Баба Галька Рудичка доводилася нам якоюсь далекою родичкою – чи то троюрідна дідова сестра, чи дружина прабабиного племінника… І спитайте мене, навіщо зараз пишу про неї, - я не знайду що сказати. Звичайна сільська жінка, мов і зачепитися немає за віщо. Заїдьте в будь-яке глухе вмираюче село – і знайдете таких чи не в кожній хаті. Геть вилиняла від прання хустка, сиве пасмо з-під неї, очі не зрозуміти якого кольору, теж вилинялі, вицвілі, почервонілі. Скісок в руках – косити козам. Кози – то її все. Косить сама, і на тепер сама, і на зиму сама. Косити, носити на собі носилкою, або тягати старим дерев*яним возиком – альтернатив небагато. Старий шрам на нозі – мабуть од того ж таки скіска. Одяг пахне сіном і „тройним” одеколоном – комарі в березі кусаються, а вона думає, що одеколон може врятувати. Різьблений ганок з рештками колись зеленої фарби, стіна аж у три вікна – ця хата колись могла аж хизуватися собою, збудована що називається з шиком. Височезна яблуня біля колодязя, яка майже щоліта родила як несамовита – яблук було не в поїд, і носили од Рудички відрами яблука і найближчі сусіди, і родичі з присілків, і ми носили, і козам лишалося. Хлівець з козами, поряд чистісінькі відра – „Коза зроду не питиме з грязного відра! Зроду!”, та могила за хатою… А в могилі бабин чоловік Василь, який умер не своєю смертю, а був зарубаний зятем. Сокирою по голові. Зять своє відсидів і повернувся. І дочка Рудиччина Ніна його прийняла. Кажуть, дуже любила. Я колись по нерозумінню й малолітству спитав у Гальки – як же так, він же її батька вбив, хіба можна з ним після цього жити??? На що Рудичка не розсердилася, не заплакала, а тільки здвигнула плечима: „Я їй казала, Ніна, не приймай. Не послухала. Любила, а шо ж тут казать…”
Ніна все життя хворіла на астму. Я її теж пам*ятаю – сидить на ліжку в домашньому халаті, худа, з незмінною хустинкою коло рота, з інгаляціями та мікстурами на табуретці, волосся слабке, ледь розтріпане, а очі голубі-голубі, великі-великі… Про таких кажуть – жінка як тихе літо. Збирала дітей у школу, прасувала щось, штопала – щоразу в останній силі. На кухню й не потикалася – не могла. Куховарив чоловік, той самий, убивця. Такий звичайний, спокійний, виважений, смажить щось на сковорідці, а очима все в її кімнату тривожно навертається – чи не почався в Ніни приступ. Любив.
Тінь – казали про Ніну ще тоді, коли на роботу ходила. Худа, безбарвна, висушена, закашляна і задихана. Тільки губи червоні, та очі голубі й великі. „У труні лежала як жива, губи червоні, живий жаль, і все, їй же Бо*”, - казав мій дід, повернувшись з похорону, - „Все хотіла Галька козячим молоком спасти її, не спасла… живий жаль”. І собі ховав скупу сльозу у віях. Рудичка ще кілька років поспіль носила те молоко на Нінину могилу. Мете на вулиці, сніжить, а вона в вовняній картатій хустці по самі очі, в давньому плюшевому пальті, з ціпком і торбою – пробивається крізь сніг до своєї Ніни, тої самої, що прийняла батьковбивцю…
В дитинстві я взагалі любив ходити по гостях у селі. Там щось почуєш, там побачиш, там розпитаєш. А до Рудички – і поготів. А після Ніниної смерті – ще частіше. У бабиній хаті темно, бо вікна затуляють дерева і бузок. Там приємно пахне чимось старим – позаторішнім медом, салом, буркуном, нафталіном і хустками. Баба в окулярах з резинкою дивиться телевізор, він дуже смішний – екран опуклий, як риб*яче око, каналів два і перемикаються вони туго, з допомогою пласкогубців. На столі скатертина з бахромою, шафи, рушники. Біля телевізора неймовірних розмірів Нінин портрет – красиві завитки русявого волосся, червона кофтина і голубі очі, що лагідно дивляться на мене, ніби кажуть: „Ой, обережно, бережи себе, не застудися, не впади, не вдарся…” Баба Галька мені дуже радіє. А що? Ану погомони тижнів два з самими козами.
