Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2623
Творів: 47908
Рецензій: 92719

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Сніг на двох

© Настя Мельниченко, 03-01-2009
Я примітив її ще в кав’ярні. Її очі у пошуках місця пройшлися тим самим маршрутом, що й мої: ковзнули найвіддаленішими темними закутками, а потім спинилися на другому вільному столику, розрахованому лише на одну персону. Перший такий столик займав я.
Вона втулилася боком, бо столик, по суті, був старою тумбою, яка давно своє відслужила, а тепер доживала останні свої дні у темному кафе. Сюди господар зніс який міг мотлох, і, заощадивши на меблях, приурочив його до стилю заваленого непотребом горища. Зрештою, вийшло непогано. Та і каву тут варили добру.
Навколо її ніг розсипався сніг і підтавав на підлозі. На наплічник, привалений до торця тумби, вона недбало кинула шапку та шарф. Господар приніс тацю із чаєм та вишневим тістечком, і вони обмінялися кількома словами. Я байдуже спостерігав відблиск електричної лампи у її очах. Вона стомлена.
Ми закінчили чаювання майже одночасно, хоча вона й прийшла значно пізніше. Однак, помітивши мій порух, вона повернулася назад на місце, хоча готова була вже розплачуватися і йти. Неквапом дістала мапу і прийнялася її вивчати. Я з полегшенням заплатив за їжу і поспішив на вихід, застебнувши куртку вже за дверима. Гарний погожий ранок, щоправда, трішки запізно для того, аби вирушати. Нічого. Якщо тримати темп, то до зимівника встигну ще за дня.
Я обігнав її під вечір. Вона напівлежала на скинутому в сніг наплічнику і пила з термоса чай. Дивно було, яким чином вона обігнала мене. Вочевидь, пішла коротшим шляхом. Тут, при світлі дня, я розгледів її краще. Вона видавалася старшою, ніж у напівтьмі кав’ярні. Схоже, їй близько тридцяти. Побачивши мене, вона напружилася, я ж швидко відвів погляд. Було неприємно, що вона побачила моє розглядання.
Цікаво, стільки шляхів розходиться від маленького передгірського містечка, а ми обоє йдемо саме цим.  
Я переночував у зимівнику, і ніхто не порушив мою самотність. Скип’ятив на плитці води і залив собі пластівців із фруктами. Тут би годилося перекусити м’ясом з  консервів, але у хатинці чомусь не було пательні, а холодне їсти зовсім не хотілося. Мене порятувала припасена шоколадка та трохи горіхів. У вбиральні роздивився себе у помутніле дзеркало, провів рукою по чотириденній щетині і знову полінився розпаковувати бритву. Не хотілося тратити сили на жоден зайвий жест. Увесь я йшов у ходьбу, важку, цілоденну. Часом трек був заметений снігом, і тоді я брів крізь той сніг з останніх сил, не даючи собі спочинку, бо саме так я міг забути про все, крім цього зусилля. Саме так я міг не думати.
Втретє ми зустрілися під вечір наступного дня. Ще не було темно, але швидкі гірські сутінки, заохочені високими кошлатими ялинами, розігнали кудись день. Я нервував, бо не встигав дійти до зимівника. Я поспішав як міг, але мій усамітнений маршрут вийшов аж надто самотнім, і товстий сніг, ніким не потривожений, заховав стежку, а ноги провалювалися мало не до колін. Це все добряче сповільнювало ходу. Ще й звідкись взялася заметіль, і чим далі, тим більше прикрощів вона завдавала. Я лютував, бо зумисне налаштовував транзистор, аби почути прогноз погоди. І нічого лихого той прогноз не віщував.
Сніг заліплював очі, а від морозу було боляче дихати. Я ховав носа та рота у шалик, але він швидко змокав від гарячого дихання та брався кригою.  
І десь тоді я помітив протоптані у снігу сліди.
