"- Ну? Так що ви, все-таки, бачили? Як же ви не помітили? Ми ж сьогодні над моєю Украї-ї-їною билися.
- А як тут помітиш? Ті ж поля, дороги, села...
- Е-е ні! А повітря? Інше. А небо? Голубіше! І земля зеленіша."
Андрій натиснув "стоп" й трохи повернувся до початку.
"- А як тут помітиш? Ті ж поля, дороги, села...
- Е-е ні! А повітря? Інше. А небо? Голубіше! "
Ще раз "стоп" і ще раз до початку.
- Е-е ні! А повітря? Інше. А небо?"
Андрій знову натиснув "стоп" і мовчки дивився в нерухоме зображення на екрані монітора. У кімнату тихо ввійшла дружина Віра й зупинилася за спиною Андрія. Вона хотіла якось допомогти своєму чимось засмученому чоловікові, але не знала, як і чим. Єдине, що вона добре засвоїла, було просте правило: поки чоловік у своїй "печері", його краще не чіпати.
- А повітря? Інше. А небо? - знову заграв Андрій на клавіатурі.
- Андрію! - не витримавши, покликала дружина.
- Так-так, я бачу, - Андрій якось приречено зітхнув і різко перевів курсор навігатора кудись на середину.
- Ну що ж, молодь, завтра в бій, - зазвучали колонки комп'ютера. - У першому бою у вас головне завдання - утриматися за ведучим. Можете не збивати літаки супротивника, не стріляти. Утримаєшся за хвіст ведучого, будеш літати.
"Стоп".
Зображення завмерло. Андрій завмер. Дружина за спиною стояла нерухомо. Андрій повернувся до дружини. Їхні очі зустрілися. І вони обоє полегшено посміхнулися.
- А ти знаєш, Віруню, давай-но ми, дійсно, поїдемо в Миколаїв.
- Поїхали. Ти цю поїздку Богданчику вже другий рік, як обіцяєш. Він йому вже сниться цей Миколаїв.
*
- Дуже, дуже правильне рішення, дорогий мій Андрюшо! – лікар гаряче тріпав Андрія за плечі. - Миколаївське небо вам дуже допоможе. От побачите! Ще привезете мені миколаївський сувенір за гарну пораду.
- Та я вам цілу бочку коблевського вина привезу, якщо відпустить мене ця зараза.
- Відпустить, відпустить. Нікуди вона не дінеться. Коли людина повертається до нормального способу життя, ця зараза, як ви виразилися, обов'язково відступає. Це, як тінь, що завжди зникає, коли запалюють світло. Технологія відпрацьована десятиліттями. Сумніватися в ній - те ж саме, що сумніватися, чи покотиться колесо чи ні. Колесо завжди котиться. Така його сутність. Так що будьте впевнені. За бочку вина спасибі, звичайно, але... Я давно вже не п'ю. Подарунки від клієнтів тримаю для друзів. І то їх у мене стає усе менше й менше... Я маю на увазі питущих друзів.
- А мене ви вважаєте питущим? - недовірливо запитав Андрій.
- Відверто кажучи, я не вважаю вас тверезенником, Андрію. Коли ви пішли з пивзаводу й перестали пити пиво, я думав, що нарешті алкоголь, як і нікотин, зазнав поразки в боротьбі за вашу душу. Виявилося, що тільки здалося. Спирт ще тримає вас. Не так міцно, як раніше, не так сильно, як інших. Але він для вас чимось схожий на секс. Ви спокійно можете міркувати про жінок, про взаємини з ними. Але варто вам зачепитися за трохи оголені або навіть ледь опуклі під одягом груди, то вас уже може занести аж до ліжка. Я правий?
- Так, ви маєте рацію, Анатолію Борисовичу. Поки пляшка закоркована, вона для мене майже не існує. Але варто її почати... Все! Поки дно не побачу, не зупинюся.
- Тому...
- Тому краще не відкорковувати, - закінчив фразу Андрій.
- "І якщо око твоє спокушає тебе, - посміхнувшись, сказав лікар, - вирви його й кинь від себе: краще тобі кривим увійти в життя, ніж з двома очами бути ввергнутим у геєну вогненну".
