Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть



	ПОШУК

АВТОРУ:

	Ім’ я користувача

	Пароль



Бажаєте зареєструватися? Забули пароль?

Жанри

Гоголівський ФОРУМ

AlmaNAH

Наша статистика

Авторів:	2698
Творів:	51625
Рецензій:	96047

Наша кнопка

Код:

Рецензії

Обтяжлива унікальність, або дилема асиметрії в зовнішній політиці України

(Рецензія на твір: ЯК ПИСАТИ РЕЦЕНЗІЮ, автор: Дон Педро)

У суспільно-політичному житті України зовнішня політика завжди посідала особливе місце, оскільки саме на неї покладалась більшість завдань із утвердження державності новоутвореної країни, утримання її цілісності в межах існуючих на час утворення кордонів, формування національної та політичної ідентичності і, зрештою, реалізації політичних та практичних інтересів у міжнародному середовищі. Пошук шляхів вирішення цих завдань відбувався в умовах, по-перше, турбулентності зовнішнього середовища, вектори еволюції якого були далекі від однозначного визначення, а, по-друге, складності внутрішніх процесів, що не давали чіткої відповіді на запитання, у якому напрямі має розвиватися країна в майбутньому. Як наслідок, у своїй зовнішній політиці Україна керувалася не стільки цілісним стратегічним баченням, заснованим на уявленні про бажані конфігурацію міжнародної системи та місце в цій конфігурації, скільки тактичними міркуваннями адаптації до поточного контексту і реагування на нагальні виклики як зовнішнього, так і внутрішнього характеру.
Дефіцит стратегічного мислення українська дипломатія намагалася компенсувати за рахунок слідування певним моделям та лініям поведінки, розробленим для інших держав і в умовах якісно відмінних політичних контекстів, – моделі балансування, моделі нейтралітету, моделі слідування у фарватері домінуючого центру сили (bandwagoning), моделі інтеграції та іншим. Однак, усупереч очікуванням, імітування Україною цих моделей, що на той час начебто успішно втілювалися іншими, у тому числі сусідніми, державами, не тільки не приносило бажаних результатів, а, що найголовніше, обмежувало природне «оперативне поле» діяльності України на міжнародній арені та позбавляло тієї ролі, яка відповідала її реальному геополітичному становищу. Як держава зі значним потенціалом і доволі широким спектром інтересів, Україна з більшим чи меншим ступенем послідовності прагнула «вписатися у фрейми» малих або середніх держав, що не можуть претендувати на самостійний вплив, а воліють лише створити оптимальні умови для внутрішнього розвитку.
З одного боку, така тенденція обумовлюється закономірним небажанням брати на себе надмірні ризики, якими неминуче супроводжується будь-яка амбітна політична стратегія, особливо у флуктуативному середовищі міжнародних відносин. Налаштованість на уникнення щонайменшого ризику та виключна обережність узагалі є одними з найяскравіших характерних рис та проблем української зовнішньої політики. Але, з іншого боку, геополітичний мінімалізм виявляється не менш ризикованою та небезпечною позицією з точки зору інтересів української держави. Реалізація кожної зі згаданих моделей окремо тягне за собою низку політичних і практичних проблем, що дедалі поглиблюють хиткість і вразливість міжнародного становища України. Тоді як спроби слідувати декільком таким моделям одночасно, сподіваючись, що недоліки однієї можуть бути компенсовані за рахунок іншої, як показує досвід, призводять до зворотних наслідків – сприйняття України як стратегічно невизначеної держави і посилення зовнішнього тиску на неї.
Очевидно, що подібні наслідки детерміновані структурними особливостями системи міжнародних відносин у Європі, але це не означає, що системні параметри автоматично унеможливлюють утвердження належного статусу України в європейській системі. Скоріше, проблема криється в недостатньому врахуванні цих параметрів та у не зовсім адекватній оцінці того, який статус є найбільш оптимальним для України за цих параметрів. На сьогодні цілком зрозуміло, що ключовим фактором, який зумовлював брак ефективності зовнішньої політики України, виступає невідповідність обмежених малогабаритних моделей та ліній поведінки, до яких намагалось удаватися українське керівництво в здійсненні своїх цілей на міжнародній арені, об’єктивному обсягові геополітичного потенціалу української держави та масштабові завдань, що стояли і стоять перед нею на зовнішньополітичному фронті.
