Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть



	ПОШУК

АВТОРУ:

	Ім’ я користувача

	Пароль



Бажаєте зареєструватися? Забули пароль?

Жанри

Гоголівський ФОРУМ

AlmaNAH

Наша статистика

Авторів:	2698
Творів:	51563
Рецензій:	96011

Наша кнопка

Код:

Рецензії

Варіант перекладу

(Рецензія на твір: Демони і ангели, автор: Володимир Зоря)

- Дядьку, не маєте меншого розміру?
Сидячи навпочіпки, Демон відірвав погляд від сита з пічним потрухом і подивився на квітчасті капці в метрі від себе. Далі якось боком, по-ведмежому підняв голову.
- А то видали ось… завеликі… - над ним стояв невизначеного віку (можна дати і п'ятнадцять років, і двадцять п’ять) чоловік в окулярах із парою черевиків у руці. Іншою рукою від дбайливо, наче немовля, притискав до грудей коробку від них.
- Немає, немає… Самі за пенсією в калошах ходимо.
Старий потрусив решето і з гуркотом висипав рештки вугілля у відро, усім своїм виглядом демонструючи, що розмову завершено.
- А купити інші – дорого коштує.
Захожий потупцював ще і неохоче, буцімто від цього обміну залежало його життя, тихенько побрів вулицею далі, на ходу складаючи сяючі лаком черевики. Коли він обертався, широкі, з манжетами, холоші дзвонами розгойдувались над худими щиколотками.
- Ходять тут… аферюги… - дивлячись услід, Демон підняв руку, захищаючись від сліпучого сонця. «Аферист», вочевидь, вирішивши, що дід передумав, тієї ж миті повернув назад. Обличчя хлопця світилося, як у людини, котрій лишилося кілька кроків до здійснення мрії.
- А інші купити…- він метушливо розкривав коробку.
- Немає, я сказав! – Демон із загрозливим виглядом підняв із землі шматок породи і замахнувся, як часто робив, ганяючи на своїй ділянці надокучливих котів.
По інерції «аферист» зробив ще крок і зупинився. Рот його продовжував розгублено посміхатися, але за товстими скельцями окулярів очі вже наповнились жахом. Обхопивши своє майно, він розвернувся і, клишаво, розгойдуючись усім тілом, побіг.

Захекавшись, зупинився неподалік від бабусь, які теревенили на лавочці біля криниці.
- Що ви, Григорівно, не кажіть, а ніхто для нас нічого робити не буде.
- Нє-нє… Янукович сказав, що до шістнадцятого року все віддадуть. Сама чула.
- А що там у Кіркорова народилося?
- Віталік! Ану йди сюди… - Григорівна дістала щось із кишені халата і в долоніх-човнику простягла, як спочатку дають хліб з молоком теляті, щоб відучити його від маминої цицьки. – Бери…

«З коробкою» хотів було підійти, але його випередив хлопчик років шести з молільником, який висів у нього на шиї. За два кроки він, заклавши руки за спину, навшпиньки подався всім тілом вперед і, задерши підборіддя, довго, з побоюванням (буцімто там могло бути щось жахливе), зазирав у долоню.
- Нє-є-є… Я та-кі не ї-мм-м… - розчаровано розтягнув звуки, наче липку іриску. І побіг на протилежну сторону вулиці, де грали у війну друзі.
- Не попала каменюка, твоя мати – гадюка!
- Василь – куркусиль, курці яйця відкусив!
- Ти диви… що робиться… - промовили на лавочці.
«З коробкою» постояв у надії, що і йому запропонують те, що в долоні, але Григорівна якось непомітно повернула карамельку назад до кишені.

Демон давно відклав сито і стоячи стежив за «аферистом». Ось той наблизився до крайньої хати і довго стояв біля зачинених воріт. Потім, покрутившись на роздоріжжі, попрямував у степ до мікрорайону. Вечоріло.

Проходячи з відром по двору, Демон копнув чорну вівчарку, яка лежала на дорозі.
- Іди звідси! Сатана…
Пес заскавулів і, брязкаючи ланцюгом, погнався за горобцем, а коли той улетів, почав обгавкувати муху.
- Що там таке, де ти зник? – заклопотана господиня під старою шовковицею накривала стіл.
- Нічого, зачекаєш… Зараз один чи то юнак, чи хлопець нові туфлі чи міняв, чи що… Якийсь переляканий і в окулярах. Каже: видали.
- Кого, окуляри?
- До тебе доки дійде… Туфлі! Сам чорнявий, може циганча?
- Де ти бачив цигана переляканого і в окулярах? То напевно з інтернату.
Він на якусь мить завмер, як на стоп-кадрі в кіно, потім у прискореному темпі замахав руками:
- Понароджують дебілів!