- О, ні-ні, Анатолію Борисовичу! - заблагав Андрій. - Я вам вірю, дорожу вашою думкою, але я ще не готовий до розмови на такому рівні. Взагалі, коли я чую "геєна вогненна" я якось весь внутрішньо напружуюся. Мабуть, я ще не засвоїв цю термінологію. Напевно, з такими, як я, треба говорити якоюсь іншою мовою. Ну, наприклад, краще бути однооким нормальним, чим двооким ідіотом. Або щось у цьому роді.
- Гаразд. Я ж не духівник ваш. На ці теми, дійсно, поговоріть, краще з ним. А від мене як від лікаря вам порада. Беріть сина з собою. Тим більше, що ви обіцяли звозити його в Миколаїв за гарне навчання й поведінку. І дружину, звичайно, беріть. Вона цього заслуговує за визначенням. Зверніть увагу - я посміхнувся. На письмі наприкінці цієї фрази я б обов'язково поставив смайлик.
- О'кей, лікарю.
- Ви ще скажіть мені "вау!", - докірливо поморщився доктор.
- "Вау" я вам не скажу. Сам не люблю, - жорстко заявив Андрій. - Взагалі не люблю, що так багато американізмів у нашій мові. Як можу - пручаюся, але з " о'кей ", вважайте, змирився. Надто вже багатопланове й часте слово. Та й есемеси з електронною поштою привчили, що досить послати дві букви "о" й "к", щоб усе було ясно.
- Не виправдуйтеся, я ж жартуючи, - посміхнувся доктор. - Я знаю про вашу українську місію.
- Місію? - здивувався Андрій.
- Авжеж. Хто, наприклад, каже мур, а не стіна, хатній телефон, а не домашній, есемес, а не есемеска, "йой", а не "ой"? Про "вау" я й не згадую.
- Йо-о-ой! - артистично вигукнув Андрій. - Підловили. Але ж яке смачне слово "йой"! А пам'ятаєте, як Маяковський захоплювався українським словом "чуєш"?
- Пам'ятаю, що захоплювався, але не пам'ятаю де. Навіть зачепило...Я раніше творчість цього товариша добре знав.
- Анатолію Борисовичу, мене теж зачепило. Ввійдіть-но в інтернет. До речі, ви як пишите "інтернет" з великої букви чи маленької?
- З великої.
- А я прихильник письменника Лук'яненка, який вважав, що інтернет, як і телефон, як і телеграф потрібно писати з маленької. Та менше з тим. Уводимо два слова "Маяковський" і "чуєш". Ну?
На екрані монітора з'явився вузенький рваний стовпчик віршів, під заголовком "Борг Україні".
- От! - жваво вигукнув Андрій. – Навіть в українському перекладі є. Може, й дійсно варто його з великої літери писати цей інтернет, раз вже це таке чудо техніки
- "Борг Україні" - прочитав лікар. - Переклад з російської Леоніда Первомайського. Псевдонім, мабуть…
Я немало слів придумав вам,
важу їх, і хочу,
аж розчулись,
щоб зробились
віршів
всіх моїх
слова
важучими,
як слово "чуєш".
- А от ще фраза прикольна, - підхопив Андрій:
"товаришу москаль,
на Україну
зуби не скаль ".
