Ти лежиш в реанімації.
Тобі 74 роки і багато витоптаного рясту позаду.
Сьогодні ти чув голос мами... Але ще не вільно.
Ще не час.
Вертаєш до зсудомленого тіла.
Інсульт притлумив сприйняття,
але її дух виразно чути навіть поміж хлоркою Ще не вільно...
Вона сидить біля перших дверей -
Мовчазна гостя в чорному каптурі -
Швидка, як блискавка, і повільна, мов гадина. Ще не час.
Медсестри, так мало схожі на ангелів,
проносяться поруч на другій космічній,
і лише банкнота гальмує їхнє безцільне кружляння.
Але
не так ти уявляв собі цю мить.
На зручній лавці в саду побіля хати
під розквітлою черешнею...
Не вільно...
Падати тягарем на руки рідних ?
«В лікарні за вами доглянуть, тату. Підлікують, піднімуть на ноги ...»
Піднімуть ? Піднімуть... Але ще не час...
Вони вже тут, під другими дверима.
Син з невісткою, дружина – сива твоя голубка.
«Чекайте» - каже чергова санітарка. Не вільно...
Спершу лікарський обхід, потім консиліум...
який росіл ? йому роблять санацію...
чи краще ? у нас головне щоб не гірше ! ще не...»
З розумінням кивають головами, дружина плаче,
син свариться «Ціхо, мамо ! Другий раз лишу вдома»,
невістка переживає за бульйон, що варила пів ночі.
Час
сонно повзає разом з мухами,
дослухаючи розмову поважного панства у високих ковпаках,
у якій так багато латини та часток «не».
Врешті
їх пускають, невістка роздивляється інтер’єр,
син випитує про гроші, що мали бути у старому серванті,
і лише дружина бачить, хто сидить біля перших дверей.
«Ціхо, мамо, досить ваших хлипів.
Тато хочуть шось сказати.» Усі нахиляються на відстань подиху:
син з невісткою, дружина - сива твоя голубка...
«Час-с-с» -
шепоче мовчазна гостя, піднімаючись з насидженого місця.
І ти останнім зусиллям волі
випускаєш з мушлі своїх скамянілих уст
три
найдорожчі
перлини:
«Любіть одне одного». Вже час.
