Він їхав поміж стиглих мідних хлібів вузькою польовою дорогою. Старенький Рено, здіймаючи густий шлейф куряви, загрозливо хряскав на вибоїнах, попереджуючи водія, що таких випробувань може й не витримати. З-під коліс розбігалися перелякані куріпки, духмяний гарячий вітерець куйовдив волосся, в порцеляновій нереальній блакиті мабуть щебетали жайвори, та їхній спів було нечутно за торохтінням двигуна. Невелике повітове місто зустріло сірими хатками передмістя, кури з галасом розліталися перед радіатором. Він спинив авто біля маленької крамнички. У скляній вітрині лежали різноколірні крижинки льодяників, блищали стриманим шляхетним полиском шоколадні цукерки – шалена, нестримна мрія нужденного дитинства, вабили екзотичні ясно-жовті цитрини й яскраві кулі помаранчів. Пахло прянощами і ще чимось щемним і забутим.
Він запитав дорогі французькі цигарки, та крамар лише розвів руками:
- Пане, у цій глушині такого не буває
- Перепрошую, - він повернувся.
За спиною стояв червонопикий чолов’яга з кумедними водевільними вусиками у сірому поліційному мундирі.
- Дозвольте відрекомендуватися: Ян Чепінський,- поліцай клацнув підборами дзеркально наглянсованих чобіт.
- Томаш Світницький, інженер, - стримано відповів той.
Поліцай усміхався, та чіпкий погляд водянистих очей намагався віднайти в співрозмовнику щось підозріле.
- Перепрошую, та з якою метою ви до нас прибули, якщо це, звісно, не таємниця?
- Пане Чепінський, я розумію, близькість кордону, звісно, змушує до пильності. Та я напевно не шпигун, - Томаш розсміявся і витяг з нагрудної кишені папери, - я- геолог і прибув сюди за дорученням Польсько-Французького металургійного товариства. Наше керівництво вважає ваш край перспективним і вартим уваги.
- Невже і до нас прийде технічний прогрес? – здивувався поліцай.
- Я ще не знаю, потрібно провести польові дослідження, взяти зразки, одним словом - добре потрястися вашим бездоріжжям.
- Що ж, успіхів, вам, пане Світницький. Лише будьте пильні, з-за кордону часом пробираються червоні диверсанти, трапляється - пропадають люди, - поліцай взяв під козирок і пішов.
Інженер Томаш Світницький зупинився в заїжджому дворі. Коридорний вніс важкі великі валізи до номера „найбільш гідного поважного пана інженера”, як сказав старий чех, власник закладу. Кімната була досить простора і умебльована з провінційним уявленням про розкіш: вишневі плюшеві гардини, письмовий стіл з гнутими ніжками та безліччю шухлядок і закамарочків в стилі якогось із людовіків й величезне нікельоване ліжко – просто-таки непристойна, сороміцька мрія добропорядних міщанок. На маленькому столику, застеленому мереживною скатертиною, вабило червоним деревом, солідною чорною панеллю із золотими назвами європейських столиць розкішне радіо, вироблене на заводі Сіменса. Він повернув ручку і панель засвітилася теплим червонястим світлом радіоламп. Золочена стрілка мандрувала, минаючи звабливий і веселий Париж, солідні об’єктивні баритони лондонських дикторів, верескливі саксофони модного чорношкірого джазу, рояльний шопенівський перебір варшавського державного радіо. Світ, здається, вже зализав рани Великої війни і відчайдушно веселився, почуваючись у безпеці під захистом прекраснодушних конвенцій Ліги Націй, підкріплених пятнадцятидюмовими гарматами британських дредноутів і непереможними військами Французької Республіки. Крізь шерехи далеких гроз і потойбічні завивання ефіру він нарешті знайшов те, що шукав. „Гаваріт радіо Камінтерна” – промовив неприродно бадьорий чоловічий голос. „А сєйчас ви услишітє „Истиное Євангелие без изяна от Бєднаво Дємяна”. Після балалаєчного бубніння блюзнірських частушок почалися новини : славослов’я вождю народів, ударні будови, рекордні врожаї, що зібрали колгоспи знову ж таки завдяки товаріщу Сталіну. Він намагався запам’ятати неукраїнські прізвища совіцьких бонз, карколомні абревіатури „ударних строєк” і назв „совучєрєждєній”. Пан інженер розстелив на столі стару мапу-двадцятиверстку, де зверху щільною старорежимною кирилицею писалося „Гєнєральний штаб єго величества імператорской арміі” ще із зліквідованими тепер комісарами „ятями” і твердими знаками. Він вивчав плетиво польових доріг, блакитну штриховку трясовин, назви хуторів і сіл. Невелика прикордонна річечка стала кордоном, межею світів. Останнім часом з тієї сторони вже ніхто не приходив, навіть професійні контрабандисти закинули свою прибуткову справу – стало надто небезпечно. Пан інженер запалив цигарку. Завдання складне і небезпечне й надто мало часу, щоб добре підготуватися – лише три-чотири дні, а далі його експедицією зацікавиться навіть цей йолоп Чепінський.