- Досить, Андрію - різко перервав його лікар. Мову ви як ніхто інший знаєте. Та щодо цих рядків ви помиляєтеся. Повірте фахівцеві. Те, що по-справжньому Маяковський мову не цінував і не знав, доводить те, що чого це раптом він взагалі оголосив слово «чуєш» чисто українським словом? Це слово з давньоруським коренем, загальним для багатьох слов'янських мов. Це слово є й у Даля, і в Ожегова, воно зустрічається в російській літературі здавна. Маяковського ж зацікавило більш широке вживання цього слова, і саме тому, що воно годилося для агіток. «Даєш п'ятирічку в три роки!» «Чуєш, буржуй, чим пахне пролетарський кулак?» - що-небудь у цьому роді. Так, воно йому подобалося. Він, до речі, був дуже талановитим рекламщиком і творцем брендів. "Нигде кроме, как в Моссельпроме" і таке інше... Він саме з тих талантів, які все б встелили рекламою. Аби лиш заплатили і дали волю. Таланту його заперечувати неможливо. Але, навіть, якби Маяковський завчив весь український словник, легше від цього Вакулам й Оксанам, у яких більшовицька влада відбирала нажите добро, не стало б. Маяковський сам особисто не грабував селян, не саджав у в'язниці, не заганяв у колгоспи. Але він дуже талановито сприяв утвердженню радянської влади, канонізації її вождів і командирів і створенню легенди про революцію. І чим більше таланту, даного йому природою, він вклав у цю «дезу», тим більше його провина. Коли він помер, Цвєтаєва, почувши цю звістку, як жінка великої душі й поетеса пошкодувала поета й сказала, будучи впевнена, що він вистрілив собі в серце: «Виходить, все таки, було серце...»
- Ну, Анатолію Борисовичу, ви вже зовсім тему заполітизували. Може, ви й маєте рацію щодо людських якостей Маяковського, але я ж про конкретний вірш казав. Ви ж не станете критикувати танець маленьких лебедят Чайковського через нетрадиційну сексуальну орієнтацію композитора?
- Не стану. Але чому цей танець так люблять виконувати чоловіки, переодягнені в балерин, напевно, варто задуматися.
- Холєра ясна! Ну ви даєте!
- Добре, Андрію! Давайте - їдьте в Миколаїв! А то ви мене знову ще в який-небудь диспут уплутаєте.
- Йой, лікарю, ви з мене вже зовсім якогось монстра робите. Ну, гаразд. Приїду - покажусь.
- До побачення!
**
- Так це що - депресія?
- Та хай Бог милує! Ти що, Настю!- Віра чи то докірливо, чи то здивовано подивилася на подругу. - Депресія - це страшна річ. У депресії люди можуть на себе руки накласти. Стрес. Правда, незрозумілий якийсь. Безпричинний. Тобто причина є, звичайно, але Андрій ніяк себе не проявляв, що в нього щось не так. І раптом ставить свій улюблений фільм "У бій ідуть одні старики" і переглядає його чи не покадрово. Я відразу зрозуміла, що справи кепські.
- Може, на роботі проблеми?
- Ніколи про них не говорив. А якщо й розповідав, то тільки як про курйози людської логіки. Навіть пробував жартувати...
- Може, ти не розуміла його гумор. Чоловіків це дістає.
- Іноді не розуміла... Але, однаково, похихочу "для годиться". Та частіше, усе таки розуміла. І сміялася від душі.
- А як у вас із цим? – Настя подивилася подрузі в очі, не моргаючи.
- Із чим? - не зрозуміла Віра.
- Ну, із цим... Я кажу про це, розумієш? Про це!
- Та нормально. Хоча. - Віра задумалася. - Хоча...
- Що "хоча"? - не витримала подруга. - Що "хоча"?
- Та я згадую... Жартував він якось. Говорив, що секс для нього тягар, якого він хотів би, але ще не може позбутися. Я тоді якось більше увагу звернула на слово "хотів би". І от лиш щойно раптом зрозуміла, що наголос він, здається, робив на "ще не можу ".
- Ну от! - радісно вигукнула подруга. - Шерше ля фам! Старе, як світ.
- Що значить "шерше ля фам" - насупилася Віра.
- А то й значить, що причиною всьому є жінка. Або він тобі зраджує з іншою, і його совість мучить. Або він тобі не зраджує, але мучить його щось інше. І ти сама повинна розуміти що.
- Холєра! - лайнулася Віра.
- При чому тут холєра?
- Так це я так лаюся. Від чоловіка навчилася. Може, дійсно, у цьому проблема. Як же заговорити про неї? Якусь нагоду треба знайти. Не можу ж я, як Манька з бомбоскладу: "Чоловіченьку, нам треба поговорити про це".
- А от миколаївське небо вам і допоможе. Особливо зоряне.
- Що значить "зоряне"?
- Ну, коли зірки на небі.
- А-а... Читала, знаю.
