Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44505
Рецензій: 87037

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Містерія

Я викликаю капітана. Африка 3

© Антон Санченко Статус: *Експерт*, 15-04-2009
2 частина

- Так ти вже четвертокурсник? – почулося ззаду.
- Зовсім страх загубили! Іди, випишу тобі дембельский акорд!

Камбузний Микола! Капець підкрався непомітно. Хіба що виписувати того «акорда» при дамах за училищним суспільним договором не прийнято, потягне на вихід, а там вже Гоголь з Котляревським підпишуться, щоб не псувати жарт. Ну не сам же він роздяг двох дебелих старшокурсників, чемпіонів з веслування!

І Арапчук навіть дещо нахабно жестом попросив Миколу-термінатора почекати і знову звернувся до партнерки:

- Я нічого не маю проти, мала. Але є одна проблема. Щоб наші заяви прийняли в ЗАГСі, потрібна ще буде довідка, що ти від мене вагітна... А зараз вибачай, служба.

І він, чітко клацнувши підборами, обернувся через ліве плече й залишив свою даму перетравлювати інформацію.

Втім, виявилося, що «дембельський акорд» - зовсім не те, що уявляв собі курсант Арапчук, і знаходився в протилежному від виходу боці. На сцені, за кулісами. Але й щигля по дорозі на сцену Микола теж встиг йому виписати.

- Ну це вже вопще! Зовсім розперезалися, молоді! Та якби оце мене старшокурсники за такою витівкою зловили, навчали б конкретно. Гадами по фейсу, щоб ти не сумнівався. Розбалували ми вас. Та які там Гоголь з Котляревським? Зараз будеш відробляти своє нахабство. Мені там з двох сторін одночасно потягнути треба. Що мені розірватися? А з Гоголем я потім розберуся. Не сумнівайся.


Художній керівник Пчілка, 19 років, неодружена

Все промине, залишиться лише музика. Чи думав бароковий композитор Франческо Загатті, який писав свої твори для флейти й хору у сімнадцятому столітті, що й через три віки в якомусь ХМУ РП, у геть невідомій йому країні роксоланів, через його гімн «Глорія» розгорятимуться такі пристрасті?

Так, вам не почулося. Не Й.С.Бах, а Франческо Загатті. Флейтистка-Оленка мала свою страшну таємницю, якої не відкрила навіть викладачці Кукіній. Баха в репертуар вона вписала по-перше тому, що в нього теж є гімн на ці ж слова, але для оргАна, а по-друге, щоб довго не пояснювати, хто такий Загатті, і що ніякий він не футболіст італійського «Мілану», і навіть не однофамілець. Їй здавалося, скажеш – Бах! – і усі перевіряльники задеруть лапки догори, бо ж класика. І ось маєте, саме до цього гімну той слизький комсомолець і причепився!

А може?.. Може він упізнав, що це не Бах, а Загатті? Від цієї думки Оленці стало млосно, потім жарко, і вона незчулася, як забула усі настанови Кукіної щодо недоторканості дамських вбиралень в умовах розвиненого соціалізму і задріботіла й собі підборами по темних коридорах. Привиди відрахованих курсантів брали реванш за безстрашну Кукіну й лякали малу безсоромно, вона лякалася, але вперто продовжувала свій шлях. Тоді вона вперше подумала, що все це діється не з нею, що все це – училище, концерт, прискіпливий комсомолець, що її домагався – лише декорації якоїсь вистави. І ніякої не високої трагедії, якогось низькопробного фарсу.

Відчуття це потім луною наздогоняло її ще декілька раз цього вечора, у його найбездарніших мізансценах. Ось вона знаходить комсомольця посеред ревіння дискотечних динаміків в затемненій актовій залі, намагається вибачитись за ляпас, а той, на мигах показуючи, що нічого не чує, і поговорити тут не вдасться, хапає її за руку, і підштовхує за лаштунки сцени, там, мовляв, побалакаємо. Хіба це радянська дискотека у радянському училищі? Вона почувалася, як героїня фільму про Кін-Конга у спітнілій мавп’ячій долоні.

За лаштунками справді було порівняно тихо, бо динаміки залишились на іншому боці великої зали. І почались діалоги. Але теж якісь геть ненатуральні. Вона йому: «Благаю, вибачте!» - А він їй :«Ну молодець, що все обдумала і повернулася, ласкаво прошу до світу дорослих, мала. Ще дякуватимеш за науку»

- Та який там ще Загатті?В наш час і в нашій ситуації актуальним стає Ендрю Ллойд-Вебер, «Привид Опери». Що, не чула? Село неасфальтоване, а ще працівник культурного фронту. Будеш гарно себе вести, покажу вдома касету на відику.
- У вас відик є? – чує себе й своє здивування в голосі Оленка. Невже це вона? Невже зараз хоч трішечки важливо, чи дійсно в цієї мавпи є недосяжний простій людині відеомагнітофон. Ви знаєте, скільки він коштує? Дванадцять Оленчиних зарплат! Рік не їсти-не пити.
- Без нього, як без рук. Передивляюся усі шкідливі для плебса фільми, а потім громлю їх в комсомольській передачі на телебаченні.
- Ну, не гальмуй, мала...
- Тут? Зараз?
- Саме тут і саме зараз. Навіщо канітель розводити? Кажу ж тобі - Привид Опери... Це збуджує.

І, насвистуючи якийсь мотив, мабуть з тієї невідомої опери, ця потвора заходилася розстібати свого паска. Насвистуючи він фальшував, як войовничий безбожник. Невже перевіряти самодіяльних артистів комсомол доручає людині без музичного слуху?