Це були сліди натомленої людини, якій вже бракувало сил заносити високо ногу, яка просто брела вперед, змучено і повільно. Я подумки був вдячний їй за цю колію, звільнившись від необхідності пробиватися крізь сніг першопроходцем. Вочевидь, попередні сліди замело, або ж вони просто в якийсь момент з’явилися з бічної стежини. У будь-якому разі, помітив я їх тільки тепер. Згодом я побачив і саму постать, яку хилило з одного краю стежки в інший. Крізь сніг і морок було видно лиш постать, але я вже здогадувався, чия вона. Зрозумів, що треба спитати, чи все гаразд. Поспішив і наздогнав її. Я не помилився. Це була вона.  
Я торкнувся її плеча, і вона здавлено скрикнула від несподіванки та переляку. У розрізі її капюшону, в обрамлені шапки та тугого шалика було видно тільки заліплені снігом брови та вії, а ще очі із застиглими сльозами. Напевно, вона плакала з відчаю. Мені це принесло якесь зловтішне вдоволення, мовляв, тепер знаєш, як ходити тією ж дорогою, якою ходжу я, сильний і тренований. Чого її сюди понесло? Чого саму? Я сварив себе за злі думки, але дарма. Жалю я не відчував.
Ми розглядали одне одного якусь мить, а потім я виступив наперед, прикривши її своєю спиною від вітру.  Ще б трошки, і довелося, певно, ночувати в лісі, аби не заблудити у непроглядній темряві, але між деревами темною масою виринула хатина, і я з полегшенням поспішив туди.    
Двері відчинялися туго. Приміщення дихнуло холодом, а з кімнати до порога вилазив крижаний язик. Давно не користувалися зимівником, з досадою подумав я. Незнайомка потупала на порозі, обтрушуючи з черевиків сніг. Розвернувшись обличчям до лісу, повисипала його з усіх зборочок куртки. Я пройшов всередину, до каміну, і знайшов відволожені дрова та вугілля. На щастя, солярка була на місці, тож можна було не переживати. Я розвів багаття і закляк перед гарячим полум’ям. Вона сіла поруч, підклавши наплічника, не роздягаючись. Ми дивилися на вогонь і мовчали. Я подумав, що треба спитати, чому вона мандрує сама тут, у лісі, в горах, але одразу ж почав досадувати на себе. Це те, що я мусив би спитати. Те, що питають завжди у такій ситуації. А я ж приїхав сюди саме задля того, аби побути хоч трішки наодинці від цих звичних «мусив».
Коли жар наповнив кімнату і крижаний язик біля дверей розніжено заблистів, вона підвелася і пересіла на ліжко. Там зняла з себе черевик, а потім шкарпетку і заходилася розтирати ногу. Я дивився на те впівока. Мене розморило від тепла, і тепер лишалося тільки поїсти і заснути. Але, зрештою, моя професійна частинка єства таки взяла верх, і я, підійшовши до неї, сказав:
- Змерзли ноги? Давай я.
Вона підкорилася, тихо сказавши щось на мові, яку я не розпізнав. Я взяв її ступню у колготах – вони були вологі. Погано. Почав масажувати, а вона кривилася з болю. Потім щось сказала, потім перейшла на англійську. Я посміхнувся. Завжди шкодував, що так і не вивчив англійської. У школі ми вчили німецьку, але вона мені поки що мало згодилася. Англійською знав хіба кілька загальних фраз, аби второпати, куди в аеропорту йти на посадку, і як замовити номер в готелі. Загалом, цього було достатньо. Адже є певні універсальні невербальні символи, і ними можна користуватися не гірше за мову.
Я їй сказав кілька фраз. Спершу своєю мовою, потім німецькою. Вона розвела руками і пробурмотіла «ніхт ферштейн». На тому ми посміхнулися однин одному і замовкли. Напевно, так і краще. Принаймні, не треба було думати, про що говорити, а цього я боявся найбільше.
