають пальцем піч, під’їдеш до такої на кривій козі, а вона:
- Не танцюю!
Чого ж тоді на танці ходиш, цікава дивачка, як кажуть у нас в Одесі? Арапчук щойно отримав відкоша від такої ось показної статної білявки і, посопівши, відкотився на вихідні позиції в іншому кутку темної зали, хаотично підсвітлюваної кольоровими відблисками світломузики та прожекторами, неначе вже почалася Третя Світова.
Always somewhere
Miss you where Ive been
Ill be back to love you again –
Запевняли «Скорпи», що не все ще втрачено. Він ще повернеться.
- Що, не танцює? – спитав в Арапчука старшокурсник Гоголь, який, мабуть, бачив образливу пантоміму з білявкою.
- Ех, вчиш вас, молодих, вчиш - самі двійки, - підключився старшокурсник Котляревський.
- Міняйтеся, хлопці, форменками.
Арапчук не одразу зрозумів, чого від нього хочуть, але рівно через 35 секунд вже обсмикував на собі трохи величеньку фланку Гоголя. З чотирма жовтими курсівкама на рукаві! Він навіть випнув груди, розправив плечі й зріс на півголови. Ще б стрижене під машинку волосся відросло – і готовий випускник!
- Орел! – оцінив Котляревський.
- А тепер вертаєшся до тої білявки, наче вперше, і запрошуєш її на тур вальсу, чи чого там в тебе вийде. Звати її Леся.
- Але ж вона щойно мене відшила! – не повірив Арпчук.
- Слухай, що тобі старші радять, - підтримав однокурсника Гоголь.
- Кругом марш!
Хлопці, схоже, вирішили пожартувати над знайомою дівчиною. А клоуном обрали Арапчука. Файні сьогодні гоцалки! На ватяних ногах, перечіпаючись об інші пари, першокурсник Арапчук перетнув танц-майданчик і запросив білявку Лесю вдруге.
Леся лише ковзнула поглядом по його лівій руці, і…. погодилась! Тобто в минулі рази вона навіть не піднімала очей вище тої клятої курсівки з однією сирітською «шпалою»! А він переймався!
- Богдан. Тобто Олег, - представився «четвертокурсник» Арапчук. Першокурсником, він швидше за все вже крізь палубу провалився б після такої обмовки, а зараз лише нахабно зареготав, і Леся одразу вирішила, що це хлопець так «витончено» жартує.
Магічна курсівка з чотирма личками робила свою справу. Леся вже не зважала ні на те, що кавалер, як на неї, трохи не вийшов зростом, ні на його спотикання на рівному місці (на ногу партнерки, на щастя, він так і не спромігся наступити жодного разу). Клаус Майне зі «Скорпів» продовжував виводити «я повернуся, щоб любити тебе знову», а танцюристи вже невимушено перемовлялися. Спочатку про щось незначне, з якої він, такий хвацький танцюрист, роти, потім про сексуальність лисих чоловіків, згодом ще про щось. Першокурсник Арапчук панічно намагався зметикувати, чий номер роти йому казати, і як відповідати на питання, чи знає він курсанта Гоголя, який щойно силоміць одягнув на нього свою форменку. Навмання він один раз сказав правду, а іншого разу збрехав. І виявилося, що вгадав. Леся пожвавішала, навіть не стала від нього тікати далеко, коли музика стихла.
Гоголя й Котляревського вже не було видно на їхньому місці біля виходу, замаскувалися конкретно, жарт ще продовжувався, і Богдан, тобто Олег, відчув новий приплив впевненості і запросив білявку Лесю до танцю, ледь залунали перші акорди «Сусанни». Богдан-Олег з подивом помітив, як у нього прорізалася якась челентанівська пластика й коняча - на 32 зуба - посмішка, наче якийсь внутрішній Челентано чортиком вискочив з курсантських глибин і заходився босоніж вичавлювати смачне італійське вино з грон винограду просто посеред танцювального залу.
Sette giorni a Portofino
piu di un anno a St. Tropez
Poi m'hai detto "Cocorito
non mi compri col pate'..."
E sei scappata a Malibu
con un grossista di bijoux -
Почала підспівувати Леся. Та так, що від зубів відскакувало. Це не вона підспівувала, це Челентано вторив їй із затримкою на мить. Та й вимову нескладно було порівняти з оригіналом. Ось тобі й на!
- То ти італійську знаєш? – щиро здивувався Арапчук-Челентаненко.
- Якось само собою вийшло. Слухала-слухала і потроху вивчила, - пояснила Леся. І щоб він не засумнівався тут таки видала синхронний переклад
Сім днів у Портофіно
Понад місяць в Сан-Тропе
Потім сказала мені: «Мене
Не купиш за канапку»
І втекла в Малібу
З багатим продавцем біжутерії
- Susanna Susanna Susanna Susanna mon amour! – підтвердив правдивість перекладу Челентанчик.
- Тепер ти розумієш, чому мені геть необхідні італійські черевички на підборі-чарочці? – зробила несподіваний висновок Леся, скориставшись якимось різновидом жіночої логіки, яку, як відомо, не вивчають на парах зі схемотехніки.
- В цьому місяці дивом завезли до весільного салону, мені по знайомству притримали одну пару.
Вона стисло викладала свій план з ошукання радянської торговлі під подальші скарги Челентани на злу долю й невдячну Сусанну, а курсант Арапчук зашарівся до маківки й гадав, як йому сповістити Лесі, що він, якби й хотів, не може, бо, як колись Паніковський, був людиною без паспорта. Не триматимуть же їй ті черевички під прилавком ще півроку. Хіба що…
- Так ти вже четвертокурсник? – почулося ззаду.
- Зовсім страх загубили! Іди, випишу тобі дембельский акорд!