- Читачко ти наша! - весело обійняла подругу Настя. - Давай дуй скоріше в Миколаїв! Коли повернешся, заходь, розповіси. Моя кума Наталя звідтіля з Борею повернулася.
- З яким Борею?
- Із сином! Ти що, не розумієш?
Віра з якоюсь настороженою надією дивилася на подругу. Потім трохи сумно посміхнулася й сказала:
- Йой.
***
- Отже... - вчителька уважно вдивлялася в класний журнал. - Отже, до дошки піде...
Клас притих. Викладачка історії встала й тепер уважно дивилася на аудиторію. Досвідчене око професіонала бачило, кого можна викликати, а кого потрібно пощадити.
- А, може, хтось сам бажає відповісти?
Над класом піднялася самотня рука.
- Богдан? Ну що ж, якщо інших бажаючих немає. Прошу!
Невисокий, спортивний хлопчик охоче встав з-за столу і попрямував до дошки.
- Так, весь клас уважно слухає Богдана. Він нам розповість, які міста України протягом своєї історії міняли назви. А ми порахуємо, скільки міст він назве. Давай!
Хлопчик став у позу, яка точнісінько повторвала позу вчительки, відкашлявся і сказав:
- Отже...- він уважно подивився на аудиторію. - Отже, тема мого виступу...
- Богданчику! - вчителька ніжно насупила брови. - Зараз урок історії, а не ораторського мистецтва. І не конкурс пародій...
- Сьогодні день гарний, Валентино Петрівно! Сонечко привітне...
- Богдане! - уже жорсткіше перервала вчителька. - Ми теж не в захваті від усіх так званих досягнень прогресу. Я знаю про твої переконання, про твою любов до природи. Я знаю, що ти з батьками їдеш у Миколаїв. Заздрю. Та давай, все таки, по темі. Добре?
- Гаразд. Рекордсменами серед українських міст, що міняли свої назви, я б назвав Січеслав і Луганськ. Перший був заснований, очевидно, при цариці Катерині й мав назву Катеринослав. Пізніше місто було перейменоване в Новоросійськ, а потім знову в Катеринослав. Свою нинішню назву Січеслав уперше місто отримало в 1919 році, але вона протрималося недовго. Знову був Катеринослав, а з 1926 по 2019 рік місто звалося Дніпропетровськом. От.
- Може, ти знаєш, на чию честь так було названо місто? - запитала вчителька.
- Знаю, - легко погодився учень. - На честь якогось Петровського, соратника Леніна. До речі, у місті Миколаєві дотепер є парк Петровського. Того самого.
- Ну, ти про свій Миколаїв, прямо таки, усе знаєш!
Богдан пропустив повз вуха зауваження вчительки й продовжив:
- Петровський і Ленін разом робили революцію в 1917 році. У цій компанії був ще Сталін...
- Про це не треба, - різко перервала Валентина Петрівна. - Давай про міста!
- Другим містом, що частіше від інших міняло назви, є місто Луганськ. Заснований він був під цим ім'ям. Потім його перейменували у Ворошиловград. Носило воно це ім'я трохи більше двадцяти років і було знову перейменований у Луганськ. Потім знову у Ворошиловград і потім знову в 1990 році в Луганськ. Донині.
Богдан подивився на Валентину Петрівну.
- Давай, Бодю, давай!- та заохочувально кивнула головою.
- Місто Кіровоград, - продовжив Богдан. - Було спочатку назване Єлизаветградом. Коли Ленін, Петровський, Сталін... зробили революцію, місто перейменували в Зинов'євськ. На честь якогось Зинов'єва, теж з їхньої компанії. Пізніше місто знову перейменували, і воно отримало назву Кірово. На честь якогось Кірова, теж з їхньої компанії. Потім Кірово стало Кіровоградом. Донині. Коли міняли Дніпропетровськ на Січеслав, була спроба поміняти й назву Кіровограду. Але так нічого й не придумали.
- Ви б, напевно, щось придумали, Богдане Андрійовичу, - посміхнулася вчителька.
- Я б, напевно, щось придумав, Валентино Петрівно, - у тон їй відповів хлопчик. - Місто майже в географічному центрі України.
