Національній експертній комісії з питань рок-н-ролу присвячується
Замполіт Нечитайло, 56 років, одружений
Один замполіт училища кожної суботи заздалегідь запасався валер’янкою. І на роботу, до бурси, до свого начальницького кабінету з портретами політбюро (олія, 120х80, художник Загороднюк), якось навіть не дуже поспішав. Взагалі-то він роботу свою любив і поважав, горів на роботі. Як же ж її, таку, не любити: рота закрив – прибрав робоче місце. Не в цеху заводу Петровського біля верстата гарувати, справді ж. Але щосуботи… В суботу замполіт краще в шахту з коногонкою поліз би. Голився вранці перед дзеркалом, дзижчав електробритвою, як Карлсон, і гадав:
- Що вони цього разу утнуть на тій дискотеці?
Вони – курсанти ввіреного училища, дві тисячі парубків пубертатного віку. Такому науковому вислову навчила замполіта начальниця медсанчастини. Мовляв, чого Ви дивуєтеся, Леоніде Петровичу, себе в такому віці згадайте. Пубертатний період! Це вік, коли юнаки думають не корою головного мозку, а гормонами й «біоміцином» - так курсанти, теж наукоподібно, називали «Біле міцне». Ну, «біоміцин» можна вчасно виявити й конфіскувати. З гормонами ж – горе. Скільки бромом не годуй, воно все одно на танці біжить. Настрибаються на тих гоцалках, розпашіються, і обов’язково через якесь дівчисько влаштують кориду. А оскільки усі організовані і повсюди ходять лише строєм, то простими стусанами сам на сам в темному закутку зазвичай не відбудуться. Рота на роту, перший екіпаж на другий, судноводії на судномеханіків, Кот-д’Івуар проти УРСР, Чумацький Шлях проти туманності Андромеди. А ти розбирайся потім. Пиши рапорти в галактичну поліцію й шукай винних.
Себе в такому віці замполіт чесно намагався згадати. Післявоєнна голодуха, ремеслуха, й танці під трофейний акордеон в клубі суднобудівників. Але ж вони такими не були, ні не були! Цього разу «вони» означало вже не сучасну молодь, а замполітових однолітків. Хіба можна танго чи вальс порівняти з оцими їхніми первіснообщинними гоцалками під виття якихось закордонних шаманів та гучний барабанний бій з гучномовців? Наче з дерев щойно злізли! І це – танці?
І комсорг училища туди ж! Культурно-масову роботу, мовляв, наказано серед молоді проводити. Й говорити з нею, молоддю, зрозумілою для неї мовою. Алам-бап-алупа-алам-бам-бум – так, чи що, з нею говорити? Хто як, а замполіт такої мови не вчив, звиняйте. А в комсорга в самого той «протуберанцевий», чи як його там, період ще не скінчився. За самим приглядати ще треба. Через голову замполіта вибив в начальника училища гроші на магнітофони й світломузики усілякі, й облаштував силами курсантів дискотеку в підвальному приміщенні. Їм що, актової зали мало було? Стільці витягли після суботньої художньої самодіяльності, запросили гармоніста – і танцюйте собі на здоровля хоч до відбою. Аби пальта в дівок лише не пропадали потім. Так ще й «дискотеку» оту їм подавай!
Ні, може ця «комсоргова дискотека» в певні моменти була навіть зручною для звітності. Зустрічі з шефами проводити. Якщо групу дівчат з технікуму радянської торговлі чи педагогічного інституту запросити в гості до якоїсь курсантської групи – якраз доречно, камерно. Столики, морозиво, соки, без ексцесів. Але ж йому, замполітові, що тепер – розірватися між третім поверхом та мінус першим? Бо відтепер оті кляті танці проходять у двох місцях одночасно. Ніяк не прослідкуєш, якщо не Фігаро-тут, Фігаро-там. Та хіба вони, сучасні, того Фігаро хоча б раз слухали? Самі Бітли в голові!
Його і раніше тіпало, чи під дозволену музику його троглодити дригаються, а ну як воно іноземною мовою щось непристойне вищить? Ітс бін е хард дейс найт! Ага, «іх бін хворий» ти, я так розумію.
Звичайно, з райкому комсомолу вряди годи набігали перевіряльники заборонених рок-груп з ненашими назвами, усі ті ейсідісі (нацизм), пікфлойди (мілітаризм) та ледзеппеліни (секс, наркотики, рок-н-ролл). А потім рок-гуртів із нашими назвами, але теж заборонених. «Неформали» якісь в магнітофонах завелися. Не зівай, Химко, на те і ярмарок. А комсоргові, як вже сказано, самому ще нянька потрібна, да. Вічно дурню якусь мугикає, прислухався якось, а воно:
- Послухай, чолові-і-іче! Я – дерево! – просто якесь Буратіно, а не комсорг. І розбирайся з таким, заборонили його вже, чи ще ні. Комсорг запевняв, що наспівує тільки перевірені філармонічні колективи. Суворо за списком. Музика Спілки композиторів, слова Спілки письменників. А з неформалами бореться.
І повидумують же назв ті неформали! Послухайте-но тільки:
Акваріум! - і булькало б собі в дві трубочки, так ні - в Тбілісі на фестиваль його понесло!
Зоопарк! – ну воно й помітно, звідки втекли.
Кіно! – ага, кіно, вино та доміно. Що їх ще цікавить? Шульберта почитали б краще.
Примус! – у баб на селі неасфальтованому і то вже керогаз давно є! Очорнення радянської дійсності!
ДДТ! – а ці взагалі «дустом» назвалися. Це ж треба!
