Пані Галино, "бився" і я над цими думками, і зараз теж "б*юсь" Розкажу по порядку.
Я "заганяв" це оповідання в 3000 знаків, насправді фактаж більший.
Далі - це питання риторичне. - стосовно "наших" - і в мені поєднуються і "за", і "проти". Як пояснити дитині, що ті односельчани, чиї імена викарбувані в списку полеглих на фронтах ІІ Світової - чужі? Що служили в чужій армії? Хоча для себе згоден - то дійсно чужа совєцька армія, я переконаний прихильник незалежної (і тільки так!) України. Я зробив маленький відступ - не назвав війну вітчизняною. Хоча, згоден, в чомусь, може, й не "дотяг". Знову ж таки - ті 3тис. знаків "допомогли".
Та для будь-якого суспільства характерне явище інерційності - поступове осмислення нових обставин.
В центрі оповідання - дуб, на образі якого хотів показати невмирущість народу. Інше, певно, деталі.
І ще одне - це дійсна розповідь мого тата, ще він потрапив під бомбардування, 16 літаків тричі переорали маленьке село. І той дуб росте на подвір*ї моїх батьків і зараз. Тому про вітання гітлерівців селянами мова йти не може, там того не було. В те, що перед ним, малим, здіймався фонтанчиками сніг, коли він тікав, це правда. Від куль із кулеметів літаків... Як правда й те, (!), що принімцях в селі діяла школа, і під час окупації він пішов у 1 клас.
Про це все, загалом, думок і думок... І певно, і такому обсязі короткому їх не іикладеш, як дитяче оповідання.
Дякую за відгук. Може, думається, допрацюю ще над тим "наші - не наші"
З повагою, Залєвський П.