Це була настільки бридка картина, що Оленка зажмурилася й вчепилася обома руками в свою флейту, яку, виявляється, весь вечір тягала з собою і не помічала її наявності в руках. Невже це зі мною? Чому я не можу втекти, чому не кличу на допомогу? Чому сцена не розверзнеться йому під ногами? Оленка відкрила одне око, наче підглядаючи в піжмурки. Фальшивий комсомолець вже впорався з паском і, пародіюючи амплуа оперного негідника, закинув свою, виявляється, вже трохи плешиву голову, зареготав робленим басом. Вірніше – намагався басом. Бо знову фальшував безбожно й дав півня на другому «Ха».

Цього вже оперні боги не могли йому дарувати, і сцена таки розверзлася. Але спершу Оленка почула з іншого боку куліс чотириголосся «Квінів», і зрозуміла, що врятована. Це не була «Богемська рапсодія» чи «Ніч в опері», які були б найбільш доречними, але ж ви в курсі, що оперні боги оперними богами, а про такі речі краще завчасно домовлятися з дискжокеєм. Отож це були лише «Ми чемпіони, мої друзі», але це був знак!

We are the champions - my friends
And we'll keep on fighting - till the end  –


виспівував незрівнянний Фредді Меркурі, і далі події стали розгортатися, як в шаленому калейдоскопі кадрів, хоча закляклій Оленці і здавалося одночасно, що все відбувається ніби у вповільненій зйомці. Ось як таке може бути, щоб одночасно?

Голосно клацнув якийсь вимикач над головою, фальшивого комсомольця засліпило променем направленого прямо в очі прожектора, й між оперним негідником у розстебнутих штанях та Оленою пролетів з вигуком «Це вже вопще!» воїн світла Микола-камбузний. Він скотився по якійсь линві-ліані, що звисала з риштувань ненадто складного сценічного механізму.

Микола летів, як Тарзан, який завжди знайдеться на будь-якого Привида Опери, і курсантський комірець-гюйс розвівався на ньому, як плащ Супермена. Бетмен-Микола  пролетів і гепнувся просто між красунею й чудовиськом, проломивши при цьому дошки підмостків, як і попереджав напередодні любителів гиревого спорту: не витримає сцена такої наруги, не витримає.

Гепнувся й проломив сцену він з одного боку, звичайно, невдало, бо «вгруз у землю» по саме не хочу, як богатир Котигорошко, але саме підважена ним дошка підмостків дуже вдало вигнулася, зірвалася з цвяхів і влучила супротивникові по тому «не хочу», поціливши просто проміж ніг. Комсомолець нарешті спромігся на першу чисту ноту за весь вечір, він взвив фальцетом і це було куди як щиро. Але монстри ніколи не вмирають одразу, Микола ще не встиг вивільнити з пролому сцени й першу ногу, як оперний злодюжка вже відхекався, відтанцював навприсядки, й кинувся на нього, вже геть не контролюючи себе. Чесний двобій був неможливий, бо довелося б вимахувати навкулачки на різних поверхах, тож оперний монстр намагався гамселити Миколу ногами. Саме що намагався, бо підступні радянські штані луснули, й не підтримані паском, спали аж до колін, стриножуючи усі потуги Привида Опери поцілити в загрузлого богатиря. А Микола ще й вимахував своїми ґаблями, як мирний вітряк, відбиваючись від надокучливого Дон Кіхота.  Нарешті той кікбоксер здогадався підтягти штани руками, взяв себе в руки в буквальному смислі, й відійшов для розгону, як футболіст перед пенальті. Микола припинив махати руками й згрупувався... Музика увірвалася.

- Ні! – вигукнула Оленка в пульсуючій тиші..
Комсомолець лише хмикнув. Навіть негідником він був несправжнім, бо не спромігся бодай на голівудську репліку. І в цей час щось чорне й не дуже пахуче, швидше навпаки – таке, що залишало за собою кометний хвіст кирзового сморіду, по складній траекторії пролетіло з-під стелі через всю сцену і ляснуло оперного негідника у його високе чоло.

- Бах! – сказав нарешті свою репліку негідник, гепнувшись на сцену поряд з Миколою. Суддя на ринзі могла починати свій відлік, нокдаун.

- Ах! – сказали десятки глядачів, що стали мимовольними свідками цієї оперної сцени. Бо виявилося, що курсант Микола з’їхав з-під стропил не по якомусь там просто собі шкентелю, а саме по тому, який відкривав та закривав важку портьєру училищних театральних лаштунків. Заодно й випробував щойно відремонтований механізм.

І ось тут, коли Оленка усвідомила, що все відбувалося у яскравому світлі прожектора, і це бачили десятки очей, заціпеніння нарешті минуло. І вона несподівано геть для всіх, і в першу чергу для самої себе, піднесла флейту до губ і підхопила перервану мелодію Меркурі:

No time for losers
'Cause we are the champions - of the world!

Курсант Котляревський, 24 роки, розлучений

Якщо наречена побралася з іншим, іще не відомо, кому повезло. Ось його, курсанта Котляревського, взяти. Аби не той фінт вухами з відрахуванням з училища на три роки військового флоту, так би й ходив в одружених дурнях, що працюють виключно на шмотки для своїх модних дружин. А мода – така мінлива! Виявляється, свою колишню він цікавив в першу чергу, як власник перепустки до магазину «Альбатрос». Коли ж його забрили в матроси й перепустку відібрали, вона якось одразу втратила до нього інтерес. Навіть до Севастополя лише двічі навідалася. Вдруге – вже розлучатися. Оперативно знайшла йому заміну з чинних володарів чекових книжок ВТБ, такого ж телепня-моряка, тільки «з перламутровими ґудзиками». А ось не сталося б з ним цієї халепи? Усе життя поклав би на поповнення її гардеробу?  Так що, все що не робиться – на краще. Справжній моряк зазвичай одружується двічі, другий раз – щасливо. Але ж перший нещасливий раз можна і пропустити, якщо клепка в голові є.