Складно визначити, наскільки українська ситуація є унікальною для теорії та історії міжнародних відносин, але можна з упевненістю стверджувати, що жодна з країн Центрально-Східної Європи не мала вирішувати тих геополітичних дилем, що постали перед Україною. На відміну від цих країн, українські інтереси не замкнені в межах певного регіону або частини європейського континенту, а охоплюють увесь континентальний простір. Тому реалізація українських інтересів напряму пов’язана з конфігурацією європейської системи міжнародних відносин у цілому і не може зводитися до ситуативного зближення «з» або дистанціювання «від» тих чи інших центрів сили. Тим більше, вона не може здійснюватися шляхом абстрагування від системної конфігурації та процесів, що її визначають. Занадто легковажно з боку України – удавати, ніби вона може завдяки будь-яким власним одностороннім діям чи гаслам унезалежнити себе від впливу загальносистемних імперативів та протиріч, так само, як і не зважати на те, який вплив мають її дії та позиції на еволюцію системної конфігурації.
Потрібно розуміти, що Україна є окремим структурним компонентом європейської системи міжнародних відносин, що має хоча й не первинне, але суттєве значення для оформлення її конфігурації. Україна не може самостійно задавати характер взаємозв’язкам між провідними центрами сили в Європі – Європейським Союзом, Сполученими Штатами Америки та Російською Федерацією, – але дієздатність будь-якої моделі взаємодії між ними безпосередньо залежить від готовності України виходити з цієї моделі в процесі формування свого зовнішньополітичного курсу та репродукувати цю модель у ході його реалізації. Тобто своїми діями Україна свідомо чи ні відтворює певну структуру європейської системи, виступаючи таким чином важливим, хоча й не визначальним фактором її підтримання. Це означає, що хоча Україна не є повноправним центром сили, її не можна розглядати як пасивного «фоловера» будь-якої з провідних потуг, оскільки поведінка нашої держави є складовою загальносистемного балансу, а відтак ? складовою стратегій цих потуг зі становленням бажаної для них конфігурації європейської системи. Це наочно підтверджує практика останнього десятиріччя: усупереч поширеному уявленню, ЄС, Росія та США прагнули і прагнуть не стільки закріпити лояльність до себе українських еліт, скільки забезпечити готовність України відтворювати своєю поведінкою бажану для них політичну структуру європейського континенту і діяти відповідно до її імперативів. Саме тому головна увага великих потуг прикута скоріше до практичних дій і кроків українського керівництва, ніж до декларованих ним зовнішньополітичних орієнтирів та гасел.
Ще одним наслідком особливого місця України в структурі європейської системи є те, що матриця її зовнішньої політики задається взаємодіями з провідними європейськими потугами значно більшою мірою, ніж взаємодіями у власному регіональному оточенні. Попри неодноразові спроби України посилити консолідацію суміжних регіональних просторів, регіональний вимір так і не набув первинної ролі в реалізації її зовнішньополітичного курсу. Це пояснюється як низькою схильністю самих просторів до консолідації разом із браком належних об’єктів, навколо яких ці простори могли б консолідуватися, так і їхньою слабкою структурною спроможністю. Навіть за умови тісного гуртування вони не могли б забезпечити достатній політичний ресурс для генерування серйозних структурних ефектів і бажаних статусних переваг для їхніх країн. Це означає, що Україна не може покладатися на регіональні проекти як на інструмент вирішення власних стратегічних завдань – ні з погляду балансування, ні з погляду розбудови взаємозалежності. Їхня цінність у будь-якому випадку залишатиметься похідною від загального контексту взаємодій із провідними потугами.
З огляду на ці обставини зовнішню політику України часто розглядають як комплекс асиметричних двосторонніх комбінацій відносин із ключовими центрами сили європейського континенту. Причому в кожній із цих комбінацій Україна виступає менш потужним контрагентом. Це, як вважається, ставить перед українською дипломатією завдання мінімізувати подібну асиметрію або, принаймні, обмежити її вплив на реалізацію власного курсу шляхом набуття важелів управління нею у вигляді багатосторонніх механізмів взаємозалежності, заснованих на нормативному регулюванні.
