Наче нічого незвичного не було у цьому подорожньому. Кудлата шапка на самі очі, старий кожух, борідка клинцем - хіба що надто дбайливо підстрижена. Їхав на возі-драбинчаку, запряженому старою буланою шкапою. На возі віз велику скриню. Запитав чи правильно їде до села Миколаївки.
- Так, авжеж, відповів я.
Він мовчки простягнув своєю порепаною рукою цукерку у затертій обгортці і усміхнувся до мене ласкаво, ніби до малої дитини.
Я теж повертався до села, то й попросився до нього, щоб підїхати.
Чоловік той мовчки правив кіньми і вигляд мав якийсь небуденний, урочистий, ніби панотець на Великдень. Та ніби він не духовна особа, але й на крамаря не схожий. Та хто ж буде в неділю ярмаркувати? І наче його обличчя звідкись мені знайоме?
Він зупинив воза біля церкви і пішов до храму. Зняв шапку, і став молитися. І коли панотець закінчив службу й люди вже збиралися розходитися, несподівано вийшов наперед і сказав.
- Люди добрі, православні, я є ніхто інший, як чудесно врятований ваш цар Миколай.
У храмі запала тиша.
- Бреши чоловіче, та хоч не в Божому храмі, - прохопився хтось позаду, - розстріляли того царя Ніколая більшовики десь у Сибіру разом із його царицею і царенятами.
Той чоловік лишень усміхнувся якою дивною світлою і доброю усмішкою й одним рухом плечей скинув кожуха. Старші люди охнули. Під простою селянською одежею був полковничий мундир із аксельбантом і двома георгіївськими хрестами .
- Свят, свят - захрестилися люди, не вірячи свої очам.
- Та то просто чоловяга не при собі, лише трохи схожий, - забасив той же голос, - ось отаман Мардалевич яким зухом був, і той сам більшовикам здався. А цей божевільний каже, що він цар.
Я озирнувся - то ж дядько Клим все віри не йняв.
- Люди добрі, я і є цар Микола, істиний і богопомазаний. У ту ніч перед рострілом явилася мені Богородиця і сказала - спасений будеш, як покаєшся за усе зло, що ти вчинив та за зло, яке вчинили твої генерали та пани з поліцаями. Всю ніч я молився щиро і коли настав світанок, прийшли комісари і стали нас із наганів стріляти. Лютою смертю діточки мої невинні загинули, і жінка, хоч при слові, доброю курвою була і з тим клятим Распутіним розпутствувала за моєю спиною, та нехай і їй буде Царство Небесне. Та у тій стрілянині відвела від мене Богородиця комісарські кулі. Лише зачепили трохи, гаспиди. Ось, дивіться, люди - він рвонув комір френча і на шиї та поблизу ключиці виднілося три рубці від куль.
Закидали вони нас із жінкою і діточками моїми любими землицею сирою і прийшов я до тями вже вночі і вибрався із тої могили.
Жіночки й охнули від тієї оповіді. Хтось схлипнув.
- Та ти чоловіче нам те добро не показуй, нас тим не здивуєш. Тут багато хто й гірше має. У мене з імперіалістичної у самого німецька куля досі в хребті сидить, - пробурчав дядько Клим.
- Мій любий народе страждений, не відаючи того, вас на муки важкі прирік, погнав на германські гармати і кляті гази отруйні. Простіть мене, люди, - він впав на коліна.
- Цить, Климе, чортяко прискіпливий, може то дійсно цар, - шикнула на нього його жінка, Явдоха.
- Вибрався я із тої могили, де діточки мої холодні лежали і заплакав. Що ж робити мені, як жити. Хотів йти заграницю. Ми ж, царі, усі родичі чи куми між собою, дарма що часом чубимося, але в біді завжди один другому допомогаємо. Чи до англійського царя йти, чи до французького? Лише до кайзера не хотів іти, бо він чоловік геть недобречий і скнарий, хоч і кум мені теж.
Ішов я отак, пішки, через усю Расєю, а вона, люди добрі, геть безкрая. Вже й чоботи стоптав. Таки дійшов до тієї границі. Та згадав, яка несправедливість скрізь, яке лихо чинять ті антихристи-комісари, як збиткуються із трудящого люду, вбивають та гвалт чинять. І добровольці теж погань така ж сама, ще й моїм йменням ті неподобства чинили. Як йдеш, бува, полем вдосвіта, коли ледь сіріє і сонечко ще не встало із-за обрію, - наче голоси тихі чути, ніби дитина мала квилить жалібно - то земля наша свята плаче від того зла страшного. І думаю - це ж я у цьому всьому винен, забув свій нарід християнський український. Бо зрадили мене ті москалі кляті і ніколи не шанували, народ вони лукавий і недобрий, хоч у який колір фарбуються, чи білий чи червоний, а порода погана...
- А правду ж він каже, - пробурмотів хтось поруч.
- Що правду, то правду, - буркнув дядько Клим, - та таку правду і ми з тобою знаємо. Зажди но, у нас в селі той Свирид контужений, здається, говорив, що царя знає, навіть казав, що розмовляв із ним. Тягніть сюди його.
Дядько Свирид, казали, до війни хоч куди парубком був, на все село богатир, підкови гнув. Та зігнула його війна, калікою зробила. Трусить ним, ніби старим дідом, чує погано і памяті зовсім не має - по десять разів може те саме переповідати. Й очі сльозяться - казав, що то від газів германських. Дорослі вже того наслухалися, а нам, дітлахам спочатку ще цікаво було, та з часом набридли його побрехеньки.
- Ану Свириде, розкажи людям, як ти із царем розмовляв? - питає дядько Клим.