Тож коли Гоголева подружка Леся потрактувала заяву до ЗАГСУ лише як перепустку до весільного салону, Котляревського аж пересмикунуло. Ну що ж ви всі такі однакові, дівки, га?

Відвів Гоголя вбік після вистави, хотів поговорити. Та де там! Той, виявляється, ще одну наречену сьогодні ж запросив, і тепер гасає між двома дискотеками, як Труфальдіно з Бергамо між двома хазяями, не до розмов за життя йому, встигнути б на наступний повільний танець по училищних переходах добігти. Відтанцює внизу з Анею, відхекається, вибачиться, служба, мовляв, залишить її на Квітку, і  знову мчить нагору. Де тут в такому режимі танців нон-стоп зупинитися й поміркувати? От же ж танцюрист диско! Отож Котляревський і вигадав підіслати до Лесі  першого ліпшого першокурсника, щоб показати другові-Гоголю усе наочно. Зупинись і подивись, мовляв, братчику. З ким танцюєш? Хто тебе танцює?

Зупинився. Подивився. Насупився. Бо вийшло, що невідомо ще, над ким жарт.

Молодий Арапчук у Гоголевій фланці з чотирма курсівками кудись щез, вони так і не зтямились коли саме, бо повз їхній пункт спостереження малий точно не прошмигнув би. Леся знову стояла під стіною і «колупала пальцем піч». Їсть вона молодих, чи що?

- Іди, «першокурснику», - підштовхнув він Гоголя до дій. І через якихось півтори хвилини спантеличений курсант Гоголь вже повернувся на вихідні позиції.
- Відшила! – не міг він повірити в результати цього дотепного й не раз перевіреного досліду над херсонськими дівчатами.
- Ну я розумію: шумно, темно, курсівок на рукаві поменшало. Але ж – це все ще я! Чи вона і на побаченнях вище моїх курсівок очей ніколи не підводила? А голос? Ну подумаєш, захрип трохи від цих хорових співів, але могла б упізнати. Всього ж тиждень не бачились! – обурювався Гоголь.
- А уявляєш, що буде, коли ти з рейсу через півроку повертатимешся? Ну, не сумуй, Одісея он теж дружина не одразу признала,  - ще й підковирнув Котляревський.

І не треба кривитися, як середа на п’ятницю. Одна херсонська баришня якось примудрилася одружитися одразу з двома моряками. При чому якось так вдало, що чоловіки її ходили в море вроздрай, по черзі. Один вдома – інший в морі. Зручно. Без простоїв обладнання.  І навіть щодо першої дитини їй якось вдалося переконати обох, що це саме їхня. Афера викрилася лише тоді, коли вона вже готувалася народити другу дитину. Тому чоловікові, який мав бути в рейсі, несподівано вирізали в Галіфаксі апендицит і відправили літаком додому, щоб поправлявся. Поправився, нічого сказати. Котляревський знав це з перших рук, бо невдахою без апендикса виявився його колишній однокурсник.  Як в тому анекдоті вийшло:

- Васю, це ти? А це ж тоді хто? Ой, я така затуркана!

До честі обох ошуканих татусів, дітей вони вирішили не ділити, і тепер кожен у відпустках між рейсами водить у кафе «Морозиво» на набережній одразу двох: своє дитя й дитину колеги по нещастю. Чи стали вони ділити матір своїх дітей, і як саме – то взагалі не наша справа. Нехай самі тепер і розбираються, якщо вчасно не спромоглися. І якщо Гоголь не хоче вскочити в таку ж халепу, тільки геть навпаки, з дівками своїми краще навести ясність саме зараз, поки на березі, бо потім не до того буде. І краще вирішувати це не жеребкуванням, а якось інакше. Хоча можна й монету, звичайно, підкинути. Аня – решка, Леся – орел. І всіх проблем. Однак усім у цім світі заправляє сліпий випадок. Все краще, ніж ганяти, як заєць між двома їжаками у казочці. Бо в тій казочці заєць врешті решт здох.