Однак низка чинників, обумовлених специфікою геополітичного становища України, ставить під сумнів релевантність класичної теорії асиметрії в українському контексті. По-перше, уже той факт, що Україна включена в декілька комплексів асиметричних відносин одночасно, істотно ускладнює завдання з вироблення оптимальної стратегії в їхніх рамках. А якщо додати до цього інтегральну взаємопов’язаність комплексів між собою, то стає зрозуміло, що Україна навіть гіпотетично не може подолати таку множинну асиметрію, залишаючись у межах формально відокремлених двосторонніх комбінацій. У кращому випадку, вона може віднайти певний проміжний варіант, що дасть змогу встановити частковий баланс між різними комплексами асиметрії, стримуючи її поглиблення. Але стійкість цього балансу все одно залишатиметься суперечливою і залежною від загального балансу в європейській системі.
По-друге, обмеженість структурної спроможності регіональних просторів, до яких належить Україна, означає, що процеси регіонального рівня не можуть утворити відповідний контекст, у якому практична взаємозалежність сприяла б становленню кооперативних, нормативно регульованих моделей взаємодії. Регіональні проекти, сформовані навколо одного центру сили, не здатні перетворитись на самодостатні багатосторонні механізми для управління асиметрією. Тому розбудова подібних механізмів може відбуватися лише на континентальному рівні.
По-третє, теорія асиметрії фактично пропонує нівелювати дисбаланс потенціалу партнерів за рахунок абстрагування від нього, а саме ? перевести взаємодію на міцні нормативні засади з метою звуження поля для політичного торгу, в якому проявляється силовий дисбаланс. Але в сучасній європейській системі політичні і нормативні виміри тісно переплетені між собою, у результаті чого норми та правила часто виступають інструментами продукування бажаного політичного ефекту і не можуть розглядатися як політично нейтральні елементи. До того ж, ключовою проблемою європейської системи є не брак нормативного регулювання, а наявність політичних протиріч, вирішення яких не може покладатись виключно на нормативні інструменти. Це не менш актуально й для України – суперечності її міжнародного становища спричинені, насамперед, політичною і статусною аморфністю східної частини європейського континенту, що не може бути усунена одним лише поширенням норм та правил за відсутності базового політичного компромісу.
Але найголовніший чинник, що обмежує придатність описаної моделі управління асиметрією в українському випадку, криється в тому, що асиметрія, з якою має справу Україна у своїй зовнішній політиці, за суттю є не стільки асиметрією силових можливостей, скільки інтересів, цілей і структурно-рольових характеристик. Україні бракує важелів упливу на своїх головних партнерів не тому, що вона не володіє достатнім ресурсним чи географічним потенціалом, а через дефіцит сталих політичних структур, що давали б змогу конвертувати ті чи інші практичні переваги в міжнародний вплив. Окрім цього, інтереси України та провідних європейських потуг щодо конфігурації системи відносин на континенті є доволі відмінними, тоді як роль України в реалізації їхніх інтересів залишається вагомою, що стимулює їх докладати зусиль для того, щоб або вмонтувати Україну у власну континентальну стратегію, або нівелювати значення України для її втілення. Тобто асиметрія інтересів генерує політичну напругу, що за відсутності цілісних загальноєвропейських структур повною мірою проявляється на рівні двосторонніх відносин України з європейськими центрами сили.
Поряд із цим, характер асиметрії у взаємодії з різними центрами сили також істотно відрізняється, що в певному розумінні відображає відмінності в природі їхньої міжнародної суб’єктності та становищі в структурі європейської системи. Це стає очевидним під час детальнішого розгляду відносин України з двома її найбільш важливими партнерами в Європі – Європейським Союзом та Російською Федерацією.