„Ось зараз, Серьожка, будемо снідать!” Ріже сало великими шматками – по-сільському. Смажить яєшню. Дістає зі столика трохи ковбаси магазинної, а зі скрині в сінях – трохи домашньої. Зима, холодильник у відпустці. З-під столу виймається зеленкувата п*ятилітрова банка з квашеними огірками. Розсіл зверху забрезкнув і пахне хроном, кропом і часником так міцно, що аж в очі б*є… Козяче молоко. Я ніколи й ніде не пив козячого молока, бо воно мені завжди смердить. А в бабиних Гальчиних кіз - ні. Як коров*яче. Бабі дуже подобається, коли я п*ю те молоко. Вона дивиться на мене з такою любов*ю. Потрібність свою наче відчуває. Баба ставить миски на стіл, сідає коло мене і звертається до портрета: „Ніночко… а йди до нас снідать… молочко… Бач, Серьожка до нас прийшов. Ош іди… Не йдеееш… Бач як.” Вона не плаче, тільки трохи зітхає і втирає кінчиком хустки краєчок впалого рота. Я дивлюсь на це і розумію, що ніколи мені не збагнути, що зараз на душі цієї простої баби. Пустки, прірви, вирви, чорториї, крики й німота. І все це – вже позаду, бо на нього сили не залишилось. А зараз – зимове сонце, що ще дужче підкреслює оту покірну жалісливість очей, сніданок на столі, і портрет, з якого не хоче сходити дочка, скільки її про це не проси…
Баба Галька добре співала. Кажуть, замолоду ще краще, але й у свої сімдесят ще виступала на концертах зі своїм сільським клубом, а також колядувала з тією ж таки клубною компанією. „слуху там то й не дуже, а голос є”, - казав мій дід, який був художнім керівником. І досі в мене перед очима ця картина: я тулюся носом до віконного скла, намагаючись з освітленої хати роздивитися врочистих бабів, пов*язаних великими квітчастими хустками, що співають під вікном „Рожество твоє Христе Боже наш…”. Потім їх запрошують у хату, де накритий великий празниковий стіл. Баба Галька горілки не любила. Але якось вона винайшла спосіб не засмучувати господарів, ставлячи невипиту чарку назад на стіл, бо то на сльози. Що називається – докумекала. У велику кишеню пальта вона сховала порожню пляшку з маленькою лійкою і якомога непомітніше зливала туди з чарки „угощеніє”. Коли це побачила котрась з колядниць і вже на вулиці пошепки розказала іншим – над селом здійнявся такий несамовитий регіт, що аж у найдальших кутках забрехали собаки. Баба Галька й собі ледь осміхалася й виправдовувалась: „ А шо ж… то ж мене вгощали… то я й зливаю… її ж треба – як не на оранку, так на дрова…”
В нашій родині до Рудички ставилися з розумінням і жалістю, хоч і не без дещиці іронії. „Чує носом у якій хаті пироги печуть”, - казали в нас. А я не погоджувався й не вірив, і не вірю досі. Приходила часто Галька в гості до моєї прабаби, найстарішої людини в роду. Приходила завжди з гостинцями – цукерками, печивом і незмінним козячим молоком. Сідала коло неї на ліжко і жалілася: „А шо ж, тьотю, як нікого нема… я ж сама душею… сама душею! І обізваться ні до кого… Ноччю як загавка Палкан, а я й думаю – оце лізь до мене в хату, все забирай, а я ж і тупора вже не підніму… шо ти робитимеш у світі білому… Ніхто й не зна як воно в світі самій…” Прабаба кивала, підтакувала і хитала головою: „Так воно, Галю, так, а шо ж зробиш…” Хоч, люби боже правду, сама моя прабаба таки не зазнала самоти – мабуть жодного дня в житті не була зовсім сама…
Частенько ми гукали Рудичку перед Різдвом, коли різали кабана. Сидимо, бувало, за свіжиною, а вона їстьі приказує: „Не люблю худого мняса… Люблю жирне… Воно само в горло пливе”.