- Ну то в під Петербургом було, якраз напочатку війни. Заступив наш полк у караул по палацу в Петергофі. Це не аби що, я вам скажу, там на чати будь кого не ставили, тільки найкращих...
- Ну, ти Свириде, давай до діла, - нетерпляче обірвав дядько Клим.
- Я тобі не пара волів, щоб нукати, - образився Свирид.
- От стою я на чатах, все різні генерали ходять, й оком не веду - боронь боже ворухнутися. А далі дамочки різні. Гарненькі такі, делікатні. Цицьочки хоч і невеличкі, та усі геть відкриті напоказ, а від парфумів тих, якими ті дамочки напахчені, аж млосно стає. Я ж хлоп молодий, мені ніц не бракує, ось тільки жіночки вже давно не мав. А він, той прутень клятий, звівся, ніби те їхнє петербурзьке адміралтейство.
- Свириде, чи ти дурний у церкві при святих образах таке молоти? - вже почав втрачати терпець дядько Клим.
- А ти Климе, не перебендюй. Люди про царя хотять послухати.
- Та давай вже про царя, нарешті, Свириде, а не про своє хазайство чоловіче, - сердито сказав Клим.
- Ну ось, стою я на чатах, із гвинтівкою, як по уставу, та й він, клятий теж стоїть, як ствол гарматний. А тут цариця із царем йдуть. Цариця підносить до очей льорнетку і дивиться на мене.
- Какой мілий солдатік стоіт, ваше вєлічєство, ви нє находітє?
Цар зиркнув на мене якось недобре. Ну хоч в уставі то не було записане, але ж все одно непорядок.
І до мене - кавово полка, служивий?
А я як гаркну - лейбгвардіїпервогопехотногоподольскоговашевеличество!
Ось і все, другого дня нас нас в ешелони й полк на позиції відправили.
- Тьху, Свириде, тебе не переслухати. От скажи нам, чи цей чоловік є тим самим царем Миколою?
Люди розступилися, Свирид дивився пильно, мругаючи своїми сльозливими повіками і врешті ошелешено прошепотів, - "цар, як є, справжній цар", впав на коліна і заволав - простіть мене ваше вєлічєство!
А той підійшов до Свирида, звів його на ноги, обняв і з ласкавою усмішкою каже - прости і ти мене, вояче. Здоровя на війні за мене поклав. І ви, люди добрі, простіть, бо багато ваших із тієї війни клятої не повернулося, життя за мене віддали. Та тепер я буду добрим царем мого народу християнського українського й правитиму справедливо. І куми мої мені допомогти обіцяли - і король французький і англійський і американський. Навіть кайзер обіцяв, хоч чоловік недобрий і скнарий. А головним міністром у мене буде сам Симон Петлюра. Він зараз війська муштрує в Польші і вони скоро почнуть наступ - із бронепоїздами, аеропланами та англійськими панцерниками, які ще називають танками. І незабаром від тої комунії проклятої тільки лихий спогад залишиться, усіх бандитів посадять у тюрми, а генералами і міністрами будуть прості люди, що біду знали, а не буржуї чи комісари, що на людських злиднях і горі розпухали, як опара в діжці.
Тут на коліна бухнувся дядько Клим, а за ним усі інші.
- Простіть нас, ваше вєлічєство, що не вірили, будемо боротися з вами за нашу Україну, за нове справедливе царство проти тої проклятої комунії і буржуїв з поміщиками, - сказав дядько Клим, за совєти, але без більшовиків і комуністів.
Той підішов до Клима, подав йому руку і лагідно промовив - не держу на тебе зла, чоловіче. Багато тут різних брехливих пройдисвітів та шахраїв пройшло й віри у людей і на денці душі вже не лишилося. Та з таким народом – стражденим, добрим та терплячим, ми збудуємо нове християнське царство, де пануватиме справедливість, добро та любов.
Як звати тебе, чоловіче?
- Климом кличуть, - несподівано тремтячим голосом проказав той.
- Будеш, Климе, у мене генерал-адьютантом.
- А що у скрині, ваше вєлічєство? - запитав той.
- Воля України, - відповів цар і усміхнувся лагідною дитячою усмішкою.
...
Цар Микола ночував у Клима вдома, наче нічого не сповіщувало біди, однак на ранок приїхав на змиленому коні пастух.
- Чонівці їдуть!
Видать, знайшлася в селі якась наволоч, що встигла донести комісарам. Втікати вже було пізно, ми хотіли сховати його, та цар відмовився - як знайдуть ті антихристи, то скарають на горло вас, люди добрі, за мене.
Бій тривав аж до вечора. Цар і його генерал-адьютант вміло вели вогонь з двох ручних кулеметів із вікон климової камяниці, аж поки не вистріляли усі набої, далі відстрілювалися із револьверів, потім в хід пішли ручні бомби. Загинули вони під спів "Ще не вмерла Україна", який обірвала закинута чонівцями у вікно граната.
Надвір виволокли два понівечених тіла і розбиту скриню зі зброєю. Потім геть оглушеного Свирида. Вони його намаглися про щось питати, та він лише блимав сльозливими очима і нічого не розумів. Не добившись свого, Свирида тут же застрелили із револьвера.
Комісар в окулярах промовив іншому, - фєномєнальноє внєшнєє сходство с Ніколаєм Кровавим. Хотя царьок насквозь фальшивий, із мужичья. Посмотрі на рукі.
Той запалив цигарку.
- Вот только, готов поспоріть, "георгії" в нєво настоящіє. Два десятка наших в лучший мір успєл отправіть... Вот люді, бля, протів нас даже за сумашедшим пойдут...
від автора - це реальний випадок, що стався під час згасання повстанського руху на Наддніпрянщині