Головну особливість, а заразом і головну перевагу Євросоюзу як суб’єкта міжнародних відносин становить його стійка та розгалужена нормативна основа. ЄС ? не просто потужний актор європейської системи, а перш за все носій системи формалізованих норм, правил та стандартів, поширення яких стало однією з первинних цілей його зовнішньої політики. Причому, з огляду на великий ступінь її формалізації та інституціоналізації, нормативна система ЄС не є гнучкою і важко піддається адаптації, особливо під дією зовнішніх факторів. Оскільки вона є фундаментом інтеграційних процесів, то будь-які її зміни безпосередньо пов’язані зі змінами в організації євроінтеграційної спільноти. Тобто нормативна система для ЄС є перевагою, яка не може бути предметом обмінів чи компромісів із зовнішніми партнерами.
Паралельно з цим, Євросоюз володіє значним обсягом економічних ресурсів, маючи великий внутрішній ринок і добре розвинену інфраструктуру. Однак, ураховуючи політичну неоднорідність ЄС, формування та реалізація його зовнішньої політики є складним, де в чому стрибкоподібним процесом. Просування цього процесу відбувається скоріше завдяки нагальним викликам, що постають перед інтеграційним об’єднанням, або ініціативності його членів, ніж завдяки цілісному і чіткому стратегічному баченню.
Як й інші актори міжнародних відносин, Євросоюз намагається будувати відносини з партнерами навколо тих об’єктів, в яких він має перевагу. Тому його політика щодо України заснована на проекції власних норм і стандартів. Нормативна асиметричність є іманентною рисою відносин Україна-ЄС. Тоді як у політичному плані ЄС поки що не в змозі генерувати чітку та однозначну перспективу, що й залишає українській дипломатії простір для утвердження власної позиції. Щоправда, це водночас переводить політичний аспект відносин у площину двостороннього торгу, в якому заради досягнення результату по кожному елементу, потрібно тривалий час переконувати європейських партнерів і узгоджувати нюанси. Але в ході цього торгу Україна має можливість домогтись бажаних результатів у тих питаннях, стосовно яких усередині ЄС немає єдиної позиції. Це вже неодноразово було продемонстровано на практиці в питаннях статусу Угоди про асоціацію, принципів політичної асоціації та економічної інтеграції, перспективи безвізового режиму. Тобто можна сказати, що, визнаючи нормативне домінування ЄС, Україна намагається його компенсувати за рахунок утвердження власного політичного бачення. Іншими словами ? вписати власний порядок денний євроінтеграції в логіку нормативної конвергенції, пропоновану Євросоюзом.
Однак у цієї тактики є два суттєвих недоліки. Перший полягає в тому, що, погоджуючись на нормативну асиметричність відносин із ЄС, Україна тим самим погоджується на закріплення загальної асиметричної структури цих відносин. Інкорпорація до неї за українською ініціативою деяких додаткових політичних елементів не змінила спрямування та змісту цих відносин. А позаяк логіка нормативної конвергенції видається суто функціональною та деполітизованою, вона неодмінно тягне за собою політичні наслідки, у тому числі повну або часткову конвергенцію зовнішньополітичного курсу, що автоматично означає поширення асиметричності на політичний аспект відносин.
Другий недолік стосується структурної обмеженості цієї тактики, що, замкнена в комбінації двосторонніх відносин, не пропонує дієвих інтегральних варіантів мінімізації множинної асиметрії, притаманної зовнішній політиці України. Це не означає, що вона не може пропонувати їх узагалі – за певних умов нинішня модель відносин Україна-ЄС спроможна стати підґрунтям для ефективної континентальної стратегії. Але в нинішньому вигляді вона надає Україні не набагато більші політичні переваги, ніж ситуативне зближення, накладаючи при цьому суттєві зобов’язання й обмеження на її поведінку.
Наскільки ці недоліки даватимуться взнаки, буде зрозуміло з підписанням Угоди про асоціацію, що має підвести формальні та інституційні рамки процесу конвергенції України з нормами і правилами ЄС. Чи зможе ця Угода стати для України інструментом подолання асиметрії у відносинах з ЄС та іншими провідними потугами, залежатиме від її політичного змісту, а точніше - від політичного змісту, який вкладатимуть у неї обидві сторони. І в цьому розуміння показовим буде не стільки текст Угоди, скільки хід її виконання.
Виходячи з викладеного вище, можна зробити висновок, що відносини Україна-ЄС характеризуються невисоким ступенем взаємозалежності, значним ступенем асиметричності та зростаючим ступенем нормативного регулювання, яке, хоч і залишає простір для політичного торгу, сприяє подальшому закріпленню асиметричної структури таких відносин.