- Ну як же це, монетою? Аня – он яка чудова. Поетка, ти ж сам бачив. А Леся живе просто через дорогу від екіпажу, сам знаєш. Дуже практична дівчина, - не погоджується курсант Гоголь.
- Може навіть занадто практична, - погоджується курсант Котляревський.
- Та покинь шпиняти. Черевички ті, щоб ти знав, я вже купив сьогодні в «Альбатросі». Мені всього декілька інвалютних карбованців на них і не вистачало, пішов з шапкою по роті, в кого які копійки після практики залишилися напозичав, і ні в який Петербург їхати верхи не треба. Ну, довелося по ночах декілька вагонів картоплі в порту розвантажити, щоб з хлопцями розрахуватися. Хотів вже після танців Лесі ті «човники на чарочках» подарувати, коли додому проводжав би. Тож ні до якого ЗАГСу йти однак не довелось би.  А тут ти зі своїми дослідами над живими людьми, - обурюється Гоголь.
- Ага, значить все ж таки Леся? – перепитує Котляревський.
- Та розумієш, оце останнього разу примчався до Ані, махнув Джамбулові, щоб замовлену пісню ставив, а вона з такою неохотою від того Квітки відірвалася. Стоять собі біля виходу, гомонять про щось своє, регочуть і ніяких танців їм вже навіть не треба. Ну звісно, я ж віршиків про жирафу не знаю. Простий йог... І Джамбул ще, народний акин, пісні поплутав. Замість «і, як не дивно ми, як і колись  удвох», «і я забуду, як звучить твій голос» утнув, аби «Динамік». Тобто, вибачаюся, «автор-виконавець Володимир Кузьмін». Отож, думаю, це знак долі... Ну й виклав їй усе, мовляв занадто вона для мене гарна й несвоєчасна. А вона лише посміхнулася, чмокнула мене в щічку й пішла собі до того Квітки. Вже й втікли, голубочки, кудись удвох, мабуть. А тут ти зі своїми дослідами, прости Господи. І проводжати Лесю якось розхотілося. От що мені тепер з тими черевичками робити? – питає Гоголь.
- Нє, ну якщо вже так витратився, черевички здобув, краще одружитися, - зареготав Котляревський.
- Та ну тебе! Я про інше. Ось уяви, що завтра командир роти захоче в баталерці трус особистих речей влаштувати. І що він знайде в моєму рундуку? Пару черевичків на підборах-чарочках? Мене не так зрозуміють.
- Пристойну дівчину під готові черевички в нашій країні чудес знайти куди легше, ніж пристойні черевички для дівчини, - філософськи зауважив Котляревський.
- Це ти «Попелюшки» в дитинстві перечитався, - не погодився Гоголь.
- А що? Бігатимеш тепер Херсоном і замість «телефончик» розмір ноги в дівчат випитуватимеш, - продовжив кпинити над «принцем» Котляревський.
- А знаєш що, віднеси ті черевички від мого імені Лесі. Я зараз на КПП зганяю, принесу коробку. Скажеш, що то я попросив передати. На прощання. А мене тіпа на стажування до Севастополя відправили. Чи ще куди.у відрядження.  Терміново.

Котляревський для годиться покомизився, але погодився. Гоголь знову погнав училищними переходами, але цього разу вже з надією на близький фініш. Котляревський вже почав вигадувати, що саме казатиме він Лесі, передаючи гостинець від Гоголя з рук в руки, бо сказати було слід таке, щоб знала наших, щоб не попсувався педагогічний ефект, та промові тій не судилося бути виголошеною цього вечора. Сам же про сліпі випадковості щойно просторікував, тож отримуй.

Бо саме в цю хвилину заграли «Квіни», We are the champions, my friends, і про подальші події, які сталися на сцені актової зали, в яскравому світлі прожекторів, і перекреслили світське продовження цієї вечірки, читачеві вже трохи відомо.

Котляревського й Лесю, наприклад, одразу загріб у свідки замполіт Нечитайло, який, здавалося, чатував на цю надзвичайну пригоду, бо з’явився в залі у супроводі викладачки Кукіної десь через мить після того, як комсомольський інструктор довийожувався до ляпаса по лобі курсантським гадом. Тим з читачів, хто сумнівається, що після такого настає повний нокдаун і часткова втрата працездатності, можу видати під розписку одного гада сорокового розміру для слідчого експерименту.

Інструктор Данило, 27 років, розлучений

Коли інструктор Данило чув слово «рок-н-рол», рука його тягнулася до пістолета.
Втім, коли з ЦК Комсомолу спускали чергові інструкції щодо боротьби з тими доморощеними рокерами, рука його знову тягнулася хоч до якоїсь зброї. Але таких, запальних та бурхливих, до зброї, та хоч до ненагострених курсантських палашів, якраз не допускають. Бодливій корові Бог рогів не дає. Тож рука тягнулася до зброї, але знаходила чарку.

А діалектичне протиріччя пояснювалося просто: інструктор Данило боровся з рокерами за власноручно написаними пропозиціями, які зробили коло пошани через міськком, обком та ЦК його молодіжної організації, і спустилися до нього вже у вигляді інструкцій, втративши по дорозі усі копірайти й зазначення авторства. Та хоч би одненьку кому змінили в його доповідній записці там, на горі!

І ось інструктор Данило читав в освяченому підписом начальства документі свою ж фразу «гриф гітари у збудженому стані не повинен перевищувати 56 сантиметрів і задиратися вгору під кутом, більшим за 48 градусів від площини істинного горизонту», читав і подумки матюкався. Матюкався він, як і личить комсомольцеві, кволо й без творчої вигадки, але з пісні слова не викинеш.

Інструктор Данило виступав за введення цензури в усіх сферах життя. По місцевому телебаченню, на радіо і в газеті «Ленінський прапор» виступав. Його слова «Бидлу рок-н-рол не потрібний» стали летючими в середовищі комсомольских активістів. І навіть САМ в кулуарах якоїсь комсомольської конференції поблажливо їх процитував. Усе це віщувало омріяне підвищення. У обкомівських коридорах вже подейкували, що заберуть інструктора Данила в Київ. А там, гляди, й до першопрестольної перебереться незабаром. І все пішло лісом через той мерзенний рок-н-рол. Вірніше, всього лише через одного нечесаного-неголеного рокера.