Потім її ноги почали відходити, і вона від того тихо стогнала. Я ж заходився біля плитки, готував чай та відкривав консерви. Вона дошкандибала до свого наплічника і витягла звідти якоїсь їжі. Ми розігріли консерви на пательні та мовчки почали жувати, закусуючи хлібом і сьорбаючи чай зі згущеним молоком. Її кинуло в жар, щоки почервоніли. Мої, певно, теж, але щетина все маскувала. Повечерявши, вона щось сказала, кивнула, та пішла на дальнє ліжко. Доки місцеві ковдри сушилися біля каміну, вкрилася по носа спальником і заплющила очі. Та по диханню я знав, що вона не спить. І раптом моя набридлива досада через потурбовану самотність зникла. Я зрозумів, що вона так само хоче бути сама. І зараз пішла геть у холодне ліжко просто для того, аби уникнути необхідності посміхатися, чи дістати карти, щоб перекинутися партією у якусь міжнародну гру, чи на мигах пояснювати, хто вона і звідки. А може просто не хотіла мене турбувати. Певно, я виглядаю як людина, яку краще не турбувати. Мені кажуть, що у мене злі очі. А ще маю тонкі губи, і від того видаюся весь час злим та напруженим. Я дивлюся на світ спідлоба. Це справляє похмуре враження. Ніяка дівчина не ризикнула б сидіти поруч з таким. А я, наївний, все боявся, що вона причепиться на треці і попросить нести їй рюкзак. Або, ще не вистачало, почне загравати. А воно їй не треба насправді. До такого, як я, навіть говорити не хочеться. І від цього стало прикро і досадно. Старі думки знову зароїлися в голові. Я намагався відмахнутися від них, мов від настирливої комашні, але вони не давали спокою. Я дістав з кишені жилетки тютюн з люлькою, і примостився біля каміну. Зумисне не спитав, чи не заважатиме їй дим. Бо ж навіть якщо заважатиме, хіба захочу я йти на мороз? Люлька мусить приносити задоволення, розсіювати думки. І я так напружився із цими думками про її заперечення, так очікував від неї хоч слова, що омріяного задоволення та розслабленості так і не досягнув. А вона так і не заперечила.  
З досади вирішив понишпорити по полицях, і скоро знайшов там печиво, макарони і дві пляшки вина. Це вино, вочевидь, лишив хтось із випадкових мандрівників, який наївно вирішив взяти стільки зайвого вантажу до себе в рюкзак. А потім зморився і вирішив скинути. Або ж почув розповіді бувальців про те, що спиртним у горах краще не бавитися. У будь-якому разі, я крутив у руках пляшки, намагаючись у відблиску вогню прочитати етикетку. Годиться.
- Будеш? – спитав я її.
- Так, - напевно відповіла вона.
Вона витягла зі своїх речей товсті в’язані шкарпетки з якимсь етнічним візерунком, натягнула їх і так пішла до столу. Я трішки нагрів вино на плитці і розлив у жерстянки. І ми нарешті глянули в одне одному в очі відкрито, сидячи за грубо збитим столом, вирваним із темряви м’яким світлом гасової лампи.
Ось є люди, від однієї присутності яких гіркне повітря. Вона була саме такою. З такими не те, що важко спілкуватися… просто зайвий раз не тягне. Якась тяжкість, невимовлена туга, затаєна образа. Либонь, аби зараз у цей зимівник забрів якийсь стомлений мандрівник, то він обрав би за краще повернутися на холод, аніж сидіти поруч із нами обома. Я думав, нам двом, злим і загубленим між снігів, допоможе вино. Але чим більше ми пили, розморені втомою та теплом, тим  жорсткішим ставав мені цупкий клубок у горлі.
- Цікаво, ось ти дивишся на мене, і кого ти бачиш? Що ти думаєш? Що розумієш? Ми сидимо і не розуміємо одне одного. І тому ми не брешемо. Я міг би зараз робити будь-що, і не потребував би думати над словами виправдання. Прекрасно, чи не так? Випадкові попутники, які ніколи більше не зустрінуться. Але ж чомусь так хочеться видаватися хорошим! І така лють бере від цієї звички, що хочеться безчинствувати. Хочеться кричати тобі в обличчя найбрутальніші слова. І ти навіть не знатимеш, що я кажу. І лютуватимеш від цього. Але мені буде байдуже.