Зранку він пив каву і неуважно читав газету в затишній ресторації. З мідного хобота грамофона неголосно квилило відоме аргентинське танго. За столиком поряд сидів огрядний бородатий чолов’яга зі слідами вчорашньої пиятики на обличчі і вбрана по столичній моді вродлива молода жінка. Вони стиха про щось розмовляли.
- Хто цей пан? – тихо запитав Томаш в офіціанта, - він наче видається мені знайомим.
- О, це знаний варшавський художник Збігнев Бачинський, їхній гурт щороку приїздить до нас на етюди, - стиха промовив той.
Чорнявка дістала з портсигара тонку дамську сигаретку і безпомічно роззирнулася довкола. Бородань розвів руками, він не палив.
- Дозвольте, - простягнув запальничку Томаш.
- Дякую, - відповіла вона і, ковзнувши по ньому байдужим поглядом, продовжила розмову.
........
Він ходив містом, його затишними чистенькими вуличками, вслухаючись у розмови перехожих, ловлячи вже забуте в європейських містах лунке цокання кінських копит по бруківці. Стара пані, вбрана за довоєнною модою, з двома болонками вичитувала своїх песиків російською. Він усміхнувся – ось яка ти тепер „дама с собачкой”, що пережила свою імперію і дожила до сучасної машинної доби. Її золотопогонного чоловіка, мабуть, „пустілі в расход” комісари в рипучих шкірянках. Волинь прихистила наддніпрянців-петлюрівців, монархістів- cкоропадівців і навіть вояків денікінської добровольчої армії – усіх, хто не зумів відстояти свої ідеали в боротьбі з червоним Молохом. Колишні вороги тепер чемно розкланювались при зустрічі – світ повітового міста надто тісний. Тут не стріляли в польських урядовців українські студенти-терористи і під звуки духового оркестру полку уланів подольських кружляли закохані пари.
Афіша кінотеатру „Luna” закликала подивитися новий польський звуковий фільм „Ядзя”, що пройшов із великим успіхом у Варшаві. Він купив квитка у одноногого касира в синій уніформі – він, мабуть, теж воював за когось у тій війні. У фойє було людно, та він знову запримітив товстуна з чорнявою красунею. Кипіння пристрастей на білому простирадлі екрану видалось йому нудним і нецікавим – все те ж фатально-револьверне кохання, надміру екзальтоване і шалено далеке від реальності. Йому у цьому містечку потрібна лише одна людина: Ластівка. Усе що він знав про неї – лише псевдо і пароль. Фільм закінчився і він підійшов до пари художників.
- Пане Бачинський, я ваш шанувальник. Загалом, сучасний живопис мене не захоплює, та ваші пейзажі просто випромінюють якесь тепло, щирість. Шкода, що не встиг придбати щось на варшавській виставці, - Томаш натхненно брехав, він не бачив жодної картини Бачинського, лише переповідав зміст щойно прочитаної статті про виставку з солідної буржуазної „Rzhech Pospolita”.
Чорнявка кинула на нього здивований погляд, товстун розплився в широкій усмішці.
- Ви лестите мені, пане..., - він зробив паузу.
- Дозвольте відрекомендуватись – Томаш Світницький, інженер. На благо Республіки прибув досліджувати багатства, що ховає ця земля.
Бачинський знов усміхнувся, - пан інженер збирається перетворити цей мальовничий край на задимлений Рур, а тутешніх патріархальних селян на вражених комуністичними ідеями робітників?
Світницький розсміявся.
- Пане Бачинський, ви ще довго зможете їздити сюди на етюди. Навіть якщо тут дійсно є щось варте уваги, від моїх досліджень до будівництва шахт, заводів, залізниці пройдуть десятки років.
- О, ви мене заспокоїли, пане інженере, - іронічно відповів художник.
- Пане Бачинський, ваша супутниця теж художниця? – нахабно запитав Томаш.
- Вибачте мене, пане Світницький, забувся відрекомендувати. Марися Шнайдерова –здібна молода художниця. Я просто впевнений, що ви як шанувальник красного малярства про неї ще почуєте.
Пан інженер, демонструючи галантні столичні манери, поцілував її тендітну ручку в білій прозорій рукавичці. Вона усміхнулася, та очі лишилися холодними і настороженими. Томаш попрощався з ними і попрямував до авта.
.............
На ранок він завів машину. На сонних порожніх вулицях міста енергійно розмахували мітлами двірники, часом проїздив фірою на базар ранній сільський дядько зі своїм нехитрим крамом. Скоро з багатих домів вийдуть на закупи служниці у білих накрохмалених фартушках, галасливі молочники, а далі, риплячи віконницями, прокинеться усе місто.
Авто впевнено котилось по міській бруківці. Він побачив знайому постать.
- Пані Шнайдерова, сідайте, підвезу, - гукнув він свою недавню знайому.
Вона здивовано обернулася.
- А пан інженер впевнений, що нам по дорозі?
- Звичайно ж, чи можу я дивитися як ви самі несете цю важку скриню?
- Це етюдник, пане інженер. Втім, я вам вдячна, він дійсно важкий.