І головне, аби ж Данило особисто не перевірив ансамбль того рокера Уляна перед всесоюзним фестивалем у Тбілісі! Попри всю свою звичну страшенну заклопотаність, чесно відсидів на концерті групи «Хлопці її мрії» у клубі залізничників, де той Улян мав репетиційну базу. Усе було чітко, комар носа не підточить, «Любов, комсомол і весна»! Неголеного соліста поголили й обстригли в спец-перукарні обкому, надягли на нього краватку й білу сорочку. Чесно кажучи, Данилові просто хотілося побувати в гостинній Грузії навесні, поласувати неординарним коньячком, тож він застосував деякі свої продюсерські можливості. Хто ж знав, що кількатисячний зал тбіліської філармонії подіє на того Уляна, якому ніколи не дозволяли виступати на майданчиках, більших за клубну сцену чи танцювальну «клітку», і на яку вже точно вдруге рокерові за цього життя не потрапити, як пляшка культового портвейну «три сімки» не непризвичаєний підлітковий організм?

- Ми граємо для залізничників, - сказав Улян в мікрофон перед виступом.
- І їм наша музика подобається.

Те, що почалося далі, важко описати в усталених термінах комсомольської музичної критики. Посеред нав’язлої на зубах пісеньки про БАМ Улян вибухав декількахвилинними соло на гітарі, які зробили б честь самому Паганіні. Улян грав на тому аж ніяк не страдіварівському інструменті, не дивлячись, за спиною, вклавши гітару на плечі, як баба коромисло, він носився по сцені, скільки вистачало дроту, падав навколішки, стрибав на одній нозі, акі Малкольм Янг, усі високоповажні члени комісії зі Спілки композиторів зійшлися у думці, що за час свого виступу він зґвалтував ту гітару принаймні тричі. Його команда, «Хлопці її мрії», теж спочатку ошелешена, поступово включилася у цю чи то порнографію, чи то еротику, журі так і не дійшло згоди, але вже після першого Улянового соло всім музикантам стало зрозуміло, що так просто їм це з рук все одно не зійде, тож залишилось лише славно відірватися перед тисячним залом і не ламати Уляну кайф. А там вже хоч трава не рости.

Чи можете ви собі уявити Олександру Пахмутову у виконанні Рамштайна? Ось на що це було б схоже, хоча це й анахронічне порівняння, Рамштайн у той час ще пішки під стіл ходив, і неслухняних дітей ним ще не лякали. У кульмінації виступу Улян з такою насолодою запустив у публіку отою комсомольською краваткою політкоректної ширини, що зал вибухнув оваціями, а за краватку в партері зчинилася ледве не бійка. Данило картав себе за те, що, приголомшений, так і не здогадався просто вирубити електрику на самому початку цього безпрецедентного шоу. Така ось сила мистецтва, відвісив щелепу й слухав-дивився, забувши про рубильник!

Уляна, попри те що одразу було зрозуміло, що квиток на виліт з комсомолу в того вже у кишені, і навіть до танцювальної «клітки» в райцентрі його жодне стерво тепер не допустить, тишком-нишком вітали інші рокери-конкурсанти з усього СРСР. «Ну ти дав, мен! Драйвово! Ну ти ЇМ показав!» А інструктор Данило не мав і цієї розради. Кар’єру його було зруйновано вщент. І хоч би хто про те згадав.

І ось маємо те, що маємо. 27 років – а він досі інструктор якогось там занюханого райкому, і рання комсомольська пенсія вже стукає в двері й каже скрипучим голосом Рамштайна – «на виробництво!» Знову, як у свої 17 років, він вимушений вештатися самопальними училищними дискотеками й бездарними вечорами самодіяльності, й чим далі, тим більше переконуватися, що уся світова культура – масштабна, гарно законспірована змова проти комуністичної моралі і проти нього, Данила, особисто. Та ще й дружина, що вже закопилила була губу на столичне майбуття, пішла від нього, обізвавши на прощання невдахою й привласнивши гараж та машину. У вас би характер від таких «кар’єрних здобутків» після десятиліття бездоганної служби не зіпсувався б?

Але керівна, що не кажи, посада, гарна тим, що зіпсований характер їй лише на користь. Інструктор Данило став грозою усіх доморощених дискжокеїв та режисерів самодіяльності. Про нього ходили похмурі легенди. Перед його приїздом музичні керівники ПТУшних ансамблів починали заїкатися й гаркавити. Особливо Данилові подобалося ставити на місце тих «нудних стариків», що позаймали номенкатурні місця, куди не кинь оком, ще «з часів очаківських та звоювання Криму», й не давали «племені молодому, незнайомому», йому, Данилові, жодних кар’єрних шансів в  недалекому майбутньому. Також діставалося від нього і дівчатам-художнім керівницям. Щоб знали, як машинами й гаражами ошуканих інструкторів заволодівати. І майже повна відсутність музичного слуху йому аж ніяк не заважала. Він мав нюх на крамолу, був то хуліганський гаражний рок-н-рол, чи замаскований під добропорядний, але з добрячею дулею в кишені, джаз. З класикою було важче, іноді можна було й вляпатися і зопалу заборонити улюблену Апасіонату вождя, він навіть почав складати список улюблених мелодій партійних бонз, але усі вони любили лише все ту ж Апасіонату (традиційно) та Лебедине озеро. Та й нюх Данила ще ні разу не підводив. Ось і зараз добропорядний Бах на повірку вивлявся якимось невідомим бароковим футболістом, як же ж його? Кажу ж – змова...

