Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть



	ПОШУК

АВТОРУ:

	Ім’ я користувача

	Пароль



Бажаєте зареєструватися? Забули пароль?

Жанри

Гоголівський ФОРУМ

AlmaNAH

Наша статистика

Авторів:	2698
Творів:	51558
Рецензій:	96010

Наша кнопка

Код:

Рецензії

Ефект зацукрованої цикади

(Рецензія на твір: Тінь (друга редакція), автор: Камаєв Юрій Статус: *Історик*)

Мене зацікавила “Тінь”. Українське фентезі на китайському підгрунті? Це щось новеньке.
Мені розпочала подобатись “Тінь”. Ненав‘язлива, лаконічна манера оповіді Ю.Камаєва. Свіжі й навіть поетичні мовні звороти, на кшталт “мистецтва нещирих усмішок”, та не затягана термінологія, яка з успіхом може бути використана навіть сучасною чиновницької братією. Наприклад, “міністр стосунків з варварами”, – ну чим не назва посади для секретаря Євросоюза Хавьера Солани? :)
Мені сподобалась “Тінь”. Влучні зауваження автора. Адже не можна не погодитись з тим, що “істина може змінюватись від рівня посвяти” (гей, помаранчеве панство!), або з тим, що, “народ щасливий, коли не бачить свого володаря” (любо, перемкни телевізор із новин!). Усе це м‘яко підсвічувалось цікавими й дуже характерними деталями побуту мешканців імператорського палацу: самі лише куховарські ножі, міцно прип‘яті ланцюгами на царевій кухні, чого варті!
Мені перестала подобатись “Тінь” тоді, коли я дійшов до останнього “повного” абзацу, що “абзацнув” мене по голові не гірше за меча джурчена. Бо виявилося, що мене вишукано пошахраювали, витончено ввели в оману, талановито обвели навколо пальця і просто так це Юркові Камаєву не минеться! :)
Парадокс же цих нотаток полягає в тому, що особисто я не дуже полюбляю фентезі. Але – дідько його візьми! – так іноді хочеться чогось такого екзотичного, не від світу цього. І ось тут, на хвилі цього романтичного бажання, “Остапа понесло”... Втім, коли занадто довіряєш лукавим лейблам та пістрявим ярликам, то завжди можеш не “понестися”, а “повестися”, й прикупити замість якогось там цукату замасковану й зацукровану цикаду. І якою не була б вона смачною, завжди є загроза того, що твій, заздалегідь не попереджений куховаром, європейський шлунок на витримає цієї східної екзотики. Пан Камаєв мене не попередив і ганьба йому за це ! А мені – за мою легковірність.
Бо хоча саме оповідання доволі добре збудоване і претензій до нього майже немає, але до зазначеного жанру автором воно не має жодного відношення. Про це вже казали попередні рецензенти, але я хотів би трохи загострити на цьому увагу, оскільки, як виявилося, не лише назва твору, а і його літературна класифікація має велике значення для пересічного читача. Все ж таки, реклам має хоч трохи відповідати внутрішній суті. Інакше для читача виникне “ефект зацукрованої цикади”, а для автора – невірна спрямованість витрачених зусиль, що призводить до явно нераціональної витрати таланту. Бо в такому випадку його, автора, читач просто байдуже пройде повз того, що призначено саме для нього. І навпаки.
І якщо копнути трохи глибше, то мені здається, що основою такого стану справ є те, що ми загалом не розуміємо, а що ж то воно таке – фентезі? Що ж воно лежить там, під грубезним шаром цукру та пряностей? Тобто, на підсвідомому рівні нам це, здається, зрозуміло, але коли доходить до практики... Часто-густо більшість з нас не уявляє навіть того, що фентезі розпочалося не з Говарда чи Толкієна, а трохи раніше. На декілька тисячоліть раніше. З індійської, наприклад, Рамаяни, чи з шумерського Гільгамеша. За усіляких грецьких Прометеїв чи слов‘янських Оріїв я вже й не кажу.
Звісно, дещо примітивно зводити фентезі до міфології. Але, як мені здається не можна давати цьому жанру й визначень, на кшталт ось цього: “Фентезі – казка, позбавлена оптимізму детермінованої долі, оповідь, в якій детермінізм долі трохи зіпсований стохастикою випадковостей. З одного боку фентезі принципово відрізняється від казки, бо є грою з ненульовою сумою, а з іншого – абсолютно від казки не відмінна, оскільки антиверистична”. Все зрозуміли? Я розумію, що зрозуміли, але скільки часу на це витратили?
