я винний,
ой як страшенно винний,
а ти пробачила мені -
первинний
потяг той осінній
мене на десять літ збіднів…
і серце різалось в ту осінь,
бо колії в безвихідь йшли,
колеса відлітали з осей
і накладали грубі шви
у паралельності залізній
на гравій чорний як мазут,
мене кидала осінь пізня
в полон чужих солодких пут.
я падав,
досить довго падав
і гравітації закон
на осінь виведений з ладу
не діяв - може сам Ньютон
перевернувся в домовині
і невідоме щось вписав,
бо пізні яблука осінні
чомусь злітали в небеса.
я тімям відчував - не можна
фізично рух
призупинить…
мій дух
в калюжах
придорожних
збирав з порожніх
бульок хіть…
...а потім сон той закінчився,
можливо був то і не сон,
бо згадую про залізниці
і повний в яблуках вагон?…
такі то справи – колійові...
відсипав долі листопад
із яблунь давньої любові,
що не повернеться назад…