З часом я віддалився від Рудички, бо віддалився від села. Років декілька й носа до неї в хату не показував. Але якось, приїхавши до баби й діда ранньої осені,зібрався йти по гриби. І дід мені порадив: „Ти як у стару сосну йтимеш, зайди до баби Гальки. Вона ногу поламала.”
Прочинивши хвіртку і гримнувши на Полкана, я зустрів очима ту саму яблуню з рясними червоними плодами, і той самий різьблений ганок, який уже давно ні перед ким не хизувався собою. У дворі щось було незвично, щось було не так – це відчувалося сильно і боляче. Якісь брудні віхті валялися по двору. Кури сиділи нашорошені. Кролячі клітки були порожні. Двері в хату – прочинені. І над цим усім стояла осінь, ніби спершися ліктем на цямрину, ронила листя в колодязь. З важким серцем я зайшов до хати. Баба Галька лежала просто у веранді на старій незручній канапі. Хустка на ній брудна, постіль під нею скуйовджена, а в очах уже не м*яка жалісливість. У них – глухий розпач. Коло баби на долівці троє кіз – дві білих і одна ряба. Побачивши мене, вона простягнула руки, але одразу ж відсмикнула й заплакала. Я присунув стільця і сів серед зяючої занедбаності. Коли Галька трохи заспокоїлась, я, і сам тамуючи клубок у горлі, спитав: „Бабо, Ви сьогодні їли?” Вона махнула рукою: „Їм хліб і варення. Надька сусідка приходить і варить мені чай, якшо не п*яна.” І тут вона схопила мене за руки і затужила: „Серьожка, я не накосила козам… прийдеться порізать…” На якусь мить мені в голову вдарило червоним, бо якось так враз зрозумілося і наче побачилося все, що я не міг збагнути тоді, в дитинстві, зимового ласкавого ранку. Немов то до мене простягла чорні кощаві пальці страшна непоборна самота, яка вже, схоже, взяла приступом бабину хату. Я повикидав мух з банки варення, вимив біля криниці забрезклого алюмінієвого кухля, намагався з*їсти яблуко, але викинув – таке воно було червоне, таке досконало зріле у цій розрусі, що їсти його було все одно що танцювати на кладовищі. Здається, я ще насмажив бабі яєшні з салом, і наче дав козам їсти. Але все це здавалося даремним, непотрібним, уже тепер зайвим. Я щось говорив бабі, і гладив її руки, та мабуть уже марно. Її душа була не тут, вона повзала в мене коло ніг над своїми козами, хапалася за них, обнімала і цілувала. Вона вже все всім простила, все від усіх забула, тільки не йняла віри, що доведеться порізати кіз. Я повертався додому лютий на себе, на бабиних родичів, на своїх рідних, на все село, на весь світ. Мені тоді ще не було й двадцяти років, і годі було зрозуміти, що справа не в козах, хоч і можна було дістати й сіна і до сіна. Але в бабу Гальку вже вступила земля, а проти цього не було і не могло бути ніякої ради. Отакою я її й запам*ятав: я, озираючись, виходжу з двору, вечоріє. А вона, спершися на лікоть, дивиться з вікна, проводжає мене, п*є очима, п*є не нап*ється…
А кіз їй різати не довелося. Хай хоч тут доля зглянулася. Померла вона через тиждень-другий після моїх відвідин. Тепер у тій хаті живуть її родичі. Завели кіз. Але не таких як були в баби Гальки. У неї були гарні, а ці такі шолудиві та осоружні. І молоко в них, кажуть люди, смердить.