З моєї точки зору, гарно сформульовані визначення мають бути лаконічні та абсолютні зрозумілі для будь-якої людини. І тут, безмежно мною шанований пан С.Лем, якому й належать наведені рядки, трохи переборщив. Не дарма опісля цього по ньому і його земляк посовався, пан А.Сапковський. Втім, і по панові Анджею теж можна теєчки... Але це не входить в наші плани. Особливо через те, що багатослівних визначень терміну “фентезі” дуже багато. Тобто, не пан перший, не пан останній. Усі ті визначення, до речі, в основному зводяться до того, що “фентезіри” описують світи, які в принципі, мовляв, неможливі в нашій реальності і які перенасичені магією та середньовічним антуражем.
Що стосується “неможливості”, то тут мені хочеться навести рядки Террі Пратчетта (це та сама людина, яка літературно “оживила” Плаский світ, що тримається на чотирьох слонах та величезній черепасі). “Вчені підрахували, – пише він, – що шанси реального існування такого відверто абсурдного світу дорівнюють одному на мільйон. Одначе чарівники підрахували, що шанс “один на мільйон” випадає в дев’яти випадках з десяти”. Мені завжди здавалось, що в справжніх письменниках завжди є щось від чарівників.
Що ж стосується магії та середньовіччя, то це – не принципово. Варто загадати лише “Нічний дозор” С.Лук’яненка. В такому випадку, можливо, фентезі більше пасує визначення його в якості гранично вільної гри з цим нестабільно-реальним світом? Бо гра завжди була властива, не лише чаклунам, а й звичайним людям. Які –діти. Які, не дивлячись ані нащо, залишаються такими на все свої яскраве й цікаве життя. І тоді про неї, про гру, вражено вигукує Б.Пастернак:
“Сколько надо отваги,
Чтоб играть на века,
Как играют овраги,
Как играет река,
Как играют алмазы,
Как играет вино,
Как играть без отказа
Нам порой суждено...”
Але, хіба все “фентезірство” з “фентезвірством” мають банально закінчуватись банальною грою не сплячого розуму?.. Не віриться. Бо правий пан Лем. Бо й дійсно, є у фентезі щось таке, що відрізняє її і від казки, і від міфу. Та й від простої гри теж. Є ще якийсь невидимий таємничий стрижень. І в пошуках цього стрижня, разом з пошуками лаконічності, раптом втрапляє в око і вражає, найлаконічніше, з відомих особисто мені, афішно-рекламне визначення однієї фентезійної речі: “містичний бойовик”. Ось, здається, воно! І антураж, і магія, і чарівна нереальність, і те, що зараз називається “квест” – нестримна дія, яка захоплює і тягне за собою за межі навколишньої, часто сіренької й нудненької, буденщини. І все – в двох словах. Здається, знайшли. Здасться, визначились. Але так лише здається.
Є в книзі Н.Мечковської “Мова та релігія” (Москва, Агентство “ФАІР”, 1998) наступні рядки щодо визначення містики. Це “таке, що відбувається в екстазі (трансі), пряме, тобто, без посередників (жерців, шаманів, святенників, медіумів), спілкування чи навіть єднання людини з Богом (Абсолютом)”. Я – людина атеїстично-матеріалістичного виховання і саме тому тему Бога – чи потойбічних сил, які теж мають безпосереднє відношення до фентезі – залишу за лапками. Зазначу лише, що “спілкування” або “єднання” – це дія. Тобто, механізм для вивчення відповідного процесу. Але – якого? Для вивчення чого необхідна містика, як інструмент? Не матеріалістичної же реальності, якій протистоїть... Що може протистояти їй, ріднесенькій?
І тут з надр мого атеїстично-матеріалістичного виховання спливає: “метафізика”. І тут розпочинається ще один виток пошуків. І тут стає зрозумілим, що чіткого загальновизнаного визначення і цього явища теж не існує в природі. Навіть у її засновника – шановного пана Аристотеля. Він, до речі, ніколи не застосовував цього терміну. Вважається, що введений він до обігу або перипатетиками, або Андроником Родоським в І ст.. н.е. Сам же давній грек застосовував назву “перша філософія”, на відміну від “другої філософії”, або фізики. І, таким чином, перша філософія була наукою про “реальність-по-той-бік-фізичну”. Звісно, для її вивчення містика була просто необхідна. Так само, як для вивчення “реальності-по-цей-бік-фізичний” був необхідний математичний апарат.
