Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2584
Творів: 46959
Рецензій: 91367

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

Нє наш чєловєк

© Камаєв Юрій Статус: *Історик*, 13-10-2008
Лейтенант у шинелі із порожнім рукавом голосував флягою над розбитим важкою технікою шляхом. Туди, на захід, йшли валки танків, тягачів із гарматами, вантажівок, набитих  сірими солдатами  - ось натовп великий, що його зрахувати не може ніхто, з усякого люду, і племен, і народів, і язиків... Усе це незабаром перетвориться у тлін і капітюжений брухт у черговій наступальній операції..
Новенький штабний віліс різко загальмував просто перед ним.
- Домой, товаріщ лєйтенант? - весело запитав геть юний хлопчина-шофер.
- Так, вже навоювався.
Віліс то підскакував на вибоїнах то надсадно вив двигуном, виборсуючись із рідкого багна. Край блакитних озер і темних лісів, ніби і трохи схоже на рідну Волинь, та не таке - суворіше, чуже. А тили тут неспокійні, попри старання смершів. Водій звернув машину з головної дороги на якусь лісову просіку. Мабуть, керуючись якоюсь своєю шоферською логікою, він вирішив скоротити дорогу. Машина ледве сунулася  під азартну шоферську лайку, пробуксовуючи, кидаючи з під коліс грязюку, пірнаючи мало не по капот у глибокі калюжі.
- Тваю мать, підеш, внатяжечу, підеш, рідна.
Та за якихось пів години, минувши три чи чотири повороти, вони вперлися у стіну лісу, шлях кінчився.
- Та ж Міхалич казав, що тут зрізати можна кілометрів двадцять. Відстоюватися на годинами на узбіччях не хотілося, все сунуть і сунуть колони, не протиснешся, - розвів руками шофер.
Заледве розвернувшись, вони і далі блудили у лабіринтах лісових просік, аж коли нарешті у кінці темного тунелю зазоріла надія - ліс наче скінчався і вдалині виднілося кілька ошатних хаток, невеликий хутірець. Мабуть якимось своїм особливим чуттям він відчув небезпеку і встиг схопити автомата, якого безпечний водій кинув собі під ноги й вистрибнути з машини до того, як по склу цьвохнули кулі автоматних черг. Віліс на повному ходу в’їхав у дерево і перекинувся. Кулі здиблювали просто перед його обличчям пріле брунатне листя.
Чорт, непросто ж пересмикнути затвора однією рукою. Нарешті піддався.... Він зловив на мушку одного. Коротка черга і старший чоловік  із кудлатими сивими бакенбардами  виронив із рук автомата і повалився на землю. Скільки ж їх? Ще троє, ні четверо...
Намагаються обійти. Він перебіг до найближчого дерева і за мить кілька куль впилося у його кору. Скупа коротка черга. Хтось розпачливо зойкнув. Одразу ж перекотився до пенька, що вгледів поруч. Ще одна черга... Хлоп у короткій чорній куртці спіткнувся і впав, а його кашкет покотився перекотиполем, підхоплений поривом вітру. Цей парубок вже ніколи не встане. Решта двох, мабуть вирішили відходити, перегукуючись незнайомою лейтенанту мовою. Довгі черги притисли його до землі, годі думати висунути голову. Та у короткому інтервалі він встиг - ще один впав, забарившись на якусь мить змінити спорожнілий магазин автомата. Останній - білявий хлопчик, майже дитина, розгублено стояв на видноті, розгублено озираючись, мабуть намагався усвідомити, що сталося, а за тим кинув зброю і з плачем побіг.
Він прицілився. Ще мить, задеренчить автомат, посиплеться гаряче лушпиння стріляних гільз на м’який зелений мох і обірветься ще одне життя. Зрештою, скільки ж тих життів на його карбі? Мабуть десь там на чортячій рахівниці вже збилися рахувати.  Лейтенант опустив зброю... Все одно, як не цей хлопчак, то хтось із хутора скаже кому слід про стрілянину у лісі. Напевно то була родина - батько і сини... Вибачайте, хлопці. Жити хочеться...
Настала тиша. Лише вітер вив у верховіттях височенних сосен і сичала пара із розбитого радіатора їхнього понівеченого віліса.  
