Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть



	ПОШУК

АВТОРУ:

	Ім’ я користувача

	Пароль



Бажаєте зареєструватися? Забули пароль?

Жанри

Гоголівський ФОРУМ

AlmaNAH

Наша статистика

Авторів:	2698
Творів:	51625
Рецензій:	96047

Наша кнопка

Код:

Рецензії

Навіть не знаю, чи до теми....

(Рецензія на твір: Перше причастя, автор: Ганна Осадко)

Тому почну просто з початку.
Був колись схожий... чи такий самий... а, може, геть інший випадок.
Мій чоловік був комсоргом НДІ - ну обрали його, мовляв, молодий, перспективний, з університетською освітою. Це йому спочатку не дуже заважало, навіть навпаки - з хлопцями якийсь ВІА організував, інструменти придбав, екскурсії та вечори влаштовував. Але НДІ цей був при заводі, досить великому, ще й Комуністичної праці, чи щось таке (дивно, як швидко забувається все погане та дурнувате).І от, коли комсорг заводський пішов у відпустку, захищати диплом, отут моєму чоловікові стало непереливки. Бо йому довелося того заміщати, і сидіти в кабинеті з ранку до вечора, і в райком учащати, і у заходах брати участь. А тут його ще стали примушувати на цьому місці залишитися назавжди. А він каже, як усі чоловіки коли не хочуть одружуватися - відчуваю, що негідний довіри, високого звання, й таке інше. А вони насідають. Мовляв, партія каже нада, комсомол має відповідати - єсть, а то гірше буде. Це, мовляв, така пропозиція. що краще не відмовлятися.
І хто його знає, як би він зміг відкараскатися. якби не 9 травня. День перемоги, і все таке інше. Ну, звісно, біля відповідного монументу районного значення - трибуна, і все що до неї треба. Ветеранів позаманювали, піонерів нагнали. Чоловік на трибуні, посеред комсомольського активу, піонери внизу, рядочком, білий верх, темний низ, рука в салюті терпне.
А це ж травень. У нас в Харкові на полчатку травня буває чомусь така спека, що страшне. Ще дерева прозорі, повітря чисте, а сонце розпечене так і гамселить по головах.
Ветерани сидять на ослінчиках, оркестр грає, а піонери стоять.
І раптом мій чоловік з трибуни. згори, бачить, як один хлопчик невеличкий непритомніє, і падає горилиць, і потилицею стукає об асфальт. Такий звук, чоловік каже, мов по кавуну стукнути - чи дозрілий. І чоловік мій, як це почув, сам поточився, і впав, прросто на трибуні, на очах усього керівництва. Чим і показав, що комсомолець з нього поганенький, комсорг взагалі хрєновий, а до славетних лав КПРС йому взагалі зась. Там таких, з нєрвами і почуттями, непотрібно.
І його залишили в спокої, але десь хрестик намалювали, чи ще якусь позначку - шлагбаум закрити.
І щоб далі займатися цікавою для нього справою, комп ютерами різними і ще чимось, йому довелося йти працювати до іншого району - добре, що місто в нас велике.
От чимось ця історія схожа на ту, що розповіла пані Ганна. Але (я так думаю) дискутувати тут охочіх знайдеться менше. А чому?
Можливо, все ж таки церква - дуже свята для нас річ. І нам хочеться, щоб там все було з самого світла. І це добре. Але все ж таке світло можна шукати тільки у власній душі. І коли воно буде ясне і потужне, то буде світити і навкруги. І не побачимо чогось темного... Може, так?
Але діточок все одно шкода.
З повагою, Галина М.

Додати свій відгук!

Згенеровано за 0.027397155761719 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Що почитати