Математика проти містики. Наука проти метафізики. Наукова фантастика проти фентезі. Проти?.. Здається, все вибудовується дуже логічно і все розкладається по полицях. Але чомусь знову не покидає відчуття того, що й тут теж не вистачає якогось важливого ланцюжка. Адже, нехай мене вибачать вірні християни, адже з такої точки зору і “Біблію” можна вважати “метафізичним бойовиком”. Але “Біблія” – річ свята й багатошарова, сповнена по вінця натяків, нюансів, морально-філософських ідей та розвідок. “Квест” у ній – явище другорядне. У фентезі ж – він на першому плані, оскільки переважно фентезі – предмет не високої культури, а культури масової. Високість окремим її творам – втім, як і творам будь-якого іншого жанру – надає час і талановите виконання. В переважної ж кількості наробок “фентезірів” це відсутнє. Бо посереднім авторам не вистачає часу на досконалу проробку характерів та деталей, бо йде гонитва за споживачем, за миттєвою тиражною й гонорарною популярністю, бо ж треба працювати, працювати і ще раз працювати (клавіатурою комп‘ютера), бо ж – поп-культура. Стоп!.. Слово було сказано.
Культовий російський письменник В.Пелевін в передмові до своєї “Священної книги перевертня” так визначив напрямок, в якому він працює: “поп-метафізика”. Ті, хто знайомий з творчістю цього автора, підтвердить, що “квест” у ній – лише додаток до, певною мірою, містичних трактатів, упакованих в художню форму. І це кардинально відрізняє речі В.Пелевіна від жанру, про який ми говоримо. А якби все було навпаки? Якби тут був присутній якійсь середньовічний антураж? І не чапаївська, а мерлінівська “порожнеча”? Ото б і було фентезі. Або “поп-метафізичний бойовик”. Крапка.
З усього вищенаведеного зрозуміло, що “Тінь” не втрапляє ані під це, ані під інші визначення, жодним чином. Хоча б могла. Але справа не в цьому. Справа в тому, що Ю.Камаєв, як на мій погляд, не скористався найпершим правом творця. Своїм власним творчим “правом вибору”. Або скористався не в повній мірі. І в цьому випадку, щоб довести це, дозвольте скористатися мені . Цитатою. Мабуть, дещо довгою, але такою, яка панорамне окреслює цю проблему. Проблему більш загальну, ніж невеличка – хай і прикра для деяких зарозумілих читачів! – помилка одного, окремо взятого, автора з жанровим визначенням свого твору.
Відомий західний вчений російського походження І.Пригожин якось зазначив наступне. “Літературний твір, як правило, розпочинається з опису вихідної ситуації за допомогою кінцевої кількості слів, до того ж, в цій своїй частині оповідь ще відкрита для чисельних ліній розвитку сюжету. Ця особливість літературного твору як раз і надає читанню цікавості – завжди цікаво, який з можливих варіантів розвитку вихідної ситуації буде реалізовано...” Ось і мені було цікаво, коли я розпочав читати “Тінь”.
Адже, якби, скажімо, в палаці, під виглядом коропів в ставку, кормити яких було визнано за неабиякий чиновницький привілей, мешкали б тіні загиблих імператорів, які б, у свою чергу, опівночі перетворювались на мешканців палацу, то це вже могло б нагадувати сяке-таке фентезі. Якщо б міністр таємної поліції Чен виявився тим самим імператором, який днями спостерігав би за своїми підданими, а потім вночі вбивав би їх, переходячи з тіла в тіло, то це був би певний містичний детектив. А якщо б вінценосний просто вбивав, нікуди не переходячи, то і мали б ми детектив історичний, не обтяжений усілякою чортівнею. Якби імператором виявився мандрівний філософ Динь, то це було б підґрунтя для цікавого пригодницького оповідання. Можна вигадати і ще безліч інших варіантів.
І тоді б це було творення світу. Це було б тим, про що той же І.Пригожин казав, закінчуючи думку з цитати, наведеної вище: “Такий універсум художньої творчості дуже відрізняється від класичного образу світу, але він легко співвідноситься з сучасною фізикою та космологією”.
Метафізика об‘єднується з фізикою, вигаданий світ – з реальним, серйозна справа – з грою, мистецтво з... Втім, ще Т.Манн помітив, що мистецтво – це серйозна гра. Я б додав – серйозна гра по серйозному об‘єднанні світів в один. Великий і неподільний. В якому жанри та класи неможливо розчленити по рядках розумних таблиць. В якому навіть зацукровані цикади можуть літати й цвірчати. А головне – оживляти по-містичному безголосу й ще не передбачувану ніким опівніч тим самим своїм сторожовим та ледь тривожним цвірчанням. Щоб потім додати цукру фантазії до усього цього, просоленого реальністю, буття.

Додати свій відгук!

Згенеровано за 0.027390956878662 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Що почитати