... Коли увімкнули світло, інструктор Данило побачив якусь пухку тітку в білому й відчув сморід нашатиря.
- Скільки пальців? – радісно спитала тітка й закудахкала комусь іншому поруч:
- Отямився, отямився!
І комсорг Островський та замполіт Нечитайло лагідно схилилися над пораненим товаришем, як кінь у комсомольській пісні «Там, віддалік, за рікою». Втім, жодного бажання передавати щось через них коханій в інструктора Данила не виникло. «Змова!» – зрозумів він.

І комсорг Островський ще продовжував винувато щебетати своє:

- Що ж ви так незграбно, товаришу Даниле, на сцені послизнулися, мабуть світломузикою вас ненароком засліпило...

Замполіт Нечитайло щось так само нещиро піддакував, мовляв, усіх свідків вже допрошено, речовий доказ-черевик конфісковано, зловмисник від нас не втече, а інструктор Данило вже зрозумів – змова!

- Ну то я викликаю капітана! – із запитальними обертонами в голосі пропонував замполіт.
- З міліції, з опорного пункту. Просто тобі щосуботній гість наш, той капітан Петренко!

«Ага, значить нагода завести знайомство з тим Петренком в цього «нудного старика» вже не раз була, - зрозумів Данило. – Напише той Петренко в протоколі усе, що цей стариган попросить. Треба вшиватися по тихому, а вже потім...»

- Та ви лежіть-лежіть, інструкторе Даниле, - люб’язно не давав йому підвестися замполіт. – Течку свою загубили? Зараз наш Миколка зганяє. Он і начальниця санчастини каже, що вам поки не можна самому. Від кого це так коньяком тхне? Миколко, від тебе? Ні, того аніку-воїна, що в сусідній палаті з підозрою на перелом ноги лежить, я перш за все обнюхав. Тверезий, як скло! А про перелом – рентген покаже!

«Ось воно що. Капітан-протокол-витверезник. Бійка в громадському місці. І таки влаштує, старий пень. Свідки вже, либонь, напоготові. Треба тікати будь що», - зрозумів Данило.

І лише коли за Миколкою-шукачем-течки-під-крокодилячу-шкіру ляснули двері, а радісна лікарка пішла накладати шину на аніку-воїна з сусідньої палати, замполіт Нечитайло враз перестав бути занадто гостинним.

- А що власне, було у тій папочці? Не ось це? – і витяг вже зі своєї, старорежимної коленкорової канцелярської течки з нитяними зав’язками добре відомий інструкторові Данилу документ. Щеб пак, власноручно писана доповідна записка. Ну ось все і стало на свої місця. Змова. Як же вони ту малу флейтистку вдало йому підставили!

- Я знайшов це на місці пригоди й читав зі службового обов’язку, - дистанціювався від нечистих методів шпіонажу замполіт.
- Тож застебни ширіньку й слухай. Мені здається, доповідну треба переписати, - лагідно підсунув він своєму бранцеві чистий аркуш і старорежимну чорнильну ручку з золотим пером.

Данило розмірковував, що це змінює. Ну, напише диктант, ну розпишеться він. Аби лише чкурнути з ворожої території. А вже завтра...

- Бачу, задумався. Це добре. А ось знаєш, чому партія – керівна сила нашого суспільства, а комсомол – лише вірний помічник партії? Бо комсомольці читають сьогоднішні газети, а комуністи – завтрашні. А в завтрашньому друкованому органі нашого міськкому, надрукують, між іншим, таке. «Указ Президії Верховної Ради про  посилення боротьби з пияцтвом, алкоголізмом та самогоноварінням». Ну, цитувати не буду, ще перебрешу щось не так. Зокрема, заборонятиметься продаж особам, молодшим 21 року, і я так скажу – давно пора, захекався вже той «біоміцин» щосуботи шукати, як нишпорка, а також – вживання алкоголю і поява в нетверезому стані в публічних місцях, скажімо на дискотеках. Повіриш мені на слово, чи чекатимеш до завтра?

Озвучена замполітом Нечитайлом інформація була настільки фантастичною, так безпомилково викликала з пам’яті фільми про чиказьких гангстерів часів сухого закону і незрозуміле слово «бутлегер», що Данило одразу зрозумів – правда. І ще швидше зрозумів те, що варто лише підвернутися під руку своїм же комсомольцям у такий незручний час щойно розпочатої кампанії боротьби з, як усі ті, на чию допомогу він зараз розраховував і сподівався, перші ж кричатимуть «ату!» й рапортуватимуть про виконання планів. Перший пішов!

- Не чекатиму. Що я маю написати?
- Як що? Правду. Ну добре, давай продиктую.

«Представлена вистава має окремі недоліки й любительський рівень виконання, місцями вона впадає в невиправдану сентиментальність і ностальгію за проведеними в училищі кращими роками життя, спрощує можливі конфлікти й колізії складних людських характерів, недостатньо акцентує увагу на негативних сторонах курсантського буття, місцями незрозуміла невтаємниченому глядачу, а подекуди просто нагадує театральний «капусник». Однак актори, нехай і самодіяльні, старалися й компенсували брак акторської техніки щирістю. Тож вистава  беззаперечно спонукає юнацтво до чесної важкої чоловічої праці моряка на благо своєї Батьківщини. Пропоную нагородити акторський колектив мореходного училища рибної промисловості заохочувальною премією міжрайонного огляду самодіяльності, а керівників народного театру Пчілку.О та Бажана.М – почесними грамотами райкому комсомолу. Дата, посада, підпис.»

- А не запафосно? – хмикнув інструктор Данило, вже розписавшись під диктантом.
- Цю країну колись зруйнує перегірклий пафос, - похмуро зауважив він.
- Пафос руйнує лише тоді, коли за ним не стоїть жодних переконань, - впевнено відповів замполіт Нечитайло, перечитуючи щойно написане.

