Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2613
Творів: 47591
Рецензій: 92443

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Історична проза

ПЕРЕД СУДНИМ ДНЕМ-10

© Володимир Ворона, 09-04-2020
   Кришень підвівся з лави, щойно втретє проспівав його півень. Звично, навпомацки, пройшов до дверей свого невеличкого, древнього, як і він сам, заглибленого у землю житла, прочинив двері в сіни, нащупав на сідалі співця і вийшовши надвір, ще в присмерку, із птахом у руках підійшов до кількох старезних, як світ, дубових кумирів, що півколом стояли неподалік. Зарізавши півня, вимазав його кров’ю лики істуканів, а потім, вправно добувши на ґалдовнику* живий* вогонь, розвів жертовне багаття, до котрого й поклав птаха. Тихий безвітряний світанок майбутнього осіннього дня скоро наповнився скварою*.
   – Се остання вам жертва від мене, Боги... – хоча й була в хрипкому, надтріснутому голосі ветхого, сивого мов сніг, Кришня печаль, але, як не дивно, й твердь незламна вчувалася: – Йду, куди велів мені вчора Велес*. Відаю, що настає кінець часів, тож мушу бути там, де ще б’є джерело мого роду. Прошу, аби дали мені сил дістатись його та гідно стріти смерть.
   Мовчки постояв біля вогнища, підкидаючи часом дрова, а коли від півня не лишилося й сліду, прихопивши з собою тліючу головешку, повернувся до житла, запалив скіпку й присів до столу. Важко зітхнувши, втупився замислено невидющими очима в покуть кліті, потім, схаменувшись, неспішно посьорбав з пощербленого, закіпченого горщика рештки холодного варива й узявши високий посох із гачком загнутим навершям, на котрому висіло три маленьких срібних дзвоники та невеличку сокиру, покинув убоге своє помешкання – назавжди. Навіть скіпку не загасив...
   Капище* ховалося в пущі над глибочезною, порослою лісом балкою, на дно котрої вела добре втоптана стежка. Не озираючись ні на кумирів, ні на житло, Кришень почав поволі, мовби знехотя, спускатись нею донизу, аж доки не спинився біля молодого дуба серед невеличкої, людськими руками й сокирою утвореної галявинки. Височенький та стрункий, дубок своєю вершиною вперто тягнувся вгору і майже зрівнявся з навколишніми липами, кленами, осиками й грабами, що стояли неподалік в урочистім жовто-багрянім осіннім вбранні. Якийсь час старий стояв під ним, задерши догори голову та стиха шепочучи щось собі під ніс.
   – Рости, дубе, – мовив нарешті на прощання, – не забувай того, хто поміг тобі до Дажбожого світла пробитись.
   Нарешті крутим схилом рушив далі вниз, аж доки не заблищала на дні балки синя вода вузенької річечки. Ошую*, кількома сажнями вище її урізу, стояли, майже поруч, ще два дуби-велетні, – височезні й у два обхвати кожен, – саме до них вела протоптана стежка. На зритій глибокими тріщинами корі обох дерев висіли, почеплені на вбиті в стовбур кабанячі ікла та ясенові тиблі*, вибілені негодою черепи турів і лосів, вкрита іржею давня зброя. Кришень не оминув і ці дуби: знявши з пояса чималий ніж у шкіряній ножниці*, повісив його на турів ріг.
   – Прощавайте й ви... А се – тобі, Громовержцю*, як по весні прокинешся.
   Спустився до води, де під осикою, припнута кропив’яним ужищем* до її підмитого водою кореня похитувалась дубова довбанка з липовим весельцем, без поспіху сів у неї та відв’язавшись, вправно відштовхнувся від берега. Течія враз підхопила однодеревку і Кришневі гребти за водою було легко – дуби хутко зникли з очей, сховавшись за поворотом високого й крутого берега.