- Давай, давай, - підбадьорила жінка.
- Даю, даю. Місто Донецьк. Засноване було під назвою Юзовка. На честь якогось англійського підприємця Х'юза, що будував перші шахти в тій місцевості. Коли Ленін, - хлопчик грайливо посміхнувся, - та інші зробили революцію, місто перейменували в Сталіно. Область теж називалася Сталінською. А потім, коли після смерті Сталіна почали говорити, що він був негарною людиною, місто перейменували в Донецьк. Донині.
- Все? - запитала Валентина Петрівна.
- Чому ж все? Місто Івано-Франківськ спочатку називалося Станіславом, місто Хмельницький мало назву Проскурів. Навіть Львів німці пробували називати Лембергом. І навіть місто Миколаїв...
У класі пролунав сміх.
- Навіть місто Миколаїв, - теж посміхнувшись, продовжив Богдан, - пробували перейменувати у Вірноленінськ. Проте, як ви всі можете здогадатися, спроба була невдалою.
- Браво! - вигукнула вчителька. - Молодець, сідай. Задовільно.
- Тобто, як -"задовільно"? - насупився Богдан.
- Тобто, я задоволена твоєю відповіддю. Тому "задовільно", - відкрито посміхалася вчителька. - Та розслабся, Бодю! Відмінно, звичайно ж. Пожартувала я. Сам же говорив, що сьогодні день гарний. Сонечко, говорив, привітне. У Миколаєві. Привезеш мені миколаївський сувенір?
- Ну, заради відмінної оцінки. - посміхнувся у відповідь Богдан.
****
- Бодю, пристебнися! - Андрій кинув на сина короткий погляд і рушив з місця.
- З Богом! - зітхнула Віра на заднім сидінні. - Ти тільки не жени сильно.
- Та тут знаки підганяють! - кинувши кермо й розвівши в сторони руки, показав Андрій на дорогу. - Менше двохсот не можна.
- От більше двохсот і не ...- почала було дружина, але різко зупинилася.
- І не обмежуй себе, - продовжив мамину фразу Богдан і весело подивився на батька.
Той схвально підморгнув у відповідь і натиснув педаль газу до упору. Машина понеслася по прямому шосе. Рекламні щити уздовж дороги миготіли все частіше й частіше, поки не почали зливатися в одну розмиту смугу. Віра відірвала погляд від цієї картини й зітхнула.
- Нікуди не сховаєшся від цієї реклами. І який сенс, якщо я там нічого не розберу.
- Двадцять п'ятий кадр, - не відриваючи погляду від дороги, відповів Андрій.- Свідомість не розуміє, а підсвідомість фіксує й запам'ятовує те, що хоче рекламодавець.
- Я ще розумію, коли дають якусь інформацію, коли довідуєшся про щось нове. А коли от так нав'язливо: купи-купи-купи, пий-пий-пий, їш-їш-їш. О! Набридли. Скоріше б Миколаїв.
Віра опустила сидіння й, напівлежачи, утупилася в стелю салону автомобіля. Андрій, подивившись у дзеркало й побачивши , що дружина дивиться нагору, натиснув кнопку на панелі. Дах автомобіля з'їхав, і над головами відкрилася яскрава панорама неонової реклами.
- Знущаєшся? – сумно посміхнулася дружина. - Закрий, будь ласка, а то я приєднаюся до бунтівників.
- Вибач, я хотів розсмішити тебе, - Андрій засунув дах і ввімкнув приймач. Після секундного характерного хрипу зазвучав голос диктора:
"Лос-Анджелес. Антирекламний бунт увійшов у нову стадію. Не зумівши домовитися із владою, бунтівники почали нову спробу розгромити кілька горизонтальних щитів над містом. У Куполі утворився невеликий пролом. Кілька сотень жителів Лос-Анджелеса зібралися під дірою, що утворилася у Куполі. Поліція просить людей розійтися. Механіки використовують вертольоти для ремонту зіпсованої реклами. Наступний випуск слухайте через півгодини. А зараз - реклама. Найзручніший..."
Андрій вимкнув приймач.
