Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть



	ПОШУК

АВТОРУ:

	Ім’ я користувача

	Пароль



Бажаєте зареєструватися? Забули пароль?

Жанри

Гоголівський ФОРУМ

AlmaNAH

Наша статистика

Авторів:	2698
Творів:	51558
Рецензій:	96010

Наша кнопка

Код:

Рецензії

Намарилося

(Рецензія на твір: Марення, автор: Камаєв Юрій Статус: *Історик*)

Прочитав я цей твір відразу, як тільки автор його запостив. Але не зміг тоді зібрати думки докупи аби сформулювати власні враження й з’ясувати чому цей текст не зачепив, чи радше не захопив мене так, як попередні твори Юрія Камаєва, напр. «Мед з дікалоном», «Ґандзя» чи «Досвітні вогні».

Спершу позитив – бо його тут маю сказати менше, ніж негативу. У «Маренні» автор демонструє спробу щось якось змінити в своєму стилі й підході до висвітлення історичної тематики. Погляд на тогочасні події очима військового лікаря, через шпиталь, через тиф – справа шляхетна, не зовсім очікувана, отже потенційно цікава.

Але! Чи було «розкрито тему»?
На мій погляд, ні. Ось це і наштовхує на першу проблему в моєму власному сприйнятті цього потенційно цікавого тексту. Я спробував було з’ясувати а в чому ж, власне, полягала «тема» цього твору, головна ідея, мораль сієї байки?

І ось тут мене спіткало перше розпорошення думок. Бо як на текст у ледь більше, ніж півтори тисячі слів, тут понакручувано забагато, засіяно забагато зернин, аби текст сприймався цілісно, а головна думка б дійсно сприймалася б як головна думка. Для іншої тематики чи для іншого формату такий підхід можливо й був би виправданим. Однак, у цьому конкретному випадку – не поцілив!

Назва твору (до речі, досить непогана, може бути!) дає підстави думати, що прийняття лікарем морфію – це головна лінія. Аж з цим пов’язано і його марення-сон з більшовицькими вождями і кумачем у головах червоногвардійців. До цієї ж лінії вкладається і останній вчинок лікаря. Тут ніби все було б гаразд, так?

Але до чого тоді всі інші персонажі? І чи конче тоді мати саме лікаря головним персонажем, якщо головним задумом було показати оту порожньоголову кумачевість большевізьму? Чи міг би замість нашого лікаря бути не лікар, а скажімо, «хорунжий-кубанець» що кликав якусь Катрусю? Або будь-хто інший? Тобто будь-який порядний і шляхетний образ позитивного героя, що захворів на тиф, отримав пайку морфію від лікаря, побачив марення, а потім постріляв большевиків і побачив це ж марення в реалі? Відповідь позитивна, бо запитання риторичне.

Тоді навіщо автор заводить нас у шпиталь і показує ці події очима лікаря? Адже це збило мене з пантелику, змусило шукати головну ідею в інших напрямках. Може, міркував я собі, той факт, що лікар (який, як відомо, приймав присягу Гіппократа) береться за зброю і сам власноруч вбиває ворогів є важливим? Ні, нічого нового чи несподіваного в цьому немає. Військові лікарі є військовими. Отже, вони мають і однострій, і особисту зброю – аби застосовувати її. Це вже коли вони не вб’ють відразу на смерть клятого ворога, тоді вони вже мусять лікувати його. Але до «Марення» це не стосується.

Розпорошення. Розпорошення уваги читача, відволікання від головної лінії. Ось, нмсд, головна проблема цього твору, з огляду на його розмір і формат.

Для чого читачеві потрібно знати про хорунжого-кубанця, який кликав якусь Катрусю, про метку і розбитну рудоволосу чортицю пані Ольгу з кумедним російським акцентом, навіщо знати про традиційний час страт, що робить тут отець Лука чи успішний і авторитетний у київському хірургічному світі Антін Онисимович?

Відповіді я не маю. Тобто, я можу собі уявити, що це чудово створює тогочасну атмосферу, занурює читача в тогочасні реалії. Але, водночас воно дезорієнтує мене щодо головної лінії твору. Бо серед півтори тисячі слів (1 тис. 660) у «Маренні» кожне слово мусило б працювати на головну мету стовідсотково. Розмір не дозволяє ліричних відступів, суто описових і другорядних персонажів, у цьому творі.