   За більш, як два по сто літ, всяке траплялося в житті роду. І як міліють та пересихають часом озера й річки, змілів і вцілілий, нескорений уламок коропського роду – до того, що в живих лишився один лише Кришень.
   Коли тільки родився він на світ, в городищі їхньому було майже три десятки жител. І сам Кришень мав не лише братів та сестер, але й жону з дітьми: двох синів і наймолодшу доньку, отцеву любленицю. Впевнений був змолоду, що рід їхній тільки зростатиме, а Доля* бач, як повернула... Від неї ж мав і тягар важкий: відання. Віщим – тим, хто наперед може відати, а ще й гонихмарником* був старий волхв Кришень. Коли прийшла визначена Сварогом* година, почало відкриватись йому те, що буде. Хто б тільки знав, яка то ноша – для простого люду вона непосильна! Тільки спілкування з Богами й дає сили тримати її в собі, ні словом, ні ділом не виказуючи перед іншими своє відання. Раніше, коли ще Русь жила по старому покону, волхви сімей своїх не мали, жили самітниками. Та коли рід змалів і мужів у ньому було замало, від Шамра ще повелося, що старійшина й волхвом був, і жону з дітьми мав: відійшовши від покону, порішили старотці, що негоже нехтувати ліпшим сіменем роду. Бути старійшиною вже нелегко, а коли ще й волхвом... Ноша волшебства не для кожного посильна, віщування ж і взагалі тягар для обраних, бо знати наперед, що тебе чекає, лише дурневі здається благом.
   Двічі в житті мав Кришень справжнє відання - таке, котре мало якому волхву-віщуну навіть раз на віку трапляється. Одне збулося, інше - попереду. Остраху перед ним немає жодного: який страх у такому віці? А згадка про давнє минуле сама собою зринає в пам'яті.

   ... Було те літ десь так... тридесять і три назад. Тоді ще за тиждень, до того, як замислив поїхати до свата свого, гутника* Косняти, що сидів над Десною нижче Оболоні*, почалося в Кришня передчуття близького побачення з неминучим: з кожним днем більш виразне та опукле. Доля сулила волхвові зустріч з кимось або чимось не просто чужим, геть незнайомим та незрозумілим, а ще ж і небезпечним. Ясно віщувались йому лише чужа татьба і невідворотність того, що станеться. Кришень не один раз питав Богів, чи можна її уникнути, але Боги мовчали і він зрозумів: не варто їх гнівити, виказуючи свою слабкодухість. Раз судилося тобі – гідно постань перед лицем Долі, хоч би то з самим Чорнобогом* пря* була. Будь вдячний Велесові* уже за те, що відаєш і маєш змогу підготуватися. Тож на возі не тільки сокира лежала, а ще й рогатина* – хоч супроти татя, хоч проти ведмедя чи тура озброївся Кришень.
   Пожертву Богам перед далекою, мало не в тридесять верст, дорогою склав іще затемна, тож тепер лише скочив на полудрабок і тьопнувши віжками, цмокнув на коня:
   – Н-но, Буяне!
   Маківка літа минула давно, серпень* був у третій чверті, позавтрому Рушак* мав зійти, тож Кришень збирався будь що повернутись до весі якщо не цього ж дня надвечір, так уже ж наступного неодмінно – ще при світлі сонця.
   Заночувати на сватовій гуті таки довелося: не відпустив Коснята шановного гостя. Учта була мов боярину! Розстарався гутник, скло своє покинув і липове барильце сур’ї*, привезене волхвом, під деснянську чечугу*, солоні білі губи* та заячу смагу випите було сватами до самого дна. Тільки ж кружляючи хмільний напій, Кришень думкою все одно вертався до свого передчуття. Нічого не сталося по дорозі до гути, а це означало тільки одне: що те невідоме ще десь попереду і ось-ось має постати на Кришневім шляху. Коли вже рушав у зворотну путь, остаточно ствердився думкою: неминучого  не уникнути, не обійти ніяк і не об’їхати. Навіть цікаво стало: що ж Доля йому вготовила?
   ... Ледь просохла під Дажбожим* промінням роса, як Кришень битим гостинцем* в’їхав у діброву. І тут же немов тягар опустився волхву на плечі, навіть у вухах дзвеніло від напруги: „Ось... Зараз...” Попереду, ховаючись за зеленню підліска, гостинець повертав одесну*, в невідомість. Мацнув рукою біля себе: зброя була при ньому і вже хотів був погнати коня, аби швидше вискочити на луг, до оболонської переправи, коли ж раптом за поворотом відкрилось повалене впоперек гостинця дерево – засіка!
  Вчора нічого такого й близько не було... Кришень коня спинив і з сокирою в шуйці та рогатиною в десниці миттєво звівся на возі, роззираючись навколо, аби раніше вгледіти нападників. Але таті нічим не виказували своєї присутності, десь поряд без остраху трудився сторожкий зазвичай дятел, зате попереду, сажнів через двадцять від першого поваленого дубка дорогу перегороджувала ще одна засіка й між ними щось виднілось на краю гостинця, немов покинуте кимось добро; дві сороки вже неспішно походжали неподалік, підбираючись все ближче до можливої поживи.
   Таки передчуття його не підвело: татьба звершилась тут недавно, не пізніше вчорашнього надвечір’я! І коли тільки встигли: проїжджаючи дібровою ополудні минулого дня, ані сокири не чув, ані підсічених, готових впасти дерев не примітив, хоча око та вухо до лісу звичні й  будь-що підозріле помітив би неодмінно. Роззираючись і прислухаючись, Кришень ще якийсь час постояв на возі; діброва була досить рідкою, проглядалась на добрих півтора десятки сажнів у обидва боки, тож не завваживши чогось небезпечного, він скочив з воза й обережно рушив уперед, враз сполохавши і дятла, і сорок, що обурено заскрекотівши, сховались у верховітті.
   То не одне лиш покинуте добро лежало на узбіччі гостинця – непорушне, скривавлене людське тіло валялось наче непотріб. Татьба...
   Молоденький, наче унотька крихкий тілом, вдягнений у дивне, довге, мов жіноча сорочка, чужинське темно-буре платно, загиблий лежав горілиць під кущем. Його шапка такого ж, як і платно, кольору з чорними плямами запеклої крові приткнулась біля покинутих серед гостинця подорожніх саков* убитого – це до неї підбирались сороки. Тілом ще не поживився жоден звір, значить сталося все не так давно, зранку.
   Хм... Не заради ж одного подорожнього засіку вчинили таті: осьде слід кінський, а підкови на шість ухналів* – кожен скаже, що не місцевим ковалем роблені – була таки підвода. Тут ось переляканий кінь копитами бив, коли спереду раптом дерево впало і візник щосили віжки натягнув. От, бач, звідси слід підводи ошую, в ліс звертає. Виходить, таті здобич з собою, в пущу забрали, а вбитого так при гостинці й полишили, головники...
   Кришень зиркнув назад – чи на місці хоч Буян його? – й повернувся до вбитого. З ним що діяти? Коли ж це... наче палець ворухнувся... Він не полінувався опуститись на коліна біля уноші, торкнувся вкритої легеньким пушком скули й мало не відсмикнув руку – життя ще теплилось у зраненім тілі. Припав до грудей вухом: ледь чутно билося серце. Таки живий!
   Ось тобі й стрілися, ось і татьба... Хтозна, як повівся би відлюдник Кришень, якби не було йому віщої звістки. Та коли вже шепнули тобі Боги, значить стріча ця не просто так. Вона доля твоя і знехтувати нею – все одно, що живот свій бездарно занапастити. Виживе, чи ні чужинець, а мусиш взяти його з собою, раз немічним трапився на твоїй дорозі.
   Оглянув рани. Трохи схибила рука татя й сокира, поковзом пройшовши по черепу, розсікла зі спини ліве плече уноші. Хоча удар памороки чужинцю забив і втрата крові велика, а все ж не смертельний: коли Доля до нього ласкава, то виживе. Пішов до воза; ще в гуті набрав у барильце води в далеку дорогу, тож якраз і згодилася. Обережно обмив рани, приклав до них розтерті стебла горобинцю*, що трапився на очі поблизу й перев’язавши смужками платна, котре знайшлося в сакві подорожнього, переніс його до своєї підводи.
   Рогатину примостив поряд, а сам узявся до сокири, аби розчистити проїзд. І вже минаючи злощасне місце, подумав, що негоже напризволяще полишати чуже добро. Було у саквах його небагато: в одній спіднє на переміну, три в’ялених лящі та черства уже хлібина, з іншої ж, окрім вузлика з якимось насінням, витяг щось незрозуміле й Кришнем досі небачене – заморська, вочевидь, ні на що не схожа дивина. Завбільшки як три чи чотири складені докупи долоні, ззовні темне, а під ним зібрані стосом шмаття жовтавої вичиненої скори й з одного боку воно, схоже, зшите, всередині ж вкрите хитромудрими закарлючками – вочевидь чужинськими письменами. Волхв покрутив його в руці, хмикнув і поклав назад – чуже добро є чуже. Сакви кинув на воза і почав сікти другу перепону, розчищати гостинець для проїзду.

   Жив Кришень удвох із Благинею – своєю онукою від молодшого сина, що згинув, безвісти пропав колись давно разом із жоною: поїхали на торговище до Оболоні й не повернулись. Благиня  минулого літа  вже унотькою стала. Був у нього ще один син, котрий давно виокремився й сидів зі своїєю сім’єю по сусідству. Мав і жону Томилу, проте позаминулого літа причепилась до неї незнана хвороба і що вже не робив Кришень, чим не лікував, а врятувати не зміг – згоріла його водима* швидко, наче тобі суха соснова скіпка.
   Чужинець-подорожній в дорозі не помер, але й до тями не прийшов; коли привіз його Кришень додому, палав уже в гарячці, шепотів незрозумілі якісь слова. Волхв переніс його до житла, Благиня взялась доглядати. Лише на ранок третього дня жар спав і поранений відкрив очі. Якийсь час мовчав, тільки слухав про що говорили Кришень з онукою, потім попросив пити. Не німцем* виявився, і тим дивнішим здався волхвові одяг його: темний, майже чорний і без жодної вишивки.
   Наступного дня, коли поранений вже почувався трохи краще, Кришень таки не втримався:
    – Хто ти, уноше? Чийого роду будеш?
  – Роду я руського... Мені в Хоробор треба... – слабким голосом прошелестів той і перепочивши, додав:
   – Пресвітер* я...
   – Пресв... – почав здивований Кришень, бо зроду не чув такого слова і ніяк не міг второпати, що ж воно означає.
    – ...чернігівським єпископом Порфирієм посланий туди... віру Христову ширити.
   І Кришень лише тепер зрозумів, що уготовила йому норовлива Доля. Весь свій вік ховався в пущі від грецького бога, жив по праотчому Кону, а той Христос узяв та й сам прийшов до нього – з отсим уношем. Пощо ж рідні Боги, попередивши його про сю стрічу, не відвернули її та ще й віщували про  невідворотність того, що станеться, аби й не помислив опиратися?  
   – Пам’ятаю, як їхали лісом.., –  вже з закритими очима вів далі уноша, – а тоді дерево впало...
   – Тать тебе сокирою мало не зарубав. Ледь живого знайшов. Ось додому привіз, лікую. Житимеш.
   – В Хоробор мені треба...  
   – Нехай рани гояться, – тільки й одповів Кришень та збентежений почутим подався геть із житла.
   „Не такий ти й віщий, – думалось про себе волхвові, – коли відкрились тобі Боги лише вполовину...”  Одне відав напевне: те, що повинно статися, має звершитись. Слід пустити все на самоплин. Бо відчував, зсередини себе бачив, відав, що коли йому опиратися – тільки на гірше вийде. Чи не весь день провів на капищі, з Богами спілкуючись, і під вечір змирився-таки з неминучим, через що трохи полегшало на душі.