- Нічого це не дасть, - уголос сам собі сказав він. - Раніше й не такі бунти були. І, однаково, Купол росте й росте.
В автомобілі якийсь час стояла тиша. Було чутно тільки шум двигуна й шурхіт сторінок, які перегортала Віра в жіночому журналі.
- Тату, - якимсь перепрошуючим голосом вимовив Богдан і подивився на маму. Відкрий ще на хвилинку. Я не встиг прочитати. Там якесь цікаве оголошення було. Щось про рок-гурт.
- Ну, от бачиш! - чи то сумно, чи то весело вигукнув Андрій. - Послуга затребувана. Як же тут зупинитися?
Він натиснув кнопку, дах знову з'їхав. На Рекламному Куполі саме над головою яскравим неоновим світлом горіло оголошення: "Тільки три дні в Україні знаменитий рок-гурт "Пінк Флойд". Львів, Київ, Донецьк".
- Безсмертний гурт. І дід мій його слухав, і батько, і я. Ти, Бодю, теж, бачу, любиш "Пінк Флойд"?
- І я люблю, - подала голос дружина. - Особливо "Стіну", або "Мур", як ти кажеш. До речі, Купол - це теж стіна, якою люди відгороджуються від...
- Все! Закриваю. Треба маму щадити. - Андрій знову натиснув кнопку.
- Як піклується! - з іронією сказала Віра. - Можна подумати, що тільки заради мене ти ховаєшся від "головного болю".
- Раніше ти цей термін не вживала, - буркнув Андрій.
- Не вживала, - підтвердила Віра. Тебе жаліла, поки ти працював у рекламі на своєму пивзаводі. Але те, що Рекламний Купол над головою - це головний біль, завжди підтримувала. Ніколи не розуміла, чому ви з ним так носитеся.
- Та тому що це багатьом дає роботу! – трохи підвищивши голос, сказав Андрій. - Ти уявляєш, скільки всього зав'язано навколо Купола? Реклама - це само собою. А сонячні батареї, на зворотньому боці Купола? Звідки електроенергія береться? Вісімдесят відсотків дає Купол. А дренажна система? Адже дощ падає саме туди, куди направлять механіки Купола. А супутникові ретранслятори? А "воротарі" для авіації? А...
-Тату, не заводься! - попросив Богдан.
У салоні знову запанувала тиша. Машина мчалася по швидкісному шосе, і рекламні щити за вікном, як у мультфільмі, зливалися в динамічну рекламу. Андрій відвернувся.
- Та я не заводжуся. Просто пояснюю, що горизонтальна реклама - це один зі стовпів сучасної світової економіки. Як авіація, залізниця, інтернет... Були часи, коли цього всього не було. Тепер на цьому світ стоїть.
- А Миколаїв? - трошки уїдливо запитала дружина.
- Миколаїв - це виняток, що, як завжди підтверджує правило. Це - як Центральний парк у Нью-Йорку. Серед хмарочосів незайманий зелений луг. Виняток.
- Якби нью-йоркці не були такі наполегливі, не було б ніякого винятку. Я не права?
- Маєш рацію, - погодився Андрій. Миколаївці - молодці. Наполягли. Але, як не дивно, цей антирекламний феномен завдячує рекламі. Якщо не помиляюсь, саме миколаївські рекламісти першими виступили проти горизонтальної реклами в місті. Правильно я кажу, Богдане? Ти ж у нас про Миколаїв усе знаєш.
- Правильно. Спочатку запротестувала "Наша доля", потім її підтримала Корпорація альтернативної реклами Деменських. Так про це у всіх підручниках історії сказано. Річ у тім, що спочатку у Миколаєві найбільше понаставляли рекламних щитів. Вертикальних. Тоді й виник перший антирекламний бунт. Під тиском городян міська рада наклала мораторій на будь-яку зовнішню рекламу. І вертикальну, і горизонтальну. Тому, коли почав розростатися Рекламний Купол, у Миколаєві небо залишалося відкритим. Донині.
- І так буде повік! - радісно завершив батько сімейства й сильніше натиснув педаль акселератора. - До Миколаєва залишилося сто кілометрів. Радуйтеся! Скоро ми побачимо небо.