Через деякий час вона попросила звернути з шосейної дороги на бічну польову. Вони тряслися на вибоїнах, далі настало справжнє випробування для авта. Десятисильний двигун ревів на першій передачі, авто ледь сунулося на круту гору.
- Пане інженере, ці випробування варті того, що ви побачите, - промовила Марися.
І дійсно, з гори відкривався чудовий мальовничий краєвид. Тонкий ранковий серпанок ховав далеке село на тій стороні зарослої очеретом нешвидкої річечки, стиглі хліби відсвічували теплим шляхетним золотом, далі темною стіною розпочинався ліс.
З того берега духовий оркестр видував бравурні марші й істерично деренчав трактор з якимось гаслом на червоному полотнищі.
Марися розклала етюдник і продовжила щось малювати. Томаш дістав з машини старого потертого армійського далекогляда і пильно роздивлявся ту сторону.
„Ми на горе всєм буржуям мировой пожар раздуєм”, - писало на червоному полотнищі, прикріпленому до трактора, ось і музики у військовому хакі – прикордонники. Товаріщ з ОГПУ розмовляє про щось із місцевим божком – головою колгоспу – той трохи краще вбраний і з портфелем. Ось там, за пагорбом, якщо вірити карті, проходить гілка залізниці. Нею постійно йшли на захід ешелони – достеменно ніхто не знав, та подейкували, що з українським хлібом.
- Інтереси вашої кампанії сягають так далеко? – запитала Марися.
Він ще раз пильно подивився на неї.
- Проста цікавість. Хотів живцем побачити справжнього більшовицького комісара, - він зробив страшні очі, - мої колеги вважають, що вони їдять дітей.
- Десь так воно і є, - несподівано серйозно відповіла Марися.
Він вже був майже впевнений, що Марися Шнайдерова і є Ластівка, його зв’язок. Жінка, що якось пов’язана з мистецтвом... Галерей чи антикварних магазинів у місті немає, єдині художники – варшавський гурт, що щороку приїздить сюди на етюди.
- Чи маєте ви на продаж пасторальні пейзажі? - раптом запитав Томаш.
- Щоб прикрасити вашу нікчемну буржуазну вітальню? – пирхнула вона, - краще зверніться до Бачинського, він часом пише відверто комерційні картини. Щось на зразок того світлого і теплого, про що ви розводилися в ресторації.
- Так, так, - розгублено відповів він. Замок, вибудуваний на нетривкому піску логічних припущень враз розсипався. Ні, не вона ... Просто молода приваблива жінка, що бавиться живописом, щоб утекти з літньої задушливої Варшави, відпочити від друзів і знайомих. Без Ластівки його завдання, і без того небезпечне, стає цілковитим самогубством. Доведеться діяти самому, покладаючись на давню мапу і пана Бога. Марися відклала вбік закінчену роботу і на новому листку вуглинкою кількома швидкими рухами щось намалювала.
- Це подарунок, - Марися зірвала з мольберта листок і, склавши вчетверо, простягла йому, - лише пообіцяйте, що подивитися вже у себе в номері. В її очах блиснула лукава іскорка. Вона глянула на годинник і почала складати етюдник.
- Пані Марисю, ви вже закінчили? – здивовано запитав Томаш.
- Так, за п’ять хвилин тут буде роз’їзд уланів, а я не люблю військових.
Він їх теж не любив, не любив давно і щиро – від опереткових шабель аж до кінчиків шапок-рогувок...
Марися вийшла на одній із тихих вуличок старого міста біля невеликої ошатної кам’яниці, заснованої диким виноградом. Томаш знав що вони ще обов’язково зустрінуться. Місто надто мале...
Він піднявся до себе в номер і увімкнув радіо. „Кіпучая, могучая ...” – демонстрував трудовий ентузіазм хор якогось заводу імені якогось комісара. Просто цікаво – невже вони і справді вірять у цю маячню? Хоча совіти - майстри ілюзій. З тої сторони часом комусь щастило перейти кордон. Страшні, висохлі, смертельно втомлені люди переказували речі, від яких мороз йшов по шкірі. Показували шматки хліба – якщо це можна було назвати хлібом. Це не хотіли їсти навіть собаки. Та світ веселився – кому, крім купки емігрантів, є до цього діло...
Томаш вимкнув радіо і нарешті згадав про несподіваний подарунок Марисі. Він розгорнув листок і несподівано для себе розсміявся. Це був шарж на нього. Вона вдало кількома швидкими штрихами передала спантеличений і розгублений вираз його обличчя в ту мить, коли він не почув відгуку на пароль. Він знову розгорнув мапу і поставив кілька поміток хімічним олівцем. Що ж, якщо він за кілька днів не знайде Ластівки – діяти доведеться самому – він не відступить. Йому давно вже остогидли емігрантські збіговиська з вічним ниттям, чварами і фантастичними прожектами нового визвольного походу. Він ненавидів ці солідні соціал-демократичні бороди, державницькі лисини, золоті пенсне вождів нації... Мотлох історії – здається так їх називають „товаріщі”. Ті ж, справжні, лежать зараз під Базаром, і він мав бути серед них, якби не та недоречна застуда. ...