   То що трапиться в Хороборі? В кінці часів дороги їхні з Овдієм знову пересічуться? Навіщо? Потерпи, Кришне, прийде година, знатимеш усе.

                                                                  Глосарій.
Ґалдовник – жертовний камінь.
Живий вогонь – той, що добутий тертям.
Сквара – запах від спалюваної жертви.
Велес – слов’янський бог скотарства, достатку, врожаю, а ще покровитель волхвів.
Капище – святилище дохристиянського часу у східних слов’ян.
Ножниця – піхви.
Ошую – зліва (давньоруське).
Громовержець (Перун) – бог блискавки й грому в давніх слов’ян. На зиму засинав, а прокидався навесні, коли зозуля приносила з Вирію ключі від неба.
Доля – тут: одна з трьох Судениць, помічниць бога Суда, богиня людської долі, котра супроводжує її усе життя.
Сварог – бог неба у давніх слов’ян, той, хто породив інших богів.
Гутник – майстер скловаріння.
Чорнобог – бог зла і темряви (антипод Білобога).
Пря – протистояння, спротив, битва.
Рогатина – мисливський спис з широким довгим лезом, що трансформувався з більш раннього рожна: обоє використовувались під час полювання на ведмедя (пам’ятаєте вислів „Не лізь на рожен”?)
„... серпень був у третій чверті” – календарний місяць давніх слов’ян складав рівно 30 днів і починався в день народження нового місяця. Місячний календар вівся паралельно з сонячним, в котрому були тільки дні й шестиденні тижні (без субот).
Рушак – дев’ятнадцятий день місячного циклу, котрий для будь-якої справи є надзвичайно несприятливим.
Сур’я – хмільний напій, вино із ягід без додавання дріжджів. Процес бродіння відбувався на сонці, за рахунок його тепла.
Чечуга – стерлядь.
Губи – гриби.
Дажбог – бог сонця й достатку у давніх слов’ян. В залежності від пори року, мав чотири іпостасі: Божич (зима), Ярило (весна), Купайло (літо), Лад (осінь).
Гостинець – шлях, дорога.
Одесну – справа.
Сакви – дві з’єднані одним полотнищем торби, що їх перекидають через плече (на груди й спину), або через спину коня.
Ухналь – цвях, котрим кріпиться до кінського копита підкова.
Горобинець (грицики звичайні) – рослина з родини капустяних, що має сильні кровоспинні властивості й споконвіку використовується в народній медицині.
Водима – дружина. Під час шлюбного обряду молодим пов’язували рушником праві руки. Таким чином дружина опинялася „за мужем”, тобто позаду свого чоловіка, котрий мав вести її по життю.
Німець – на Русі німцями звали будь-яких чужоземців, котрих не розуміли, тобто, на переконання місцевих жителів, вони були „німими”.
Пресвітер – священник у православній і католицькій церквах.

   Ну ось: головні герої виведені на авнсцену, зав'язка твору відбулась. І на цьому я ставлю крапку. Поки що:) Бо писати роман довше, ніж викладати його тут:)) Тим більше, коли ставитись до роботи відповідально і писати, по суті, начисто. Дякую всім за те, що читали, а найбільше тим колегам, що не лінувались поділитися враженням Успіхів вам!


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

Про рушаки, ухналі, і так далі

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Євген Шк., 20-04-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 18-04-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Михайло Нечитайло, 12-04-2020

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 10-04-2020

рівень майстра

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© George, 10-04-2020
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.94165301322937 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …