Оповідання для дітей.
На дідусевому подвір’ї росте старезний дуб. Широкий стовбур майже від самої землі розтікається двома товстенними гілляками у височінь. Андрійкові здається, що могутнє дерево підпирає розлогою кроною небо. Там, у високості, з велетнем бавиться пустун-вітерець, марно силкуючись одягнути на його зелену голову біленьку шапку-хмаринку. Дуб подовгу мовчазно спостерігає за тими забавами. Та варто невгамовному бешкетнику хоча б ненароком дмухнути сильніше, як дерево вмить стурбовано закрекче кремезним верховіттям. Знайшов, мовляв, потіху… Не порушуй мого древнього спокою.
– Дідусю, а хто з вас старший? Ти, чи дуб? – Андрійко підбіг до діда, що сів перепочити на лавчині в затінку дерева.
– Та… – посміхнувся дідусь, замислено підвівши погляд на розлогу крону, – як тобі сказати…
– Невже не знаєш? – не терпиться малому.
– І ровесник мені дуб, і ні…
– А як це може бути, дідусю?
– Може, внучку, все може. На віку – як на довгій ниві…
– Розкажи, діду, ну розкажи! – Андрійко вмостився біля старого.
Дідусь на якусь мить замислився, а потім неквапом розпочав:
– Давно це було, і багато води утекло з того часу. Був я, мабуть, тоді такий, як оце ти, а може й менший. Війна тоді гриміла світом, страшна війна… Так і звалась – Друга світова.
– І що, тоді увесь світ воював? – хлопчина з цікавістю позирнув на дідуся.
– Ну, весь не весь, а багато країн, і багато народів.
– А Україна? Теж воювала?
– Бачиш, внучку, тут така справа – українці воювали, своєю кров’ю землю щедро окропили… Та України, такої, як тепер, вільної, не було.
– А чому?
– Тоді наш край належав до країни, якої вже нема – до Радянського Союзу. А вже він, той Союз, і воював. І українці теж. Разом з усіма.
– А проти кого?
– Напала на нас в той час Німеччина. Був тоді в німців головний, як-то по-їхньому – фюрер, вождь. Отож і навчив їх на нашу голову – що краще німців нікого нема на білому світі. А вони йому й повірили…
– А це правда?
– Ба ні… Такі вони, як і всі. Як українці, чи поляки, білоруси… Але тоді, 1941 року, пішли на нас війною.
– А їх перемогли?
– Так, але страшною ціною. Багато воїнів полягло у боях, дуже багато. І вже тоді, коли ворог тікав геть, трапилося з цим дубом… Селом проходили наші війська. Довга колона. Воїнів, певно, тисячі й тисячі. І піші, й на конях… Автомобілі, гармати…
– А танки? Танків не було? – Андрійка зацікавили грізні машини.
– Ні, не було. Зате мали їхати «катюші». Це такі…
– Я знаю, знаю! На автомобілях. Стріляє, наче ракета. Я на малюнку бачив… – опередив внучок.
– То ж і мені, малому, закортіло поглянути. Подався он туди, – показав рукою, – на степок, що біля шляху. «Катюшу» виглядати. Та її, правда, не діждався. Бо раптом все довкола наповнилося моторошним гулом, що наростав з кожною миттю. В небі з’явилися темні цятки, що збільшувались на очах. То були літаки. І зараз пам’ятаю білі хрести на чорних крилах.
– Ворожі?
– Так. Всі кинулися, хто куди… У повітрі щось пронизливо засвистіло. То посипались бомби. Земля загойдалась під ногами. Все навкруги застелив чорний дим, змішаний з блисками полум’я та ревом вибухів. Випадково вцілів я там. А солдатів полягло…
– А з дубом що?
– Еге-е… – продовжив старий, – три бомби впали на подвір’я. Одна влучила по дубові. І зчесала вибухом до пенька. Таким у нас був Новий рік. 1944-й. Ворог засіяв. А навесні пеньок вкрився кущем зелених пагонів. Я всі обламав, та ці два залишив. Ось які вони стали, – дідусь піднявся з лавки, торкнув долонею шершаву кору, – пагони… Вони – мої ровесники. Не можна знищити дерево, не знищивши кореня. Як і наш народ, коріння якого ось тут, у цій землі.
…А дуб лише стиха гомонів листочками. Теж, певно, прислухався до розмови.
Р.S. Це абсолютно правдива історія. Жаль, що можливості сайту не передбачають розмістити фото цього дерева.