Лише зараз він відчув, що страшенно болить забите під час падіння з машини коліно і кривавить плече. Лейтенант сів на землю і довго й невміло чиркав сірника за сірником, затиснувши коробку підборіддям. Врешті вдалося припалити цигарку.
Коли хто до полону веде, сам піде в полон. Коли хто мечем убиває, такий мусить сам бути вбитий мечем.  Звідси не вибратися, скоро прийдуть інші, мабуть вправніші від цих хуторян. Він глянув на годинника. Шкода, скло тріснуло... Але золота волосінь секундної стрілки невблаганно відлічувала час, що лишився, забирала по хвилі життя.
Він почув стогін і перемагаючи біль, звівся на ноги і якось дошкутильгав до машини. Водій був ще живим. У його очах стояли сльози.
- Болить, дуже болить. Я житиму?
Достатньо і першого погляду. Три кулі у животі - це страшна болісна смерть, байдуже чи тут, в лісі, чи у шпиталі. Хлопчику лишилося страждати від сили дві години... Брехати він не має права.
- Ні, - відповів лейтенант.
- Пити, страшенно хочеться пити.
- Тобі не можна води, буде дуже боляче. Хіба трохи спирту...
Хлопець ковтнув і закашлявся.
- Не хочеться помирати ...
- Смерть нікого не оминає, хлопче. Усі ми підемо туди, хто раніше, хто пізніше. Нам же доведеться помирати молодими. Якщо віруєш - помолися.
В очах юнака стояли сльози.
- Та ж Бога немає, товаріщ лейтенант. Там немає нічого. Так нам постійно казали.
- А ти сам у це віриш? - втомлено запитав той.
- Мабуть ні. Але я не вмію молитися...
- Молися як знаєш. Бог і такі молитви чує...
- Мені дуже холодно, товаріщ лейтенант.
Той зняв свою шинелю і накрив нею хлопця.
- Товаріщ лейтенант, мені вже не сила розмовляти. Але говоріть зі мною, мені буде легше. Ви життя бачили, ось і орден Червоної зірки заслужили і медалі маєте.
- Дурний ти. Просто на війні таке трапляється, що йти в атаку безпечніше ніж лежати і чекати. В першому бою, коли вбили нашого комвзвода, я підняв хлопців в атаку, а за нами й інші пішли. А німець вже не той що колись. Шмаркачі п’ятнадцятилітні та старі діди. Підняли ми їх на багнети.
А на ту оказію до нас командуючий фронтом приїхав із цілою тічнею штабних генералів. Мабуть дивилися за нами у далекогляди.
Очицями червоними нипає. - Кто пріказал?
Хлопці, наївні душі мене вперед випихають. А я ні живий ні мертвий - знаю, що наступати без наказу те ж саме що і відступати, дяка одна. Та він мене обняв і поцілував, - орьол, настоящій гєрой, каже,  представіть к наградє і проізвєті в офіцери! А від самого сивухою суне - п’яний, скотина. Обтертися від тої слини хочеться, та стоїш навитяжку. А мене заціпило, треба було сказати - "служу совєцкому союзу", а я мовчу.
- Контузіло, навєрноє, парня.
Другого дня зранку я вже отримав погони, добрі чоботи і взвод. Бої були дуже важкі. Нас кидали, мабуть, на найважчі ділянки фронту, а за спинами смерші із кулеметами сиділи. Та я швидко пообтерся. Ми ж набрані були із західної України, а офіцери майже усі - якісь зальотні, тільки на штрафбат гріхів не вистачило. Я у своєму взводі щодня по п’ять - шість чоловік вбитими втрачав. Відчував себе бараном, що веде овець на забій.
А тут ще й за мене замполіт полку взявся. Підійде, бувало ввечері, закурить папіроску, мені запропонує, і так лагідно давай "по душам" розмовляти. То про родину, то про школу, про ще про щось, а потім тихенько до політики, лінії партії і товаріща Сталіна. Я вже набачився таких і знав до чого ці душевні розмови приводять. В учєбній часті під Москвою, після таких розмов щодня смерші по десятку чоловік  забирали. Потім їх ніхто не бачив. То ж я вар'ята ламав, темним селюком прикидався.
- Хороший ти офіцер, грамотний. Ось у нас деякі є після воєнних училищ, а менше тебе тямлять.
Я лише знизав плечима - то мабуть так Бог дав мені охвіцером бути. Ось Ви, товаріщ майор, на скрипці заграєте?
