39.

Надломилося, та не зломилося. Не так то й легко вигнати зі серця кохання, якe туди вторглося і домагається прав єдиного власника. І не так легко витравити зі засідок душі зачаєні образи та непорозуміння. Бо хіба одним гарним, ностальгійним днем та ...

37.

Вода, літепла вода, мов цілющий бальзам, гоїть, заспокоює душу і тіло. М´яким літнім дощем вона ллється з душу, тече по волоссі, обличчі, тілі, змиває мої сльози і фарби. Вони, змішавшися, стікають дрібними зеленуватими струмочками-змійками, к...

34.

Дні у Львові чогось тягнулися довго - без хлопця час для мене зупинився на мертвій точці і не хотів зрушити з місця. І всі ці дні я, шукаючи розради, тинялася по львівських вулицях, по закавулках дитинства i юності. Якось подалася і до нашої школи....

                                                                            31.

Львів - моє місто-колиска і моя перша казка, моя первинність буття - свідомого і несвідомого. Бо як ще по-іншому можна назвати те магічне місце, у якім було призначено прий...

29.

- Де ти була? - вже в дверях заморозив мене своїм поглядом чоловік. І, очевидно зауваживши моє розкуйовджене волосся, в якому ще плуталися рештки невичесаного сухого листя та бадилля, скривився у зверхній посмішці. Та щойно я відкрила свого рота, а...

27.

Востаннє ще глянувши на суворі вежі, ми покинули фортецю. Коли вже нас знову поглинала лісова гущавина, я глянула на годинник і вжахнулася.    
- Дивися, вже пізно на якесь святкування! Це треба було зробити раніше, бо останній автобус з селища ві...

                                                                             26.

З лісової стежини ми звернули на бруківкy, яка вивела нас на довгий кам´яний міст. На протилежному його кінці зяяла вхідна брама з розчахнутими залізними воротами, а ...

                                                                            24.

У моїй душі творилося казна-що: радість, піднесення і заодно розгубленість, страх - словом, суцільна каша, тотальний хаос. І до тієї "каші" ще гостре, наче скальпель, відчу...

22.

Ранок видався напрочуд гарним: по дощу і хмарах - ні сліду, ніби рукою вроки зняло. У небі - знову сліпуче північне сонце. Коли ми вийшли з багажем надвір, вулиці аж блищали. Калюжі виблискували, наче скельця, і бризкали по стінах, вікнах та дерева...

Ці гудки такі довгі, наче темні безпросвітні коридори. Ідеш напомацки, а темінь ніяк не закінчується, ідеш, ідеш… «Та візьми вже телефон, візьми!» - волає твоє нутро, воно починає плакати,  скімлити, як жалюгідне мокре цуценя, покинуте під смітником у дощ...