Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть



	ПОШУК

АВТОРУ:

	Ім’ я користувача

	Пароль



Бажаєте зареєструватися? Забули пароль?

Жанри

Гоголівський ФОРУМ

AlmaNAH

Наша статистика

Авторів:	2698
Творів:	51586
Рецензій:	96021

Наша кнопка

Код:

Рецензії

Renault, Gauloises чи Gitanes

(Рецензія на твір: На межі, автор: Камаєв Юрій Статус: *Історик*)

На підтвердження своїх нарікань щодо нехтування довшими прозовими творами на цьому сайті та в мережі назагал, які я висловив у відгукові під однією з рецензій на „Зерно” з Підляшшя (http://gak.com.ua/review/1061), я й сам майже був зіґнорував один з таких вартісних творів. Це моє нехтування сталося, ймовірно, з-за усіх тих прозових сардельок, якими нас так щедро понапригощав один плодовитий шановний автор. :) Однак, добре, що я врешті-решт цей твір Юрія Камаєва таки надибав (бо мою увагу звернули на нього через мило).

Відразу хочу зазначити, що маю особливо упереджене ставлення до історичної прози. Адже така проза вимагає, окрім звичайного літературного хисту, ще й глибокого знання автором історичних тонкощів і досконалого володіння тематикою, подробицями побуту й настроїв з инших часів і країв. Тому, написання якісної історичної прози потребує від автора принаймні вдвічі більше зусиль, ніж новомодні розпатякування про власні спермоїдально-менструальні страждання чи філозопствування про наркотично-алкоголічні пригоди чи інші автобіографічні соплі зі шмарклями, вичавлювані під тиском гіпертрофованого еґо, без жодної поваги до читача.

Гаразд, цим вступом я вже апріорі визначив свою неабияку зацікавленість уривком історичної прози Камаєва. Щоправда, дізнатися про те, що перед читачем саме історична проза буде непросто. У цій рецензії я хочу зосередитися лише на першому абзаці „На межі”.

Книжки з порадами про те, як писати історичну прозу ( прочитав їх вже кілька англійською мовою й знашов десь 10 % корисного для себе), завжди наполягають на тому, щоб якомога раніше ввести читача в описувану автором епоху та місцевість. Найпростіший і найбезпосередніший спосіб досягнення цього – це просто заявити про це відразу ж в першому рядочку. *

/* Наприклад, ось три початкові рядочки найвідомішого мені автора:
Schloß Schönbrunn, околиця Відня, 1914.
Карельський перешийок, грудень 1939 року.
12-й кілометр чортопільського перегону, осінь 1945 року./

Можливо, це для когось виглядає занадто примітивно, але мета досягається відразу. У будь якому разі, я наполягаю на тому, щоб вказувати читачеві Хто-Де-Коли якомога раніше. Окрім тих випадків, звичайно, коли автор навмисно затягуватиме розкриття цієї інформації заради певного стилістичного прийому чи як навмисний художній засіб. Не певен, що автор „На межі” робив це навмисно, бо я не відчув жодної потреби в цьому.

Друге речення "На межі" має потенційну можливість досить чітко визначити епоху та місцевість якби автор трохи розширив опис старенького Рено. Коли ми відразу не знаємо, який це час, важко собі уявити, що ж таке мав на увазі автор під „стареньке”. Ось тут би варто було, нмд, додати одну-дві деталі. Наприклад, вказати на знамениту модель якогось певного року, яку власник має вже певну кількість років. Чи вказати колір, що був дуже модним, скажімо, сім років тому в такому-то році, коли власник придбав його. Абощо.

До речі, вибір саме французського авто є дуже доречним і пасуватиме до подальшого опису водія. А от з водієм відразу виникає деяке непорозуміння. Я спочатку не зрозумів, чи Він у першому реченні їхав з водієм, чи Він і був водієм. Далі я не збагнув, чому автор відразу не назвав Його іменем, прізвищем чи принаймні інженером. І при цьому трохи пізніше можна назвати його повністю під час офіційного знайомства з поліцаєм (що, до речі, я вважаю гарним прийомом Камаєва офіційно познайомити читача з головним персонажем цього уривку)

Зараз хочу на мить повернутися до першого речення:
Він їхав поміж стиглих мідних хлібів вузькою польовою дорогою.

