Зачумленим небом і дорогами завівав тліючий оркестр проміння.
Тінь падала на безкрає, просторами життя, вмите радужною ранньою росою, людського світла і порозуміння.
Як би ж воно було таким сильним, це світло?
Хтось промовляє в голос:” Всьому свій час”...

- Привіт! Давно не бачились....ти кудись зник...
- Були справи...
- Які?
- Це немає значення. Просто справи, яких безліч щодня...Думки.
- Твої справи - думки?
- Ні, вони просто показують те, чого я не хочу бачити.
- Чому?..
- Не знаю. Припини. Дос...

  Я злюсь, бо ви втомлюєте мене… Я кричу, благаючи, щоб ви дали мені спокій, а ви не чуєте… Я тікаю, щоб не образити вас, а ви все одно вперто наздоганяєте мене… Чому вас усюди так багато? Куди мені сховатися?.. Я хочу плакати, а ви змушуєте мене посміх...

По венах тече час, щосекунди наповнюючись прохолодними хвилинами…з кожним вдихом їх стає все більше, з кожним видихом – світ наповнюється дрібними секундами, які залишились від атома хвилини… По артеріях – спокій…природний наркотик продукований мозком…ще ...

Без тебе…
Так холодно у теплій кімнаті…
Так порожньо у переповненому світі…
Так самотньо у гамірній компанії…
Так безглуздо у ідеальних мріях…
Так страшно серед дорогих людей…
Так сумно у безмежному щасті…
Так нестерпно довгими годинами…
Так жахли...

    На зупинці біля ЦУМу, як у переповненому акваріумі. Хто стоїть, чекає, хто біжить, штовхається, хто повільно дрейфує поміж людьми, дитячими колясками, кіосками і столиками з пресою. Тролейбуси щоп’ять хвилин під’їжджають, іноді по два зразу, маршрутки...

Іван Вікторович Цільцьо, полковник, керівник обласного воєнкомату, дивився з вікна свого кабінету на плац військової частини. В дальньому його кінці збиралося молоде поповнення, свіжа кров, надія і майбутнє української армії. Але на серці в Івана Вікторов...

Будучи ще малою дитиною я тішилась кожній новій ляльці….вбраній у яскраве платтячко, з гарною зачіскою та відсутністю лисини в наслідок перукарських авантюр - висмиканого волосся, що клаптями стирчало у різні сторони.
А  що було зі старою облізлою ...

Гріх здається страшним коли його бояться…коли перед ним вагаються, коли його ігнорують; вбивають у собі бажання, пристрасть… Гріх – невиліковна язва для людського мозку, сверблячка для душі…
  Скоївши гріх хтось відчуває каяття…хтось полегшення, спустоше...

  Для Твого приготування потрібно взяти трохи бажання та жменю довіри, залити це все терпкою любв’ю і перемішати доки суміш не загусне.  Потім всипати трохи гостроти почуттів, краплю затуманених думок та одну столову ложку щастя.
  Взбити все міксером...