Інструктор Данило подумки хмикнув. От тобі й простачок-старичок. Тікати. Будь-як.

- Ну ось і добре. В понеділок мій комсорг сам занесе це до райкому. Не те щоб я не довіряв твоєму чесному комсомольському слову, але навіщо тебе турбувати? Та й спокушати тебе не варто.

Що не слово, що не фраза, цього Нечитайла примушувала шукати й розуміти приховані підтексти.

- І ось ще що. Якщо ти ще не набоксувався, можу влаштувати тобі комсомольську путівку, справжню, без агітбригади, саме до того міста, куди нашого аніку-воїна розподілять. Вчився він не так щоб дуже, так що, думаю, – Курили чи Камчатка. Ну, в кращому випадку – Магадан. Пороху в порохівницях в мене ще вистачить.

Замполіт усім тоном, усією поведінкою начебто канючив в Данила мирову, але таким само нещасним тоном тут же, через кому, відкрито погрожував з металом в голосі.

- То ви залишите без наслідків бійку з представником райкому?! – обурився Данило.

- Ні в якому разі! Зловмисників – шукатимемо. Знайдених – покараємо. Он я скільки пояснювальних записок по гарячих слідах назбирав, - поплескав замполіт по своїй коленкоровій папочці.

- Картина цілком зрозуміла. Тільки ось всі очевидці в один голос стверджують, що той зачинщик-травматолог, так ні разу до тебе й пальцем не доторкнувся. Не встиг. І тут ще така справа, ти його щойно сам нагородив почесною грамотою райкому за самодіяльність. Ну, тепер ще залишилось мені покарати. Мінус на плюс дає нуль. І поїде він на свій Сахалін без грамоти. Тож знайдемо й інших, не хвилюйся. Речовий доказ – черевик – в мене є. Я його у сейфі разом з папочкою зберігатиму про всяк випадок. Знайдемо. Хоча може це й не умисел, а нещасний випадок на виробництві був, як думаєш? Не міг він просто з ноги курсанта, що працював на висоті, зірватися? Як вважаєш?

Данило не втримався й застогнав, задерши очі до побіленої стелі. Фортеці беруть не тільки штурмом, але й змором. Замполіт Нечитайло, вочевидь, надавав перевагу саме цій тактиці.

- Ну що ти там зітхаєш? – невдоволено запитував замполіт.
- Ти лише сьогодні до нас на танці потрапив, а в мене така корида – щосуботи. Коли я вже від цього всього відпочину? Так і справи ж через таких, як ти, передати нікому!

Данило вже захоплювався замполітовою тактикою, і стратегією, і зухвалістю, і методичністю, і коленкоровою папочкою, і… Він вже був згоден на все. Кажуть, після струсу мозку, навіть легкого, в людини іноді трапляється ейфорія.

- Отож – нещасний випадок на виробництві. Та не хвилюйся ти. Ніхто за межами училища не дізнається. Прізвища твого однак ніхто з курсантів не знає. Ну погигочуть, ляси поточать, ну виникне ще одна училищна легенда, і все. Я й автора цього оповідання попрошу, щоб теж вказав тебе без прізвища. Він - наш колишній курсант, думаю, що з радістю погодиться. Нехай лише спробує не зрадіти! А що? Інструктор Данило – по-моєму – звучить!

Автор, 42 роки, одружений

Я знав, що мені не відвертітися від появи на училищній сцені, ледь написав перші слова цього оповідання «замполіт Нечитайло». Справа в тому, що і літератором мені довелося стати саме з вини, чи завдяки цьому шановному персонажу. Час мчить з кур’єрською швидкістю. Ось вже і діти моїх однокурсників вчаться у тому ХМУ РП, підтримуючи гарну херсонську традицію курсантських династій. І один з цих курсантів у третьому поколінні якось переказав батькам зміст чергового виступу замполіта перед строєм на розводі на заняття. Пан Нечитайло наголошував на тому, що в училищі дурному не вчать, це гарний стартовий майданчик й путівка в життя, і саме з його стін вийшли не тільки моряки: капітани, капітани-директори, гендиректори потужних риболовецьких об’єднань, китобої, рибалки, цивільні й військові моряки - але й люди інших поважних професій. Депутати, митні брокери, судновласники, юристи тощо. Серед поважних професій були названі й письменники. Вірніше – один письменник. Мене це страшенно зацікавило. Хто ж це з наших такий? А прізвище не сказав? Чи писав він про бурсу, от би почитати. Але і мій товариш-капітан і його дружина деякий лише загадково посміхалися, а потім вже почали відверто реготати над моїми наполегливими питаннями.

- З якої роти? Та начебто з одинадцятої. Ги-ги.
- Ні, не судноводій, радист. Ги-ги.

Рік випуску теж був моїм. Хто ж це? В кому ж з однокурсників я не розгледів брата по розуму? Мабуть і не привітається тепер при зустрічі той зазнайко.
- Ти з ним добре знайомий. Ги-ги. Бо письменник той – саме ти. Тож і писати про бурсу – тобі.

Це вже було ні на що не схоже. На той час я мав одну випадкову публікацію в херсонському часописі, до якої не приклав жодних зусиль. Один однокурсник заніс моє оповідання в редакцію, поки я був в рейсі, його по живому порізали, щоб воно стало в номер. Тож я швидше стидався цього першого досвіду, ніж ним похвалявся. Але виявилося, що його якимось незрозумілим чином прочитали геть усі мої знайомі. І замполіт Нечитайло, виходить, теж. І вже виховує на моєму прикладі наступне покоління курсантів, без жодних сумнівів записавши мене до письменників. І я зрозумів, що хіба хочеш, мусиш. Доведеться ставати письменником. Тож чи можу я тепер відмовити замполітові у невинному проханні?