Ось попереднього начальника санчастини курсанти теж Дустом прозвали, але то таке. Курсантам тільки потрап на язики. Тарганів той Дуст таки по всьому училищу повивів, а там хай хоч горщиком називають. Ось його, замполіта, називають, наприклад... але то таке. Він знає одне: спочатку самодіяльність, потім ваші гоцалки. Хоч в клубі, хоч в дискотеці вашій. Таку умову він комсоргові висунув остаточно, без права на оскарження.
Отож знову субота, кажете? Скоріше б вже неділя!
Курсант Гоголь, 20 років, неодружений
Все зло від баб! Не бажають строєм ходити, хоч ти лусни. А чому рівняння на ліво? А навіщо праве плече вперед? А може краще я ось так, ручкою? Курсант Гоголь так все, здавалось би, гарно зпланував! З Лесею побачення – в суботу на дискотеці, з Анею – в неділю під дубом. І усі задоволені й сміються. Так ні!
- А можна я в суботу припруся, тобто прийду?
- А як це так, що не субота, то в тебе наряд?
- Усю нашу групу в суботу запросили до вас на дискотеку, то що мені тепер, відмовлятися? Я, може, від Ахматівських читань в бібліотеці Гончара вже відцуралася з цієї нагоди.
Це – Аня. Ну, Аню, чарівну, чорняву, тендітну, анемічну, блідолицю, ініціативну, мрійливу і геть несвоєчасну другокусницю з педінституту Крупської читач вже трохи знає. Гоголь познайомився з нею колись в концертному залі «Ювілейний» на виступі рок-гурту «Динамік». Столичні гастролери таки дали джазу в провінції. Анька так підспівувала, верещала і скакала, видершися на стільця, що не помітити її було просто неможливо - вона геть затуляла собою сцену. Гоголь спочатку спробував обурюватися, а потім несподівано зрозумів, що за Аньчинами вихилясами йому спостерігати навіть цікавіше, ніж за солістом Володимиром Кузьміним з саксофоном. А коли в залі вимкнули світло й потрібно було палити запальнички під слізну баладу про «І я забуду як звучить твій голос », Гоголь з Анькою і познайомився, бо та запальнички не мала і мусила позичати піротехнічний засіб в когось із сусідів. Тож коли її загребли пожежники й потягли до підсобки «складати акт», як це в них називалося, Гоголь мусив дічину рятувати й тікати через чорний хід до Комсомольського парку просто посеред концерту монстрів вітчизняного року.
Потім вони щиро реготали над своєю пригодою, гуляли по-під фортечними мурами, Анька розповідала йому, що раніше з них було видно Очаків (егеж-егеж), вони плювали в надглибокий фортечний колодязь, від якого йшли підземні ходи на Сухарне, й годували концертними квитками чорних лебедів на ставку. Анька теревенила про якогось француза, Бодуена де Куртене, який, здається, щойно гастролював у Києві. А де ж іще? До нас в провінцію модних французів не повезуть. Гоголь розповідав придибашки про начальника ОРСО Куриленка і йому навіть не було шкода тієї запальнички «Зіппо», яку захамарижили пожежники. Анька була чудо, а не дівка, ось тільки жила в гуртожитку. Сувора вахтерша навіть на поріг Гоголя не пустила. Кругом-арш! Плавали-знаємо вас таких «двоюрідних братів»!
Але ж саме в цю суботу Гоголь запросив на дискотеку не Аню, а Лесю! Рум’янощоку показну білявку з технікуму радянської торговлі. Висока, статна, флегматична, спокійна – кров з молоком. Леся рок якраз не поважала, була в захваті від солодкоголосих італійців. Усіх цих Джанні Моранді, Пуппо й Річі е Повері. Берке, берке? Вони і познайомилися в кінотеатрі Павліка Морозова на якомусь фільмі Челентано. І потім ще 15 раз його передивлялися. Зручно. Якщо тільки в місті йде «Блеф», «Приборкання норовливого» чи «Бінго-Бонго», думати про те, куди Лесю запросити, вже не потрібно. Два квитки на Челентано в останній ряд – і в дамках. А є ж іще кінотеатр повторного показу!Дай Боже тому Адріанові творчих узбеків і усіляких гараздів!
Окрім майбутньої професії товарознавця Леся мала ще багато переваг, головною з яких була та, що вона мешкала в будинку просто навпроти другого екіпажу по вулиці Червонофлотській. З її вікон на третьому поверсі спокійно можна було спостерігати, що діється в десятій роті, і встигнути вчасно повернутися з самоволки, якщо намічалася якась незапланована полундра. Хто ж від такого щастя добровільно відмовиться? Ще й пироги з сиром її мати пекла незрівнянно, що не кажи. Отож уся рота Гоголеві щиро заздрила, підглядала у вікна подробиці його залицянь на Лесиній кухні й дехто з хлопців був не від того, щоб Лесю й пироги з сиром за першої ж нагоди в Гоголя відняти. Тож на дискотеці потрібно було ще й як пильнувати. А тут Анька зі своєю Ахматовою! Я на правую руку наперла пальчатку з лівої руки. Ага.
Втім, дівок боятися – на танці не ходити. Що-небудь Гоголь вигадає. Як-небудь викрутиться. Либонь не вперше. Аби ще хтось підказав, як саме.