Вечеряли мовчки. Демон і лежачий на пузі «сатана» зосереджено тріскотіли курячими кісточками і по-родинному поглядали один на одного. Старому не давала спокою таємнича фігура з коробкою. Де раніше він міг бачити це запалений надією погляд, цю жалюгідну напівпосмішку?
Вночі, перш ніж заснути, він довго крутився в ліжку, щось бурмочучи, а під ранок розбудив своїм криком дружину у сусідній кімнаті. І важко було збагнути, закричав він з переляку від жахіття чи сам когось «нажахав».
Прийшовши до тями, Демон намацав за дверима в коридорі сокиру і вийшов з нею в сад. Там, на старій канапі під дощатим навісом був його сторожовий пост – хлопці часто здійснювали набіги на яблуню.
Місячна серпнева ніч містила в собі безліч різних звуків: на подвір’ї співали цвіркуни, з огороду долинав спів медведки… Лязгнули буфера вагонів на станції. Застучало в будці – звір вичісував бліх.
- У … дармоїд… Дрихнеш?!...
Пес одразу вибіг, загримів цепом, і заметушився, настирливо намагаючись дотягтися язиком до руки господаря.
- Добре вже, поцілуй… - подобрішав Демон і сунув йому під ніс зовнішню сторону кулака.

Після сніданку, коли Демон збирав яблука, а дружина різала їх на сушку, він не витерпів і поділився новиною:
- Вночі сон наснився… Тепер все стало зрозуміло. Знаєш, хто був ото з черевиками? – він зробив інтригуючу паузу, - директор психінтернату!
- Тю… Ти що… Зовсім вже? Та й навіщо йому це потрібно, прикидатися? У нього грошей знаєш скільки?! Щоб влаштуватися туди нянечкою – несуть, діти зароблять на копанні городів – несуть, із цвинтаря у свята – вони теж несуть…
- От баби… - він розвів руки і хлопнув ними по кишенях – все на гроші переводять! Волосся довге, а розум короткий. Його ж всі бояться, а іноді хочеться, щоб і пожаліли. Ніхто ж не любить… А може, і не любили. Може, задоволення отримує від того, що прикидається. Звик, як до горілки звикають. Пам’ятаєш, як на Пасху на кладовищі біля Лідочки сиділи, чорнявий такий, з інтернатовських, за могилкою стояв і все на нас дивився… Пам’ятаєш?
- Ну то й що… Директор?
- Він.
- Зовсім збожеволів…
- Ну! Курка не птах, жінка не людина!
- У… Демон… - і розійшлись плекати образу, кожен свою.

Того дня у нього все валилося з рук. То сіль, переплутавши з цукром, в чай насипав… То, замислившись, разом з маслом сунув до холодильника молоток, а потім до обіду шукав…
- Чи не зурочив той?
Ввечері, заганяючи курей, господиня зазирнула в напівтемний сарай.
- Тю, думала, пацюк шкребеться. Що ти там шукаєш?
- Відчепись! – виходячи, Демон відсторонив дружину і висипав біля дверей купу старого взуття. У хмарині пилу чхнув, розлякав курей, потім зібрав весь непотріб і мовчки виніс на купу сміття.

Наступного ранку, коли горобці ще тільки вмивалися в собачій мисці, похмурий, заспаний Демон пакував у мішок яблука. Набрав ледь не під зав’язок найсоковитіших і поклав на велосипед. Наостанок обійшов навколо багажника і діловито, як конюх підпругу, посмикав мотузки.
Дружина давала настанови:
- Візьми на базарі пакет лаврушки. Та дивись, під машину не влізь – матаєшся, як божевільний.
Учи вченого…

На лавочці біля криниці вже сиділи.
- О… О… Демон понісся. Злий, наче собака.
- А чому його Демоном прозвали?
- Не балакає ні з ким. А дітей не любить… Собаку на них нацьковує! Вони і прозвали.
- Картоплю повіз, чи що?
- Ні, ще не копали. Певно, яблука… На базар. Куркуль. Тільки в нього і вродили… Сильно смачні – хлопці кажуть.
- А що, дітей у них нема?
- А тобі що мамка не розповідала? Була дівчинка… Та така гарна. Ходити вже почала. А у Зіни вона закипала в тазику. Ухопила, думала до ванни донесе, а воно руки пече… Поставила на підлогу, а сама за шматками обернулася… І потрібно було ж дівчинці саме прокинутись і вибігти… Ой, лихо… Доки машину знайшли. У лікарні, як на зло, вихідний… О Боже, Боже… І як вона руки на себе не наклала? Із зашморгу витягли. А на похованні! Як вона бідна кричала… Вихопила її із труни, притисла до грудей і бігає… Насилу відібрали. Ото після того Іван і побив Зіну вперше. І сильно! Став багато випивати. А до того був хлопець як хлопець… Отаке було.