Цим автор помістив нас відразу в рух. І це добре, досить динамічно й цікаво – затягує увагу читача, аби дізнатися хто й куди їде. Але знову ж таки, чому саме „він”, а не Томаш? * Далі, подвійні набори прикметників у цьому реченні дещо загальмовують рух і видаються мені непотрібними. Якщо хліби вже стиглі, то для чого вони ще й мідні? Або так, або так – і досить! Чому польової дороги авторові недостатньо? Що важливого ми дізнаємося з того, що ця дорога була ще й вузька? Хіба це не зайве слово? Якщо так – геть його з пляжу! І тут відразу зазначу, що ґрунтовий шлях мені б смакував ліпше, якось ґрунтовніше чи що, але то вже особисті смаки...

/* З иншого боку оповідання „Стрілочник” розпочинається реченням Він вийшов з буди стрілочного посту. Але там цей Він напряму пов'язаний з назвою твору й протягом всього оповідання ми так і не дізнаємося про справжне ім'я стрілочника, який виявиться, між иншим, і зовсім не стрілочником, а навпаки. Але там автор робив це свідомо заради створення в читача відчуття певної анонімної конспіративности головного персонажа)/

Йдемо далі:
Невелике повітове місто зустріло сірими хатками передмістя...

Слова „повітове” і „хатки” (в поєднанні з французьким автомобілем) уперше дали мені зрозуміти, що, тут, ймовірно, йтиметься про міжвоєнну Східну Польщу. Але чому це містечко не має назви? Його зовсім необов'язково називати певною назвою – але про це обов'язково варто згадати. Наприклад, у контексті того, що Томаш не міг його вимовити, чи воно змінило свою назву відтоді, коли він там був стільки-то років тому, чи по останній війні, чи за царя... абощо

Далі:
Він спинив авто біля маленької крамнички...

Звідки він-водій дізнався про те, що це була крамниця? Напевне, там була вивіска? Адже якщо б Томаш побачив там напис, скажімо, „Сільпо”, „Гастроном” або, наприклад, „Бакалія і колоніальнільні товари” чи „Шльомо Гржебовський & Ко” це б суттєво змінило нашу уяву щодо описуваної місцевості. І додало б ще одну риску до історичної достовірности тексту.

Далі – опис льодяників, шоколаду, цитрин, помаранчів й иншого екзотичного краму. Невже це був стандартний набір у крамниці в невеликому повітовому місті? А вже рядком пізніше ми дізнаємося про французські цигарки, що у цій глушині такого не буває. Якось непослідовно формується асортимент місцевими крамарями?

...шалена, нестримна мрія нужденного дитинства, ...
- Про чиє дитинство йдеться? Томаша-водія, чи місцевого населення – це неясно. Також дещо невдало зіштовхуються в цьому реченні "стриманий полиск" і "нестримна мрія". Когось із двох - геть із пляжу!

...дорогі французькі цигарки...
Оце б дуже доречно було назвати його улюблені Gauloises чи Gitanes чи що там іще він міг палити. І чому вони дорогі? Адже він не міг попросити дослівно пачку „дорогих французських цигарок”. До речі, коли люди подорожують у „глушину”, вони запаковують у багаж такі необхідні речі, як свої улюблені цигарки. Тож таким чином наш водій-Томаш бажав випробувати крамаря, чи просто нав'язати розмову?

І ще це:
Він запитав дорогі французькі цигарки, та крамар лише розвів руками:

Якою мовою чи яким діалектом чи якою вимовою (скажімо, столичною абощо) водій запитав? І як відповів йому крамар (з місцевим присмаком, очевидно)? До речі, крамар, не лише розвів руками, але також і відповів.

На цьому вже зупинюся. Це такий мій більш-менш докладний розбір польотів лише першого абзацу твору. А ще ж залишається купа инших абзаців!

Отож, шановний Юрію, вважай що ти просиш, коли хочеш почути мого коментаря! :)

Утім, назагал, я отримав величезне задоволення від цього уривку. Відчуваю, що далі розгортатимуться карколомні шпигунські пригоди, палке мистецьке кохання й моє улюблене мочилово совдєпів! Пиши ще! З нетерпнінням чекатиму на продовження. І завжди пам"ятай, що історична проза rules!

Щиро,
Олесь Бережний

Додати свій відгук!

Згенеровано за 0.027856826782227 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Що почитати