Комсорг Островський, 27 років, одружений
Музика Спілки композиторів, слова Спілки письменників! А що робити, якщо останнього композитора до тієї Спілки прийняли ще в 1973 році? Та й то з боєм, кривилися що цей останній Тухманов – замолодий для їхнього збіговиська хрєннікових. А їм, на передовій ідеологічного фронту, як тепер віддуватися? Кого Річі Блекмору протиставити? Тридцять три рази про тридцять три корови крутити на дискотеці? Пісня може й непогана, але не настільки ж. Чи під Олександру Пахмутову танці влаштовувати? Щоб наші хулігани танцювали в гордовитій самотності, без дівчат взагалі?А як же плани партії пережонити усіх курсантів і ткаль з бавовоняного комбінату? ХБК саме з такого розрахунку і будували тут колись за Хрущова. Бавовна в нас не росте, ростуть самі майбутні моряки. То що, і плани партії тепер ніц не варті? Нехай дівчата наші танці взагалі бойкотують?
Навіть колишній завклубу втік до судномеханічного технікуму, прихопивши дві польських електрогітари й лампову педаль, що на комсоргові числяться. Ну, педаль - нехай, самі спаяли, хоч і з училищних деталей. А гітари – точно на ньому висять, на комсоргові Островському. Завклубом натомість якийсь самопальний «Сем-енд-Пол» замість фірмових інструментів залишив. Ще й викобелюється, несоюзна молодь:
- Ви зі своїм замполітом стільки кровці моєї попили, що ще й винні. Те не грай, це не співай, а грошей – во! Я на весіллях більше зароблятиму. Бо весільними бувають тільки генерали, а не замполіти.
І таки зароблятиме, зараза. А училище залишилось без самодіяльності? Добре ще, що дискжокей Джамбул - з курсантів, не втече нікуди до самого випуску. Танці під магнітофон хоч не хоч, а якось відбудуть. Але з самодіяльністю тепер як? Замполіт же сам і вимагає! Прислали замість того втікача-завклуба якусь випускницю культпросвітучилища. Завтра вперше на роботу вийде дівчисько. Мала, кирпата, очиська перелякані, з флейтою. Де такій з нашими хуліганами впоратися. Уся його надія на хард-рок була, хлопці таке люблять, репетицій не прогулюють. А там, гляди, й декілька пісень Лєбєдєва-Кумача про Байкало-Амурську магістраль для галочки розучать, виступлять перед комісією на огляді самодіяльності, та й по тому. В нас, як в олімпійців, - головне участь, а не перемога.
А зараз що? Спробував було силоміць старшокурсників до самодіяльності записувати, так регочуть, відмовляються хто як може, в того нога болить, тому в наряд заступати, тому ведмідь на вухо наступив. А молодих-стрижених на сцену випустити – ще гірше. Просто тобі звітний концерт в колонії для неповнолітніх виходить. Треба якось кардинально це вирішити. З індивідуальним підходом.
Курсант Бажан, 22 роки, неодружений
Нє, слова вже скінчилися, залишилися самі вирази! Ах ти ж!... Та щоб тобі!... Та ну його на!.. Порядність до добра не доводить! Прикинь, Гоголю, так вскочити! І оце потрібно було йому, курсантові Миколі, який насправді Юра, вляпатися в таку халепу! І, головне, сам же, виходить, здаватися прийшов тому комсоргові, як останній салабон. Мовляв, внески комсомольські за півроку не плачені, поки на плавпрактиці був, набігло. Отримайте-розпишіться! А воно, капосне, ти бач, яку проблему з цього висмоктало! Квиток мій комсомольський - у шухляду. Мовляв, а ти знаєш, курсанте Миколо, що за статутом ВЛКСМу, я тебе можу з комсомолу виключити, як такого, що три місяці поспіль не сплачував внесків?
- А ти йому що?
- А йому – тю, кажу. Що ж тепер робити?
Що він? За комсомолом їхнім Микола, може, й геть не сумував би, але ж візу лише комсомольцям підтверджують. Чи йому закордонна віза зайва? Зрозуміло, що комсоргові щось від нього треба, це він так, на понт взяти хоче. Але сваритися без крайньої потреби таки не варто, комсорг он і на розподілі в комісії сидітиме. Зашле ще у якийсь Мухосливськ, на Море-Акіян, на острів Ітуруп, тільки ви його, Миколу, й бачитимете. І таки да. Виявляється – треба. Але не абищо, а так щоб вже вопще! Просто бігай, Миколо, по плацу й гукай: «Ульо, ми шукаєм таланти!»
- Ось в тебе, Гоголю, якийсь талант є?
Ну так, який в того Гоголя може бути талант, окрім як картоплі й олії в нього, Миколи, по дружбі виклянчити на вечері і таємно в баталерці засмажити? А коли нарешті мені щось знадобилося, так і напади склерозу у всіх починаються...
- Навіщо-навіщо! В самодіяльності виступати. Призначив мене комсорг старшим до міжрайонного огляду самодіяльності. Тіпа для дисципліни, у поміч новенькій завідувачці клубу, бо вона командним голосом, бачте, не володіє, лише флейтою.
- Симпатична? – перепитує Гоголь.
Ну так, про що ж іще той Гоголь може запитати. Казанова з-під Тамбова!
- Ще не бачив, - відмахується курсант Микола. – Яка різниця?
- Е, юначе, не кажіть! Велика різниця! – запевняє Гоголь.
- На симпатичній можна ще й оприбуткуватися лише за те, що в список запишеш. Нє, ну ти що, Марка Твена не читав? Про паркани? Кажи усім, що викапана Лайза Мінеллі.
Нє, вже й підмолоджувати заходився. Ну Гоголю, прийдеш ти ще до мене по картофан, прийдеш... Лайза що?
- А це ще хто така?
- Ось бачиш! От і хлопці не второпають, а звучить обіцяюче! Аби тільки крокодил який не трапився, а там вже не розбиратимуться, Лайза Мінеллі чи Людмила Зикіна. Давай, не гальмуй, он Фазіль з Нодаром до курилки сунуть, підігравай мордою лиця.