Дорога до мікрорайону йшла під нахилом, так що Демону іноді доводилось навіть пригальмовувати, об’їжджати вибоїни на асфальті. «Тільки б знову цеп не злетів…»
Почала скрипіти задня втулка, але він вже під’їжджав до вахтера, котрий дрімав на табуреті біля прохідної.
- Тут ось яблука… для дітей… Передали.
- А … так це до їдальні. Заїжджайте у ворота і навколо головного корпуса направо.
Вікові ялини накрили Демона прохолодою. Галявинами бігали білки, котрі невідомо де тут взялися, у кронах величних сосен пересвистувались птахи. Але в усій цій величі було щось моторошно-потустороннє, ніби у Храмі.

Коли він минув ліплені колони головного входу, із-за вугла будівлі несподівано виїхав автомобіль з цистерною. Демон смикнув кермо праворуч, але допотопний «ЗІЛок», ніби навмисне, повернув туди ж. Ледь не зачепивши крило автівки, старий ледь утримав рівновагу, і повихлявшись, із з’їхавшим набік мішком, зупинився.
- Лять! З вашими яблуками… Ледь під гімновозку не потрапив!
Перед прохідною вантажівка, похилитавши гафрированим шлангом, обтрушуючи останні краплини, і, не поспішаючи, виїхала за ворота.
Прикріпивши велосипед стертим собачим ланцюгом і навісним замком до лавки, Демон затягнув мішок на кухню.
- Ось… Казали вам передати… яблука… для дітей.
- Тітко Клаво, тут чоловік яблука привіз!
- Йду… Ой, добрий день… І як ви стільки донесли такий худенький, - підсівши, наче штангіст, вона легко підняла мішок і висипала все у велику каструлю, - вам помиї потрібні? Сьогодні жи-и-рні…
- Не потрібні. У нас свої добрі.
- А то і додому віднести є кому…
У дверному отворі як із чарівної лампи виникли дві напівдитячі фігури.
- Йдіть за водою! – скомандувала вона, але схожі на карликів істоти, не зрушуючи з місця, продовжували поїдати очима і яблука, і Демона. Він хотів запитати у них про очкарика, але не встиг. Промовлене:
- Директор іде! – справило на почвар ефект розірваної бомби.
Сповнені жаху, вони, наче пацюки, метушились по кухні, ледь не наступаючи на довгі секенхендовські майки, і один за одним вибігли геть.

Занепокоєння передалося і Демону. Він раптом згадав, як з похмільним тремтінням після прогулу сидів в приймальні директора шахти. Пригадав свій дитячий страх перед директором школи… Цей вічний страх перед керівництвом!
- Ой, сміх з ними … - тішилась куховарка, задоволена вдалим жартом.
- Скажіть, а де кабінет вашого директора? – несподівано запитав Демон.
- Прямо над головним входом, на другому поверсі, але він щойно поїхав.
- На гівн… на іномарці?
- У нього наша… Ретро!
- Певно, і сам старий?
- Що ви… Молодий!
У Демона голова йшла обертом від спеки і нудило на голодний шлунок від запахів з кухні. Коли він був уже в дверях, куховарка крикнула вслід:
- Якщо потрібно буде город скопати – ви тільки скажіть…

Під ялинами ще лежала ранкова прохолода. Попереду з важкими сумками поспішали на автобус і без злості матюкались нянечки з нічної зміни. Обігнавши їх, Демон завернув за ріг корпуса і виїхав на алею, з якої вже було видно прохідну.

«Задню втулку сьогодні ж потрібно перебрати…» - прислухався він до стуку в колесі. Але все навкруги заглушили окрики, зміст яких до нього не доходив. Поряд з будинком на віддалені (цю споруду по дорозі до їдальні він прийняв за морг, згадав казенні хрести на дитячих могилках, котрі росли наче гриби у кутку кладовища їхнього поселення), навкруги виховательки щільно стояли два десятки дивних дітей різного віку і старанно, з усіх сил, скандували:
- Дя-ку-ємо! Дя-ку-ємо!
При цьому вони по-старомодному, зверху вниз, наче мухобійки махали руками (так він у дитинстві проводжав на роботу батька). Ще раз поглянув, видивляючись серед них «свого»… Цікавлячись, кому ж вони кричать, повернув голову в іншу сторону, але вздовж алеї тяглася лише стіна сірих, з жовтуватими розводами, простирадл. Коли він збагнув, що кричать йому – відчув себе незручно, ніби на сцені. Незграбно махнув у відповідь, промовив шепотом:
- Та годі… - і додав ходу.
Всередині у нього розливалося щось приємне і давно забуте. Зупинившись перед ворітьми, озирнувся. Неймовірно, але йому здалося, що у вікні над головним входом на мить блиснув «сонячний зайчик» від окулярів і колихнулася занавіска.
Супроводжуючих Демона інтернатовських собак на трасі змінили інші, нахабні – наближався базар. Він зустрів криками торговців, буянням запахів і фарб, штовханням…
- Холодильники! Ремонтую холодильники!..
- Пиріжки! Гарячі пиріжки з картоплею!...
- Партія Регіонів! Голосуємо за партію Регіонів!... Завтра останній день…
- Їж ананаси і рябчики жуй! День твій останній приходить, буржуй!... – кричав мегафон від червоної агітпалатки у вухо біло-блакитній. З ними по-сусідству були продуктові.
- Дивись, Вася! Ось те масло «Президент» вчора рекламували по телевізору. Скажіть, а чий «Президент»?
- Російський!
В кінці черги витягли шиї.
- Чула? Оте масло Путін вчора рекламував по телевізору.
- Та ти що?! Потрібно брати…

Поруч з розфуфиреними продавчинями парфумерних ларьків негарна дівчинка років десяти виглядала гидким каченям.
- Тьотю, можна парфуми понюхати?
- Чия це дитина?
- Ти що, не бачиш? Це ж з інтернату…
- Хто їх тільки випускає?
- Там зі сторони лісу у них прохід є – хтось шлакоблок із забору тягає.
- А потім такі будуть клей нюхати… Ану йди гуляй звідси!

Демон не розумів жіночої пристрасті до парфумів, хоча в юності подарував дружині, тоді нареченій, флакон «Червоної Москви». Для нього найкращим ароматом був запах вихлопних газів після проїхавшого мотоцикла. Відразу згадувалось дитинство, коли батько садовив його на бензобак «ІЖака», і вони весь літній вечір каталися степовими дорогами. Але так тривало недовго. Одного разу батько не повернувся додому із шахти, і мати, не дочекавшись, доки підросте син, в якийсь неврожайний рік продала «ІЖ» заїзним шабашникам.
А сучасні мотоцикли лишали Демона байдужим: вихлоп був не той. В чому причина такої різниці: у бензині чи в конструкції, він не знав, але коли посміхалася удача – на дорозі з’являвся старий радянській «Дніпр» або «Урал» - поспішав поїхати слідом, ловив носом повітря, як мисливська собака, і … насолоджувався.

- Тобі що, заплатити за «понюхати»? – Демон поплескав рукою по кишенях, пригадуючи, куди поклав десятку, - може, вона ці парфуми потім буде все життя згадувати…
- Чоловіче, не втручайтеся!..
- Анжела, у мене «Кєнзо» відкритий є, нехай підійде – розрядила обстановку продавчиня із сусіднього ларька.
Стрижена під «хлопчика» дурнушка вдихала аромат з відкритим ротом, ніби хотіла насититись їм дійсно на все життя. Подивилася щасливими очима на Демона, зробила ще один глибокий вдих і віддала коробку господині. Тепер вона знала, як пахне краса.
На виході з базару, задумавшись, потрапив колесом у зад поважній дамі, але ввічливо вибачився, не давши розгорітись конфлікту. Сьогодні він мав добродушний настрій.
За ворітьми, пропускаючи автівки, задумався – що він ще не зробив? Погляд зупинився на вітрині останнього ларька.
- У вас морозиво «Пломбір» є? Дайте!
Загорнув вафельний стаканчик у порожній мішок – раптом не встигне розтанути і помчався додому.
Натискаючи на педалі, він вперше побачив, що тополі вздовж дороги велетенськими свічками уходять у бездонну височінь. Деякі велетні дивом утримували на верхів’ях засохлі гілки. «Потрібно сказати, щоб при вітрі на базар ходила іншою дорогою…».
- Ой, є… А лавровий лист?! – він навіть зупинився.
«Добре, що на шляху ще є крамничка голови Поссовєта. Правда, там все дорожче, але на пакет лаврушки вистачить».

Під’їхавши, прихилив велосипед до стіни під вікном і забіг у магазин.
- У вас лаврушки немає? А то згадав по дорозі…
- Немає, немає… Самі на базарі беремо, - сумуюча продавчиня перевела погляд на муху, що дзижчала, приклеївшись до стрічки над прилавком.
- А купити по…
- Немає, я сказала!...
Демон у розгубленості вийшов… «У сусідки запитати, чи що…» Він взявся за велосипед і втупився у скло: з тієї сторони на нього насторожено дивився очкарик.
Демон кинувся до крамниці, але там, окрім позіхаючої продавчині, нікого не було.

На ганку старий зняв окуляри і, примружившись, тильною стороною руки потер лоба. «Привиділось…»
З багажника почало капати морозиво, а він все стояв і розмазував над горбатим носом чи то піт, чи сльози, так, ніби хотів стерти з пам’яті якусь гризоту, те, що позбавляє спокою.

Додати свій відгук!

Згенеровано за 0.038121938705444 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Що почитати