На цьому тлі відносини України з Росією видаються більш близькими до моделі силової асиметрії, але, як і у випадку з Євросоюзом, відмінності в силовому потенціалі не є визначальними для характеру цих відносин. Росії не меншою мірою, ніж Україні, необхідні сталі структури, що дали б змогу конвертувати наявні в неї ресурси в політичний вплив у континентальному масштабі та набути бажаного статусу в європейській системі. Але Росія вимушена йти до цього шляхом формування власного інтеграційного проекту, тоді як для України цей шлях не є доцільним. Тому українсько-російським взаєминам властива істотна цільова асиметричність, що утворює базовий політичний дисбаланс між двома державами.
При цьому, практично не спостерігається рух у напрямі становлення сталих інституційних механізмів на рівні двосторонніх відносин. Обидві сторони уникають вагомих зобов’язань стосовно одна одної, побоюючись, що вони можуть перетворитися на обмеження їхньої політики на інших важливих напрямах. Але внаслідок цього просування відносин, заснованих на тісних, критично важливих зв’язках взаємозалежності, відбувається виключно шляхом політичного торгу між пануючими елітами майже без жодної нормативної основи. Ця тактика видається далекою від оптимальної. У сучасних умовах вона є дедалі небезпечнішою – зі становленням порівняно дієздатного російського інтеграційного проекту у вигляді Митного союзу становище України у відносинах із Росією дедалі послаблюється, незалежно від того, в якій формі Україна співпрацюватиме з цим об’єднанням. Це відбувається зважаючи на дві обставини: по-перше, з утворенням Митного союзу звужуються можливості України щодо утвердження нормативних засад у відносинах із Росією, а, по-друге, збільшуються можливості російського тиску на Україну, що включає вже не тільки політичні, а й інтеграційні вимоги. Зрозуміло, що це призводить до подальшого поглиблення асиметрії у відносинах із Росією.
Можна підсумувати, що українсько-російським відносинам притаманний високий ступінь взаємозалежності в практичних сферах при мінімальному ступені політичної взаємозалежності, значний ступінь асиметричності за відсутності механізмів нормативного регулювання. Порівнюючи два комплекси відносин – Україна-ЄС та Україна-Росія, – слід зазначити, що перший із них орієнтований на майбутні перспективи, тоді як другий зосереджений на вирішенні поточних нагальних проблем. Тому асиметричність першого є більш стійкою з огляду на її істотну формалізацію, тоді як другого – більш критичною з точки зору українських інтересів.
Співвідношення цих ключових напрямів зовнішньої політики України дає змогу констатувати, що Україна знаходиться перед вибором – або погоджуватись на остаточну фіксацію асиметричності в рамках однієї з двосторонніх комбінацій, намагаючись завдяки цьому отримати ресурси та важелі, що нівелювали б негативні ефекти асиметричності інших комбінацій, або прагнути знаходження інтегральних рішень, що дали б змогу подолати множинну асиметрію в рамках багатосторонніх механізмів континентального рівня. Цей вибір і становить дилему асиметрії в зовнішній політиці України.
З одного боку, перша опція може видаватися більш привабливою і певною мірою неминучою з формуванням сталих рамок асоціації у відносинах Україна-ЄС, що фіксуватимуть ту чи іншу міру нормативної асиметричності, при збереженні цільової асиметричності в українсько-російських відносинах. Але з іншого, ця модель не зовсім відповідає першій опції, оскільки за нинішніх умов асоціація з ЄС навряд чи може нівелювати негативні ефекти асиметричності відносин із Росією. До того ж, навіть у кращому випадку ця модель зможе стати лише проміжним етапом на шляху до більш масштабної структурної реконфігурації європейської системи.
З огляду на це, потрібно наголосити, що своєрідна і де в чому унікальна специфіка геополітичного становища України повинна сприйматися не як гандикап, а як важливий актив, потенціал якого ще потрібно розкрити. Для цього Україні необхідно переосмислити власну стратегію в бік підвищення амбітності цілей та посилення активності практичних зусиль. Києву варто брати на себе ініціативу в тих процесах і питаннях, що визначають політичну конфігурацію європейського континенту, адже лише в такий спосіб можна набути бажаної структурної ролі та реалізувати власні інтереси.

Додати свій відгук!

Згенеровано за 0.027249097824097 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Що почитати