Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть



	ПОШУК

АВТОРУ:

	Ім’ я користувача

	Пароль



Бажаєте зареєструватися? Забули пароль?

Жанри

Гоголівський ФОРУМ

AlmaNAH

Наша статистика

Авторів:	2698
Творів:	51558
Рецензій:	96010

Наша кнопка

Код:

Рецензії

Ваш текст мене надихнув, Сергію. Якщо дозволите, я свою новелу присвячу Вам.

(Рецензія на твір: БАБА З КОЗАМИ, автор: Той, що греблі рве)

КОЗИНЕ МОЛОКО
Новела

С.Осоці

Двері гахнули, мов гармата. Баба відкрила очі й мало не вмерла з переляку: «Ой, Господи, спаси й помилуй! Цей задавить – і не кавкнеш, дебелий та страшний… Циган, циган, їй-бо!..»
Стара хотіла поворухнутися, але тіло не слухалось. Оце б руку простягти… Під ліжком лежала сокира – ще покійничок її, Митро, клав на всяку нечисть. Бо – время ненадьожне, а люди як собаки. Після войни такого не було, а це розопсіли зовсім. Слобода! І-і, слободи їм захотілося…
- Не познаєте, бабо? – спитав гість.
- Та Бог його святий знає. Ніби й по знаку ти мені… Чи не Василевої Ганни?
- Ні, бабо. Я…
Та баба вже пізнала, швиденько зашморгавши носом. Під вузлуватими пальцями з брудними, заламаними нігтями, бгалася вбога рядюжка.
- Андру-у-уша… А я вже така дурна зробилася, шо аж не бачу… Та виріс же який ловкий…Все в городі, в городі, я й знать забула, кий ти є…Оженився, ма’ть? Ти парень видний, до такого дівки липнуть, як на мед…
Названий Андрушею сказав невизначено:
- Ага.
Баба заклопоталася, намагаючись поворухнути важезними, мов колодки, ногами. Ліжко зарипіло.
- Ти сідай, сідай…
«Смирний-ласковий, а очима як стріляє по хаті, шейма… Ой, оббере до нитки, бісова дитина… З-під подушки витягне… А потом – по голові – цюк, а з мене й дух вон… Слаба я… слаба..»
Гість вдихав гострий запах кізяків: при бабиному ліжкові, на смердючому дранті, жила коза. Тягнулася до чужинця тупою і жалісливою мордою - не боялася.
Він сперся об стіл, і той хитнувся. По цвілому окрайцю повзала муха. У трилітровій банці біліло молоко. Збовтана юшка, бозна коли налита в алюмінієву гнуту миску, відкривала самітні острівці посинілої картоплі. Сусіда, Трохим, притарганив мішок – свинячої, поїденої хробаками та гнилуватої. Нічо, обрізала, та й стеребила. Тепер у жолудку ніби камінь, а все ж не порожньо. Аби не молоко – здохла б. Держить Бог, не пускає, просися-не просися. Ох-хо-хо…
- Думаю, заїду до вас, - повільно сказав молодик. – Так мене сюди прямо повело…Могилки мої – сім год не був… Вимерли люди, скіки дворищ порожніх стоїть… Ось, бабо, яблук нарвав у Бутримів… Пустка там…
- А пустка. Варка лежала отак, як оце я. Вмерла, а собака приблудний ускочив та лице об’їв. Я її з Трохимом та з Санькою Галайдівською поховала… У дворі. Чого на те кладовище тягти… скрізь кладовище… І мене отут загребуть…
Він зупинився поглядом на фотографії: дівча зі шкільним портфеликом завмерло на причілку хати – ще нової, з яскраво пофарбованими віконницями. Дівчинка аж світилася на сонці, тоненька, з великим чолом і впертим підборіддям. Дивно, подумалося гостю, як дивно…
- Ти мою Лідку не стрічав у городі? Там, прастітутка, бовтається, до баби носа не каже… Я ж її виняньчила, я ж її молоком козиним од хороби вилічила, а вона, підтіпанка, стидить мене… Харашо, хоч батьки не бачать, царство їм небесне… Ти б мені, дітки, - попросила раптом баба, - радіво полагодив. Шамкоче, хрипить… все не сама…
Тільки тепер він помітив радіоприймач на стіні. З жовтої коробки проривалися якісь нелюдські схлипи.
- Я через місяць заїду – нове привезу.
Баба розтягнула беззубий рот – не вірила.
- Приїду-приїду. Ну, може, через два.
Стара відвернулася до стіни. «Ох, як ці дукачі під подушкою давлять у голову, нічо, витерплю… Недовго… Трохиму так і сказала: умру, загреби з ними. Як же – багацтво… Не получить вона їх…А цей добрий. Спасибі, навідався до старої…»
- Ти вже йдеш? Посидів би… Га, кажу, посидів би… Кого я тут бачу – таких старців, як і сама…
Молодик розвів руками:
- Пора мені… Сутінки вже… Я ж кажу, на могилки свої зайду – сім год не провідував…
Баба, спершись на лікоть, дивилася у вікно, як гущавина ховала широку спину Андруші. «Заріжу Маньку об Різдві. А то молока мало, тільки гидить і мекече. І чого ти мекечеш, іродова душе? Як на смерть… Скоро вже, скоро…»
Муха злетіла з окрайця і закружляла над головою – невисоко, а руки не піднімеш, аби одігнати…
Він поспішав.
Здичавілі кури пурхали од переляку, збиваючи куряву.
Бабі закололо в грудях – ніби голку хто заганяв: глибше, глибше, глибше…

Гість вийшов на путівець. Із машини, залишеної подалі від села, долинала музика.
- Місяць-другий. Не більше…- сказав Андрій.
- Правда? – спитала жінка.
- Я ж усе-таки лікар. Який-не-який…
- А що це ти приніс?
Чоловік знизав плечима.
- Це… Молоко дала. Козине молоко. Хочеш, Лідусь?
Вони вже виїжджали на трасу.
- Ні, - сказала жінка і відчинила шибку. – Я не можу його терпіти з дитинства.

Додати свій відгук!

Згенеровано за 0.043267011642456 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Що почитати