Вона слухала мене уважно, та не пізнавала слів. Та враз її очі обернулися на дві вузенькі блискучі щілинки, і вона заговорила. Вона говорила роздратовано, довго, смакуючи слова, дивлячись на мене зі знущанням. Інтонації ставали все злішими, голос наростав, мов сніжний ком. Я не міг мовчати. Я почав заперечувати. Я почав кричати на неї, спершись кулаками на стіл. Я ніколи раніше так не зривався. Завжди пам’ятав, що я чоловік, що мені личить вести себе гідно. Але тепер це не мало значення. Чого вона накинулася на мене? Хто вона така? Яке має право? Жінки завжди вважають себе в праві кричати, влаштовувати сцени. І навіть ця, зовсім незнайома. І ми кричали. Кричали одночасно, червоні з люті, не помічаючи нічого навколо. Я викрикував їй все, що наболіло. Все, за що я ненавидів цих людей і цей світ. Я хотів її убити, знищити і розчавити. Хотів зробити так, аби вона страждала якнайтяжче. Хотів, аби вона принижувалася переді мною, але вона не принижувалася, вона черпала сили зі свого крику і свого гніву, і ми кидалися люттю, мов м’ячиком з пінг-понгу.
Вона дивилася на мене з ненавистю.
Я дивився на неї з ненавистю.
А потім потік слів припинився, наче нас одночасно вимкнули з лінії живлення. Ми впали назад на стільці і більше не дивилися в очі. Ми пили вино мовчки. Час від часу хтось підходив до каміна і підкидав вугілля. Стіни блищали вологістю талої криги. А за вікном лютувала хурделиця. Хоч би припинилася до завтра.
Страшенна втома і байдужість навалилася на тіло і розум. Моя випадкова сусідка зморено опустила голову на руки. Ми заклякли. Потім вона підвелася, і, в’яло махнувши рукою на добраніч, побрела до свого ліжка. Опустилася на нього тяжко і більше не мала сил роздягатися чи розстелити ковдру. Вона була така стомлена, а від м’якого світла риси стали настільки дитячими, що на мене несподівано накотилася тепла хвиля жалю і якогось трепету. Я приніс їй від каміну просушені ковдри, допоміг зняти грубого светра, спорудив м’якеньке кубельце, піднявши матрац так, щоби відмежувати ліжко від холодної стіни. І вона раптом… розридалася. Так несподівано, що я просто не знав, як реагувати. Щойно мені здавалося, що сил у неї ледве лишалося на те, щоби дихати, а вона змогла зібратися з духом на ридання. Я невпевнено обійняв її і завмер, напружившись. Але поступово відпустив себе, і ці обійми стали справжніми, щирими. Ми сиділи ось так на ліжку, і від цього нестримного її відчаю мій клубок у горлі почав розсмоктуватися, розтікатися по тілу, і я уткнувся їй в живіт, наче зовсім малий хлопчак, і важко сопів, переливаючи в неї весь свій жаль і смуток, а вона його приймала, пропускала крізь себе, і плакала за нас двох. Вона виплакувала гіркоту, яка накопичилася в кімнаті. Вона виплакувала нашу спільну втому, і всі ті причини, які змусили нас забратися на край світу наодинці. Виплакувала образи, заздрість, покривлені душі, темні думки, які просочилися в наше буття і стали нами, хоч як би нам цього не хотілося. Я не знав, хто вона і звідки, але мені було абсолютно очевидно, що ми однакові. Дві самотні, сповнені відчаю, істоти.
Ми поснули разом, обнявшись. Було тепло навіть під ранок, коли і найбільші вуглини вкрилися чорною кіркою, а потім і охололи. Вранці хурделиця вляглася, крізь гілки на сніг падали косі промені сонця, і це був найкращий час рушати. Ми перекусили сардинами та чаєм, а потім допомогли одне одному одягти наплічники.
- Куди тобі далі? – спитав я її.
Вона махнула кудись рукою, і я зрозумів, що тут наші шляхи розходяться.
- Мені у інший бік, - сказав я з сумом.
Вона стенала плечима і глузливо примружилася. Потім натягнула на голову капюшон, весело замахала рукою на прощання, і подалася дорогою крізь ліс.      

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

чесна проза

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 27-01-2009

Криза, та не глобальна, а особиста.

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 09-01-2009

Невербальне порозуміння

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Тарас В'єнц, 05-01-2009

Різдвяний маршрут

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 04-01-2009
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.64851188659668 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …