Його хода гучно відлунювала під високою склепінчастою стелею давнього єзуїтського колегіуму. Мабуть архітектор, що звів цю величну будівлю, не розраховував на те, що тут, у храмі науки, ходитимуть в офіцерських чоботях, і, напевно, не гадав, що тут розмістять військовий шпиталь. Це містечко поки що досить далеко від лінії фронту. Та таких вже чимало ми полишили.
«Наші війська відходять на зарання підготовлені позиції для завдання рішучого удару супротивнику» - зринула в пам’яті фраза із останнього наказу. В можливість цього контрнаступу вже не вірить навіть наївна Галинка, сестра-жалібниця. Ми просто котимося, втікаємо, зрідка огризаючись. У вояка безнадійно відступаючого війська немає мрій, вони розтанули, згинули. Лишився лише обов’язок перед шістдесятьма хворими людьми і усвідомлення власної безсилості. Від тифу немає ліків. Хіба недосяжний і міфічний патентований американський препарат, байки про який ходять серед фельдшерів? А є лише морфій…
У Галинки червоні від сліз очі. Помер той хорунжий-кубанець. До останнього говорив їй двозначні компліменти, сипав дотепами, читав якісь віршики… Кріпився хлоп щосили. А перед смертю марив, кликав якусь Катрусю.
Бідна щиросерда Галинка… Вона здається до цього ніколи не звикне. Та тут є лише один доктор – пан Бог. Та чи є він загалі… Мабуть є, та на цьому клапті землі він одвернувся від людей. А може просто спить богатирським сном десь на небесах і не відає, що тут робиться. А коли він врешті проснеться, одразу ж настане лад і благолєпіє. Знову засвітяться осяйні вітрини київських магазинів і ресторацій, з’являться на вулицях ошатні панянки, вбрані за останньою європейською модою, у парадних буде чисто і чутно буде ароматами парфумів і доброго тютюну, а не смердітиме сечею. І скрізь будуть у пошані герої визвольної війни, оповиті вдячністю простих обивателів, прихильністю жінок і благоговійною повагою юнацтва. А казнокради у військовому і цивільному, галасливі та зрадливі політикани просто згинуть, – як роса на сонці. Він саркастично усміхнувся. Всього лиш пів року тому, коли українське військо переможно вступало до Києва, це не видавалося знущанням. Мабуть пан Бог таки спить, повернувшись спиною до України.
Доктор запалив цигарку. Ядучий дим міцного тютюну лише їв очі, легше не стало. Він не спав уже другу добу. Оперував цілу ніч у сусідньому шпиталі. Просякнуті кров’ю бинти, нутрощі, відрізані руки та ноги – усе нашвидкуруч, наче робітник на конвеєрі. Здається закінчили… Він спробував заснути, та не зміг. У потойбіччі свідомості знову була захляпана кров’ю операційна, скальпель, крики болю. Навіть уві сні він продовжував оперувати.
- Фронт, як решето. Ми й тут довго не втримаємося, - гугнив басовитий голос за ширмою,- червоні можуть прорвати його в будь-який момент.
Настійливе штурхання у бік.
-Пане докторе, знову привезли поранених. Панцерний потяг вночі попрацював…
Начальник шпиталю, Антін Онисимович, мабуть одлитий із криці. Здається він ніколи не спить і не втомлюється.
- А що ви хотіли, юначе? Я ж із Залізної дивізії, у нас усі залізні.
Та ти не залізний, хоч і намагаєшся якось триматися. Антін Онисимович глянув поверх окулярів і лише похитав головою.
- Колего, ви надто втомлені, вам не можна більше оперувати. Ідіть, виспіться…
Михайло намагався заперечувати, хоча відчував, як тремтять пальці.
- Докторе Синицький, наказую вам негайно повернутися до вашого шпиталю, - голос Антона Онисимовича бринить металом. Ні, мабуть він таки залізний.
- Наказ, пане докторе, - він вмисно клацнув підборами, наче хвацький лейб-гусар.