Слухай, а може ще й вигорить у нас. Ну артист! Це ж треба так противно гундосити! Гадом буду, Фазіль першим поведеться...
- Миколо, ну ми ж домовлялися, друг називається! Ну запиши вже на прослуховування, з мене пачка «Пегасу»! Я фокуси показувати вмію!..
Курсант Джамбул, 18 років, неодружений
Так, він дискжокей, усі це знають, і він цього не приховує. Його справа – бобіну перемотати й повільний танець вчасно поставити крутитися після швидкого. Яку пісню? Та вже ж не Льва Лещенка! Щоб його завтра хлопці затюкали? У них своя спілка – композиторів. А в нас своя – слухачів. І кожен свої проблеми вирішує самостійно. Гонорари окремо, музика окремо, як мухи й котлети. Бо стараннями тих спілчанських композиторів попобігати доводиться, аби щось пристойне послухати. Свіжі записи йому земляк один постачає безпосередньо з Ленінграда. Вчора «Акваріум» квартирник дав, завтра вже слухаємо в підсобці. І запізнення на добу тільки тому, що гарна пісня летить між аулами все ж лише зі швидкістю найкращого скакуна. Але від пітерської юрти до херсонського улусу навіть гарний провідник швидкого поїзда скаче аж двоє діб.
Навіщо йому вихвалятися? Його, Джамбулів, однокласник на матмеху пітерському зараз вчиться. Так що – перша копія плівки з перших рук, як на фірмі «Мелодія». Ну так, правильно ви здогадалися, тому і – Джамбул. Бо – «ленінградці, діти мої». А взагалі-то він із Запоріжжя. Усі пітерські рок-групи вже переслухали. Ще й інші херсонські піпли в нього пасуться. Ченч натуральний. В того брат в Москві, в того сват в Свердловську, а того дядько Сєва в Лондоні на БіБіСі працює– гляди на репертуарчик вже й набралося. Самі ж вимагають сімдесят процентів вітчизняної музики на дискотеці.
Та які там ще списки? В очі він тих списків не бачив ніколи. І ніхто, крім втаємничених райкомівців, не бачив, навіть наш училищний комсорг. Це було б дуже просто: взяти, в усі дискотеки міста ті списки розіслати, і все. Це – зя, цих – нізя. Але це не за Кафкою було б, значить не по-комсомольськи і навіть не по-радянськи. Це ж не можна було б інструкторові-комсомольцеві припертися безкоштовно навіть до тих дискотек, що по квитках, і весь вечір вийожуватися: пиво – тепле, кава – холодна, блондинка - фарбована. Носяться дискжокеї з таким привередою «музичним критиком», як дурень з писаною торбою, а воно – раз:
- За каву дякую, дискотеку закриваю.
Отака ось музика. Шоб було. Ну, потім дискжокеї всі по понеділках тусуються в одному генделику, в «Гармошці» на Ушакова. Того за «AC/DC» вчора прикрили, цього за Майка Науменка, а цього – взагалі за Жанну Агузарову. Хіба що за Малєжика ще нікого не зачиняли.
Ну добре, в «AC/DC» блискавка в написі якомусь «експерту» есесівський знак нагадала. Що це всього лише позначення змінного/постійного електроструму, і що значок цей є на кожному закордонному магнітофоні, таким партизанам мандаринової трави, як наші комсомольці, доводити безперспективно. Тому за австралійців якось навіть не дуже прикро. Самі нарвалися хлопці.
Але ж гурт «Браво», Агузарова? Ретро, твісти про котів уже забороняють? Куди ся котить світ? Так і Едіту П’єху можна заборонити ненароком. Кажуть, ту голосисту Жанну вже й з Москви вислали за сто перший кілометр. Хоч би по радіо про такі визначні події оголошували, у рубриці «вони ганьблять наш радянський рок-н-ролл», щоб не довелося між рядками в журналі «Ровесник» вичитувати, що там діється в їхній столиці. В «Ровеснику» як приловчилися? Один рядок лайки на рокерів, абзац нормального інформативного тексту. Лайку пропускаємо, про все, що цікавить, дізнаємося. А так народ «Жовті черевики» щосуботи вимагає, розірвуть дискжокея і скажуть, що так і було, якщо не прокрутиш та ще й на біс, а неземну солістку, бач, вже заборонили і назад на Марс відправили. Вже нізя. А лише вчора було зя. І ніхто не в курсах.
Знову ж таки. Раніше, якщо рок-гурт проліз до філармонії і називався сором’язливо «ВІА» (хлопці казали – самим гидко, але хіба хочеш – мусиш, ми на всякого Кафку відповімо Жан Поль Сартром, може знудить) – гурт той можна було вважати поза зоною ризику. А зараз, подейкують, вийшла секретна постанова для філармоній, яка будь-які «інструментальні ансамблі» забороняє як клас. Взагалі. А це ж списків-списків! Навіть «Динамік» і «Машина часу» під цю постанову потрапляють, вже гастролі їхні в нас відмінили, ще не чули? На, виклянчив на стіну собі афішу «Динаміка». Пообривали вже всі. Раритет тепер.
Але Гоголю хвилюватися не варто. Що замовить те і прокрутимо. Ну і хай собі заборонили. Ми ж не філармонія. Він так скаже, аби списків дозволеного лише не склали комсомольці. А заборонними списками вони вже якось підітруться. Чи він не з одинадцятої роти? Викрутяться якось. Все не заборонять.
