Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть



	ПОШУК

АВТОРУ:

	Ім’ я користувача

	Пароль



Бажаєте зареєструватися? Забули пароль?

Жанри

Гоголівський ФОРУМ

AlmaNAH

Наша статистика

Авторів:	2698
Творів:	51558
Рецензій:	96010

Наша кнопка

Код:

Рецензії

[ Без назви ]

(Рецензія на твір: ПЕРЕД СУДНИМ ДНЕМ-10, автор: Володимир Ворона)

Ковтнув оце обидві частини, бо давненько не заходив на ГАК. Не буду вдаватися в детальні рецензії, бо, певно, що вже багато сказав раніше, й думку свою не зміню. Але дещо доточу - читаючи попередню частину, згадував уже читані батальні сцени з "Відступника". Уміло й захопливо - однозначно. Але мене чомусь повсякчас при прочитанні минулої частини гризла думка - люди, а за що ви кладете гори трупів? Степу вволю, трави вволю, сонця теж, жайворонки щебечуть, вітерець пустує - а ми бємося, а ми товчемося, а ми ріжемо горлянки й топимо братів у річках. Хай вовк убиває лань, бо не вбивши, не виживе. А ми за що вбиваємо, коли голод у груди не стукає? Ні, це не закид автору, це закид роду людському. Бог дав нам розум, але вивів нас до нього з того світу, де боротьба за виживання - головне. І ми ніяк не можемо усвідомити, що виживати можна не тільки в борні, а й у єдності зі світом теж. І що головне - спонукав мене до цих відчуттів парадоксу людського існування якраз текст твору. Не конкретно та частина, хоча й вона теж, бо й у ній побоїще, смерть і гори трупів знаходяться на фоні неперевершеної природи. А всі історичні твори Володимира Ворони. Не знаю, чи усвідомлює це автор, але він продукує в роздуми оцей весь дисонанс між світом, який даний нам у життя, і тим, що ми в ньому творимо. Хто захоплюється виключно батальними сценами чи там суто сюжетною лінією, може, цього й не примітить, а я от чи то читаю неправильно, чи очі маю якісь косі, що не в той бік дивляться, але повсякчас плачу душею та кричу безголосо - люди добрі, що ж ми коїмо, коли можна жити й радіти, жити й радіти. Відповіді, звісно, немає, бо її за тисячоліття ще не знайшли, то куди нам братися, але так гірко робиться на душі від нашого глупства, даного від пращурів-звірів, котре й розум пересилити не годен, що ніби вживу відчуваєш приреченість людського племені, як тих колишніх динозаврів, на вимирання, коли не схаменеться в найближчі століття. Бо татари рубали шаблями й усіх перерубати годними не були, зараз же рубати можна з усіх боків - від ядерного до приручених, але волелюбних та непокірних мікробів. От що можна вичитати серед батальної сцени з далекого минулого - за що автору, як нині кажуть, респект, а по-моєму, то просто велика дяка, що, описуючи бійню, лишає простір не тільки для потоплення в крові, а й для думки - а задля чого моря тої крові?
З повагою М.Н.

Додати свій відгук!

Згенеровано за 0.02689790725708 сек.

Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design

Що почитати