До того ж, це цілком доречно. Бо, хоча замполіт Нечитайло люб’язно надав авторові усі пояснювальні записки з коленкорової папочки, щоб я міг висвітлити цю давню і цілком ординарну подію на училищній дискотеці неупереджено, з різних точок зору, настав у цьому оповіданні той момент, коли стисло описати все, що сталося далі, може лише якийсь всезнайко, що ширяє над плацом між корпусами й екіпажами училища і одночасно знаходиться в декількох місцях.

Тож почнемо з того, з кого й почали. З курсанта Гоголя. Повернувшись з італійськими черевичками до актової зали, він був неабияк здивований – несуботня тиша й жодної живої душі. Таке враження, що усі курсанти й гості з жахом розбігалися, щоб не потрапити в тенета якихось іншопланетників, що крадуть землян для дослідів. Десь так воно, мабуть, і було. І замполіт Нечитайло опитував та брав пояснювальні записки лише з недостатньо прудких чи замріяних курсантів, що не встигли ушитися з дискотеки вчасно. Але Гоголь цього не знав, і не було кому йому розказати, куди поділися Леся і Котляревський, і курсант Арапчук, та інші зацікавлені особи.

Вахта на КПП теж ще нічого не знала. Збентежений, курсант Гоголь з черевичками під пахвою вийшов до пам’ятника невідомому рибалці й закурив під ліхтарем. Казна що діється в училищі. І куди тепер ці черевички засунути?

І тут, наче на підтвердження тези курсанта Котляревського про те, що були б черевички, а дівчина знайдеться, біля ліхтарного стовпа загальмував і розчахнув передні двері тролейбус.

- Привіт, як справи? – почувся дівочий голос з кабінки водія.
- Вдалося втекти минулого разу? Не спіймав начальник?

Кабінка була темною і Гоголь ніяк не міг второпати. Від кого втекти? Якого разу? Але дівчина це зрозуміла і увімкнула світло. І усе роз’яснилося. Це була вона, та сама красуня-водій, що порятувала колись курсанта Гоголя без пружини від страшної помсти начальника ОРСО у провулку Дори Любарської.

- О, то це ти! Дякую, справді виручила мене тоді!

Тролейбус стояв просто посеред вулиці. І якісь нервові бабці у в’язаних беретах вже обурювалися незапланованою зупинкою й шуміли.

- Сідай, покатаю, - засміялася дівчина.
- Легко, - погодився Гоголь, заскакуючи у кабінку водія.
- Слухай, мала, не вважай за нахабство, а який у тебе розмір ноги?..

Якщо доля подальша італійських черевичків на підборі-чарочці, мені здається, вже усім зрозуміла, доля того курсантського гада, який курсант Арапчук використав, як біблійний Давид камінець, і головне – доля його власника, визначилися лише наступного ранку. Коли замполіт Нечитайло, справді як капітан королівської гвардії у фільмі «Попелюшка», рискав вздовж строю курсантів з речовим доказом-гадом у руках, курсант Арапчук почувався не дуже весело, хоча усі однокурсники й інші непричетні не могли приховати реготу. Повеселішав курсант Арапчук лише тоді, коли замполіт пробіг і повз нього, ледь не перечепившись через його гади сорок п’ятого розміру. Замполіт зупинився, уважно першокурсника роздивився, як йому нечасто доводилося, споглядаючи згори донизу, щось хмикнув собі під носа й побіг собі далі. Пронесло.

Справжньому володарю тих гадів сорок п’ятого розміру вони однак поки що були непотрібні. Бо він все ще лежав з гіпсом на лівій нозі в училищному лазареті, коли провідати його прийшла одна дівчина. Прийшла без флейти, але читачам і так має бути зрозумілим, яка саме. Курсант Микола густо почервонів і не знав, про що б таке з нею говорити. Тож і спитав щось геть недоречне:

- Слухай, мала. Давно хотів в тебе спитати. Бах, це той, що для Річі Блекмора музику пише?
- Майже, - посміхнулася Оленка.
- Куди тебе розподілили?
- А, без гарної карти однак не зрозумієш. Бухта Африка. Знаєш таку? На Далекому Сході, а не в Африці, щоб не сумнівалася. Був, кажуть, такий фрегат колись.
- А клуб там є?
- Та яка різниця? Мабуть є, - і цього разу не зрозумів курсант Микола.

І ось, спеціально для тих читачів, які теж ще не зрозуміли, яка різниця, є в тій таємничій Африці клуб, чи нема, я закінчу це оповідання ще одною фразою курсанта Миколи, правда сказаною дещо пізніше, десь через місяць після описаних подій.

Курсант Бажан, 22 роки, одружений

Ну це вже, хлопці, я вам скажу, вопще.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олег Derim, 18-04-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© NATALKA DOLIAK, 16-04-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Камаєв Юрій Статус: *Історик*, 16-04-2009

Той самий Котляревський

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 15-04-2009

Shukaju e-mail

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Rita Kindlerová, 15-04-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.93250393867493 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем: «Вирішальна роль усе ще за нами»
Книжка розмов із Юрієм Андруховичем «Нам усім пощастило» важлива не лише як дозвіл на гостини до письменницької …