Ці шістдесят людей повільно помирають, лиш ти і одна сестра-жалібниця, бідна Галинка. Нещодавно була ще одна - пані Ольга. Рудоволоса чортиця, метка і розбитна. Занадто розбитна. Говорила з кумедним російським акцентом. Та за нею прийшли – підкреслено ввічливий детектив із двома похмурими козаками. Із військовою контррозвідкою погані жарти.
- Навіщо це ти зробиф? –лише з докором запитала вона. Втім, він нічого не робив - був надто заклопотаним і неуважним. Він спав з нею, та зовсім її не знав. Більшовицьку агентку, товаріща Ольгу, розстріляли наступного ранку. Розстрілюють чомусь завжди на світанні. І добровольці, і наші. Лише товаріщі розстрілюють безпринципно, будь-де і як-не-будь, блюзнірськи порушуючи усі віковічні неписані правила та звичаї, перетворивши страту із похмурого ритуалу на щось звичне, буденне, навіть веселе. Для балтійського братішки вбити людину – «шльопнуть», так само просто, наче грайливо ляснути по товстій драглистій дупі якусь п’яну курву.
Лунко звучать його кроки під давніми склепіннями. На нього чекає Галинка і шістдесят хворих. А може вже п’ятдесят вісім. Двоє було дуже важких…
Знову палати, ін’єкції морфію, піт, гарячка, швидке нерозбірливе марення. Ці смерті сіє зовсім крихітне створіння боже – pediculus humanus corporis, одежна воша. Цей паразит відправив на той світ чи не половину українського війська. Колись давніше бачив більшовицьку агітку, де товаріщ у рогатій шапці, брутально вказуює грубим пальцем просто на тебе – «Дайош Україну». А треба ось так, таваріщі комісари з агітпропа – «красноармєєц, рівняйся на вшу, безпощадного борца с петлюровской контрой».
- Пане докторе, я почергую ще, поспіть хоч трошки, ви дуже кепсько виглядаєте, - просить Галинка.
Вона просто янгол, наша земля не гідна, щоб її торкалася ступня Галинки. Коли ми переможемо – куплю багато троянд, цілий оберемок, і посипатиму їхніми пелюстками землю перед нею. Ні, краще, коли просто виживу. Це менш фантастично.
Він приліг на тапчан в «ординаторській» - темному закутку, відгородженому від палати з хворими старим простирадлом. Та сон кудись вивітрився. Він дивився на стелю. Дивно, не помічав раніше цього розпису. Потьмянілі небеса, якісь темні обриси людей – годі розгледіти, мабуть святих. Душам померлих звідси і летіти далеко не треба. Щоб на це сказав старенький отець Лука, який щодня приходить сповідати хворих?
Він забороняв йому, пояснював, мало не погрожував револьвером, та марно. Потім махнув рукою, зрештою – це його обов’язок. Священики першими гинуть під час епідемій, навіть раніше лікарів. Тих ще трохи рятує задушливий омофор карболки. Будь відвертим хоч перед собою, не грайся у цинічного товстошкірого доктора – ти боїшся підхопити тиф, щодня ловиш себе на думці, що шукаєш у собі перші симптоми цієї страшної хвороби.
Він врешті звівся з тапчана. Треба хоч якось заснути, розігнати щільну зграю чорних думок, що обсіли тебе. Завтра багато роботи, треба бути на ногах. Він зламав ампулу і набрав у шприц один мілілітр прозорої рідини. Повільно ввів під шкіру голку.
Спочатку наче вдарило, штовхнуло, потім звідкись знизу живота пішла хвиля приємного ласкавого тепла. Він закрив очі. В пам’яті зринуло бубоніння старого професора: морфій – вєщєство сємєйства опіатов, содержит ряд алкалоідов – морфін, кодеїн … Червоний корпус університету і біля нього люди в хакі. Ціла процесія – більшовики під проводом якогось губатого вождя урочисто несуть велику ікону. Наче абсурдна постановка божевільного авангардиста – на іконі цар Ніколай. Вони натхненно виспівують інтернаціонал і розмашисто хрестяться.
У ці величні, майже вагнерівські, хори знову вривається голос професора, - дєйствіє морфія на організм сопровождаєтся состоянієм блаженства, льогкості теченія мислі, пацієнт іспитиваєт состояніє ейфоріі.
Які ж вони милі і приємні люди. І співають просто чудово, - «ми наш, ми новий мір построім…». Йому захотілося приєднатися до них, долучитися до цього екстатичного дійства, та він зненацька усвідомив, що вбраний у стрілецький однострій. То було б якось недоречно, це наче прийти в оперу в костюмі для верхової їзди. Навіщо засмучувати цих милих людей? Він тихцем проскочив всередину. Довго йшов сходами та звивистими коридорами. Ось нарешті знайомі двері. Це прозекторська. Та тепер вона не видавалася, як колись, ні таємничою, ні страшною. На демонстраційному столі двоє якихось людей препарували череп трупа. Вони чомусь не були одягнутими в білі халати. Один із чоловіків був маленьким, опецькуватим і лисим, інший – худим, із виразно семітичними рисами обличчя і чорною цапиною борідкою. Той, що з цапиною борідкою вправно різав кумачеве полотнище на стрічки із різними гаслами, інший швидко запихав їх у череп.
- Аґхіінтєґесний рєзультат получаєтся, товаґіщ Тґоцкій, єслі к нашим пролєтаґскім лозунгам добавіть несколько чеґносотєнних, - зауважив лисий.
Як же гарно вони це роблять - вправно, швидко. Коли ті закінчили, труп встав і впевненою ходою пройшов повз нього. Як живий, навіть кумач із вух не виглядає, хіба у очах трохи червоним просвічує.
Це чомусь навіть не лякало, просто було цікаво. Зрештою, що поганого у тому, що є люди, у яких голова напхана гаслами замість мозку? У тебе ж мозок є, ти ж здатен мислити.
Дуже чухався ніс, та це відчуття не було неприємним.
Знову у голові лунає бубоніння професора: «Вторая фаза дєйствія морфія характєрізуєтся радостью, восторгом, мислі о нєпріятном тєряют свою актуальность». Я ж здатен критично мислити, це ж були просто галюцинації, це морфій. Який чудовий розпис на стелі. Серед темних грозових хмар, поцяцькованих восьмикутними золотими зірками зображено фігури святих. Двоє трохи схожих між собою суворих бородатих старців. Мабуть Петро і Павло. Павло дивиться просто на тебе. На кого ж схожий цей святий? Та це ж Антін Онисимович, а білі шати – це не біблійні одежі, а лікарський халат накинутий поверх одностроя.
А інший – невже отець Лука?
Святий усміхнувся, - ви, юначе, добрий лікар. За інших умов я б залюбки взяв вас до себе асистентом. Та, нажаль, від сьогодні я більше не практикую, тепер у мене є інші обов’язки.
О, це неабияка честь, адже Антін Онисимович до війни був успішним і авторитетним у київському медичному світі хірургом. Але чому він більше не практикує? Адже у нас і так не вистачає лікарів, – здивувався Михайло.
В коридорі лунали голоси, чувся тупіт чобіт. Рвучко розчинилися двері і в палату ввірвалися якісь солдати з гвинтівками.
- Сюди не можна, тут тиф, - навперейми білою чайкою кинулася Галинка. Один із солдатів ударив її багнетом. Вони вбивали хворих у ліжках. Спокійно, без ненависті, наче різники.
Михайло відкрив шухляду столу і дістав револьвера. Поволі, зосереджено один за одним вклав у барабан свого нагана сім набоїв. Він ніколи не вбивав людини, та це ж були не люди. Напевно – це ті самі безмізкі ляльки з прозекторської. Намагаючись гучно не клацнути, звів курок, застебнув на всі ґудзики кітель, одів кашкета і різким рухом зірвав простирадло, що відділяло його «ординаторську» від палати. Він стріляв швидко і влучно. З їхніх голів вилітав кумач та висипалися гасла. Вороги падали на підлогу мертвими – вони ж не можуть жити без гасел, одразу помирають. Здається, це тривало цілу вічність, аж поки наган замість пострілу лише безпомічно клацнув - закінчилися набої. За мить кремезний бородатий червоноармієць, що встиг отямитися від переляку, уміло вгородив Михайлу багнета під ліву кишеню френча.