- Ні, в актовій залі сам комсорг крутитиме, з ним про Челентано і домовляйся. Комса якраз італійців і крутить. Італійської однак ніхто не знає, тож не прикопаєшся. До нього записи роки три везуть, із заїздом в на апрелівську фірму грамзапису «Мелодія». Ось італійці лише оце зараз доїхали. Ми ще в сьомому класі під них дівок мацали на днях народження. Саме час згадати молодість.
- То «Динамік», про «Розкрий-но парасолю, насунь свій сірий каптур» ? Вважай вже перемотано. Даси знак, коли ставити. Дівка хоч симпатична?
Так і ще. Що там за завклубом до нас прислали? Все училище гуде. Справді - викапана Орнела Мутті? Може б і Джамбула до самодіяльності якась добра душа записала. Він конферанс може організувати, справа звична.
- Довгенько до тебе чутки з третього поверху доходять. Ну, не з Пітера та Москви ж, справді. Є вже в нас конферансьє – курсант Квітка. І вигнати його не можу, він ще віршик про жирафу читатиме по ходу. Знаєш віршики про жирафу? Так отож. Хіба що сценарій під тебе трохи перепишемо. Згода?
Курсант Думбадзе, 19 років, неодружений
- Тримайте мене втрьох, бо двох замало буде! – подумки лаявся курсант Нодар, скакаючи через обруч за командою: ап!
- Що тут робить цей Микола? Який-такий у нього талант? Та цьому одороблу навіть закопати нічого!
Ні, насправді. Ось курсант Конецький – тигрів дресирує. Законно. А що не тигри хіба? Смугасті? Смугасті! Голодні? Голодні! Страшні? Пекельні люципери! Тож – ап! собі говорю я й ступаю на крок.
Гарна інтермедія виходить, під гітару, під Че Бояру. Конецький – дресура, вони з Фазілем – зійдуть за тигрів. Розірвуть будь-кого. Думаєте то легко, через обруч скакати на публіку? Але мистецтво вимагає жертв, бічо, да?
Так ні, скакати перед публікою в самих кальсонах та тільняшках Микола не хоче. А корисні поради давати, як нам вишкірюватися та гарчати – будь ласка! Батоно Станіславський знайшовся! Не вірить! Так іди й покажи, бічо, якщо таке розумне! Будку на камбузі наїв – в обруч не пролазить. Митець повинен бути голодним, шені черіме, да!
Або ось Мамочку взяти. Начебто й роль нескладна в людини – вулкан на Курилах на задньому плані зображати. Так і те людина підійшла до ролі відповідально, творчо –сигару в наших кубинців дістав, другий тиждень тренується дим кільцями пускати. Вже навчився кільце в кільце видувати тричі поспіль. Сопка Ключевська, а не курсант! Хіба якісь претензії можуть бути? Так Микола і в того сигару забрав, примусив на «Ватрі» тренуватися, бо реквізит йому треба берегти до виступу!
Чи Льовушка? Трипудовою гірею людина хреститься, силачу Бамбулі не снилися такі фиглі-миглі й жонглерство залізяками. Підкови розгинає. На руках тримає по три здоровенних відгодованих старшокурсника на кожній. А ще одного, правда легенького, Забрьоху, - в зубах, на стільцеві. А Микола і тут знайшов, до чого пристібатися. Гирю не можна з такого розмаху на сцену кидати, дошки проваляться! Так в цьому ж весь ефект! Що ти в обрізках шаурми розумієш, телепню! Поки гиря на підлогу не гепнеться з гуркотом, зі стукітом, з канонадою - усім вона пушинкою здаватиметься. А тут бух, грюк – щелепи у всіх відвисли, маестро туш!
Джамбул, як справжній акин, вірші під власний акомпанемент на домбрі читає перед юртою, зображаючи випускника, відправленого вже не в Петропавлівськ-Камчатський, а на Аральське море. Не ги-ги, там з десяток сейнерів по тому «морю» бігає. Так що – реальний варіант, якщо когось з начальства допечеш, поки Арал ще зовсім не висох.
Гоголь – фокуси показує. Факіра зображає. Натуральний йог! Вірніше – половина йога. Зате – краща половина.
Михайло з Вешенської «По морю гуляє рибак молодий» виспівує не гірше за Жанну Бичевську!
Максимко з Горького «Несвоєчасні мислі», ніби який Жванецький, декламує, смішить публіку! Комсорг на репетицію забрів послухати – впав під стільця! Ну настільки несвоєчасні! Регочу-до-несхочу!
В кожного, в кожного талант якийсь знайшовся! А це одоробло відхопило собі найкраще місце – у залі, в кріслі поруч з флейтисткою-керівницею. Мегафоном в неї працює. Я так розумію, діло твоє – принеси-подай, відійди-не заважай, раз вже в артисти не годишся. Так ні! Перекличку щорепетиції затіяв, у рапортичці усіх присутніх відмічає. Поради проктолога якісь дає. Командує, як старшина, да?.
Сценарій вистави курсант Микола Куліш писав – авангард! Монтаж атракціонів! Провінційним бродвейським мюзиклам такого не примариться. Начальник ОРСО їде в круїз на «Титаніку», рятується на надувному човні і по черзі потрапляє до всіх випускників, які з його ласки потрапили хто на Курили до японців, хто в Бомбей до факірів, хто до нас в Поті, до джигітів у кепках (вгадайте з трьох раз, хто грає головного джигіта у найбільшій кепці і найдовшій бурці), а хто й взагалі - у плем’я Мумба-Юмба на островах в океані. Так і тут криктик-Микола знаходить до чого прискіпатися. Бєлінський, генацвале, да? Негри йому не такі, попри те, що грають їх справжні африканці з дев’ятої роти. І ці прибігли до культросвітянки позалицятися. Артисти великих та малих імператорських театрів!