Юрію, якщо будеш щось змінювати в цьому творі, то раджу звернути більше уваги на головне. Наприклад, більше розкрити образ самого лікаря. І звільнитися від гарних і цікавих, але другорядних речей, які не допомагають у розхритті образів чи розгортанні сюжету.

Адже, з иншого боку, багато речей залишаються декларативними.

Наприклад, читач мусить просто повірити авторові, що червоногвардійці настільки погані, що запросто вбивають хворих і навіть медсестер. Навіщо? Тифозні помруть і без їхньої допомоги. Не ліпше б їм було натомість у цей самий час грабувати квартири, конфісквовувати, експроприйовувати експроприйоване і забивати багнетами заможних буржуїнів? Невже б червоні воліли б наражатися на небезпеку заразитися тифом? Чому? До того ж вбивство медсестер не має багато сенсу. Адже в цьому творі червоні перемагають. Напевне мають чимало поранених. Вони просто можуть використати цей шпиталь для своїх поранених. Тоді б мало сенс таке звільнення шпитальних місць для своїх. Спершу, мабуть, наказали б медперсоналові всіх поранених контриків перевести в підвал чи у двір, де їх би й порішили. А от якби хтось з медсестер почав спротив цьому – тоді б могли застосувати і багнети. Але вбивати медсестер відразу? Чому?

Насамкінець, про самий початок. Адже початок твору, нмсд, відразу зачепив неправильну струну, вдарив мене по неправильній клаві.

Перше. Про який колегіум йдеться? Давній єзуїтський колегіум? Готична архітектура? Це, напевне, десь у Галичині? У Києві не знаю жодного єзуїтського колегіуму. Чому тоді Антін Онисимович є хірургом київським? Він відступив разом з військами УНР?

Друге. Яке значення для решти цього твору має те, що архітектор на щось розраховував чи не розраховував?

Третє. У давні часи, коли архітектор цього давнього єзуїтського колегіуму міг чи не міг на щось розраховувати, не існувало окремо «офіцерських» чобіт, бо чоботи тоді мали тільки ті паничі, які могли дозволити собі їздити верхи. Саме такі паничі напевне могли б собі дозволити ходити в своїх панських (і вельми коштовних) чоботях під склепінчастою стелею цього «храму науки». Можу сказати впевненно, що архітектор радше очікував би там «офіцерські чоботи» паничів, ніж, скажімо, червоногвардійські личаки …

Четверте. Стосовно розміщення у цьому храмі науки військового шпиталю. Це мені здається не тільки дивним, а навпаки - загальною історичною практикою в світі. За винятковим збігом обставин, особисто я навчався в давньому єзуїтському колегіумі – Collegium Georgiopolitanum – найдавнішому на теренах США. Так от, під час єдиної на теренах США війни – т.зв. Громадянської війни чи Війни між Північчю і Півднем, у цьому храмі науки розміщалося ніщо інше, як військовий шпиталь.

У підсумку, Юрію, на загал я прихильно ставлюся до твоїх пошуків нового стилю, нового і незаяложеного підходу в розкритті історичної тематики. Однак застерігаю триматися якомога далі від:
1) власної авторської характеристики персонажів, подій, вчинків (це варто робити виключно через якомога нейтральний опис дій персонажів, їхніх діалогів тощо – які і будуть найпереконливішою їхньою характеристикою для читача),
2) зосереджуватися на чомусь одному дуже конкретному, але значущому (наприклад на «пружині» чи «кварцовому генераторові», що зрештою вистрілює, як рушниця Станіславського, і влучає!) - так, щоб не було сумнівів, що марення є найголовнішим у «Маренні».

Наразі, маю вже понад тисячу слів (1 тис. 125) у цій рецензій на твір у півтори (1 тис. 660 слів). Усе. Чекатиму з нетерпінням на продовження твоєї історичної серії. Пиши ще!

Щиро,
Олесь Б : )

П.С. Не втримався - хочу порадити один маленький, але дуже приємний трюк. Якщо залишиш у творі хорунжого-кубанця, нехай замість «якоїсь Катрусі» він згадуватиме в тебе «якусь Ґандзю». Тобто, спробуй якимись малопомітними ниточками пов’язати між собою всі свої твори. Таких дрібничок може бути купа. Принаймні, я так роблю й отримую від цієї літературної гри чимале задоволення – чи помітить це хтось із читачів? : )

Додати свій відгук!

Згенеровано за 0.026295900344849 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Що почитати