- Ні, то ж  вчитися довго треба, і слух музичний мати.
Я й відповідаю, - а мій дядько Омелько заграв одразу, як взяв у руки. Бо в нього дар Божий до скрипки. А у мене, мабуть, до війни.
Та що ти мені тут мракобєсіє насаждаєш, каже. Записуйся  у партію. Ти ж один на усю дивізію безпартійний офіцер.
- Товаріщ замполіт, ніяк не можна мені до партії,
- А це чому ж?
Я йому книжечку з їхнім уставом з-за халяви дістаю.
- Я з усім согласний, що тут написано, крім одного - я християнин, в Бога вірую. Так вже тато з мамою виховали.
І так, і сяк він до мене, а ж причепитися ні до чого.
- Я ж не просив мене в офіцери проізводити, якби ж знав, що вам, товаріщ майор, така прикрість буде, одразу ж відмовився б. Але ж то командуючий фронтом зробив. Напишіть йому рапорт, що я недостойний, - кажу.
- Твою мать, нє наш ти чєловєк, лейтєнант. Больно уж мутный і хітрожопий. Ну нічєго, і нє такіх на мєсто ставілі, - лише прошипів.
Потім почав тиснути на мене через комбата, та я вивернувся - якось не повернулася наша полкова розвідгрупа разом із командиром взводу і я написав рапорт про переведення. Його довго не підписували - чи то перевіряли щось, чи то замполіт долучився, але більше охочих на те місце не було.
Тепер я підпорядковувався лише командиру полку. Ремесло те було мені не складне і мабуть безпечніше ніж попереднє. Тут сподіваєшся лише на себе, своїх зарізяк  і пана Бога, ніяка паскуда тебе не пошле якусь паршиву висотку штурмувати, щоб артилеристи встигли намалювати на мапі німецькі вогневі точки, поки  всіх не покосять кулемети. Та й не любив наш полковник замполіта.
Що й казати, щастило мені тоді, усі живими верталися. Та до пори до часу. Якось на нічиїй землі натрапили на сигнальну міну, німці одразу ж із мінометів нас накрили. Із десяти чоловік до своїх вдалося добратися лише мені і ще одному.
Вертаюся зі штабу, вже темно, лихий, як чорт, взяв казанка із захололою кашею і бачу, на галявині біля вогнища офіцери із горілочкою вечеряють. То ж і я до товариства побрів, та вчасно спинився.
- Нє наш он чєловєк, нє совєцкій. Я би с нім в развєку нє пошол, - чую голос замполіта.
- Вот ти би Іванов, пошол? - запитує.
- Нєт, - відповідає той і очі ховає. Боялися вони його, нещасні злякані лейтенантики. Дарма, що медальками і орденами дзеленчать. Навіть один одного боялися - хто зна, чи не твій друзяка бігає до особого отдєла.
Не товаришував я особливо ні з ким, та й поганого нікому не робив. А тут скипів, вийшов до них.
- А ти, кажу, падлюка хоч раз у ту розвідку ходив? Чи може вів колись в атаку? Тебе ж на передовій я ще не бачив, усе у штабному бліндажі видсиджуєшся. Може ви, хлопці бачили?
А ті мовчать, очі ховають.
- Лєйтєнант, как ти разговаріваєш со старшим по званію? Да я тєбя по трибунал!
- Та будь ти хоч генералом, все одно б те саме повторю. Хочеш - веди до командира полку розбиратися, - бачу ж - розхристаний, морда червона. П'яний як чіп, аж хитає ним,
- А як хочеш щось казати - то в очі говори, а не як стара баба шепчешся поза спиною.
Він за пістолета. Мабуть ніхто не гадав що все так скінчиться. Перша куля розтрощила ключицю, інша потрапила в руку. Хтось повалив мене на землю, щоб я не поліз до кобури, інші кинулися відбирати у замполіта пістолет. Згамселили його лейтенанти на синю сливку. Мабуть кожен щось своє замполіту пригадав – і чобітьми по ребрах. Навіть за мене забули, я за той час мало кров'ю не сплив.
Отямився у шпиталі. Гарячка, думки рояться недобрі. Що б ще з мене самостріла не зробили і під трибунал не відправили - бо стріляла та сволота з близька. І хто я проти цілого замполіта полку? А доктор, що мене лікував, все про німецького снайпера править. Я ж мовчу, намагаюся зрозуміти що робиться. Він же не сліпий і не дурний, повинен добре знати чим відрізняються рани від пістолетної та гвинтівочної кулі.
Через два дні почалося зараження і мені відрізали руку. Військові доктори швидко лікують - за три дні по тому мене вже мали комісувати.
І несподівано до мене приїхав сам командир полку. Взагалі, він був чолов’яга жорсткий, без жодних сентиментів.
Спитав як здоров'я, що збираюся вдома робити. Згадав по матері німецьких снайперів.
- Та ви що змовилися, про тих снайперів і доктор мені постійно торочить.
А він мене за грудки і тихо - ти, лейтенанте Вовк, гадаєш, що найрозумніший? Чи думаєш, я не знаю що сталося? Я б ту сволоту за таке сам перед строєм розстріляв. Та руки в мене короткі для цього, в нього своя лапа у політотдєлі армії. Та й думаю, що тобі це слідство теж не потрібне. Хоч хороший ти офіцер, крутий як чортяка, і солдати тебе люблять, та і для мене ти загадка, наче сфінкс єгипетський. Щось надто багато ти знаєш і вмієш як на селюка з глухої Волині, але то не моя справа у чужу душу лізти. Тебе нагороджено орденом Червоної зірки і ще від себе - дві фляги спирту - знаю що не п'єш, але ними ти будь яку машину спиниш, доїдеш додому як король, першим класом.
Щасти тобі лейтенанте. Взяв під козирок і пішов.
Товаришу полковник, а що із замполітом?
- Дали підполковника і перевели до штабу армії, відповів той не обертаючись.
Ось так я і поміняв власну руку на цей пентакль.
Я ж насправді не червоноармійський лейтенант Вовк, а чотар Голота сотні Крука Української Повстанської Армії. Як мене під час облави в місті схопили совіти, я вже добре знав за який бік гвера тримати. А як почув, що облава не на упівців, а до совіцького війська - тихо викинув пістолета. Думав, якось викручусь. Це мабуть така покара мені за слабкодухість... Та який з мене офіцер – за спиною лише два курси семінарії. Хоч і священик був би поганий – прощати ніколи не вмів…
Та ти вже не мене, а янольські співи слухаєш, хлопче. Упокой Господи твою душу.
- А ви, братчики, щось трохи забарилися, - промовив він тихо до сірих постатей, що скрадалися лісом і пересмикнув затвор свого ППШ…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Здається, що нічим вже подивувати не можете, пане Юрію,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 11-02-2009

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Кідрук, 25-10-2008

Племінник скрипаля Омелька

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ігор Скрипник, 23-10-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Василь Тибель, 14-10-2008

Хто, що, де, коли

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© , 14-10-2008

Сповідь

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Silverwolf, 14-10-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Роман RemiK Котик, 14-10-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Галина Михайловська, 14-10-2008

без назви

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© В:тал:й, 14-10-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 12 відгуків
© Вставлю свої 5 копійок, 13-10-2008

Подумалось

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Антон Санченко Статус: *Експерт*, 13-10-2008

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олег Derim, 13-10-2008

на одному диханні

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Биндас, 13-10-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.69823598861694 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …
Новинка від Братів Капранових — “Паперові солдати”
До свого 52 дня народження, Брати Капранови підготували для своїх читачів яскравий подарунок — історичний …
Конкурс оповідань “Open World”
Літературний конкурс “Open World“ (1 травня 2019 – 1 листопада 2019) Шановні друзі! …