Але ж яка феєрична та флейтистка! Начеб-то маленьке, дрібненьке, кирпатеньке, кучеряве, короткозоре – окуляри на півобличчя і очі під тими скельцями, як в інопланетянки – лупаті, зелені. Тому що діоптрій багато, знаємо ми ці фокуси! Нодар вже гроші за квитки, тобто цигарки «Пегас», хотів від тих хитрованів-Микол (Гоголя і псевдо-Миколи) взад вимагати. Яка там Тамара Гвердцетелі? Нема дурних! Він розміри Тамріко ні з чиїми іншими не зплутає!
Але тут те дрібне дівча кахикнуло, вийшло на сцену, сказало, що зіграє для знайомства, стало в третю позицію, відставило ліктика вбік, усе, що треба, округлилося, набрала в груди повітря, усе що треба випнулося, а коли губи її потягнулися до мундштука флейти, усі майбутні артисти самодіяльності теж судомно вдихнули і вже боялися видихути, спостерігаючи, як її тендітні пальчики забігали по клапанах, заслухавшися трелями казкового інструмента, здатного, як відомо, загіпнотизувати цілу армію щурів, і неконтрольовано, як самці королівської кобри, захитали головами збоку набік, проводжаючи поглядом блискучу магічну дудку. Ну бачив кобру, да?
Глорія-гло-о-рія! – вигравало дівча, плавно розхитуючись, витанцьовуючи на місці, стрімко вигинаючись, коли видобувало особливо високу й чисту ноту, і уся її публіка дозволяла собі по-риб’ячи хапати ротом кисень лише тоді, губки-коралі чарівної феєчки трохи віддалялися від флейти, щоб вдихнути. Ось вона – сила мистецтва, да?
Саме цю «Глорію» у виконанні хору «хлопчиків-дзвіночків» під акомпонемент флейти курсант Куліш у своєму сценарії запланував у фінальній частині вистави. Лише слова до рибної промисловості пристосував. Зрозуміло, що усі джигіти тут же розпушили хвости, як павичі, і давай один поперед одного свої таланти демонструвати перед тією куріпочкою, щоб головні ролі відхопити. І лише курсант Микола гордо сів у кріслі, як юний орел, і так досі довбнем у тому кріслі й сидить, прискіпується до всіх, щоб великим цабе себе показати. Ну не козлотур, да?
Тримайте мене троє, ні четверо! Бо вже троє не втримають від смертовбивства!
Ап! І тигри до ніг моїх сіли!
Майбутній філолог Аня, 18 років, незаміжня
Аня справді була несвоєчасною дівчиною, і сама про це знала. Але навіть найближчі її друзі, курсант Гоголь, скажімо, не здогадувалися, наскільки несвоєчасною. Їй слід було народитися щонайпізніше в кінці минулого століття, у Срібну добу. І вчитися не в педіні, а в інституті шляхетних панянок. Бо зараз таких дівчат вже зняли з виробництва. Пару такій в наші часи підібрати ой як важко.
Ну ось – Гоголь. Він дотепний, прикольний, щедрий. Але якийсь приземлений, якщо може майбутній моряк бути саме «приземленим», і зовсім не романтичний. Все б йому лише заробітками моряцькими, «бонами» й «торгсинами», хизуватися та про якісь інші геть непоетичні речі розводитися. Скільки іспанських песет на руки практикантам видали та скільки джинси в Пальмасі коштують.
Більш того, романтик в нього – чи не лайка. «Голий романтик», каже. Тут ходиш на ці пари нудні з історії КПРС, попереду – не життя, а тління в якійсь школі чи бібліотеці. А в цих попереду – свято, яке завжди з тобою! Вигукнути хочеться – щасливці, у вас попереду воля! Бо ж тільки моряків в СРСР отак просто беруть і випускають за кордон. І не в якусь шістнадцяту республіку –Болгарію, а скрізь по глобусу. Та послухати тільки Гоголя з друзями, де вони вже встигли побувати, поки в училищі. Самі назви вже як пісня!
Копенгаген, Лас-Пальмас, Кальяо…
(Порівняйте з дівчачою практикою: Чорнобаївка, Брилівка, Велика Лепетиха, Чабани!)
… Луанда, Джібуті, Мапуту.
Вже від самих цих назв портів віє її улюбленим Миколою Гумільовим.
Темношкірі там мулатки
Запальні ведуть танки,
З кожної там линуть ятки
Їдла пахощі п’янкі.
А в шинках, в чаду азарту,
Від зорі і до зорі
Мічену кидають карту
Чепурненькі махлярі.
Добре на причалах порту
І тинятися, й лежать,
І з залогою із форту
Бійки в темряві зчинять.
А Гоголь екзотичне африканське Мапуту називає зневажливо Мапутівка! Бо, й купити там, окрім кокосів та сандалових масок, бачте, нічого. Та Гумільов усі статки свої закладав, лише щоб до того Джібуті на пароплаві по ті африканські маски дістатися! Рапорти під час війни писав, щоб його перевели до африканського експедиційного корпусу британців. А ці піжони – ну, Луанда, ну, Мапутівка. Ось Кейптаун – так, цивільний порт, там джинси дешеві. Але наші судна туди не пускають, бо там апартеїд. Ось така вам «поезія»!
А ще Гоголь на першому побаченні дуже кумедно брехав, що жити не може без Бодуена де Куртене. Вже на другому виявилося, що він вважає його лідером французького гурту «Спейс», який приїздив на гастролі до Києва. От же горечко, хоч би з Антуаном де Сент-Екзюпері сплутав, а не з якимось електронним Дідьє Маруані. Аня не стала Гоголя виводити на чисту воду. Вона вже давно втратила надію познайомитися з хлопцем, який не плутав би Кусто й Кустодієва. Але зайвий раз зітхнула над сумною долею шляхетної панянки в геть пролетарській країні з її днями «авансів», «получок», «первомаями» і піснями про «І знову триває бій».
Аня майже не запізнилася, на якихось двадцять хвилин усього. Курсант Гоголь зустрічав її на сходах, біля гармати й пам’ятника невідомому рибалці. Але не один, а вдвох з якимось довготелесим парубійком у новенькій парадній формі. Представив його як Григорія Федоровича, можна Гриша. Й одразу заявив, що вже має бігти, Гриша той її проведе й всадовить на зайняте ним місце в першому ряду. Який Гриць? Яке місце? Вона взагалі-то танцювати збиралась, годину перед люстерком малювала по живому. А тут якийсь Гриша з двома курсівками на рукаві сопе й шаріється поруч. Виявляється, самодіяльність сьогодні і Гоголь побіг на сцену, за лаштунки. Готуватися. Танці – лише після вистави. І потрібно оце було дівчину з Ахматівських читань зривати? Але добре хоч так. Зустрів, конвоїра виділив, місце зайняв. Все ж таки піклується.
Гриша посадовив її, як і обіцялося, в першому ряду, де сиділо саме набундючене начальство й навіть той бридкий інструктор з райкому, який всього тиждень тому крутив носом й кандзюбився на виставі «Реакція Вассермана» у педагогічному інституті, а потім попив крівці керівникові інститутської самодіяльності, Аня випадково чула.
Вгодований, пещений, з манікюром, зачесаний, як усі райкомівці, на бездоганний пробір, хіба що вже лисуватий трохи, з незмінною чорною краваткою дозволеної ширини на білій сорочці дозволеної білизни і зі старанно демонстрованою зневагою на нижній губі до усіх цих аматорських вистав. «Що поробиш – робота в мене така, дивитися усяку чухню саморобних акторів. А кому зараз легко?» - чотирнадцятим кеглем було надруковано на його насупленому чолі. Його нудьгуючий погляд пожвавішав лише тоді, коли поруч з ним присіла якась дівчина в гігантських окулярах, схожа від того на легкокрилу бабку. Але пожвавішав райкоівський погляд лише для того, щоб стати масним. Дівчина щось у комсомольця питала, про щось радилася, а той лише дивися на неї поверх своїх окулярів, кивав і весь спектр його кобелиних думок був абсолютно зрозумілим навіть недосвідченій Ані. От же стрекозел старий! Дівчина-бабка вже пурхнула на сцену, попрохала тиші в залі і трохи схвильовано оголосила про початок звітного концерту. Публіка дисципліновано зааплодувала і бабка зпорхнула за куліси. А на сцені одразу ж з’явився саме той курсант Гриша, який супроводив несвоєчасну Аньку до її привілейованого стільця. Курсант Гриць кахикнув для годиться й оголосив, що читатиме... «Капітанів» Гумільова.
Від поляpних моpів до південних,
Між базальтових pифів та бpил,
Hа пpостоpах безодень зелених
Чути шелест напнутих вітpил.
Швидкокpилих ведуть капітани
До незнаних іще беpегів.
Hе стpахають їх ні уpагани,
Hі мальстpеми кpай вічних снігів.
Курсант Квітка, 18 років, неодружений
Яка ганьба! Повний провал! Повна зала публіки, усі курси нагнали для масовості, ще й дічат набігло, як ніколи, і такий форсмажор якраз на його виступові!
Куліси мали відкритися одразу по його, тобто не його, а Гумільова, словах
І кидком гаpпуна невідпоpним
Б’ють вони велетенських китів,
І знаходять на обpії чоpнім
Між зіpками вогні маяків.
І саме на цих словах його безпардонно пнули в зад з-поза завіси і прошепотіли так «тихо», що в першому ряду точно усі чули:
- Далі читай! Кулісу заїло!
Замполіт та комсорг Островський одразу набурмосилися, а жевжик-інструктор розквітнув задовленою посмішкою. Ну, подобається людині, коли у сусіда корова здохла. Це наша національна комсомольська риса, хіба хтось сумнівався. Потім з-за куліс вискочив камбузний Микола й побіг кудись геть на вихід із зали.
- Ну ось і щури вже тікають з «Титаніка»! – приречено подумав Квітка, а в задніх рядах вже почали шушукатися й реготати.
- Що - далі? Вірші? Курсантам? - більш негодящої пропозиції Квітка не міг навіть уявити. Матроси та поети – то антоніми. Нашим лише пісні на трьох блатних акордах подавай, та брейк-данс замість балету.
- Давай ще віршики! – вже вигукнув якийсь жартівник з галерки. Він собі здавався дуже дотепним.
І тут з першого ряду підвелася та чорнява Аня, опікуватися якою доручив йому старшокусник Гоголь, спокійно вийшла на сцену, стала поряд з Квіткою, і оголосила
- Анна Ахматова, «Зів’яле листя»!
Неперехідним муром поміж нами
Та доля стала! Мов два судна, море
Розносить нас між двома берегами,
Моя ти ясна, непривітна зоре!
Ще здалека слідить тебе мій зір,
Твій свіжий слід я рад би цілувати
І душу тим повітрям напувати,
Що з твоїх уст переплива в простір.
Жартуни з галерки притихли, запрошені дівчата з педіну бурхливо аплодували однокурсниці.
- Молодці! Продовжуйте, поки Микола не повернеться! – зашепотів дівочий голос з-за куліс.
Аня поглянула на свого клаповухого подільника неприховано лукаво. Це був виклик. Ця єхидна філологиня думала, що він розучив з папірця лише один віршик про «Капітанів»
- Микола Гумільов. «Жираф»! – виголосив Квітка, і став читати вже більше не для залу, а для цієї Аньки.
Сьогодні сумні твої очі подібні до темних свічад,
І смуток твій пальці тонкі на колінах зібpав.
Послухай: далеко, далеко на озеpі Чад
Живе дивовижний жиpаф.
Стpункий в нього обpис, легка і шляхетна хода,
Hа шкуpі його візеpунок лежить чаpівний, —
До нього подібна лиш тільки озеpна вода,
Як місячне світло тpемтить, відбиваючись в ній.
Квітка закінчив, а Миколи все ще не було. Але він чомусь вже не бентежився, навіть засмутився б, якби рятівний Микола з’явився б саме зараз. Бо наскільки він зрозумів правила запропонованої гри, на кожен вірш Гумільова Анька мала б відповідати віршем Ахматової. Слабо?
Був ти нещирим у ніжності.
Скільки журби, далебі!
Як же багатством у бідності
Душу зігріти тобі?
- почала Анька.
Через залу з притишеним шиканням «постережись!» пробіг на сцену псевдо-Микола з високою приставною драбиною (перепрошую, пані, з з трапом) показав їм на бігу, що все буде добре, тримайтесь люди, літо близько, і зник за лаштунками. Але в залі вже навіть не зареготали жартуни з галерки, бо Анька продовжувала декламувати
Піснею слави лестивою
Нам доля співа сліпа.
Господи! Та ж недбайлива я,
Твоя рабиня скупа.
Ні прутиком, ні трояндою
Не буду в садах Отця.
Я від кожної тріски падаю,
Здригаюся від слівця.
Десь під стелею загрюкали важкі курсантські гади і голос псевдо-Миколи, як Бог з машини, констатував:
- Ну це вже вопще!
Анька і справді від цього слівця трохи здригнулася і глянула на стелю, де смикалася й шла брижами, але так і не відкривалася важка портьєра. Квітка стримав посмішку і знову почав про своє, Гумільовське
Із лігвища змієва,
Зі славного Києва
Не жінку я взяв — поторочу.
А думав — примхливицю,
Гадав — норовливицю,
Веселу пташину співочу.
Вечір поступово, але впевнено перетворювався на поетичні читання.
На його «Царицю» вона відповідала «Сірооким королем»,
- Вона вже не раз випливала із бруду міського каналу , – читав Квітка про любов.
-...А чоловік, котрий тепер мені ніхто, а був турботою моєю , – відповідала Аня про кохання ж.
Публіка, здавалось би, теж розібралась у правилах цього імпровізованого поетичного турніру і розроджувалася бурхливими оплесками щоразу, коли комусь з дуелянтів таки вдавалося знайти відповідь на черговий випад суперника. При чому, що характерно, спочатку дівчата вболівали за свою, хлопці за свого. Але якось незчулися й почали аплодувати також і супротивникам.
- Ось тобі й матроси, - думав Квітка, спостерігаючи за залом, поки Аня читала «Музу». Роти повідкривали, так слухають.
- Марення кобили сивої усі намагання визначити, що саме народу потрібно від мистецтва, і чого він не зрозуміє. Ніколи б Квітці в голову не прийшло читати «Трьох жінок мандарина» перед Забрьохою, аби не цей форсмажор. А воно диви як до смаку прийшлося усім. Аби не підробка. А справжньою може бути і блатна пісня на три акорди, і соло Річі Блекмора, й канцона. Якби я зараз Маяковського про паспорт читав, вже б гнилими помідорами закидали.
І лише той неприємний інструктор з райкому відверто нудьгував і малював якісь каракулі та завиточки у червоному блокноті, як заведено на їхніх нудних конференціях. Зате курсант Котляревський з випускного курсу нишком показав Квітці піднятого догори великого пальця. Мовляв, смалиш, волоцюго. Давай ще. Хай наших знають.
Ви всі, паладини Зеленого Храму,
Над морем похмурим ви стежили румб,
Ґонзальво і Кук, Лаперуз і да Гама,
Замріяний цар, ґенуезець Колумб!
Ганнон Карфагенянин, князь Сенегамбій,
Синдбад-Мореплавець, могутній Улісс,
Про вашу звитягу гримлять в дифірамбі
Вали посивілі, вдаряючи в мис!
Так само і ви, пси морські, флібустьєри,
Що золото славили в темнім порту,
Й араби, що знали несвітські химери,
І люди найперші на першім плоту!
І всі, хто змагається, прагне й шукає,
Кому надокучили землі батьків,
У кого дошкульний лиш сміх викликає
Обачлива мудрість нудних стариків!
На цій оптимістичній ноті з-під стелі почулося Миколине «Палучітє-розпишіться!» і завіса, нарешті, поїхала вбік, відкриваючи хор «хлопчиків-дзвоників» і їхню керівницю з флейтою поперед строєм. Зал вибухнув шквалом аплодисментів. Що цікаво, гучніше всіх аплодував замполіт Леонід Петрович на прізвисько Карлсончик-дорогий, аж ніяк не ототожнюючи себе зі згадуваними «нудними страиками».
______________________________________
Вірші Анни Ахматової подано в перекладах Івана Франка, П. Перебийнос, Т.Крижанівської
Вірші Ніколая Гумільова - у перекладах Максима Стріхи, Євгена Маланюка
